У Дніпрі вручили ікони пам’яті родинам загиблих

У Дніпрі вручили ікони пам’яті рідним чотирьох бійців, які загинули під Шахтарськом. Вечір вшанування десантників Андрія Болтушенка, Олексія Сєдова та Володимирів Самишкіна та Халіна відбувся у духовно-культурному центрі «Українське подвір’я», в управлінні Дніпровської єпархії ПЦУ.

Уcі чотири хлопці — бійці 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Усі не повернулися з бою під Шахтарськом і загинули в один день — 31 липня 2014 року. Тіла Олексія та двох Володимирів окупанти поховали біля недобудованої церкви. Перед цим вороги глумилися над нашими хлопцями і знімали їх мертвих на відео. Андрія поховали місцеві мешканці Шахтарська і поставили над його могилою хрест.

Хлопцям допомогли повернутися додому пошуковці із гуманітарної місії «Чорний тюльпан». При загиблому Андрії знайшли малюнок — обведену дитячу долоньку та записку зі словами: «Андрію! Ми тебе дуже-дуже-дуже сильно любимо і чекаємо … Ти найкращий чоловік і тато. Твої Аня і Богдана»…

20 липня рідні цих чотирьох Героїв отримали ікони пам’яті.

— Вони являють собою гіпсовий барельєф із зображенням жінки та воїна. Ідея їх створення належить італійській скульпторці українського походження Олені Карамушці. Коли росіяни захопили Крим і поперли війною на Донбас, вона збирала допомогу нашим захисника. А коли в Україні з’явилися перші полеглі, пані Олена вирішила створити барельєф, який мала б отримати кожна родина полеглого Героя.

Скульпторка хотіла донести, що жінка на цій іконі — Україна. Хлопець-військовий, який нахилився, перебуває ніби біля неї, але вже ніби і ні. На іконі ви бачите свічку. Її запалюють усі, хто втратив рідних на війні. Свічка має унікальну властивість: поєднує світ живих із світом мертвих. Також на іконі зображені Кобзар і Біблія. Кобзар для Олени Карамушки символізує єдність всієї України та її згуртованість перед загрозою бойових дій. Біблія — це супровід для хлопців, які поповнюють ряди наших небесних охоронців, — розповіла експерт відділу пошуку і звільнення полонених Генштабу ЗСУ Ірина Баданова.

— На цих барельєфах зображені дуже символічні речі для кожного, кому небайдуже Україна та Богом благословенні наші держава та земля. Бачите, тут і Євангеліє, яке об’єднує нас усіх християн, і Кобзар, який прилучає до нашої землі. Це буде і пам’яттю, і знаком великої пошани не лише від авторки ікони, але і від всього нашого загалу. Пам’ятайте, що ваше горе не байдуже багатьом людям. Я не буду казати всім. Це — неправда, бо люди різні, і кожен має свої цінності, але дуже багатьом болить ваша втрата, — звернувся до родин полеглих капелан Дмитро Поворотний.

Головний сержант першої роти, першого батальйону 25 окремої повітрянодесантної бригади на ім’я Олександр розповів про бій під Шахтарськом.

— У той день, коли загинула левова частка нашого підрозділу, я зі своїми хлопцями знаходився з іншого краю Шахтарська. До міста ми заходили двома групами. Хлопці з однієї сторони, а ми з іншої. Ми не знали, чому йшли до Шахтарська і хотіли допомогти побратимам, які залишалися на той час у Зеленопіллі, на Луганщині.

Справа в тому, що ми були у першому поході в Амвросіївці, перейшли пропускний пункт Довжанський і потрапили до Зеленопілля. Згодом, наприкінці червня 2014 року, нас вивели. Однак там залишилися підрозділи з 79-ї та 24-ї бригад. А поки ми перебували на відпочинку, відновлювали свої сили, техніку і зброю, 11 липня ці підрозділи обстріляли з території Росії з «Градів». Загинуло багато хлопців, і ми відчували потребу забрати тих, хто залишився в оточенні. Тим не менш, командування вирішило відправити нас на Шахтарськ. Ми постійно задавали питання: «Чому ми йдемо не в Зеленопілля?». Але тоді ми не знали, що відбувався маневр, аби 95 бригада пройшла рейдом і забрала хлопців з оточення. На щастя, маневр виявився вдалим. Завдяки нашим діям бійці 95 бригади добралися до Зеленопілля і виконали там своє завдання.

Як я казав, під до Шахтарська ми рухалися двома групами. Наша зайшла на східну частину міста і зайняла позицію. Вуличні бої тривали 5 днів. Було багато поранених і один, або два загиблих. Потім командування вирішило, що ми свою роботу виконали і потрібно йти геть. Пам’ятаю, два танки вискочили і рознесли сепарський блокпост, а наш Урал з пораненими зміг виїхати у сторону Амвросіївки. Наступного дня командування вирішило виходити з Шахтарська взагалі. Не знаю чому, але ми рухалися вулицями обставленими багатоповерхівками. Ворог знаходився у цих будинках, побачив броню ЗСУ і почав вести по нас вогонь з вікон. У цій засаді загинуло 30 осіб. Я бажаю рідним наших Героїв життєвої сили і наснаги.

Після вручення ікон пам’яті показали фільм «Літопис «Чорного тюльпану». Стрічка розповідає про нелегку роботу пошуковців і тривалий шлях повернення загиблих хлопців додому.

— Нашим «тюльпанівцям» цікаво, якими були загиблі хлопці за життя. Так-так, саме людьми. Бо про те, що вони — захисники України з великої літери, ми і так дуже добре знаємо. Мене важко назвати віруючою людиною, я не ходжу до церкви, але щойно ми почали розмовляти про хлопців — і залунали дзвони. Вони лунають і досі. Мені здається, це — дуже добрий знак. Він ніби свідчить, що душі наших хлопців поруч. Ніби вони намагаються з нами розмовляти за допомогою дзвонів, — переконана представниця місії «Чорний тюльпан» Вікторія Сімкіна.