Війна крізь погляд двох сестер. Про Ганну та Кристину

Бути проросійськими манкуртками, або апатичними обивательками сестри не мали жодного шансу. Їм це не написано на роду. По-перше, жінки походять із славетного Холоднорського району. По-друге, їх рід отримав жорстоке щеплення від комуняцтва. Дідусь Ганни та Кристини відчув на собі всі «радощі» життя у «совку». Замість пейзажів рідної Стецівки він був змушений дивитися на сибірські ліси.

Ганна — старша сестра. Дружина загиблого кіборга, майстриня петриківського розпису та матір п’яти дітей. Кристина — молодша. Юристка за фахом і правозахисниця за покликанням. Кристина виховує у дусі любові до України не тільки доньку, але й нове покоління шкільних вчителів. Вона — виконувачка обов’язків директора Дніпровського педагогічного коледжу. Діти і нащадки Ганни та Кристини ніколи не будуть мріяти про «рускій мір». Їх родина і так заплатила велетенську жертву за українську незалежність. Ця жертв — життя Андрія Широкова. Люблячого чоловіка і батька, безстрашного і досвідченого воїна з позивним «Сім'янин».

Під модеруванням капелана «Дніпра-1» Дмитра Поворотного, жінки розповіли про історію своєї родини і власний життєвий шлях на зустрічі «ПТСР. Війна на трьох», яка відбулася у Духовно-культурному центрі «Українське подвір’я».

Від Безсчасних у Счасні. Трохи родинної історії

Кристина: Нашого батька звати Григорій, він святкує день народження 9 травня і любить носити тюбетейку. Хоча його родина походить із села Стецівка повстанського Холодноярського району, тато народився у Криму. Нібито з’явився на світ Божий, коли його мама подорожувала. Чесно кажучи, ця батькова розповідь пробудили в мені недовіру та сумніви: «Ну блін, вагітна бабуся поїхала з дітьми на возі з кобилою». Я могла собі уявити її подорож тільки так, бо ніякого автомобіля у родини тата, звісна річ, не було.

Правду ми дізналися два роки назад. У 1931 році всю дідову сім’ю вивезли до Сибіру. Виною тому стала смерть колгоспного поросяти, у якого дід випадково потрапив камінням. Після загибелі худобини більшовики запропонували йому два варіанти подальшої долі: «Тут тюрма, а там Сибір. Обирай.» І він обрав Сибір. Разом із ним виїхала вся родина. Дід був працьовитим, став бригадиром і дуже швидко збудував будинок. Силоміць відірвані від своєї землі люди створювали для товаришів по-нещастю цілі поселення.

Ганна: Дідова родина змогла повернутися до України тільки під час німецької окупації. І то не до рідної Стецівки, а до Криму. У 1951 році тато отримав направлення на роботу на завод і поїхав в Дніпро.

Кристина: Спочатку дідове прізвище було Безсчасний. Я так зрозуміла, змінивши його на Счасний, він ховав себе і родину від ока радянських спецслужб. По лінії матері у нас також цікава історія. Її батько чомусь проживав у Магадані, а потім в Киргизії. Переїхав до України під час Другої світової, де, власне, і познайомився з нашою бабцею. Потім народилася мама. Але яким чином українець Омельченко опинився в таких далеких краях, мабуть, назавжди залишиться таємницею. Відтворити дідів шлях, на жаль, зараз неможливо.

Ганна:Наша мама Тетяна завжди була дуже активною. Вона працювала музичним керівником у дитячому садочку. Попри жорстку русифікацію України в 1980 — 1986 роках, мама провела українські вечорниці. Українською мовою, з нашими піснями і вишиванками. Щоправда, без дозволу бюрократичної верхівки. Вечорниці закінчилися для мами викликом у гороно. Просто вона мала сміливість перевісити в куточок портрет Леніна, розмістивши замість нього по центру Шевченка. Мамині патріотизм і активна громадська позиція сформували наші з Кристиною цінності та характери.

Із довоєнного періоду

Кристина: Життя до війни було просто життям. Ще до початку бойових дій я його пов’язала з освітою, боротьбою і вихованням. Приділяла багато часу громадській діяльності: захищала тих, хто того потребував. Це добре відображають теми моїх дипломних робіт. Перша — на здобуття ступеню спеціаліста з юриспруденції, була пов’язана зі зверненням громадян до органів державної влади. Магістерську з фаху державного управління я присвятила скаргам та оскарженням бездіяльності держслужбовців.

Як ви уже зрозуміли, я — правозахисниця. До війни працювала в двох університетах: спочатку в ДНУ імені Олеся Гончара, потім у Національному гірничому. У останньому, викладала студентам державну службу. Іще керувала юридичною клінікою при НГУ. Там незахищені верстви населення могли отримати безкоштовну допомогу, а студенти — практичні навички. До речі, існує наказ міністра освіти про роботу юридичних клінік у всіх вишах правового спрямування. Ми працювали без оплати, займалися просвітницькою діяльністю, проводили тренінги і круглі столи. Я говорила студентам: «Якщо ви бачите, що чиїсь права порушуються, ніколи не проходьте повз. І зовсім не важливо, хто ви: юрист, чи людина іншої професії». Коли я пішла з НГУ, один із студентів написав мені листа: «Дуже шкода, що Ви більше не будете викладати. Ви — одна з небагатьох, хто підіймав правозахисні питання».

Юриспруденція — не єдина сфера моєї діяльності. Зараз я директор Дніпровського педагогічного коледжу. Мене завжди цікавив процес виховання. До речі, я маю одинадцятирічну донечку Катарину. Коли після закінчення школи я працювала у дитячому садочку помічником вихователя, завідуюча запропонувала мені поступати в педінститут. Відверто кажучи, мені її ідея не сподобалася. Але завідувачка не сказала, що освіта — це не тільки садочки та школи. Опинившись на роботі в навчальних закладах ІІІ і ІV рівня акредитації, мені стало значно цікавіше.

Працюючи в університеті, я відвідала тренінг «Методика викладання права у вищих навчальних закладах». Захід проводила докторка педагогічних наук Олена Пометун. Я настільки захопилася її ідеями, що спіймала себе на думці «Я поступила не туди. І взагалі, чи не піти мені в педагоги?». Але коли порахувала, скільки років мені знадобиться на ще одну освіту, виявилося, що на момент захисту кандидатської буду вже застарою (посміхається). Я вирішила не змінювати професію, але потім зрозуміла, що то були знаки, на які я не звертала уваги.

Ганна: Я за фахом художниця з петриківського розпису. Трішки пожила у такому дуже гарному російському місті, як Санкт-Петербург. Надивилася на власні очі на їхню еліту та комуналки і добре знаю, як варяться щі. Мій переїзд в Московію трапився випадково. У 90-х роках, наша мама, маючи вищу музичну освіту, поїхала шукати кращої долі та опинилася у фінському місті Виборг (анексований Росією у 1939 році на умовах капітуляції Фінляндії) неподалік від Санкт-Петербургу. Я не могла знайти роботу і вирішила поїхати поближче до неї. На момент переїзду мені було 24.

У Московії я отримала ще одну дуже цікаву професію — стала художницею з розпису по кераміці. Заради цього два роки провчилася в коледжі. Тепер із впевненістю можу сказати, що автентичних російських розписів не існує. За винятком, хіба що, городецького. Але він найпримітивніший і найпростіший, негарний і нецікавий. Популярна хохлома, насправді, не має до московитів жодного відношення. Червоні квіти, оздоблені золотом, уперше з’явилися на ординських тацях та тарілках. Синьо-блакитна гжель — вкрадена у голландців. Вона, хоч і гарна, але в техніці дуже проста. А ось українська петриківка — то вже інша справа. Вона на сто порядків вища і цікавіша. Я навіть не можу підібрати слів, вона — просто найкраща.

Проживши 8 років в Московії, ми повернулися до України. Тут я шукала себе: закінчила курси ландшафтного дизайнера і перукарів. Зрештою все воно знадобилося у житті. Згодом я вдруге зустріла Андрія. У нас дуже цікава історія кохання. Ми познайомилися в молодіжній компанії, коли нам було по 16 років. Андрій став першим чоловіком, з яким я цілувалася. Але він був дівчур, а я таких не люблю. Сьогодні вони з однією, завтра — з іншою, а після завтра взагалі забувають, як тебе звати. Він був дуже гарний з ямочками на щічках і кучерявим волоссям. Та на одній чоловічій красі міцні стосунки не побудуєш. Він — бабій. То ж я про нього надовго забула.

Незабаром Андрій пішов до армії. Повернувшись додому, він одружився раз, а потім другий. До мене доходили чутки, що у нього ледь не п’ятий шлюб і не десятеро дітей. Думала собі: «Усе, як і має бути. Бабій — він і є бабій». Минає 14 років, і ми зустрічаємося. Почали розмовляти і дуже швидко закохалися одне в одного. Потім він скаже: «Я тебе любив, а ти мене не дочекалася з армії». Але то все неправда. Він був дівчуром, хоч куди. До речі, прийнявши рішення піти на війну, Андрій казав: «Може ти хоч зараз мене дочекаєшся?» — «Та куди я від тебе з п’ятьма дітьми подінуся?», — відповідала я.

Незабаром після початку наших стосунків, він здійснив свою мрію, купивши 20-ти тонну фуру. На цій машині ми об’їздили всю Україну. Я була Андрієвим диспетчером, дбала, щоб він не голодував і слідкувала, щоб він не засинав за кермом. Це — важка і цікава робота, але ми мали повну свободу. Я мріяла жити на морському узбережжі. При чому, в якій країні, мені тоді було абсолютно байдуже. Головне, аби ближче до моря. Коханий від мого бажання був явно не в захваті: «Яка Італія? Яка Америка? Подивись, яка класна Україна. Вона — найкраща у світі», — казав Андрій. До речі, він народився у російськомовній родині у місті Димитрів, на Донеччині. Коли йому виповнилося 13, вони переїхала в Дніпро.

У нас кипіла робота, ми їздили на фурі, розглядали Україну — одним словом, раділи життю. Так було, поки несподівано не прийшло велике нещастя: раптово померла мама Андрія. Невдовзі до нас повернулася радість, бо народилася наша перша донечка Маргарита. Я сиділа вдома, а він змінив 20-ти тонник на 5-ти тонник. Після появи на світ другої доньки Анжеліки, Андрій вирішив лишитися вдома взагалі. Хотів бути поруч з дітьми і казав мені: «Ти така швидка. Просив тебе не народжувати без мене першу дитину, бо хотів бути з тобою під час пологів, а ти взяла — і народила. Просив не поспішати із другою. Та поки я був завантажений роботою у Києві, ти знову не послухалася і народила».

Згодом Андрій захотів мати сина. Я на той момент думала, що народити хлопчика нам вдасться навряд чи. Ми вже мали гарненьких Маргариту та Анжеліку. То ж цілком могли дати життя ще одній дівчинці. Але ж скільки в Україні покинутих малюків! Я запропонувала Андрієві одного з них зробити нашим сином. На моє здивування, коханий дуже швидко погодився. Я навіть перевіряла його рішення на зрілість. За місяць збору документів, чоловік міг би сто разів відмовитися, або послатися на перезавантаженість роботою.

Ми знайшли свого Миколу у будинку малюка в Дніпрі. На час нашого знайомства хлопчикові було 6 місяців, а як забрали — 9. Микола мав чимало проблем зі здоров’ям. Навіть думали, що він не зможе говорити і ходити. У свої 9 місяців хлопчик не тримав голівку і не сидів. Був худим настільки, що з нього просто злітали памперси.

Зараз Миколі 10 років, і я думаю він буде двометровим велетнем. У минулому хвора і худа дитина вже наздогнала мене за зростом. Такі успіхи Микола зробив завдяки любові Андрія. Коханий дарував йому дуже багато уваги. Мабуть, не кожна рідна дитина отримує таку турботу від свого кровного батька. Через півтора роки у нашій родині з’явився Олексій. Він також прийомний. Іще через два роки я народила нашого третього синочка Ілька. Дуже дякую Андрієві за те, що він був зі мною на пологах. Бо присутність чоловіка, насправді, дуже допомагає. Медичний персонал поводиться не настільки по-хамськи, як він інколи це собі дозволяє.

У часи Майдану та війни ми увійшли великою родиною із будинком повною чашею. Андрій займався улюбленою роботою. Навчився будувати і оздоблювати будинки і робити дахи. Ми були дуже щасливими…

Хрестики у календарі. (Війна)

Кристина: Майдан я спостерігала по телебаченню. Працюючи в університеті, як інші викладачі, отримала вказівку не долучати студентів до революції. Не можу назвати наш виш сепарським. Скоріш за все, він дбав про безпеку молоді, яка на Майдані автоматично потрапляла під загрозу.

Потім анексували Крим. Я не можу зрозуміти і досі, чому не давали команду стріляти по росіянам. Адже вони оскаленим ворогом вдерлися на нашу землю і мали намір відібрати наші території. Сподіваюся, із плином історії ми отримаємо відповідь на це питання. Хотілося б вірити що, високопосадовці і генерали, які вчасно не надали наказ дати відсіч, отримають заслуговане покарання. «Зелених чоловічків» треба було знищити іще в зародку, коли вони приперлися в Крим. Також мене дивує млявість європейської спільноти. Шановні, якщо ви і далі дивитиметься, як нас знищують, російський чобіт прийде і на вашу землю. Але то вже буде питанням часу.

Ганна: Майдан я бачила по телевізору. Дивилася і жахалася. Андрій, на відміну від мене, під телевізором сидів рідко. Потім був Крим… А коли почався Донбас, чоловік зателефонував до своїх друзів і однокласників у Донецьк: «На референдум ідете?» — «Да! Ура! Вперед!» — «Ви — придурки», — сказав Андрій — і викреслив їх номери з телефонної книги, а їх власників — з життя.

Кристина: За подіями на Донбасі я спочатку просто спостерігала по телевізору. До мене не одразу прийшло розуміння війни. Свій обов’язок я вбачала у розмовах зі студентами. Аналізуючи ситуацію на Донбасі та в Криму, я розставляла акценти так, щоб діти зробили правильні висновки. Я наводила норми міжнародного права, які порушувала Росія. Для мене почалася війна, коли Аня повідомила, що Андрій записався у «Правий сектор».

Ганна: Я дуже добре пам’ятаю день, коли коханий сказав, що пішов у ПС. Запитала: «Чому «Правий сектор» — «Я був у військкоматі, мене не беруть. У «Дніпрі-1» так само відмовили». Виявилося, спроби Андрія піти захищати Україну тривали протягом двох місяців. То було його виважене серйозне рішення. Я не намагалася його відмовити, не просила «подумати про дітей» і не погрожувала його прив’язати до батареї. Думаю, подібна емоційна поведінка була б проявом неповаги. Андрій ніколи не робив те, чого не хотів. Його дуже важко було вмовити. А якщо він вже загорівся, діяв швидко і дуже ефективно.

Спочатку коханий поїхав на навчання у Десну. Повернувшись із учбового центру, він мав відправитися у точку «нуль» на Піски. Ми почали йому збирати речі: купили наплічники та каску, а його сестра допомогла з броніком. Восени 2014 року він зайшов у ДАП. 3 жовтня жорстокі бої відібрали життя у двох Андрієвих друзів «Скельда» і «Каспера». Усі дні перебування мого коханого у ДАП, я відмітила хрестиком у календарі. Попросила його кожен день телефонувати, і він чесно виконав обіцянку. Наші розмови тривали недовго, але Андрій завжди набирав мене сам. Якось я почула постріли та гуркіт, а він казав: «То — сепарня, не звертай увагу!»

Узимку Андрій повернувся додому. На заваді продовження його участі у війні стали обморожені руки. Розповідав удома про ДАП значно більше, ніж по мобілці. Казав, що росіяни — геть нікчемні вояки. Як виявилося, наші хлопці могли звільнити Донбас. Та коли вони вже зайшли в Донецьк, їм дали команду на відступ. Варто було їм піти у наступ — і окупанти драпанули б так, що в них би від страху світилися п’яти.

Кристина: Коли Андрій пішов на фронт, а свій мікроавтобус залишив у Дніпрі, ми взялися за волонтерство. Збирали допомогу і відвозили її добровольцям. Ми стали першими, хто привозив гарячий, запашний борщ у Піски. І я даю сто відсотків гарантії, що до нас цього ніхто не робив. Інші волонтери доставляли лише сухі інгредієнти.

Ми придбали спеціальні великі бідони, замовили в одному з коледжів велику порцію борщу, погрузили його на мікроавтобус і рушили на передову. Чесно кажучи, дихати під час поїздки було важкувато. Здавалося, навколо все повітря пропахло їжею.

Треба було тільки спостерігати, як правосеки говорили по раціях одне одному: «Іди сюди, тут борщ». Моя подруга передала хлопцям великий казанок плову. Але поки ми подолали відстань від Дніпра до Пісок, гарячі продукти охололи. Хлопці швиденько зібрали дрова, розвели вогонь, дістали велику каструлю і все розігріли. Подумала собі: «Господи, мабуть, їх стільки збереться, що борщу на всіх не вистачить». Але, все було гаразд. Ми накрили велетенський стіл, і хлопці смачненько поїли. Напевно, то була одна з моїх перших і найяскравіших волонтерських поїздок.

Ганна: У 2015 році трапилася біда. Коли перша штурмова рота ДУК ПС відійшла на позиції 93-ї бригади, медсестра Ірина Іванюш «Лютик» наступила на розтяжку і втратила обидві ноги. Андрій та його побратим, на щастя, відбулися пораненнями. Поки чоловік відновлював сили, Кристина сідала в наш бус і возила хлопцям волонтерку. Інколи з нею їздив і Андрій. Він, як ніхто інший, знав про потреби хлопців.

Наприкінці літа, через 4 місяці після поранення чоловік повернувся в АТО. Андрій вже освоїв професію снайпера. Казав, що ним може бути не кожен охочий. Потрібні врівноваженість, спокій і розум. Усі ці риси характеру були у мого чоловіка.

Андрій вмів дуже цікаво розповідати. Аби нічого не забулося, ми вмикали диктофон. Так я записала розповідь Андрія про «Міфа». Коханий брав участь у бою, коли загинув Василь Сліпак. Ми говорили не лише про війну, але і про життя та побут «Правого сектора». Добровольці дуже цінували одне одного. Знаходячись у відверто небезпечних ситуаціях, правосеки сміялися та жартували. Так проявлялися особливості психіки. У стані небезпеки люди інколи знімають напругу гумором. А гумор у правосеків був іскрометний.

Андрій воював у складі ДУК ПС два роки. Після загибелі «Міфа», влітку 2016 року, підрозділ «Подолянина» вступив у повному складі до 54-ї ОМБр.

Кристина: Їм не дозволяли воювати: сказали, що виведуть з передка. Тому, єдиною можливістю продовжувати захищати Україну, для хлопців став перехід до ЗСУ.

Свого часу Андрія приваблювала служба у добровольчому підрозділі перевагою бути ближчим до рідних. Він повністю виправдовував свій позивний «Сім'янин». «Я хочу мати свободу. При першій нагоді, коли мене потребуватимуть дружина і діти, я маю бути поруч», — говорив Андрій. Одного разу він приїздив до Дніпра на три дні. Тоді Анжеліка захворіла на перитоніт, і її на швидкій забрали в лікарню. Андрій дуже переживав за доньку і чергував біля неї в реанімації. Знаючи, що його дитина у важкому стані, він не міг повернутися на фронт і випросив у командира ще три вихідні. Про такий демократичний графік бійці ЗСУ могли лише мріяти.

Андрій був досвідченим воїном і не один раз отримував пропозиції підвищення. Але він відмовлявся: надавав перевагу солдатській службі, бо завжди обирав сім’ю. «Якщо вже я командир — маю бути поруч із хлопцями. Як я зможу їх полишити і поїхати до рідних?», — казав він.

Ганна: Андрій добре розумів, що може більше не повернутися додому. На моє питання про загибель одного з побратимів чоловік відповів так: «Війна є війна». У інтерв’ю Леонідові Кантеру він сказав: «Ми всі знали куди йшли і розуміємо, що можемо загинути». Він до цього був готовий, а я — ні. Мене всі навколо запевняли, що з ним нічого не трапиться. Моя мама співає в хорі Бенедиктинського монастиря в Італії. Вона запевняла, що за Андрія моляться всі монашки, а тому — все буде добре. Я в це повірила і подумала: «З Божою поміччю усе минеться». Але, виявляється, одних молитов недостатньо.

19 грудня 2016 року прийшла звістка, що Андрій зник безвісти у бою. З одного боку, вона давала надію. Я продовжувалася сподіватися, що коханий — живий, і його обов’язково знайдуть. Але з іншого боку, я почала в думках малювати план дій на найгірший випадок. Андрія шукали 3 дні. За цей час до мене навіть навідувалися з військової прокуратури. Питали: «Чи не міг він раптом перейти на бік сепарів»… А потім справдилися найстрашніші прогнози. Бійці «Київської Русі» витягнули його мертвого з лісу. Це було жахливо…

Андрій мені сам обіцяв повернутися. І коли я дивлюся на слізливі картинки і читаю віршики типу, «Жді мєня і я вернусь»… я розумію що цього всього недостатньо. Доля є доля. Можна повернутися з АТО, але в той самий день загинути під колесами автівки…

Кристина: Аня мені телефонує і каже, використовуючи термінологію: «Андрій 200». — Який Андрій? — Наш Андрй. — Який наш Андрій? — Крістіна, НАШ АНДРІЙ ДВОХСОТИЙ — Хто сказав? — мені зателефонували… Ця розмова була ще до офіційного підтвердження загибелі «Сім'янина».

Надвечір інформація змінилася: сказали, що Андрій поранений. Потім повідомили, ніби він знаходиться у полоні. Це — також одна зі сторінок війни, яка рано чи пізно має стати відомою. На сьогоднішній день, ми можемо сказати, що Андрій загинув у лісі на Світлодарській дузі. Хоча, я маю дуже великі сумніви. Їх підсилюють і кількаденні пошуки Андрія, і інформація про його долю, яка часто змінювалася і надходила з різних джерел. Не знаю, чи пам’ятає Аня той день, але ми вирішили, що тіло опізнаватиму саме я.

Ганна: Мені дуже важко жити без нього. Андрій був надзвичайно важливою моєю половинкою. Усі наші рішення, ми приймали, з одного боку, разом, а з іншого — не залежно одне від одного. Так було і з переходом на українську мову. Якщо я вирішила спілкуватися тільки українською, читаючи книжки і усвідомлюючи, як спаплюжили і перебрехали нашу історію, яку брехню нам нав’язували в школі, і в якому безправному стані знаходиться Україна, то Андрій прийшов до цього своїм шляхом. У якийсь момент він вирішив, що українці мають розмовляти українською. Я не впливала на його вибір, він був дуже самодостатньою людиною.

На українську ми почали переходити в 2014 році. Мені на очі нерідко потрапляє цитата з Інтернету. Думаю, скоріш за все, хтось підхопив Андрієві слова. Він певний час працював сервісним майстром, і до нього приходили наші місцеві дідусі і бабусі. Усі — російськомовні. Казали про «так исторически сложилось», «мне так лєгчє», «я прівік». Андрій відповідав їм дуже класно: «Я теж маленьким дзюрив у штани. Але може час дорослішати?»

Кристина: Він перейшов на українську після початку війни. У нас є відео, де він після ДАПу приїхав додому, і ми ще розмовляли російською.

Ганна: Моїм дітям в школі не пояснювали, що їх батько — герой і захищає Україну. Це все доводилося робити самій. Насправді — це страшна проблема і найбільший жах нашого суспільства. Чоловіки воюють і гинуть на війні, а їх родини стають нікому не потрібними. Коли Андрія не стало, його портрет повісили у шкільному коридорі. Дітям жодного разу за рік не сказали, що їх батько — Герой.

Життя після втрати

Кристина: У день загибелі Андрія змінилося все. Життя розділилося на до і після. Моя освіта допомогла в оформленні документації для отримання статусу родини загиблого. Я знала, як вплинути на чиновників-сепаратистів, що і досі сидять у службах Дніпра, як задавити їх юридично і куди скаржитися на їх дії. Зрештою, я змогла отримати результат.

Але, по-перше, я — юрист, а по-друге — молода людина. А що говорити, коли документи оформлюють старенькі батьки, або бабусі загиблих? Люди похилого віку, пригнічені непоправною втратою, змушені бігати по чиновникам і відстоювати черги за довідками. Тому, подолавши цей великий і ганебний шлях, я сподіваюся, що держава зробить його простішим. Оформленням статусу мають займатися спеціальні люди. Вони повинні брати документи, носити їх по кабінетах, а потім віддавати членам родин вже готові посвідчення. Думаю, це — гарний спосіб для держави продемонструвати повагу до полеглих бійців.

Я є юристом у громадській організації «Родинне коло загиблих Героїв» і допомагаю рідним полеглих. Пишаюся, що ми виграли кілька судових процесів по наданню статусів дружинам, які проживали з бійцями фактичним шлюбом і народили від них дітей. І це — дуже важливо. Думаю, досвідчені юристи розуміють, що означає перемогти у таких процесах.

Я також пишаюся, що Самарський суд Дніпра відхилив позов вчительки школи № 108 «про захист честі та гідності» проти своєї колеги. Відома своїми сепаратистськими поглядами позивачка не володіє українською і насаджує дітям проросійську ідеологію. При цьому, вона ще й викладає історію України. Я не можу зрозуміти, як таке можливо. Сепаратистка подала позов проти іншої вчительки з історії, чоловік якої воює з Росією. Я захищала права відповідачки. На щастя, у задоволенні позивних вимог вчительки-сепаратистки суд відмовив у повному обсязі.

Ще одним успіхом діяльності ГО «Родинне кололо загиблих Героїв» є зустрічі його активістів з депутатами. Ми намагаємося донести нашу позицію і вплинути на законотворчий процес. У Верховній Раді є законопроект, який має вирішити питання пенсійного забезпечення родин загиблих воїнів. На сьогоднішній день, людина може обирати: йти на пенсію за вислугою років, чи по втраті годувальника. На нашу думку, такий вибір недоречний. Громадянин і так справно працював, сплачував податки, а отже, заслужив свою пенсію. Тому, виплати по втраті годувальника і за вислугою років мають бути об’єднаними.

Також законопроект має вирішити питання пенсій багатодітних вдів. Одна людина не повинна отримувати менше 2.900 грн. на місяць. У той же час, для родин загиблих існує граничний розмір виплат. Він не має перевищувати 10.200 грн. на місяць. А тепер давайте візьмемо калькулятор і порахуємо. Припустимо, пенсію отримують три дитини загиблого та його вдова. Множимо 2.900 на 4 людини і маємо 11.600 грн. Таким чином, родина недоотримує ще 1.400 грн. Тому, наша діяльність спрямована на захист прав сімей загиблих, в тому числі і на гідне забезпечення від держави.

Але основний напрям моєї роботи — це освіта. Зараз я виконую обов’язки директора Дніпровського педагогічного коледжу. Я дуже зраділа, коли мені запропонували зайняти цю посаду. Бо, як відомо, треба починати з малого. Очоливши педагогічний коледж і зробивши його патріотичним, я виховаю національно-свідомих вчителів. Відтак, зроблю свій внесок в українізацію системи освіти. Одноосібна боротьба, коли ти ходиш до директора і скаржишся на вчителів, які спілкуються російською та пропагують радянщину не завжди ефективна.

Скажімо, щойно моя донька закінчить 11 класів — і я перестану впливати на освітній процес в її школі. Три роки тому ми з Катариною вирішили відмовитися від уроків російської. Почувши наше прохання, директорка, завуч та класна керівничка, зробили круглі очі. Як варіант, нам запропонували просто не ходити на російську. Але це нас не влаштовувало. У доньчиному розкладі російська стояла четвертим уроком. Якби я її забирала після третього, вона б пропускала музику, яка стояла п’ятим. Я сплачую податки і моя дитина має право на повну освіту. Чому вона повинна щось прогулювати?

Я писала листи до міністерства освіти і, зрештою, нам поміняли розклад. Зустрічаючись з батьківським колективом і головами батьківських комітетів, я проводила роз’яснювальну роботу. Казала, що російська мова не є обов’язковою. Усі, бажаючі її вивчати, можуть написати заяву на факультатив.

На другий рік ми провели опитування. Його результати мене дуже потішили. Кількість родин, які не хотіли, щоб їх діти вивчали мову окупанта, зросла до п’яти. Ми попросили керівництво школи зробити для наших синів і дочок невеличкі зміни у розкладі: замінити російську на додаткову англійську. Однак досягти бажаного не вдалося. Наша ідея передбачала розподіл класу на групи. Тобто, у групі, яка тренуватиме англійську, поки решта сидітиме над підручниками з російської, має бути певна кількість дітей. Якщо менше — проводити додаткові уроки неможливо. Але то вже не наші проблеми, а недопрацювання міністерства освіти. Зрештою, зміни є, і це — позитивно.

На тертій рік ми перемогли. Тепер у навчальному плані нашої школи більше немає російської. Змінам обурився лише один із батьків. Мовляв, як це так без російської? Його дитина відправляє у «Viber» повідомлення з помилками. Але ми йому нагадали про факультатив і запропонували написати заяву. Але віз і досі там. Жодної заяви на вивчення російської так і не з’явилося. Я дуже радію, що більшість батьків у нашому класі спілкуються українською мовою з вчителем. Думаю, це вдалося не без моєї участі.

Зараз я виконую обов’язки директора педагогічного коледжу. Моя мета — виховати майбутніх вчителів, музичних керівників і вихователів у дусі любові і поваги до України. Думаю, мені це вдається. Про це свідчить велика кількість заходів у навчальному закладі. Такої ж точки зору дотримуються і наші випускники, які пишуть свою позицію на сторінці коледжу на «Facebook». Зараз наш навчальний заклад став значно патріотичнішим, ніж раніше. Наш хор співає «Зродилися великої години». Діти люблять цю пісню і нас запрошують на відкриття міських заходів. Я цим дуже пишаюся.

Ганна: Зараз я знаходжуся у стані ПТСР. Перший рік я намагалася утримати родину в межах здорового глузду. Андрій загинув, а нам з дітьми потрібно жити далі. Другий рік я озиралася навколо і побачила, що відбувається у школах: походила на лінійки і погортала підручники. Дітям подавляють волю, не дають права на ініціативу — з них виховують рабів.

Будь-яке патріотичне виховання у нашій школі відбувається для галочки. У минулому році, 14 жовтня я підійшла до вчительки і запитала, чи розповідатиме вона учням про значення свята. Вона відповіла, щось на кшталт: «День козацтва». Але хвилиночку. 14 жовтня — це і день захисника України, і день УПА. «Так дєтям страшно», — відповіла вчителька. Чесно кажучи, я була ошелешена. Національно-визвольні змагання УПА — ще одна славетна сторінка нашої історії. Що тут може бути страшного? Мабуть, страшно вчительці, а не учням.

У школі мої діти дискриміновані за мовною ознакою. Їх змушують переходити на російську. Це роблять і їх однолітки, і вчителі, які спілкуються на перервах мовою держави-агресорки. І я вважаю, це — тиск.

Андрій хотів, щоб наших дітей виховували українцями. Але у школі їм не розповідають, за що загинув їх батько. Чоловік після повернення з війни планував створити україномовні дитячі табори. Підростаючі покоління мали отримувати уроки патріотичного виховання. Зараз такі табори існують. Хоча, вони знаходяться далеко від Дніпра. Шкода, що у нашій Січеславській області, на території 5 січей, не має жодного подібного виховного закладу. Звісно, де-юре вони є, але який патріотизм може виховати російськомовний інструктор?

Тому, я сумніваюся, що покоління нашої молоді стане останнім, яке бере участь у цій гібридні війні. Скоріш за все, бойові дії затягнуться не на одне десятиріччя. Існує велика ймовірність, що воюватимуть і наші онуки. Думаю, якісне патріотичне виховання, як раз те, що допомогло б змінити ситуацію. Побачивши Україну з національно-свідомими україномовними громадянами, можливо Кремль би зрозумів, що «рускаму міру» там не місце.