Андрій Кочуков: Перед Україною зараз стоїть виклик, на який ми не маємо відповіді

Сподіваюся, дуже швидко вона з’явиться. Природа не терпить вакууму.

У давнину вважали, що Земля стоїть на трьох китах. Формула Штайнмаєра, кешбек і касові апарати для ФОПів, продаж землі… Чим вам, шановний читачу, усе перелічене не три кити поступового, але впевненого обвалу рейтинга Володимира Зеленського? Перша половина жовтня 2019 року відзначилася масовими акціями «Ні капітуляції!» на Майдані та протестами підприємців біля Офісу президента. «В Україні знову пахне революцією», — подейкували на «Facebook». Але хто її повинен очолити, щоб вона перемогла? Наразі ми маємо Петра Порошенка з 8% підтримки та різношерстих націоналістів, які не змогли подолати 5% прохідний бар’єр. Суспільної довіри для успішної революції обом силам, м’яко кажучи, дуже бракує. Можливо, варто сподіватися на «Опозиційну платформу «За життя»? Попри махрово-ватяну програму партії, серед її промислового крила є українські патріоти. Що робити у такій ситуації невизначеності? Де шукати опозицію? Із цим питанням i-ua.tv звернувся до політичного аналітика Андрія Кочукова.

— Як ви думаєте, чи можливо у ситуації існуючого хаосу мати ідейну опозицію до політики Зеленського та його команди?

— Корінь проблеми знаходиться в існуючій системі суспільних відносин. Попри усі її кричущі недоліки, ніхто не заклав засади для змін. Зараз система лускається по швам і не підлягає відновленню. Вона побудована на корупційних зв’язках і здатна працювати допоки не вичерпаються ресурси.

Базова помилка команди Зеленського полягає в тому, що вони не почали свою роботу із задаванням бачення на будівництво. Під час передвиборчої кампанії, пан Зеленський давав кілька меседжів. Один з них — розвалити існуючу систему. Тому, очікувати від цієї команди руху у напрямку будівництва недоречно.

— Чому?

— Тут існує кілька причин. Насамперед, я маю претензії не стільки особисто до пана Зеленського, скільки до його команди. Починаючи з прем’єр-міністра з його сумнівним бекграундом, закінчуючи людьми, що зайшли до парламенту під брендом «Слуга народу». По-перше, вони не є носіями бачення. При чому, це бачення має бути позитивним. Звісно, можна розвалити все і на його місці побудувати щось нове. Але потрібно розповісти народу про свій план дій. Пояснити, що і коли ти збираєшся будувати. Я, на сьогоднішній день, не бачу, щоб влада намагалася донести подібний меседж до співгромадян.

Наприклад, Порошенко казав, що ми йдемо до Європу. Але не було визначено, що таке ця Європа. Це — цінності? Чи, можливо, територія? Так само для мене не зрозуміло що таке «Армія! Мова! Віра!». Армія має воювати, чи сидіти в окопах під обстрілами? Вона визволятиме наші території, чи стоятиме на рубежах? Те ж саме стосується мови та віри. Ці поняття не визначені. Я не кажу, що «Армія! Мова! Віра!» — це погано, але тут відсутня конкретика. У Зеленського навіть немає гасел.

— Чому немає? Частина української «Facebook»-спільноти тролить гасло Зекоманди «Зробимо їх ще раз!»

— Знов таки, що таке «зробимо»? Хто такі «їх»? І що означає «ще раз»? Утім, на рівні споживацького маркетингу такі гасла легко «лягають» на вуха споживача. І завдячувати тут потрібно їх простоті. Тепер повернемося до вашого питання про ефективну опозицію. У ролі її лідера я абсолютно не бачу Петра Порошенка. Він себе дискредитував.

— ОК. А що Ви скажете на рахунок українських націоналістів? Їх існує кілька видів.

— Знаєте, коли люди роблять енну кількість кричущих заяв у стилі: «Ми даємо вам тиждень на все про все. Якщо ви нічого не зробите, ми будемо застосовувати жорсткі заходи», а коли минає сім дінів і нічого не відбувається, до таких сил зникає довіра. Пам’ятаєте стару радянську стрічку «Королева бензоколонки»? Там був персонаж, що залицявся до головної героїні і возив фільми по селам. У будь-якій ситуації, коли доходило до бійки, він ховався за свій бусик і казав: «Та просто связываться неохота». Я спостерігаю за реєстровими націоналістами, і їх поведінка мені нагадую цього персонажа. Їх лідери вийшли на сцену та виголосили полум’яні промови. Але де їх результати? Скільки вже років пан Ярош чистить свій кулемет? Ну чесне слово, вже до смішного доходить. Говорили, балакали, сіли та заплакали.

— А можливо ми не там шукаємо опозицію? Існує думка, що серед колишніх регіоналів також є порядні люди. Хоча чи можна деяких представників партії Януковича назвати опозиційними до Зеленського. Відносно нещодавно в Україну повернувся пан Портнов. Азаров нібито також хоче додому.

— Їх опозицією назвати дійсно дуже важко. Це — щури, які можуть використати ситуацію на свою користь. Покійний пан Єльцин таких щурів називав політичними важковаговиками. Була історія, коли він виганяв, а потім повертав Чорномирдіна та Примакова. Ось вам наглядний приклад із за-поребрику. Те, що роблять зараз регіонали — російська історія, яка не стільки належить до політики, скільки має ознаки імперськості.

Але повернімося до України. Усі сили, які ми з вами зараз перерахували висувають позавчорашні месенжі. Вони здатні сколихнути лише патерналістську частину суспільства. На жаль, основна маса громадян України мешкає у вимірі патерналізму. Туди наших пращурів перенесли ще за часів Російської імперії. Московія прийшла, нав’язала нам кріпацтво та свої цінності.

Коли в Україні почалися Майдани, дехто зрозумів, що модель патерналізму має відійти у небуття. Але чи багато з тих, хто вийшов на Майдан та пішов воювати з Росією, отримали щось для себе? Навіть на рівні комфортного життя. Люди хотіли змінити країну на краще та її захистити. Від початку Революції Гідності минуло майже 6 років, але це омріяне краще так і не прийшло.

Знаєте, у мене не було якихось надій на пана Зеленського. Я не вірив, що він прийде — і змінить ситуацію в країні зі знаком «плюс». Але я сподівався, що кваліфікованим людям дадуть можливість потрапити до влади. На жаль, вони у високих кабінетах так і не з’явилися. У черговий раз замість вірним віддали перевагу над роузмними.

Ви питали: «Де взяти нормальну опозицію?». На жаль, проблема полягає не лише в політиках, але і в суспільстві. Люди шукають когось, хто вирішить усі їхні проблеми за них. Пам’ятаєте, як нещодавно хапалися за Саакашвілі? Нашим людям потрібен той, хто скаже: «Я — ваш лідер. Я знаю, що з вами робити і куди вас вести». Так було під час Революції на граніті, акції «Україна без Кучми», та Помаранчевого Майдану. Українці постійно шукали лідера. Потім було кілька моментів. Він міг умовно сказати: «Ви мені довірилися. Класно! Тепер я монетизуватиму ситуацію собі на користь».

— На жаль, чимало українців продовжують вірити у доброго царя. Але так не буває. Добрий цар існує тільки у казках.

— Питання навіть не в тому, що його немає. Його просто не може бути. Колись Аристотель казав, що найкраща система управління — це справедлива монархія. Але вона неможлива. У світі не народилося ще жодного справедливого царя.

Але навіть порядний лідер — це не шлях до вирішення проблем. Ти можеш взяти на себе нелегкі функції керівника, йти вперед, а коли озирнешся — за тобою нікого не буде. Поклавши на тебе лідерство, люди вирішують, що їм більше нічого не треба робити. Існує ще гірший варіант. На жаль, він притаманний українському суспільству. Ти йдеш вперед, а люди, які мали б тебе підтримувати, встромляють тобі ножі у спину.

— Що тоді робити українцям?

— Знаєте, зараз ми з друзями дійшли до висновку, що мітинги більше не працюють. Влада чхати хотіла на думку громадян і робить те, що їй сказали з Заходу, чи з Росії.

Нещодавно у Савіка Шестера була передача, присвячена проблемам ФОПів. На етер прийшли дві дівчини. Одна — з Офісу президента, інша — депутатка ВР зі «Слугм народу». Обидві несли таку єресь, що на голову не налазить. Кожен, хто має бодай елементарне розуміння про розвиток економіки назвав би дівчат профанками. Їх компетентність знаходиться на рівні нуль. Як кажуть, короля робить свита. Навіть, якби президентом став найпорядніший мегапатріот, такі люди як ці дівчата, точно до добра не доведуть.

Для добра потрібна ідея з позитивними канотаціями. Навколо неї ми маємо об’єднатися і вносити у її розвиток свій вклад. Держава в існуючій формі реформуванню не підлягає. Бо реформа — це зміна форми. Якщо немає сенсу всередині, жодна реформа виявиться безсилою. Перед Україною зараз стоїть виклик, на який ми не маємо відповіді. Сподіваюся, дуже швидко вона з’явиться. Природа не терпить вакууму .

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Суспільство
  • Андрій Кочуков: Перед Україною зараз стоїть виклик, на який ми не маємо відповіді