Юрій Буздуган: Україні потрібно змінити соціальну структуру

Політики і пересічні громадяни демонструють апатичне ставлення до соціальних проблем. Перші перед виборами намагаються збільшити електорат за рахунок популістських обіцянок. А ось другі можуть тільки говорити про свої маленькі зарплати і пенсії. Замість того, щоб піти на страйк, вирішення цієї проблеми (точніше її невирішення) зводиться до скиглення на кухні. Чому так відбувається i-ua.tv запитав у експерта з питань індустріального розвитку Юрія Буздугана.

— Чому у політичному дискурсі не обговорюються питання соціальної проблематики?

— Це занадто серйозна проблема. Люди, підіймаючи цю тему, зовсім її не знають. Вони не усвідомлюють тих питань, які потрібно вирішувати. У результаті, все зводиться до банальної тези «нас маленьких ображають».

— Що Ви маєте на увазі? Розшифруйте.

— Підняття соціальної тематики перетворюється на банальне скиглення.

— Але ж ці маленькі, скажімо, можуть вийти на страйк на своєму заводі та вимагати гідних зарплат і умов праці.

— Але якою буде ефективність цих дій?

— Принаймні, це точно краще, ніж сидіти на кухні та плакати у рушник.

— Ні, не краще. За 28 років української незалежності не було жодного законного страйку. Ви про це знаєте? В Україні не можна провести законний страйк.

— Чому?

— Так прописані наші закони. Якщо ми говоримо про соціальну проблематику, то для початку треба взяти конкретну соціальну проблему. Потім задати рівень усвідомлення. Найпримітивніший із них як раз ізводиться до тези «нас маленьких ображають». Це розмови про рівень бідності і все, що із ними пов’язано. Він лежить на поверхні, і його з великим задоволенням обговорюють абсолютно всі. Особливо ті, кого це не стосується.

Але якщо підходити до проблеми ґрунтовно, то почати треба з того, що соціальна проблематика пов’язана із соціальною структурою країни, міста, підприємства і так далі. Я б сказав, цей рівень є більш науково прикладним. Власне, він і дає відповіді на питання: «Що треба робити із соціальною проблематикою?»,"В якому напрямку ми будемо змінювати соціальну структуру?"

Існує і третій аспект. Він визначає соціальну структуру як інструмент перетворень. Бо соціальна структура — це воля мільйонів людей, яка є найпотужнішою силою в історії. Більшої сили, принаймні в епоху модерну, не було. Соціальна структура показує, хто насправді має силу. Тому, який саме аспект соціальної проблематики ви хочете, щоб ми обговорювали?

— Давайте поговоримо про пенсійне забезпечення. В Україні існує солідарна пенсійна система. Аби вона була ефективною, ми повинні мати 166 мільйонів громадян. Із них 75 повинні працювати. Такі цифри озвучив у прямому ефірі i-ua.tv експерт фонду «Майдан закордонних справ» Юрій Смелянський.

— Це теж серйозний аспект, який підлягає обговоренню. Давайте я розповім, що собою являє соціальна структура України у порівнянні з іншими державами. За офіційними даними в нашій країні є20 мільйонів зайнятих громадян, а 14 мільйонів перебувають на пенсійному забезпеченні. У сумі це 34 мільйони із 37, старших за 18 років людей.

Насправді із питанням зайнятості все не настільки просто. Чимало українців працюють неповний робочий день і менше 5 днів на тиждень. Іншими словами, вони знаходяться на підробітках. Але такі підробітки не зарахуються у стаж. Люди не отримають за них пенсій у майбутньому. Тобто, неофіційна робота — це погано. У першу чергу, для самих громадян. Однак це також погано і для держави. Людина не відраховує грошей у пенсійний фонд.

Я зараз назву одну цікаву цифру. На даний момент ми маємо 10 мільйонів реально працюючих громадян, у яких сидять на шиї 14 мільйонів пенсіонерів. Тобто, насправді, не півтора працюючих утримують одного пенсіонера, а один працюючий утримує півтора пенсіонера. Для порівняння, у часи СРСР 23 мільйони мали постійну роботу і ті ж самі 14 мільйонів отримували пенсію. Але і це ще не все. В Ізраїлі працює 5 мільйонів трудівників і півмільйона пенсіонерів, тобто десять працюючих утримують одного пенсіонера. У Казахстані на 40 працюючих припадає один пенсіонер. До речі, там майже немає пенсій. Казахський уряд їх скасував з метою боротьби з іноземцями, які «понаїхали». Тобто, ліквідація пенсійної системи поставила за мету вимити неказахів з Казахстану.

— Як тоді живуть громадяни Казахстану похилого віку?

— Їх фінансує родина. Це патріархальне суспільство, де народжують багато дітей, які подорослішавши, утримують своїх стареньких батьків. А якщо тебе твоя рідня не може забезпечити, то кому ти тоді взагалі потрібен?

Але повернемося до нашої ситуації. Іще до проголошення Незалежності, Україна мала деформовану соціальну структуру, де було дуже багато пенсіонерів. Тобто, на 23 мільйони працюючих припадало 14 мільйонів пенсіонерів. А зараз людей, які мають роботу стало ще менше. До речі, самі працюючі відрізняються між собою. Хтось має роботу на заводі, хтось в поліції, хтось займається бюрократією в райдержадміністраціях, а хтось у школах та лікарнях створює нематеріальні цінності.

Але наголошую ще раз: наша деформована соціальна структура родом із радянських часів. Знаєте чому? Україна була всесоюзним відстійником для пенсіонерів. Людина все життя їздила на заробітки по півночі і Далекому Сходу, а потім поверталася доживати свій вік в Україну. Наприклад, військові в молоді літа несли службу по далеким гарнізонам, а коли наближався час їхньої пенсії, їх відправляли до Чернігова, або Житомира, не кажучи вже про Крим. Тобто, Україна перенасичена пенсіонерами, які збиралися зі всього Радянського Союзу.

— Чому саме Україна?

— Не тільки вона. Пенсіонери також полюбляли їхати в Білорусь та країни Прибалтики. В Україні їм просто було комфортніше. Краще клімат, вище рівень життя, вище рівень цивілізованості. Крім того, Білорусь має 5 областей, а Україна — 25. Уявляєте різницю? До того ж, українська мова нагадує російську. Тобто, народ зі всього СРСР віддавав перевагу вийти на пенсію не десь в естонській глибинці, а в українському селі. Саме тому вони виїздили до нас.

Сьогодні Україна має колосальну армію пенсіонерів і мало трудового населення. Навіть ті, хто здатен працювати не можуть знайти роботу. Чому? Тому, що економічна політика України спрямована на консервування дешевої робочої сили. Тепер на заробітки їздять не в Сибір, як при СРСР, а в Іспанію та Португалію, Польщу та Чехію. У результаті, ці люди працюють на створення багатств інших держав, а коли на схилі років вони повертаються до України, нам доводиться платити за їхнє пенсійне утримання. У цьому сенсі Європейський Союз ні чим не кращий за СРСР. Він демонструє абсолютно споживацьке ставлення до України.

— І що робити у цій ситуації?

— Почати платити людям справедливі зарплати, аби вони більше не їздили до Польщі, Іспанії, чи Португалії. Ось це і є головне завдання для українською влади. Ним є не «реформи», не «боротьба з корупцією», не приватизація і не малий та середній бізнес. Бодорогі робочі місця створюються не у малому та середньому бізнесі, а у великих промислових корпораціях. Їх колись в Україні було близько 8.500, а зараз лишилося менше тисячі. Тобто, кількість великих корпорацій скоротилася майже у 10 разів. Таким чином, у нас стало і менше робочих місць. У Харкові колись працював «Серп і молот» — завод із виробництва двигунів. Тепер його не має, але влада так і не взялася за відновлення працездатності нашої індустрії.

— Тобто, потрібно відновити промисловість і соціальний дискурс втратить актуальність?

— Саме так. Розумієте, німці працюють на свою індустрію. Те ж саме роблять французи, американці і японці. Але на що працюють українці? Правильно, на «малий і середній бізнес». І що з того маємо? В Україні зареєстровано понад мільйон малих підприємств. Вони забезпечують роботою максимум 5 мільйонів українців із 23-мільйонного потенціалу працездатного населення. Одне таке підприємство припадає на 50 українців. У США майже та сама пропорція, одне мале підприємство на 30 американців. Тобто, ми маємо схоже співвідношення із США. Навіть якщо таких підприємств стане більше, вони все одно не зможуть забезпечити роботою всіх українців. Власне, для гідного працевлаштування американців США собі і створили «Boeing» і «General Motors».

Я не маю нічого проти малого і середнього бізнесу. Він дуже потрібен, але його тупо не вистачає, щоб всіх забезпечити роботою. Я вже не кажу про зарплати. Малий і середній бізнес — це дикий капіталізм ХVIII- ХІХ сторіччя. Найкраще він відображає часи, коли голодне і озлоблене суспільство постійно знаходилося у революційних ситуаціях. Натомість промислові корпорації — це ситий робітник і багатий акціонер.

Тому, соціальна структура України має бути змінена. Як це зробити? Існують два напрямки. Перший — відновлення нашої індустрії. Другий — гідна заробітна плата для людей. З кожного долару американець отримує 74 центи на зарплату. А українець з кожної гривні лише 28 копійок. Тобто, ми отримуємо у 2,7 разів меншу зарплату, ніж вона має становити за умов нинішнього рівня виробництва. Дикій капіталізм і є диким капіталізмом.

Оптимізація соціальної структури України — це робота на десятиріччя. Але на жаль, поки ніхто не зголосився її виконувати. При тому, що за час незалежності цю проблему можна було вирішити вже два рази. Таким чином, якщо хочемо вирішити головні проблеми соціальні структури України — підіймаймо пенсії і зарплати та розбудовуємо нашу індустрію. Тільки так ми зможемо досягти успіху.