Пропаганда: лакмусовий папірець зрілої нації

«Виявилося, що можна формувати думку мас таким чином, щоб направити отримані ними сили на суворо визначені цілі. У сучасному суспільстві це неминуче. Будь-які соціально значимі кроки — в області політики, фінансів, промисловості, сільського господарства, благодійності, освіти або будь-якій іншій — сьогодні повинні відбуватися за допомогою пропаганди. Пропаганда стає інструментом невидимого уряду», — Едвард Бернейс.

Незважаючи на те, що вперше термін «пропаганда» було зафіксовано у 1622 році, коли Папа Римський Григорій XV заснував Sacra Congregatio de Propaganda Fide (Священну конгрегацію пропаганди віри), своїм звичним для усіх змістом він наповнився лише у минулому столітті. Разом із зростанням попиту на інформацію та розширенням можливостей ЗМІ, пропаганда стала досить дешевою та безвідмовною зброєю в руках держав та промислових корпорацій. Оперуючи різноманітними інструментами впливу на масову свідомість (листівки, газети, плакати, радіо тощо) кожна держава з амбітними геополітичними планами намагалася пропагувати власні цінності та наративи. Першим серйозним наслідком такої відданої дружби між ЗМІ та пропагандою стала Перша світова війна. Не дивно, що влітку 1918 року одним із завдань «сербського ультиматуму» Австро-Угорщини була саме ліквідація осередків сербських антиімперських пропагандистів. Вже згодом цей різновид невидимого озброєння вдало використовували чи не всі суспільно-політичні течії тих часів — від комуністів та анархістів до капіталістів та націонал-соціалістів. Ближче до кінця ХХ ст. пропаганда значною мірою демілітаризувалася та поступово перетворилася на явище, яке у повсякденному житті помічають хіба що вузькопрофільні спеціалісти. Хедхантінг, реклама, політичні ток-шоу, новини — все це так чи інакше просочилося пропагандою. Втім, пропаганда війни й сьогодні продовжує існувати та реалізовуватися у різних куточках світу. При цьому, значна частина авторів сучасного пропагандистського продукту не помічають свій внесок у вплив на настрої та поведінку людей.

Найбільш влучно цей феномен у своїй книзі «Епоха пропаганди. Механізми переконання, повсякденне використання та зловживання» описують Елліот Аронсон і Ентоні Пратканіс.

«Пропаганда спочатку була визначена як поширення упереджених ідей і думок, часто за допомогою брехні і обману. Однак по мірі того як вчені почали вивчати тему більш детально, багато хто усвідомив, що пропаганда не є винятковим надбанням „злочинних“ і тоталітарних режимів, і часто складається не тільки з розумних шахрайських прийомів. Слово „пропаганда“ з тих пір стало означати масове „навіювання“ або вплив за допомогою маніпуляції символами і психологією індивідуума. Пропаганда включає майстерне використання образів, гасел і символів, що грає на наших забобонах і емоціях; це поширення будь-якої точки зору таким чином і з такою кінцевою метою, щоб одержувач даного звернення приходив до „добровільного“ прийняття цієї позиції, як якщо б вона була його власної», — йдеться у книзі.

Аналізувати роль пропаганди в контексті війни в Україні — справа не з легких. Наша держава «грає від оборони», отже природно має реагувати на виклики опонента. З однієї сторони ми маємо відверту широкомасштабну військову агресію з боку Російської Федерації, а з іншої — мільйони громадян, мислення та комунікація яких значною мірою деформувалися за час війни. Здебільшого реакція таких громадян на будь-які явища відбувається суто в парадигмі пропагандистських кліше. Ба більше, в Україні пропаганда набула статусу державної політики, ефект якої поступово віддаляє нас від можливості пошуку компромісів та взаєморозуміння. І мова тут йде здебільшого не про компроміс з агресором, а про компроміс між простими громадянами, що мають різні світоглядні орієнтири та губляться серед численних потоків інформації пропагандистського характеру. Наслідки такої «інформаційної обробки» населення можуть призвести до катастрофічних результатів — від побутової вербальної ворожнечі до відкритих нападів та збройних конфліктів.

Слід відзначити, що окрім засобів масової інформації, ще одним «попутником» пропаганди виступає мова ворожнечі, без якої неможливо здійснити демонізацію та дегуманізацію ворожого об’єкту.

Як приклад можна розглянути війну в Югославії, де збройний конфлікт супроводжувався етнічними чистками. Марк Томпсон у своїй книзі «Виковування війни» писав, що у той час «словесне насильство призвело до фізичного насильства» і що ця війна спочатку починалася саме в ЗМІ. У свою чергу, італійський журналіст Паоло Руміз також написав в своїй книзі «Маски для бійні», що вже у 1988 році «війна була в заголовках і статтях».

Під час війни в Боснії і Герцеговині матеріали багатьох журналістів мали чітку ідеологічну підоснову і були обумовлені прагненням до здійснення політичних планів, а не професіоналізмом і об’єктивністю. Факти в цих статтях інтерпретувалися і тлумачилися досить творчо і в довільній формі з метою досягнення політичних інтересів. Саме тому багато подібних прикладів підтверджують роль ЗМІ як інструменту для розпалювання і впровадження ненависті серед людей, насильства і, в кінцевому рахунку, етнічної чистки.

Сфера, де в першу чергу пропаганда та мова ворожнечі проявляють всю свою силу — це політика. Саме політики формують порядок денний інформаційного поля в країні. Саме політики приймають нормативні-правові акти, що регламентують діяльність ЗМІ. Парадоксально, але заяви політиків часто сприймаються народом як істинний vox populi. Розуміючи це, гравці політичного олімпу вдало використовують технології пропаганди у своїх публічних промовах, які одразу підхоплюються й транслюються у народ засобами масової інформації. Разом із політиками, гучні, але беззмістовні та деструктивні повідомлення часто продукуються і так званими «лідерами громадської думки», які мають вплив на широкі аудиторії громадян. Не дивно, що ці аудиторії активно підхоплюють риторику своїх «лідерів» й успішно переносять її у повсякденне життя.

Варто зазначити, що попри військовий конфлікт з РФ, в Україні мова ворожнечі використовується не тільки на адресу росіян або їхніх союзників. Різні групи впливу всередині країни вдало використовують інформаційні атаки і технології маніпуляцій аби сформувати вигідну для себе «думку громадськості». Цілеспрямовані атаки на ті чи інші об’єкти (політичні партії, прихильники ідеологій, мовні групи тощо) рано чи пізно можуть призвести до фізичного знищення таких груп. Втім, міжнародні нормативні-правові акти констатують, що допоки політичні або інші переконання громадян не переходять певну «межу ненависті», їх не можна вважати джерелами мови ворожнечі. Разом із цим, щирим ретрансляторам та пропагандистам мови ворожнечі слід пам’ятати про відповідальність, що передбачена як моральними, так і юридичними нормами.

Сьогодні можна сказати, що Україна потрапила у «пропагандистську пастку», в яку у свій час її заманила Росія. Масована інформаційна та емоційна обробка населення, яка розпочалася приблизно з 2013 року, призвела до того, що в російськомовному сегменті «брати-українці» різко перетворилися на «укропів». Використання мови ворожнечі було вдало реалізовано під час подій в Криму та на Донбасі. Природно, що українці так чи інакше мали реагувати на такий симбіоз пропаганди та мови ворожнечі. Адже усім відомо, що на кожну дію завжди знаходиться протидія. Як наслідок, в Україні почала зароджуватися власна мілітаристська та антиросійська пропаганда, що підживлюється мовою ворожнечі. Втім, як зазначають експерти, в одному випадку висловлювання чи термін може сприйматися як мова ворожнечі, а в іншому — як констатація факту.

«Ситуація в Україні ускладнена тим, що триває війна з Росією. І змушувати медіа і людей дотримуватися принципу, що не можна називати речі своїми іменами, ми не можемо. Ворога треба називати ворогом. Принцип, що потрібно дотримуватися морально-етичних засад у відносинах з людьми, напевно, більше підходить третім сторонам, якщо говорити про тему війни. Але в інших питаннях: етнічних, релігійних, гендерних і так далі — толерантність дуже важлива, і медіа не повинні розпалювати ворожнечу», — зазначив у інтерв’ю Радіо Свобода директор Інституту журналістики КНУ ім. Шевченка Володимир Різун.

При цьому, дослідження свідчать про те, що українська сторона у «перегонах мови ворожнечі» значно відстає від сторони «ДНР/ЛНР».

«Ми порахували, на скількох сторінках трапляється „мова ворожнечі“. Якщо брати ЗМІ „ДНР“, то вийшло, що десь на кожній четвертій сторінці є прояви hate speech. Майже 26% вивчених сторінок містили якісь агресивні висловлювання, які провокують ненависть. Якщо брати з української сторони, то це близько 3%. Це, по-моєму, непоганий результат для українських медіа. Це добре, але все одно для розуміння ситуації у всеукраїнському масштабі треба вивчати уважніше всі українські ЗМІ. Ті з них, які працюють на землі і пишуть з лінії фронту, адекватніше сприймають реальність, спілкуються з людьми. Тому вони собі не можуть дозволити багато чого з того, що можуть дозволити собі деякі центральні українські телеканали, де можуть в ефірі сказати слово „ватник“, образити певну категорію громадян України, звинуватити їх у тому, що з їхньої вини почалася війна, що вони там у чомусь винні через те, що говорять російською мовою, звинуватити їх у тому, що вони відзначили 9 травня, що вони — „п'ята колона“, сходили до церкви Московського патріархату. Велика кількість таких матеріалів», — розповідав Радіо Свобода у 2017 році журналіст Віталій Сизов, один із авторів дослідження розповсюдження мови ворожнечі в ЗМІ обох сторін протистояння.

У будь-якому випадку, пропаганда та мова ворожнечі впливають на порядок денний формування суспільних відносин всередині країни. Якщо засобам масової інформації та політикам дозволено використовувати негативно забарвлені маркери щодо певних категорій населення, то такі правила соціальних відносин екстраполюються в побут і поступово перетворюються на норму. Відповідно, будь-яка суперечка чи непорозуміння можуть стати спусковим гачком для початку масштабних конфліктів. Саме тому сьогодні постає ряд питань, відповісти на які можуть лише кваліфіковані спеціалісти.

«Наша сьогоднішня мова перенасичена агресією. Заборонені раніше метафори „пустити їм всім туди газу“ — стають складовою повсякденної комунікації. Самоцензура скасована і це є дуже великою небезпекою для всіх нас. Коли будь-яке вербальне стає дозволеним і суспільство це повністю толерує, залишається лише крок до фізичної розправи, як стверджує шкала агресії Юдовського, яка визначає, на якому етапі пацієнту дозволено ввести транквілізатор — для його ж користі», — розповідає психотерапевтка Олена Подолян.

При цьому вона наголошує на тому, що у сучасній війні українці можуть здобути перемогу лише завдяки власній активній громадянській позиції.

«Нинішню війну здатне виграти тільки громадянське суспільство. Необхідно усвідомлювати те, що агресивні і нетолерантні вислови — це інструменти прихованої пропаганди війни, і якщо ми хочемо жити в мирній країні, має сенс направляти зусилля на контроль за діяльністю уряду, а не на агресію по відношенню до уразливих груп всередині країни. Зараз ми спостерігаємо розрізненість, деморалізацію, агресивні нападки на будь-кого, хто думає інакше. І це є ніщо інше, як відігрування при неможливості прямо відреагувати на загрозу», — додає вона.

Олена Подолян зазначає, що шлях до нормалізації суспільних відносин всередині країни в першу чергу залежить від нашого вміння чути одне одного й конструктивно взаємодіяти між собою.

«Нам слід відмовитися від думки впливати на когось і змиритися з необхідністю регулювати власну поведінку, вербальну — в першу чергу. Можливість розмовляти з’являється тоді, коли ми готові почути думку, яка відрізняється від нашої. Живий діалог, в свою чергу, відкриває можливості для конструктивної взаємодії — наприклад, між інститутами громадянського суспільства, результат взаємодій яких мав би стати гідною альтернативою тій вакханалії, яка відбувається всередині країни. Дуже простий рецепт, але доволі складний для здійснення», — підсумовує Олена Подолян.

Таким чином, можна зробити висновок, що сьогодні українське суспільство доволі серйозно інфіковане пропагандою війни. Підтримка такого порядку денного веде до трагічних наслідків, які безумовно торкнуться кожного громадянина. Звичайно, що війна, яка розпочалася п’ять років тому, зробила свій вклад у процес інфікування. Проте, свій внесок зробили і ті, кого називають «народними лідерами». Перенесення пропаганди та мови ворожнечі у побут, перетворення дрібних непорозумінь у привід для інформаційного знищення своїх політичних опонентів, безвідповідальне використовування хейтспічу на адресу різних соціальних груп — все це поступово рухає суспільство до хаосу та безодні. Разом і з цим, слід пам’ятати, що головним ворогом інфекцій є імунітет людини, а у нашому випадку — імунітет особистості, з якого згодом формується й імунітет всього суспільства. Українці мають сформувати свій захист від пропаганди та мови ворожнечі. Це важкий, але один із найбільш важливих кроків дорослішання і становлення сильної та відповідальної нації. Основою такої нації має стати громадянське суспільство, яке всередині себе спроможне не тільки вести конструктивний діалог, а й плідно працювати заради спільного блага та миру. Все це стосується як пересічних громадян, так і політиків, бізнесменів, журналістів тощо. У тому разі, якщо більшість громадян зрозуміють і приймуть такі принципи співіснування, в Україні утвориться потужний захисний щит, який не зможе пробити жодна пропагандистська машина.

Антон Мороз

Журналіст ГО «Форпост»