ПРО ПЕРЕДУМОВИ НОВОГО СУСПІЛЬНОГО ДОГОВОРУ І ПРО ТЕ, ЧОМУ ВІН ЗАРАЗ НЕ МОЖЛИВИЙ

Насамперед тому, що будь-який договір є похідним від існуючих відносин. Якщо існують трудові (цивільні, сімейні, міжнародні і т.д.) відносини — існують відповідні договори. Натомість якщо існують формальні договори, а відповідні відносини відсутні, то це є звичайною фікцією. Такою, якою в СРСР були вибори, різні «незалежні» громадські організації та безліч юридичних актів, які проголошували й закріплювали те, чого насправді в реальному житті не існувало. Звісно, що така система довго існувати не могла і «совок» врешті-решт благополучно «почив у бозі».

Звідси висновок: якщо ми хочемо будувати нормальну систему суспільних відносин, то тут не можна запрягати кобилу позаду воза. Про що йдеться?

Перш за все про те, що будь-який суспільний договір — це договір власників щодо політичних прав, свобод та існуючих соціально-економічних відносин.

У залежності від того, яка кількість таких власників є в суспільстві, ми можемо говорити про той чи інший потенціал розвитку демократії та перспектив розвитку певного суспільства.

Скажімо, суспільний договір давньої афінської демократії не передбачав рівних громадянських і політичних прав для категорії населення, що звалися ідіотес, хоча ті були вільними людьми й за формальними ознаками також мали б бути суб’єктами суспільно-договірних відносин. Не кажучи вже про позбавлених прав рабів. Отже громадянами, які потребували суспільного договору були далеко не всі, а лише ті, чия кооперація була життєво необхідна для існування системи життєзабезпечення міста (країни, регіону).

А от більш ніж дві тисячі років опісля у Франції громадянами, а відтак учасниками суспільного договору, стали всі. Чому? Бо фактично кожен француз у результаті соціально-економічного розвитку став важливим елементом не лише виживання, а й розвитку системи й система потребувала формального закріплення такого стану речей.

Це лише два приклади з різних історичних періодів і різних типів суспільств, які просто підтверджують існуючі тенденції: спочатку виникають (визрівають) відносини, що потребують юридичної фіксації, а потім виникає суспільний договір.

Тепер щодо нинішньої України. На базі чого може виникнути суспільний договір: мінімальної пенсії, зарплати, прожиткового мінімуму, пенсійного віку? Або може ми хочемо закріпити наш статус власників приватизованого житла, беушних імпортних автомобілів та побудованих ще за радянських часів (кому поталанило) маленьких заміських садиб? Так на цій базі суспільний договір не є можливим, бо така база — інструмент тримання в покорі економічно залежних від влади людей-виборців, тоді як суспільний договір — це інструмент суспільного розвитку насамперед економічно незалежних громадян.

Як створити передумови для суспільного договору в Україні — виключно через власність як елемент суспільної взаємодії, як основи для виникнення нових соціальних структур для громадянського розвитку, які й потребуватимуть суспільного договору. Слід чітко зрозуміти, що приватизація початку 90-х була не лише інструментом пограбування населення, а й технологією стримування його цивілізаційного розвитку, коли нищилися заводи, фабрики, соціальна інфраструктура, система профтехосвіти і т.д.

Нині нам конче необхідно вирватися із нав’язаної ззовні моделі загниваючого суспільства й перейти до суспільства розвитку. А це неможливо здійснити без створення суспільства власників, яке й потребуватиме суспільного договору для подальшої реалізації своїх соціально-економічних та суспільно-політичних прав і свобод.