Позивний «Кримчик»: Я маю повернути свою Батьківщину

До 2014 він був самим звичайним кримським підлітком. Вісімнадцять років прожив у Феодосії, поки «руская вєсна» не внесла корективи, і він не втратив свій дім. Бо заснути в одній країні, а прокинутися в іншій було поза межами його розуміння і сил. Саме тому він зібрав найнеобхідніші речі та поїхав до Києва. Він просто не міг жити на одному півострові з людьми, які за обіцянки про ковбасу по два двадцять ладні продати Батьківщину. Навпаки, він вважав її захист своїм обов’язком — обов’язком справжнього чоловіка. І він його мужньо виконує ще з літа 2014 року. Іловайськ, Піски, Маріуполь, Авдіївка Оріхове, інші міста, селища і села…

Він виглядає старше своїх двадцяти одного, бо став дорослішим за своїх однолітків. Так на Андрія Шадріна, позивного «Кримчик» вплинула неоголошена війна з Росією. Вона залишила свій відбиток у погляді хлопця. Андрій Шадрін — солдат. Про таких як він кажуть: чисті погони — чисте сумління. Зараз хлопець захищає Україну у секторі «М» на Донеччині.22 роки йому виповниться в листопаді. «Кримчик» погодився розповісти i.ua.tv про початок окупації півострову і будні на передовій.

— У 2014 році багато мешканців Криму викрикували гасла на кшталт «Путін, пріді» та «Хатім в Расію». Андрію, звідки у Вас такий патріотизм?

— У 14 років почалася трансформація моєї особистості. Саме тоді я став усвідомлювати себе українцем. Я розумів, що є громадянином України, хоча за національністю росіянин, бо мої батьки родом з території сучасної Росії. Але я народився в Україні і маю український паспорт. Я навчався в українській школі, планував здобути вищу освіту на території України і жити в цій державі.

Все, що відбулося в Криму, не вкладається у картину мого сприйняття. Звісно, було страшно за свою долю, бо я знаходився на ворожій території. Але я чітко усвідомлював себе українцем. Мабуть, «правильні книжки читав», як співав Висоцький. Однак я — чоловік. І я вважаю, що обов’язком кожного чоловіка є захист своєї домівки. У моєму випадку вона втрачена, саме тому її треба повернути. Я просто не уявляв для себе іншого сценарію вчинків. До мене в дім вдерлися люди з іншої країни зі зброєю в руках, ще й сказали: «Все, друже, ти житимеш в Росії». Тепер зі зброєю в руках я мушу дати їм відсіч.

— Ви сказали, що за національністю є росіянином. Тим не менш, ви вільно спілкуєтесь українською.

— Українська мова для мене не є рідною. Але я — громадянин України, тому повинен вміти спілкуватися і писати державною мовою. Це навіть не обговорюється. Я користуюся українською під час офіційного спілкування. Тобто, пишу виключно нею службові заяви і веду розмови з представниками влади. Однак у побуті я спілкуюся російською, бо нею думаю і на ній виріс. Звісно, українська мова у культурному плані для мене є значно ближчою, але перевести мислення мені поки що не вдається.

— Напевно, Ви, як і багато патріотично налаштованих мешканців Криму, їздили у Київ на Революцію Гідності.

— Участь моя була не дуже важливою, але дуже короткою. Мені стало цікаво, що насправді відбувається у Києві, бо в Інтернеті оприлюднювали досить різну інформацію. Це була вже пізня осінь. Батькам я збрехав, сказавши, що їду на весілля на вихідні, але насправді поїхав на Майдан. Там познайомився з людьми, вони виявились приємними, серед них було дуже багато інтелігенції. Фашистів і наркоманів, про яких розповідало російське телебачення, я не знайшов. Простояв на Майдані декілька днів і отримав тумаків від «Беркута», а потім поїхав додому. Звичайно, революція — це добра справа, але я ставився до неї скептично. Думав, як і в 2004 році нічого не вийде.

— Ви були членом проукраїнських організацій Феодосії?

— Ні, я себе ні з політикою, ні громадською активністю не пов’язував. Я був самим звичайним хлопцем, вчився на програміста і навіть не думав про військову службу. А після закінчення Феодосійського політехнічного технікуму планував продовжити освіту у виші.

Свою громадянську позицію я проявив навесні 2014 року, коли відбулося вторгнення російських військ у Крим. Намагався підтримувати хлопців із першого окремого батальйону морської піхоти, який базувався у Феодосії. Друзі, які мешкали на території материкової України, відправляли на мою картку кошти. Мені було тільки 18 років, тому звісно що я своїх грошей не мав. На отримані кошти я купляв сік, воду, солодощі та цигарки для хлопців.

Наші військові були дуже здивовані, що взагалі в Криму є люди, які на їхньому боці. Навесні 2014 року вони знаходились у повному оточенні. Аби наші морські піхотинці не могли вийти без бою, ворожа бронетехніка перекрила всі під’їзди до військової частини. Уздовж її території, яка звісно була огороджена парканом і колючим дротом, ходили російські патрулі. На головному під’їзді до частини ворожих військових прикривали собою прихильники «рускаво міра». Тобто, цивільні знаходилися між двома арміями.

Саме тому потрапити на територію контрольно-пропускного пункту було дуже важко. То ж подарунки нашим військовим мені доводилося перекидати через паркан частини. А ще, я намагався не втрачати пильність, щоб не потрапити до рук представників російських патрулів. Але одного разу вони мене таки впіймали, забрали всі подарунки для українських військових, відібрали плеєр і застосували фізичну силу.

— Що було потім?

— У квітні 2014 року я зібрав свій туристичний рюкзак: взяв, ноутбук, 100 доларів заощаджень, якісь особисті речі та поїхав до Києва. Грубо кажучи, просто в нікуди, хоча у мене в столиці було кілька друзів. Протягом квітня-травня перевівся до київського коледжу при КНЕУ. Я там провчився не дуже довго і, скажемо прямо, не дуже вдало.

— Не сподобалося навчання?

— Чому? Було цікаво. Але на той час замість навчання я думав про інше. Інформаційний простір буквально розривався від повідомлень про події в зоні АТО: штурм Слов’янську, наступ збройних сил. Я побіг до військкомату, бо перша моя думка була така: «Треба йти в ЗСУ». Але там мені сказали: «Хлопче, тобі 18 років. Ти навіть строкову службу не служив. Що ти тут забув? Йди звідси. Ти нам не потрібен». Я стиснув плечима і подумав: «Ну ладно». Потім пішов до мобілізаційного центру при Національній гвардії і почув там теж саме. Знову стиснув плечима і вирішив далі продовжувати навчання.

Вже у червні 2014 року через друзів моїх друзів мені зателефонували і запропонували приєднатися до лав «Правого сектору». Там сказали: «Нам байдуже скільки тобі років. У тебе є руки, ноги і голова. Нам потрібні люди». Тоді, мабуть, ця організація трошки більше розумілася у ситуації, ніж військкомати. Мене перевірили, бо я із Криму. Ворожнечі звісно не демонстрували, але треба було переконатися, що я не засланий козачок.

— Як проходила Ваша служба у Добровольчому українському корпусі «Правий сектор»?

Протягом літа 2014 року я як наймолодший в підрозділі боєць серйозних завдань не мав. Зазвичай, супроводжував волонтерську допомогу для збройних сил та інших підрозділів, що знаходилися на передовій. Але вже у середині серпня командир запропонував мені, цитата: «поїхати на війну». Я погодився, бо саме для цього і пішов до «Правого сектору». У серпні 2014 року взяв участь у горезвісній іловайській операції, прийнявши там бойове хрещення.

Ми були в той момент, коли звільнялося місто. За моїми відчуттями, до приходу російських військ українські бійці дуже вправно справлялися з поставленими завданнями. Вони звільнили половину Іловайська, і ми вже закріпилися на якихось рубежах у його межах. Вже потім прийшли росіяни.

Я у оточення не потрапив. 23 серпня бойовий командир мене відправив до Дніпра, сказавши: «Хлопче, ситуація надважка. Щоб тебе малого тут не вбили, давай-ка звідси». Вже на наступний день, 24 серпня виїхав весь наш підрозділ. Боягузтвом, чи зрадою це однозначно назвати не можна. Ті підрозділи, з якими ми співпрацювали, були не проти нашого виїзду, до того ж «Правий сектор» перебував у Іловайську неофіційно.

А вже 8 жовтня я став міліціонером полку «Дніпро-1» і продовжував там службу до кінця 2016 року. Брав участь у боях у селищі міського типу Піски, був під Маріуполем у селищі Лебединське і вже на початку 2016 року потрапив до Авдіївки. Там проходив, я б сказав, більш поліцейську службу: ми стояли на блокпостах.

— Чим вам запам’яталися Піски?

— Це, мабуть, були найкращі місяці в моєму житті. Я навчився стріляти з протитанкового гранатомету СПГ9 і мав дуже багато фізичної важкої роботи. Ми будували нову позицію, а також здійснили невеличкий наступ на півтора кілометри. Завдяки ньому ми забрали у ворога хоч трошки української землі. Так, було важко, бо на вулиці стояла літня спека. Але я не скаржився і чітко розумів свою користь. Це було саме те, за чим я прийшов.

— Як себе поводилися вороги?

— Ми були як кістка в горлі, до нас приходили вночі штурмові групи противника. Нас обстрілювали з артилерії, або важкого піхотного озброєння — це АГС17 або СПГ 9. Саме тому, в день доводилося рити окопи, щоб сховатися від мін і снарядів, вночі пострілювати зі стрілецької зброї, а в перервах «покусувати» ворога з СПГ. У «Дніпрі-1» я служив аж до кінця 2016 року. Ми були добровольчим підрозділом зі славетною історією. Я познайомився із багатьма гарними хлопцями, які воювали і прагнули кращої долі для своєї країни. Але вважаю, що пішов із «Дніпра-1» запізно.

— Чому?

— Служба, яку я побачив у піхоті 93 окремої механізованої бригади, виявилась значно цікавішою. Але і умови були важчими. Ми жили в окопах і бліндажах, не мали води, газу, нічого такого, до чого звикли. Банально навіть не було вікон.

Ми утримували лінію розмежування. За мінськими домовленостями існували різні заборони, в тому числі, і на використання важкої техніки. Тому нас навіть не дуже часто й обстрілювали. Чому так відбувалося, не знаю. Можливо, окупанти мали непідготовані кадри, а може їх головною задачею став обстріл селища Оріхове, яке розташовувалося позаду нас. Статистика показує, що по ньому пролетіло значно більше, ніж по наших позиціях.

Після закінчення контракту я повернувся до Києва. Спочатку мені було дивно жити у квартирі, бо ліжко мало матрац, а повітря не пахло пліснявою. Зранку, коли я прокидався, у вікно світило сонечко. Я служив у 93-й бригаді півроку. По завершенню контракту надійшла, як мені здається зараз, більш вдала пропозиція, і я підписав новий. Тепер несу службу на Донеччині у секторі «М».

— На Вашу думку, чи потрібна в армії дисципліна?

— Звісно. На вмотивованості та патріотизмі можна кудись поїхати, але не дуже на довго і часто не дуже вдало. У військових операціях і збройних формуваннях демократія неможлива. Не слід розводити демагогію, яку я дуже часто спостерігав. Потрібна залізна дисципліна і єдиний лідер — командир, який бачить всю картину. І дуже часто саме йому доводиться приймати непопулярні рішення.

У Пісках ми будували окопи і бліндажі по 14 годин на день. Це рішення командира не подобалося ні мені, ні іншим солдатам. Воно було непопулярним. Але потім, коли почалися обстріли, ми залишалися живі завдяки цим бліндажам. У Іловайську весь підрозділ хотів залишатися в середині міста 24 серпня. Яким чином би хлопці потім виходили з ворожого оточення, нікому не відомо. Але командир нашого неофіційного підрозділу скористався своїм авторитетом і вивів людей із операції, яка зайшла в глухий кут. Тому дисципліна — це те, чому я пішов у збройні сили. Якщо людина уклала контракт, вона взяла на себе певні обов’язки. Це як абетка. І мені дуже прикро, що деякі люди цього не розуміють.

— Андрію, як Ви вважаєте, у нас сильна армія?

— У плані мотивації і психоемоційного стану я вважаю, що ні. Як я вже казав, на патріотизмі далеко не поїдеш. Можна служити рік, можна служити два. Але коли тебе постійно дзьобають зі штабу після закінчення контракту ти скажеш: «Досить». Особливо це стосується, людей які мають професію. У когось з них є бізнес, посади, робочий досвід, їм легко повернутися до цивільного життя. І я їх не засуджую. Ці люди відслужили свій контракт, але армія та держава у більшості випадків на них начхала. Дуже багато з них не можуть оформити поранення, а деякі мають проблеми з отриманням землі. До того ж служити в армії дуже важко, особливо коли маєш сім’ю. Тебе півроку немає вдома, а потім приїздиш на два тижні, і що ти за них встигнеш?

Навіть коли представники бригади несуть службу у тилу, бійців не відпускають на вихідні, паплюжачи їх право на відпочинок. На фронті я розумію, що війна є війна. На ній я не думаю ні про вихідні, ні про обідню перерву. Але не в тилу. Там треба дотримуватися правил. Подібні дрібниці призводять до того, що у вмотивованих кадрів, які мають інтелектуальні здібності і могли б зробити збройні сили краще, закінчується внутрішній ресурс.

— Ви пішли на фронт у досить юному віці. Ваші рідні Вам допомагають?

— Вони сепари.

— Підтримуєте з ними зв’язки?

— Це для мене занадто. Рідні мене вважають або дурнем, або фашистом. Нажаль, вони бачать для мене тільки три шляхи: труну, психоневрологічний заклад, де я проходитиму лікування після війни, або зону. Звісно, це подається під соусом якоїсь турботи, але чути подібні речі, м’яко кажучи, дуже неприємно. Я, на відміну від них, на події дивлюсь власними очима. Без впливу російського та навіть українського телебачення, або інших ЗМІ. Я бачу з якою протидією відбуваються реформи по всій Україні, у збройних силах, в тому числі.

— З якого боку іде протидія реформам?

— З дуже різних. Деякі люди не розуміють, що можна жити інакше: чесно, не думати де можна щось хапнути, вкрасти. Треба робити свою роботу: не більше, і не менше. Виконувати закони, це не тільки збройних сил стосується. Мова йде про усі офіційні установи нашої бюрократичної системи і громадян. Можна скільки завгодно казати про недолугі закони і погану Верховну Раду. Але ж ми і самі після паління викидаємо бички повз смітник. То яка у нас може бути країна?

— А спілкування з кримськими друзями продовжуєте?

— Ті, з якими я спілкуюсь — виїхали з півострову після окупації. Ті хто залишився — мабуть мені не друзі. Може вони навіть не підтримують політику Путіна, але вони є безхребетними людьми. Вони змінили український паспорт на російський, живуть на окупованому півострові і щомісяця сплачують до бюджету Росії податки. За ці гроші потім виливають кулі, якими стріляють по моїм побратимам та мені. Я не маю на меті образити людей з проукраїнськими поглядами, що вирішили залишитись в Криму, але нажаль, правда виглядає саме так. Через це, я не спілкуюся зі своїми знайомими, які живуть на окупованому півострові. Правда, це не така вже й проблема. Втратити зв’язок з найріднішими людьми для мене було значно болючіше.

— Чому, на Вашу думку, так сталося, що багато Кримчан захотіли у «рускій мір»?

— Річ у тім, що проросійська політика проводилася давно. Прокремлівські партії мали представництво у парламенті півострову, а українська мова була фактично відсутня. У школі викладання відбувалося повністю російською. Тільки з 9 класу в нас з’явилися україномовні підручники. А щоб дивитися російське телебачення не треба було купувати та встановлювати тарілку. Просто приєднуєш собі кабель до телевізору — і на тобі: хочеш «Росія — 24», а хочеш — 1-й канал — все, що «ватна» душа забажає.

Після окупації Криму дуже багато людей моєї вікової категорії, які мали більш-менш інтелектуальні професії: програмісти, дизайнери, юристи повиїздили. Навіть у моїй групі, всі хто навчалися у середньому на 4 з 5 балів — виїхали. Ті ж, хто просили у мене дати списати — залишились. Двоє з них пішло до російської армії на контракт.

— Виходить ватнік списував у бандерівця?

— Десь так. Один з таких хлопців зараз служить на тимчасово втраченій базі української морської піхоти. Він намагався зі мною підтримувати контакти, тому у 2014 році ще між нами були суперечки. Він кричав: «Бендеры», как мы вас в 2014 году уделали!". Я відповідаю: «Саш, ти чого? Всі три з половиною роки, які ми разом навчались, ти у мене списував. Ти навіть не ходив на жоден з проросійських мітингів. Одна справа, коли вішає собі медальку за повернення Криму російський військовий. А ти, що робив, Саша? Сидів вдома і махав кулаком перед телевізором? Це ж не рахується!».

— Цей Ваш приятель брав участь у подіях на Донбасі?

— Я чув від одногрупників, що він поїхав у відрядження до Сирії. Але з мого технікуму, здається, двоє хлопців з Донбасу повернулися у цинках. Ще влітку 2014 року вони хотіли виплатити кредити за свої машини. Тепер їх сплачувати не треба. Така собі система ліквідування кредитів.

- Тепер поговоримо про приємне. Яка у Вас мрія?

— У глобальному сенсі я хочу побачити справді незалежну Україну з сильними збройними силами. Як би б це тавтологічно не звучало, але вони повинні бути дійсно сильними: боєздатними, вмотивованими, без так званих заробітчан. У ЗСУ мають піклуватися про всі ланки особового складу: від солдата до офіцера.

Для себе я бажаю завершити війну переможцем і десь більш-менш стабільно осісти, щоб не кататися по всій Україні. А ще, дуже хочу повернутися в український Крим. Бо зі спірними територіями ми ніколи не станемо сильною державою. Нас у жоден блок не візьмуть: ні у військовий, ні навіть у політичний.

— Коли Ви говорили про блоки, Ви мали на увазі НАТО?

— Мабуть так. У нас тут найсуміжніші інтереси в плані протидії Росії. Насправді, Україні є що запропонувати НАТО. У нашої армії дуже великий потенціал. Мої побратими із ЗСУ проходили спільні навчання з нашими литовськими і американськими друзями. Американці, дивлячись хоча б на українські піхотні підрозділи, казали: «Ми не зіткалися з такими задачами, які виконуєте ви. Ми маємо, чому навчити вас, а ви — нас». Навіть найсильніша у світі армія США, мабуть з часів Другої світової війни, не мала настільки потужних конфліктів, які випали на долю української.

Але ми не обираємо час, коли нам народжуватись і жити. Я не жалкую про свій вибір, бо вважаю його правильним. Треба робити те, що від тебе вимагається, бо так можна досягти дуже багато. Саме тому я став на захист України і маю закінчити цю війну переможцем.

Ірина Сатарова