Про двох Владів. Правосек VS ЗСУшник

Обидва Влади розповіли про своє доатошне життя, різницю між армійцями і добровольцями і психологічну готовність до війни.

— У нас того добра було предостатньо. Як потрібно — міняли, — говорить доброволець.

— То вже зовсім інша історія. Нас можуть дивитися діти, — просить бути обережнішим модераторка Наталія Гейман.

— Пам'ятаю, ми відправляли з ромашечками, — лунає репліка від волонтерки Ніни Єлоєвої.

— Були і з ромашечками, і з піонами. Ось тут як раз починається романтика. Труселя з квіточками. Ну чим не армійська мода? — додає Наталя.

— Так їх ніхто не носив, — говорить доброволець.

— Ось ви зараз взяли і образили більшу половину людей, які вам шили ті труселя.

— Ну чому ж образили? — заперечує доброволець.

— Якщо ви їх не носили, тоді що з ним сталося? — питає Наталя?

— Привозили додому як сувенір, — відповідає доброволець.

— Трофейні труселя, — чується з залу.

-З москаля зняли, — жартує боєць ЗСУ.

— Ні. То вже занадто. У нас не зовсім була така скрута, щоб трофейні труселя брати. Зброя трофейна була, а труселя — ні.

Дорогий читачу, сьогодні i-ua.tv познайомить тебе з двома Владиславами. Один із них Сологуб, а інший — Кураленко. Як ти, мабуть, уже зрозумів, у обох хлопців чудове почуття гумору. Обидва Влади бачили війну на власні очі. Один у складі 93 окремої механізованої бригади, інший у Добровольчому українському корпусі «Правий сектор». Обидва дніпровці. Варто було у березні 2015 року Кураленку повернутися з фронту, як до армії у цей час подався Сологуб.

— Ми не могли залишити місто без Владів. Якби два Влада пішли з Дніпра одночасно, була б катастрофа, — пожартував Кураленко.

У суботу, 11 травня на зустрічі «ПТСР. Війна на трьох» обидва Влади розповіли про своє доатошне життя, різницю між армійцями і добровольцями і психологічну готовність до війни. Розмову модерувала директорка недільної школи при Духовно-культурному центрі «Українське подвір’я» Наталія Гейман. Спілкування видалося щирим, невимушеним та легким.

ДоАТОшний період

Владислав Сологуб: До війни жив так само, як і всі. Вписався у стандартний розклад: народився, навчався, одружився, народив і виховав доньку. У 2004 році, як і багато громадян України, я підтримав Помаранчеву революцію. Коли їздив у відрядження до Києва, пару разів мав нагоду побувати на Майдані Незалежності. У тодішньому Дніпропетровську ходив на місцеві мітинги. Але потім революція благополучно, або не благополучно завершилася. У результаті, ми нічого так і не зрозуміли і не вибороли свою свободу.

Ніби, з одного боку, Ющенко став президентом, але з іншого, ми не мали остаточного результату. Бо перемога — це не зміна влади. Перемога — це зміна всіх інститутів і, в першу чергу, самого себе. Тобто, ти маєш нести відповідальність за те, чого хочеш досягти.

Ющенко отримав владу завдяки людям, які вийшли на майдани у Києві, Дніпрі, Львові, Харкові, Донецьку, Луганську та інших містах України. Але далі ми дозволили собі розслабитися. Вирішили, що все буде гаразд і без нашого втручання. Мовляв, прийшов добрий дядько-цар — і він наведе лад, покарає поганих людей і замінить їх на хороших.

Але, насправді, все не так просто. Вибір будь-якого політичного лідера дуже вузький. Бо ні поганих, ні хороших людей не існує. Кожен з нас може помилятися у вчинках і робити неправильний ідеологічний висновок. Звісно, людина має право думати, як завгодно, але вона повинна обирати напрям розвитку і нести за нього відповідальність. Наприклад, бачиш, що в країні відбуваються неправильні речі — демонструй незгоду. Стара радянська звичка збиратися на кухні та боротися там за все добре, проти всього поганого, завжди показувала нульові результати. Коли ми були незгодні з Ющенком, потрібно було виходити на мітинги, не кажучи вже про часи Януковича. Йому дозволили закрутити гайки настільки сильно, що обурена більша частина суспільства була готова до крайніх заходів. З іншого боку, політики вважали себе ледь не царями та богами, бо звикли, що їх не контролюють.

Напевно, після кожної війни думають, що вона — остання. Так само у мене було з Помаранчевим Майданом. Я вважав його останньою революцією у своєму житті і сумнівався у повторі подібних подій. У Євромадйдані я взяв участь не одразу. Після його перемоги, в Україні почала творитися нова міфологія. Я часто буваю в школах і спілкуюся з дітьми. Учні 9, 10 і 11 класів пам’ятають про події Революції Гідності, завдяки телевізору і Facebook. На їх думку, Євромайдан — це коли вся Україна дружніми шеренгами повстала проти диктатора Януковича. Але, на мій погляд, все відбувалося не зовсім так.

Коли студенти вийшли на Майдан за євроінтеграцію, я вирішив утриматися. Не подумайте, що я був проти руху до ЄС. Я працював у комерційних структурах і чудово усвідомлював ціну євроінтеграції. Скажімо, Литва після отримання членства у Європейському Союзі, «просіла» у фінансових показниках. Україна б не стала виключенням, і євроінтеграційні процеси вдарили б по кишені кожного з нас. Але варто було «Беркуту» побити дітей — і я зрозумів, що мені з такою владою не по шляху: ні в Росію, ні в Європу. В Київ я не поїхав, але ходив на місцевий, дніпропетровський Євромайдан.

До війни я мав усе, що є у більшості громадян нашої держави. Тобто, пересічне, мирне ординарне життя. Це зараз розумієш, що воно було геть неординарним. Бо треба не воювати, а жити, радіти, любити, продовжувати свій рід і ростити дітей…

Владислав Кураленко: До війни я жив дуже класно. У мене була ось така зарплатня (показує руками — ред.), працював керівником відділу продажів на одній з фірм і не парився взагалі. За усі роки незалежності я майже не ходив на вибори. Уперше проголосував у 2014 році.

Питаєте, чи не мучила мене совість? Ні. Я запхав її подалі (сміється). Був такою собі амебою. Проживав звичайне життя: мав, дружину, родину і роботу. Я сприймав Україну лише як свою країну. Не більше і не менше До грудня 2013 року всім, що мене з нею пов’язувало, була синя книжечка з двома фотками. Ні Янукович, ні Ющенко мене не парили взагалі. У мене все було гаразд. Мені було байдуже, хто при владі. Так тривало до парламентських виборів 2012, коли я усвідомив, що відбувається щось неладне. Із 24 партій, які змагалися за місце в парламенті, 18 мали януковське спрямування. Тоді я зрозумів, що закручуються гайки, когось купляли, а когось залякували.

Я поїхав до Києва на Майдан тільки після побиття дітей. А коли повернувся зі столиці, побачив, як у Дніпрі вішали «аквафреши» та бігали якісь дурнуваті. Ці люди хотіли у Митний союз, не розуміючи, нащо він їм здався взагалі. І тут мене осінило. Я згадав про свою синеньку книжечку з тризубом. Тоді не мав роботи і подумав: «Е ні, я за Україну. Щось таки потрібно змінювати у цьому житті». Як раз, збирався полк національного захисту, і я вирішив приєднатися і підтримати хлопців.

Владислав Сологуб: Після перемоги Майдану і втечі Януковича, я відчував трагедію і гіркоту по загиблим. Думав, що на цьому все і скінчиться. А коли почалося захоплення Криму і з’явилися триколори, мені здалося, ніби наближається щось лихе. Влада знаходилася у стані паралічу, а міліція демонструвала повну бездіяльність. Я погоджуюся з побратимом стосовно Криму. З одного боку, його окупували, але з іншого, існуюча на той момент влада, навряд чи б з могла завадити ворогу. У 2014 році в нас не було потужної армії, і реально бракувало сил. Звісно, Крим ми б відстояли на вряд чи, але якби дали відповідь агресору, змогли б зупинити війну у межах півострову.

Влада була відносно легітимною, і ніхто з політиків не наважився взяти на себе відповідальність за Крим. У в жодному законі не написано, що робити, коли втік президент і країні загрожує окупація. Звісно, проведення позачергових президентських виборів — це добре, але про те, хто бере на себе відповідальність у ситуації військової агресії — ні слова.

На мій погляд, в Криму все зводилося до людського фактору. Півостровом розгулювали озброєні люди без жодних розпізнавальних знаків. Але де були звичайні українські військові, які, на мій погляд, повинні були дати відсіч? Де знаходилися сили нашої повітряної оборони? Коли відбуваються порушення, і до тебе наближається загроза — ти береш автомат і стріляєш. І окремий наказ від командира у такому випадку не потрібен. На твоєму боці навіть міжнародні конвенції.

У Дніпрі патріоти почали організовуватися у полк національного захисту. Ми відчували не стільки війну, скільки внутрішній протест, бо з ситуацією небезпеки мали боротися, перш за все, силові структури. Загалом, мітинги проходили толерантно. Принаймні, у нас в Дніпрі не було відвертого застосування зброї. У кращому випадку, билися і штовхалися. Звісно, напружену ситуацію вирішили за допомогою влади. Голова ОДА Ігор Коломойський попросив міліцію, або підтримувати патріотів, або, як мінімум, не вмішуватися на стороні їх опонентів.

До мене відчуття війни приходило поступово, маленькими порціями кожного дня. Це почалося після того, я повзуча сепарська навала плавно захоплювала Донбас. Знаєте, до всього можна звикнути, якщо події розвиваються повільно. Остаточно подих війни я відчув, коли на території Дніпропетровської області відбулися перші перестрілки. Сепаратисти хотіли зайняти блокпост, але наші хлопці гідно відстрілялися. На щастя, все минулося без жертв, але я зрозумів, що прийшла війна.

Про нулі

Шлях на передову

Владислав: Кураленко: Коли почалися події в Криму, у мене з’явилося передчуття чогось недоброго. Росіяни пішли віджимати півострів, але по факту, його просто віддали. Когось купили за два чемодани грошей — і в Рашки все було класно. Так для мене почалася війна. Хлопці йшли воювати і записувалися у добробати. Тоді я задумався над відповіддю для своєї дитини, коли вона мене запитає: «Тато, де ти був, коли Україна палала у вогні?». Напевно: «Лежав на дивані» — точно не ті слова, які б вона хотіла почути". Аби не соромно було дивитися дитині в очі, я пішов у військкомат. Там мені відмовили. Сказали, що я маю плоскостопість і не придатний до служби взагалі. Мовляв, за дверима в них стоїть ціла черга красивих і офігенних добровольців. Образився і пішов геть. А ось справжні бойові дії у мене почалися разом із ДУКом.

Владислав Сологуб: Дійсно, у 2014 і 2015 роках у військкоматах відмовили багатьом хлопцям. З іншого боку, існує протилежний міф. Він розповідає про лютих воєнкомів, які влаштовували полювання ледь не в трамваях, а потім відправляли своїх жертв у АТО. Як бачите, існують два кардинально різних твердження. Але хлопців брали до конкретних підрозділів, де їх мали прийняти, взути, нагодувати і покласти спати. Без заявки з бригад у військкоматі нікого на війну відправити не могли. Крім того, робота військових комісаріатів була погано побудована. Облік працював ще за радянською дідівською системою. Були непоодинокі випадки, коли людину обіцяли викликати іншого разу, але потім десь губилися документи — і їй ніхто не телефонував.

У мене ситуація виявилася складнішою. Я мав «білий квиток», ще з студентських часів. Коли у 2015 році вимоги стали дещо нижчими, я вирішив скористатися і спробувати взяти бика за рога. Пішов на обстеження і попросив лікаря підібрати для мого складного медичного діагнозу більш обережні слова. Зрештою, білет отримав трохи інший відтінок.

Однак такі мої хитрощі на лікаря у військкоматі не подіяли. Мені написали, що я негодний до служби і відправили до голови комісії по завершальний підпис. Але на щастя, Центрально-Чечілівський військкомат знаходився у спільній будівлі з обласним. З головою комісії відбулася приблизно така розмова: «Ви розумієте, що може бути?» — «Розумію.» — «Хочете на війну?» — «Хочу» — «То йдіть до нашої обласної комісії». Я її пройшов і, зрештою, отримав допуск. У результаті, моє бажання перемогло обставини.

У нас був побратим, який хотів на фронт, але його дружина вирішила по-іншому і десь заникала його паспорт. Побратим обіцяв стати гадом, але відшукати заповітний документ. А потім, з гордо піднятою головою піти у військкомат. Минуло 5 років, а пошуки тривають і досі. Паспорт він бачить, тільки на виборах. Дружина робить акт милосердя і видає його під розписку. Звісно, приятеля можна зрозуміти, бо він має дітей 10 та 12 років. Але краще б він нам правду сказав: «Хлопці, підтримаю вас, чим зможу, але вибачте. У мене — сім’я». Ми б відповіли: «Розуміємо і поважаємо». Але нащо розповідати казки?

У кожного своя війна. Скажімо, я потрапив на позиційну фазу. У 2014 році хлопці просувалися в напрямку окупованих територій, звільняючи на своєму шляху міста і села. Вони отримували від цього драйв і задоволення. Коли я був волонтером, то при першій нашій зустрічі вони знаходилися в одному населеному пункті, а за два тижні їх позиції розташовувалися на 50, а то й сто кілометрів ближче до кордону.

Коли війна на Донбасі набула ознак затяжного конфлікту, переміщення іншими територіями закінчилося і ти, здебільшого, знаходився на своїх позиціях. Плюс включилися мінські домовленості. Із їх підписанням, відповідати ворогу на його провокації було зась. Інколи, той, хто порушував наказ командира, просто займався марнотратством патронів. Бо на окремих ділянках фронту відстань між нами та ворогом була великою. Сепари знаходилися далеченько і автоматна черга просто до них не діставала. А ось до тебе майже постійно прилітали міни і снаряди, над тобою працював крупнокаліберний кулемет. Відповідати неможна. Ти змушений мовчати, а це — дуже тяжко. Так накопичувався негатив, який нікому вилити. Повертаєшся з посту у бліндаж, а там сидять такі самі як ти. Всі в одних умовах. І цей загальний градус нагрівався і накопичувався… Дяка Богові, при мені не було самогубств…

«Правий сектор» VS ЗСУ. Хто крутіший?

Владислав Кураленко: Звісно, що ДУК крутіший (сміється). Але чи можна назвати невмотивованими хлопців, які пішли до ЗСУ у 2014 році? Тоді їх зарплата була на рівні 800 гривень. А це — ні про що. Якщо ставити питання про більшу, або меншу вмотивованість, то можливо моя відповідь буде на користь націоналістів. Але хочу зазначити, що у ДУК ними були не всі. Багато хлопців приєдналося до ПС, бо хотіли захистити Україну.

Питаєте, хто з нас крутіший? Так ми виконували одне завдання: зупиняли ворожу навалу. І нам це вдалося. Звісно, хлопці із ЗСУ допомагали нам, чим могли. У них ми брали боєприпаси і зброю, що зрештою, ні для кого не є секретом.

Влад Сологуб. Свій підрозділ завжди крутіший. Наприклад, для мене рідна 93ОМБр — найкраща. Але подібне змагання, насправді, — стереотип, мета якого працювати на роз’єднання. Пару разів був свідком ситуацій у потязі, коли хлопці з різних підрозділів ділилися своїми враженнями і досвідом. Хочу сказати, подібні розмови не настільки красиві, як їх змальовують у фільмах. Інколи хлопці собі дозволяють міцне слівце і негатив. Від деяких бійців лунали фрази, на кшталт: «Де були ті правосеки? Всі про них говорять, але я їх не бачив». Так ось, ДУК ніколи не налічував сто тисяч мільйонів. Ну не було правосеків поруч з тобою, то і не кажи про них нічого поганого. Якщо ти точно знаєш, що конкретна рота конкретного підрозділу повелася в певній ситуації неадекватно, ти маєш право про це розповідати. Але не треба судити про добровольчі підрозділи загально.

У мене був невеличкий досвід спільної війни з правосеками. Про хлопців залишилися добрі враження та відчуття повної поваги до них. Із ЗСУшниками, які стояли поруч, бувало різне. Можливо, тому що збройні сили значно чисельніші за добробати. Із ними у мене склався як позитивний, так і негативний досвід. І я не соромлюся про нього розповідати. Але просто наговорювати на порожньому місці, не слід. Так само, я не бачу сенсу вірити різним фейсбучним одкровенням. Особливо у випадку, коли їх написала якась поважна, але незнайома людина. Я не вважаю за доречне інтерпретувати її слова як загалом, так і зокрема.

Владислав Кураленко: Ніхто не воює одне з одним. У нас є спільний ворог і він попереду, по бокам твої побратими, а позаду — твоя родина. Ми — правосеки та ЗСУшники просто немаємо часу сваритися одне з одним.

Владислав Сологуб:Не в образу хлопцям-добровольцям, але вони могли сказати у будь-який момент: «Усе! Я втомився. Хочу бодай трохи відпочити. Поїду від вас на тиждень, тупо нажруся і скину свій негатив». У ЗСУ таке зробити не можливо. Щоб відпочити, ми мали дочекатися ротації. Служба у ЗСУ трохи нагадує роботу, бо за українським законодавством, громадянин може розраховувати на першу відпустку лише через півроку. І то це — в кращому випадку. Бо дочекатися ротації було замало. Іще потрібно було пройти чергу. У підрозділі не тільки один ти. Там є іще з 30 пик, які також хочуть додому. Тому, з відпустками було доволі складно.

Чи можна бути морально готовим до війни?

Владислав Кураленко: Романтика закінчується після першого дощу в окопі. Бути морально готовим? Звісно можна подивитися мотиваційні фільми і передачі. Коли приходить розуміння, що тебе можуть вбити? Це відбувається у кожного по-своєму. До мене воно прийшло, коли ми залізли у першу с*аку і довелося відстрілюватися по-дорослому. Міни літають, і стріляє се парня… Чи може в тебе потрапити? Тут вже вірогідність 50 на 50. Але і 50%, насправді, дуже багато. У людей, які стоять на другій, або третій лінії оборони, розуміння, що ти можеш не повернутися додому інколи приходить через рік, або два. У когось навіть після закінчення контракту. Чи можна підготуватися до того, що тебе можуть вбити? Не знаю. У нас було багато труселів, якщо треба — то міняли (сміється).

Владислав Сологуб: Що ж стосується питання моральної готовності. Людина ніколи не буде морально готовою до війни. Те, що ти уявляєш про неї на гражданці, на передовій має зовсім інші форми. Також хочу наголосити, що перша, друга та тертя лінії оборони мають різні ступені готовності. Але так чи інакше, люди потрібні скрізь.

Я особисто знав двох хлопців, яких трусило під час обстрілів. Їх просто заклинило. Мій безпосередній командир перекинув їх на другу лінію, де вони дуже достойно себе показали. Звісно, можна було б когось з них спробувати витягнути із стану панічного страху і змусити воювати. Але нікому не потрібно, аби хтось з цих хлопців під час чергового обстрілу невчасно сховався і отримав шматок заліза.

Хоча людина вважається істотою вищого біологічного порядку, вона має тваринну сутність. Ніхто не знає, як поведеться його організм у різних критичних ситуаціях. У когось може піти зворотна реакція — і під час переляку забруднитися штани. Це буває один, або два рази. Потім адаптуєшся і звикаєш до стану підвищеної небезпеки. Головне, що ти робиш на війні свою справу. А на ступінь вологості твоїх штанів всім начхати.

Кладовище знищених ворогів

Владислав Сологуб: Допомагають чудеса людської психіки. Власне, для чого використовують всі ці евфемізми? Відправляючись на війну, ти розумієш, що вбиватимеш не людину, а ворога. Коли у 2014 році сепарів попереду закривали бабусі і тіточки, було складно. Спочатку ти бачив людей, за якими ховався ворог з автоматами. Коли перед тобою озброєний бойовик, ситуація змінюється. Ти маєш чіткий намір захищати і звільняти свою землю. Але це можна зробити тільки тоді, коли знищиш ворога.

Рано, чи пізно, приходить розуміння, що ти маєш велике, або маленьке кладовище. Згодом ти усвідомлюєш, що смерть тих людей не твоя провина. Насамперед, винні ті, хто довів до конфлікту. Я маю на увазі Путіна і Януковича, а також осіб, які не чинили опір у Донецькій області. Чому цей гріх я повинен звалювати лише на себе, якщо він не лише мій?

Владислав Кураленко: А що я? У мене совість мовчить (сміється) я стріляв, але не знаю, потрапив, чи ні. Може, я нікого не вбив. Може, там бігали їжачки. Треба розуміти, що сепар — ворог. Ти включаєш думку, що воно не людина, а курва, яка приперлася на твою землю. На війні мало залишається людського …

Як відправляли на фронт рідні?

Владислав Кураленко: Особисто мені питати дозволу було ні в кого. Батьки померли, а дружини на той час вже не було.

Владислав Сологуб: Кожен примірюється до власник обставин. На той момент моя донька закінчувала школу і я розумів, навіть, якщо я не повернуся з війни, вони з дружиною впораються і без мене. Звісно, якби донька була молодшою, я не знаю, як би вчинив. Можливо за таких обставин, думка дружини мала більш вагоме значення. Утім, вона — адекватна жінка. Звісно, особливої радості моя ідея піти на війну їй не принесла.

Владислав Сологуб з дружиною та донькою

Перед тим, як прийняти рішення відправитися на фронт, я пройшов довгий шлях. Був Майдан, потім ми збирали гуманітарну в Крим, а згодом — стояли на блокпості. Інколи мені телефонували і казали таке: «Владе, може ти припиниш так себе поводитися? Ми знаємо, де ти живеш і твою сім’ю». У 2014 році, коли я стояв на Краснопільському блокпосту, моя родина знаходила нічліг у знайомих і друзів.

У 2014 році до іловайських подій ми сподівалися на швидке закінчення бойових дій і вважали, що моєї допомоги як волонтера буде більше, ніж достатньо. Дружині про свої наміри я на пряму не розповідав. Утім, вона якось сказала: «Владе, якщо вирішиш йти до армії, хоча б доведи мене до відома. Не перед фактом, а трохи раніше». Дружина була у курсі, коли мені у військкоматі дали два дні на збори.

ПостАТОшне життя

Війна. Відбиток на душі.

Владислав Кураленко: Зараз менше поранених і загиблих, і все рідше про бойові дії розповідають по телебаченню. Хіба, що інколи всередині новин, пробіжить рухомим рядком статистика про «двохсотих» і «трьохсотих». Але з голови в мене війна нікуди не пішла. Такі як я, тримають її в собі. У нас одна атошно-волонтерська тусовка. Ми усі між собою зафренджені в Мордокнизі. Один написав — інші пустили перепости. Можна піти з війни, але війна з тебе не піде. Ти все одно подумки ловитимеш себе на бажанні повернутися… Але я не можу сказати, що живу тільки війною. У мене з’явилася родина. У нас з дружино є невеличкий бізнес, творимо красу для людей. Потрібно жити далі і щось робити для країни. Я намагаюся вийти з того стану, але він все одно мене доганяє.

Владислав Сологуб: Навіть, якщо ти змінюєш роботу, вона з тебе остаточно не йде. Так само і з війною. Коли я повертався з волонтерських поїздок в АТО, мене часто запитували: «Чи страшно? А коли хлопці приїдуть? Коли вони наведуть порядок і розстріляють Верховну Раду?» Мене ще тоді добряче коробило від таких питань. Шановні, ви сидите вдома, розбирайтеся самі зі своїми депутатами. Чому замість вас це мають робити люди, які виконали свій борг перед Батьківщиною на передовій? Але в результаті, ви на них дивитеся як на ідіотів, бо вони, на відміну від вас, активні. На жаль, дієва людина завжди викликала відторгнення у пасивних і байдужих. Вони її мовчки обдають несхвальними поглядами, бо вважають її «не такою», а себе — святою правильністю.

У суспільства, яке не хоче себе асоціювати з АТОвцями, спрацьовує захисна реакція. Воно дивиться з насторогою на кожен наш крок. Коли ми кажемо, що втомилися і не збираємося поводитися як на війні — реакція здивування. Коли намагаємося вирішити питання військовими жорсткими методами, на нас дивляться так, ніби ми — дибіли, від яких не варто очікувати добра. На жаль, що б я не робив, до мене ставитимуться з підозрою. У будь-якому випадку, я не виправдовую їх очікування.

Війна залишилася зі мною всередині. Мабуть, так буде, допоки на лінії фронту є мої побратими, і допоки вони звідти не підуть. Кожен раз, коли з’являється інформація про загиблих, я намагаюся дізнаватися їх імена. Звісно, пацанів шкода, але коли я переконуюся, що то — не мої побратими, на серці стає легше…

Зараз потихеньку допомагаю нашим хлопцям повертатися до мирного життя. На жаль, соціальні інститути не люблять виконувати свою роботу. 90% питань, які ми допомагаємо вирішувати, зводяться до банального ходіння по кабінетам і вимагання всього, що передбачає закон. Я не говорю про такі складні речі як житло і земля. Йдеться про оформлення прописки і видачу різноманітних довідок.

Свого часу, я мав справу з неуважністю соціальних служб. Коли я отримував інвалідність, мені обіцяли дати першу групу, але на основі загального захворювання. Як виявилося, вони просто не знайшли у документах потрібний папірець. Кажу: «Давайте дивитися, він є». Передивився документи ще раз і таки папірець знайшовся. Для тих, хто не знає, військова інвалідність передбачає пенсію у 4.400 гривень (звичайна — 1.600) та можливість лікуватися у санаторіях. Звісно, різниця між сумами не космічна, але мені також їсти хочеться. Тому, я намагаюся розповідати хлопцям про подібні випадки і давати поради, про що треба казати соціальним працівникам.

Про УБД (Усе буде добре)

Владислав Кураленко: Кожен вирішує для себе сам. У мене є родина, любляча дружина, діти, друзі, цікава робота і достаток. Майже УБД. Але для повного щастя не вистачає офіційного статусу і пільг (сміється). Мав би б їх — взагалі було б класно. Головне зараз жити і працювати на Україну. А що буде далі — подивимося. Президенти приходитимуть і йтимуть, змінюватимуться скликання Верховної Ради. Ми знову покладатимемо надії на політиків, а потім писатимемо про їх нехорошості на Facebook. Але те, що ми самі їх обираємо, чомусь завжди не рахується. Особисто для мене все буде класно, коли закінчиться війна, хлопці повернуться додому і за українську мову тебе ніхто не називатиме рагулем.

Владислав Сологуб: Усе буде добре, коли кожен на своєму місці робитиме свою справу. Війна рано, чи пізно закінчиться, і всі ми продовжуватимемо жити в суспільстві. А ось, якщо йому на себе начхати — то вже проблема. Успішне суспільство має бути активним та відповідальним. Як казав професор Преображенський, для підтримки ладу, потрібно доносити папірець до смітника і не справляти малу нужду повз унітазу. Можливо, це для когось звучатиме смішно, але порядок та добробут починається з ось таких повсякденних дрібниць.

Тому, не буває, хорошої, або поганої влади. Вона рівно така, якою ти дозволяєш їй бути. Якщо ми контролюватимемо політиків, вони робитимуть те, що нам потрібно. Можливо, і не дуже швидкими темпами. Але для досягнення успіху, кожен має на своєму місці займатися своєю справою. Комусь потрібно воювати, а комусь і виписувати довідки. І не треба волати про маленьку зарплатню. Тебе на твоєму робочому місці ніхто не тримає. Світ відкритий для пошуку кращих можливостей. Не вистачає навичок та знань — освоюй нові спеціальності. Думаю, зрештою, усе буде добре.