Мама безвісти зниклого: я вірю, що син обов’язково повернеться додому
Я вірю, молюся і чекаю. Знаю, що Господь нас не залишить — син переживе всі випробування і обов’язково повернеться додому. А поки що, Бог дає мені сили на боротьбу.
Останні 5 років Лідія Місюренко проводить у вірі, молитвах та очікуванні. Її єдиний син разом з іншими трьома полтавськими волонтерами потрапив до рук псевдо отамана Миколи Козіцина. Бориса Місюренка, Віктор Калашнікова, Володимир Матлаша та Ірину Бойко сепараи захопити під Ровеньками на Луганщині. Жінку передали до авторитета бойовиків «Біса» (нині загиблого), а згодом звільнили з полону. Доля трьох чоловіків і досі залишається невідомою. Борис, Володимир та Віктора є безвісти зниклими. Історію Бориса пані Лідія розповіла на зустрічі «ПТСР. Війна на трьох» у духовному центі «Українське подвір’я» у Дніпрі. Далі — від першої особи.
***
Господь Бог благословив мене сином. Боря народився 9 липня 1975 року у люблячій сім’ї. Його батько -лікар. Розумний і талановитий. За життя видав три книжки і брав участь у самодіяльному театрі. Дуже красивий і грамотний, але наше спільне життя не склалося, і мені довелося виховувати Бориса Борисовича одній. Боречка був моїм щастям і радістю. Його всі дуже любили: брат, мої батьки, друзі і колеги.
Я за фахом — культрапцівник. Закінчила петербурзький інститут культури, а потім працювала в туризмі. Дитинка була завжди зі мною поруч. Борю називали «маленьким директором». Він носив метелик, був чемним і вихованим. Сім разів скаже «Извините пожалуйста, спасибо, будьте любезны». Тоді існував «совок» і ми всі розмовляли російською мовою.
У школі Боря навчався добре. Хоча син читати любив не дуже, але був ерудованим хлопчиком та цікавим співрозмовником. Оскільки я працювала в мережі туризму, він їздив зі мною на екскурсію і як губка вбирав у себе інформацію. Його цікавило все. Будь-кого розсмішить і розговорить. Захоплювався плаванням, ходив у басейн, а з моря його неможливо було витягти взагалі.
Син швидко загорався новим. Сподобалося йому як дітки танцюють — ми записалися на танці і проходили цілий рік. Одного разу його партнерша Іра захворіла, і тренер йому представив до пари іншу дівчинку. Але вона пахла не так — і Боря з нею танцювати відмовився. Потім були тхеквондо, самбо і дзюдо. Коли у хлопчика почався цукерково-поцілунковий період, він захотіли як папа грати на гітарі. Зрештою, навчився. Планували, що Боря вступатиме в інститут туризму в Москві. Мій начальник так і казав: «Нехай він закінчить школу, ми його командируємо, а як отримає диплом — замість мене буде директором». Але СРСР розпався — і Боря зміг здобути фах технолога з приготування їжі. Працював у піцерії. В газеті писали, що він надзвичайно уважний і йому легко дається спілкування з людьми. Любив природу, ми часто виходили гуляти, вдома не сиділи жодного вихідного дня.
Борис одружився дуже рано — у віці 20 років. У 1996 році у них з дружиною Оксаною народився син Максим — мій онук, моя гордість, підтримка і любов. Але у шлюбі Борис прожив 10 років, а коли розлучився — вчинив із нею благородно. Прийшов до мене лише з чемоданчиком з власною одежею. З Оксаною та її матір’ю я підтримую спілкування, а онук — родзинка мого життя.
Борис мав невеличкий бізнес. Коли в 2008 році, відбулася світова фінансова криза, нас накрила хвиля неприємностей. Крім того, що лишилися без житла, пережили пограбування: крадії винесли все, навіть пакети зі сміттям. Коли вдалося заробити гроші, придбали дачку, де я живу і до сьогоднішнього дня. У Борі була велика дитяча мрія мати собаку. Він прикормив одного пса, якось прийшов додому, а він стоїть біля нашого будиночку. Так у Бориному житті з’явився собака.
Коли вночі у Києві на Майдані Незалежності «беркутівці» побили студентів, на ступного ранку Полтава сказала режиму Януковича своє «фе». На мітинг вийшов Борис і його син Максим — студент Полтавського національного педагогічного університету. Боря залишив свій бізнес і перейшов жити на місцевий майдан.
Приблизно у цей період я знаходилася у Києві на заробітках. Хотіла фінансово підтримати онука, щоб оплатити йому навчання в університеті. Із сином ми зтелефоновувалися кожного дня, зранку казали один одному «Привіт», а ввечері він розповідав мені про поточні політичні новини. Одного разу він мені так і не зателефонував. Чекала-чекала, поки не набрала його сама. По ту сторону зв’язку чулися промови, і я зрозуміла, що син знаходиться десь на полтавському Майдані. Чесно кажучи, здивувалася, бо Борис завжди був аполітичним. Запитую: «А ти що там робиш?» — «Мам, тобі може здатися це банально смішним, але якщо не я, то хто? Розумієш, влада підняла руку на молодь, а в мене в самого син — студент. Треба діяти». На майдані Бориса обрали головою Полтавської самооборони, він організовував мітинги і створив однойменну громадську організацію. Її підрозділи працюють і по сьогодні.
Коли зі столиці почали розвозити тітушок по домам, хлопці з полтавської самооборони стояли на блокпостах по трасі Київ — Харків — Довжанський і перевіряли автобуси. На вулиці були морози і Борис заробив собі гайморит. Я намагалася дбати хоча б про синове харчування. Одного разу наготувала йому всякої-всілячини, поїхала по справам і повернулася в Полтаву тільки через день. Відкриваю холодильник, а там — хоч муху вішай. Усі напівфабрикати, які я наготувала, син забрав на блокпост.
А коли в Україні почався сепарський двіж, і на прикордонних з Росією Харківщині та Сумщині могли бути серйозні проблеми, Матлаш разом з Борисом вирішили збудувати ще один блокпост. Володимир взяв кредит, а Борис допоміг йому грошима. Вони втілили задумане і моніторили ситуацію на тому блокпості разом зі своїми синами.
Борис не служив в армії за станом здоров’я, а тому клятву на вірність Батьківщині не давав. Утім, це не завадило йому проявити свою громадянську позицію. Коли почалася війна, він разом з товаришами, возив волонтерку військовим, а також вивозив з окупованих територій жінок, дітей і хворих. Кожен раз на автобус збиралася бригада, до неї, зазвичай, входили Борис, Володя, Ірина та водій, який змінювався.
У полон до «козацького» отамана Козіцина вони потрапили 20 червня. Існує версія, що тоді Борис, Володя, Ірина та Віктор Калашніков, везли допомогу до довжанської військової частини. Усі хлопці вважаються зниклими безвісти. З того дня, як вони потрапили до окупантів, про них немає жодних новин. Ірину звільнив із полону полтавський правозахисник Василь Ковальчук. Дай йому Бог здоров’я, він для мене — герой. Балакучий — балакучий, сперечається з усіма, але завдяки його роботі з ворожого полону повернулися 56 осіб.
Ірину Бойко Василеві «подарував» Ігор Безлер, він же — бойовик з прізвиськом «Біс». Він служив разом із Ковальчуком в Афганістані, вони навіть в один день орден Червоної Зірки отримали. З Бєзлєром я мала двічі особисту розмову. І двічі він мені казав приблизно таке: «Ваших ребят я в глаза не видел. А над бабой уж очень глумились казаки. Я ее і подарил». Думаю, хоч Безлер мій ворог, але йому немає сенсу брехати. Тим паче, про долю Бориса та його товаришів у нього питав і Василь Ковальчук: «Игорь, я тебя как мужик мужика спрашиваю: их убили? Где могилка? Хочется сказать правду матери. Она сильная и крепкая, она поймет. Если ты лишил Бориса Жизни, она уже тебя простила». Але Безлєр відповів тверде «ні».
Ірину мені дуже шкода. У полоні вона пробула близько 99 днів. Що вороги з нею робили, можна тільки здогадуватися… У день свого звільнення Ірина зателефонувала мені близько 23:36 і повідомила, що Бориса стратили. «Як стратили?» — «Розстріляли. Мені дуже важко про це говорити». — «Як розстріляли?» — «З автомата…». Я їй запропонувала при можливості зустрітися, але вона відмовилася.
Для дружини Віктора Калашнікова Ірина мала іншу версію. Нібито козаки відрубали Вікторові пальці на руці, а мого Бориса вбили. Порубали шаблями. Вона складала його тіло в пакети… (пані Лідія плаче) Та я в це не вірю… Після звільнення Ірина давала свідчення слідчому. Сказала, що її возили в Донецьк і заводили до кабінету Безлера. Там вона у калюжі крові побачила Борю з простріляною скронею. Але Ковальчук мені розповідав, що це — виключено. Звісно Безлер був нашим ворогом, але він — німець, а тому — чистюля і педант. Такі справи робили у спеціально відведених приміщеннях. А в кабінеті Безлера навіть муха не вб’ється, не те, що людину стратять.
Після свідчень Ірини, Бориса «поховали» в Інтернеті, надягнувши чорну стрічку на його фотографії. А ще, на Полтавщині поставили стелу, присвячену загиблим в АТО, там є світлина мого сина. Хоча, дозволу на розміщення її у мене ніхто не питав. Проблемами безвісти зниклих, наша держава займається неохоче. Кілька разів говорила з президентом. Спочатку наша розмова тривала 15 хвилин, потім 5, а потім 3… Але з моменту зникнення Бориса минуло вже 5 років, що з ним зараз — і досі невідомо. Втім, моє материнське серце відчуває, що він живий. З Божою поміччю маю його діждатися.
Максим вирішив піти по шляху батька. На Покрову 14 жовтня 2014 року, онукові виповнилося вісімнадцять, а 2 грудня він вже повіз військовим допомогу. Знав усіх волонтерів міста і намагався підтримати армію. Але вочевидь, Максимові хотілося проявити себе по-іншому. Ще з дитинства, коли син ходив у десантну школу і мріяв стати десантником. Згодом познайомився з командиром взводу з 95 ОДШБр і поїхав у Житомир, у пункт постійної дислокації бригади. Там онук знаходився тиждень, показав, на що він здатний і підписав контракт з дев’яностоп’яткою. Потім виїхав у Щастя, сходив у розвідку з товаришем, відбив разом із ним атаку сепаратистів та згодом отримав нагороду від РНБО. Щоправда, той бій закінчився для Максима контузією, на жаль, він має «-30%» слуху. Зараз навчається на третьому курсі в Одесі у військовій академії. Можливо, я стану бабцею генерала.
Що ж стосується Бориса, я вірю, молюся і чекаю. Я знаю, що Господь нас не залишить — син переживе всі випробування і обов’язково повернеться додому. А поки що, Бог дає мені сили на боротьбу.
