Сергій Кондрюк: ми маємо паркетний соціальний діалог

У «новій» Генеральній угоді не передбачено жодних позитивних орієнтирів. Документ не має відповідей кричущі питання, які залишаються у сфері охорони праці і виплаті боргів по заробітній платі. Натомість, за традицією, досягли компромісу — заморозили й надалі політику дешевої робочої сили.

Майже два місяці назад профспілки, уряд та роботодавці підписали трьохсторонню Генеральну угоду про регулювання основних принципів і норм реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин в Україні на 2019 — 2021 роки. Утім, про документ мовчать політики і його дуже пасивно обговорюють представники ЗМІ. Якщо запитати про Генеральну угоду пересічних громадян, вони навряд чи зможуть її описати бодай в двох словах. Чому так сталося, що проблеми соціальної політики знаходяться на найнижчих позиціях популярності? Як пов’язане вирішення питань добробуту українців із миром на Донбасі? Хто відновлюватиме окуповані території після їх реінтеграції? Про це i-ua.tv запитав у лідера громадської організації «Спілка вільних» Сергія Кондрюка.

— На Вашу думку, чому політики у свій дискурс не включають соціальну проблематику?

— Після президентської компанії у суспільстві відбулися тектонічні зрушення. Вони продемонстрували, що левова частка українців не сприймає політику, яка, фактично, проводилася останні 30 років. Однією з головних причин електорального протесту стало ігнорування владою, бізнесом і профспілками цивілізаційних потреб Людини Праці, соціальної сфери і питань добробуту громадян.

Здавалося б, представники бізнесу, які надають людям роботу і держава — гарант конституційних прав, а також профспілки — уповноважені Конституцією захищати права та інтересі трударів, мають між собою домовитися заради вирішення гострих соціальних і трудових проблем сьогодення та продемонструвати позитивні горизонти розвитку трудових відносин. Але як і в попередні роки, підписання Генеральної угоди відбулося за принципом: краще хоч щось, ніж нічого. Ті хто, залишили під нею свої автографи, поставили примат форми над змістом. Чого лише вартий сам факт участі у створенні документу уряду, який після дострокових парламентських виборів йде у відставку?

У «новій» Генеральній угоді не передбачено жодних позитивних орієнтирів. Документ не має відповідей кричущі питання, які залишаються у сфері охорони праці і виплаті боргів по заробітній платі. Натомість, за традицією, досягли компромісу — заморозили й надалі політику дешевої робочої сили. Це продемонструвало, що ми маємо паркетно-кулуарний соціальний діалог. Яскравим підтвердженням цього став факт, що текст угоди розмістили на сайті Федерації профспілок України тільки на 40-й день після її підписання.

— Сороковий день. Виникає досить промовиста асоціація…

— Можливо, текст угоди опублікували б іще пізніше, якби у соціальних мережах не розгорнулася доволі широка компанія із запитаннями до профспілкових босів. Користувачам стало цікаво, що ж так такого вони понапідписували, якщо документ приховують від суспільства. Крім того, відповідно до тексту Генеральної угоди, урядова сторона її мала опублікувати у газеті «Урядовий кур’єр» і інтернет-ресурсах Кабміну. Цього і досі не відбулося. Тому у мене виникають сумніви щодо її юридичної спроможності. Відповідно до українського законодавства, неопублікований документ уряду не є чинним. Хоча, і його номінальна спроможність є так само надзвичайно низькою.

— Якщо угода має проблеми із чинністю, можливо доречніше написати іншу? Чи не за краще представникам влади, роботодавців і профспілок сісти за стіл, помізкувати і вигадати щось актуальніше? Наскільки можливий такий варіант?

— Дивіться, на початку нашої розмови я казав про тектонічні зрушення. Здавалося б, профспілки і роботодавці мають розуміти, що теперішній уряд ось-ось закінчить свої повноваження. Відповідно, їм було дуже доречно підготувати принципово нові речі. Вони мають знайти те, що мало б заохотити українських найманих працівників і молодь, аби вони не їхали у пошуках кращої долі за кордон.

Але наразі ми маємо законсервовану і недолугу систему відносин між найманими працівниками і роботодавцями. Вона показала повну неготовність як до власної трансформації, так і до прагнення змін у суспільстві. За 30 років паркетного соціального діалогу профспілки і роботодавців абсолютно не займалися вирішенням поточних негараздів. Вони не спромоглися провести чесну діагностику проблем українського ринку праці і створити для їх вирішення позитивну стратегію. Урешті-решт, цей соціальний діалог перетворився на гру:"спочатку з’їмо ваше, а потім своє". Саме тому, робітники, з року у рік, залишалися з урізаною кількістю своїх трудових прав. Замість їх захисту, профспілки їм показують віртуальну і щороку меншу моркву, заради якої «є сенс іти під ручкуразом з існуючими соціальними партнерами».

— Можливо, у робітників дійсно лишилося мало прав. Але ж подивіться на профспілки! Уся їхня діяльність зводиться до організації подарунків на Новий Рік і видачі безкоштовних, або пільгових путівок. Складається враження, що самих найманих працівників великих заводів усе влаштовує. Вони самі лише вимагають від своїх профспілок, аби ті боролися за підвищення заробітної плати.

— Ви абсолютно праві. Існує навіть вислів: «Профспілка — це не хтось. Профспілка — це ми». То ж перед тим, як ставити діагноз про «погану профспілку», я б радив для початку задати конкретні питання та поставити конкретні завдання власним профспілковим лідерам.

Але існує і позитивна практика. Поступово набувають поширення приклади активних дій профспілок. Зокрема, на «АрселорМіттал Кривий Ріг» відбувалися серйозні події, пов’язані з питанням оплати праці. Крім того, профспілка машиністів займалася питанням безпеки праці і підвищенням зарплат. Урешті-решт, можна згадати боротьбу шахтарських профспілок. Вимагаючи гідну заробітну плату, люди по кілька діб перебували під землею з виключеною електрикою і протестували проти порушення своїх прав.

Але як я Вам уже казав, мушу з Вами погодитися. Приклади, які я навів, є виключеннями з правил. Вони свідчать, що загальна практика у нас, на жаль залишає бажати кращого. У глобальному українському масштабі профспілки перестали бути правозахисними організаціями і перетворилися на соціальні відділи адміністрацій підприємств та органів влади. Саме тому, значна частина їх членів, або повиходила з них, або, не очікуючи всередині країни нічого доброго, виїхала за кордон.

Чи значить це, що профспілки не виправдовують себе як інститути і їх потрібно ліквідувати? Тут можна провести паралель з адвокатом, який працює проти свого підзахисного. Виникає питання: «Чи потрібно йому і далі плати гроші?». Можливо, конкретного адвоката утримувати і не слід, але сама система правозахисної діяльності профспілок заслуговує на реанімацію в українських реаліях. Саме тому, кожен найманий працівник має задати собі питання: «Чи потрібен мені колективний захист?» Якщо так, то хто стане справжнім лідером, а не гнилою тушкою, яка лише буде обійматися з роботодавцем на Восьме березня?

Зараз, у хорошому сенсі, наступає час нових облич. Не лише в політиці, але і в профспілковому русі. Сподіваюся, члени цих організацій знайдуть таких лідерів, які проводитимуть належні переговори і стануть спроможними розробити дійсно актуальні генеральні угоди. Вони не будуть селфитися з прем’єр-міністром і ховати тексти спільних документів, бо самим соромно читати, що там написано.

— Чи можливий, на Вашу думку, мир на Донбасі без вирішення соціальних питань? Мир у правильному контексті, без капітуляції.

— Це надзвичайно складне питання. Однак як не дивно, найскладніші питання мають доволі часто прості рішення. Якби Україна в цілому і на Донбасі зокрема, зуміла продемонструвати високий рівень соціальної справедливості, гідності в трудових відносинах і результативного діалогу між бізнесом-державою-профспілками, все б могло бути по-іншому. Держава довела б, що вона сприяє конструктивному вирішення трудових конфліктів, і робітникам не потрібно тижнями сидіти під землею, вибиваючи зароблену і штучно занижену заробітну плату. Думаю, тоді б рівень конфліктів був би у десятки разів меншим. Відповідно, страшних подій війни на Донбасі вдалося б уникнути.

На перспективу, я абсолютно переконаний, що Україна може стати і буде процвітаючою країною. З надзвичайно високим рівнем добробуту, що бажання відділятися від неї більше ні в кого не виникне. Навпаки, відбудеться реінтеграція тимчасово окупованих територій.

— Хто, на Вашу думку, має відновлювати Донбас?

— Ще одне надзвичайно складне питання. Особисто я дуже переймаюсь джерелом, звідки країна бере гроші на будь-які свої потреби. Здавалося, б відповідь на це питання лежить на поверхні. Держава дістає гроші за рахунок податків. Відповідно, проблема відновлення Донбасу зведеться до наявності необхідних на це коштів через збільшення податків чи зміни правил оподаткування.

Відповідь на Ваше питання у мене абсолютно категорична. Так, держава повинна віднайти кошти для відновлення наших територій. Однак, усі податки слід брати не в людей із заниженою легальною заробітною платою, а з кишень тих, хто створили настільки різку соціальну несправедливість і на цьому зробили свої статки.

— Ви маєте на увазі олігархів?

— Знаєте, у нас чомусь вважається, що чотири, чи п’ять олігархів є найбільшим злом. Насправді, не все так просто. Олігархи є лише верхівкою зла. Людей, які наживалися на українцях та їх зарплатах, якщо не мільйони то сотні тисяч. Аби в цьому переконатися, достатньо приїхати до будь-якого обласного центру, подивитися на представників різних держадміністрацій, службовців прокурорських офісів, а також на керівників підприємств, які точно живуть не по зарплаті. У нас, насправді є велетенська маса людей із тіньовими і кримінальними доходами. Вони отримали ці гроші шляхом невиплат найманим роботягам заробітних плат, їх штучного заниження, несплати податків державі, завезення в країну товарів, які перепродаються у десять разів дорожче. Жорстке оподаткування творців разючої соціальної несправедливості — лише перше джерело, за рахунок якого ми будемо відновлювати Донбас.

Тепер назву друге. Як це не дивно звучить, але ним є Західний світ. Він має нарешті розплатитися за те, що винесла на своїх плечах Україна. Гранти, які роздавалися на право і на ліво заради фейкових семінарів, де вартість кави вимірювалася у пів пенсії, не є справжньою допомогою. Нею мають стати суттєві кошти для відновлення соціальної стабільності у центральноєвропейській країні.

— А як же ж Росія? Саме вона вбивала наших громадян, знищувала наші міста і села, вивозила верстати з заводів на окупованих територіях? Причиною війни на Донбасі є її імперські амбіції.

—  Можливо, я відношу себе до песимістів щодо стосунків із нашим північним сусідом. Очікувати на репатріацію від нього за всі біди, які вчинили його брудні чоботи на нашій території, доволі складно. Тому, звідки Захід візьме гроші на участь у відновленні Донбасу — його проблеми. Теоретично, він може їх здерти з Росії. Вона — порушниця Будапештського меморандуму, то ж нехай розплачується. Але найближчим часом розраховувати на контрибуцією з Росії, з моєї точки зору, малоймовірно. Саме тому, ми маємо переконати бізнес-олігархат і Захід заплатити за відновлення Донбасу.

Підкреслю — в нас йде одночасно дві війни — військова на Сході та соціальна по всій країні. На цих війнах страждають одні верстви громадян і водночас на них жирують також конкретні «еліти».

Відновлювати одночасно треба як зруйновану інфраструктуру так і соціальну справедливість.