Пам’яті Клавдії Ситник

Клава була веселою та життєрадісною дівчиною. У неї лишилася донька, мама, тато та сестра з інвалідністю.

Пам’яті Клавдії Ситник

— Чесно кажучи, мені трохи стрьомнувато. 93 бригада славиться обезбашеністю. Сидіти і мовчати вони точно не будуть. Їм пальця в рот не клади, — говорила медик Клавдія Ситник до своєї посестри — коректувальниці Оксани Шпак.

— Так це — круто і весело. Не спокушай мене, я ж трохи хотіла побути дівчинкою! Клаво, ну ти гониш!

— Оксано, ми будемо на нулі.

— Так це ж — класно! Бачитимеш сепарів без бінокля, зможеш постріляти по бігаючим мішенькам.

— Ти *банута та невиправна!

— Ну, давай, сонечко. Акуратно там, щоб ціленька була. У тебе мала. Їй потрібна мама.

***

— Клава мені зателефонувала перед відправкою військового ешелону, — розповідає Оксана Шпак. — Її прикомандирували разом з іншими бійцями 54-ї бригади на посилення 93-ї. Це була наша остання телефонна розмова. Ешелон рушив на Луганщину.

Оксана розповідала про Клавдію так, ніби вона жива. Хоча, ще не минула доба, як у дівчини назавжди замовкло серце. Те — дуже добре, яке знаходилося неподлалік поранених бійців. У побратимів — біль і шок. У рідних — невиправне всеохоплююче горе.

Клавдія Ситник народилася у селищі міського типу Зачепилівка, на Харківщині у 1986 році. Після школи — Красноградський медичний коледж. Потім — практика на швидкій.

У лютому 2017 року Клавдія стає на захист України і підписує контракт з 54-ю ОМБр. У жовтні дівчина приєдналася до 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Клавдія Ситник була красунею та розумницею. Окрім медицини вона добре рахувала коректировки. На одне з навчань її взяли у якості обчислювачки.

— Клава родом з району, де мешкає чимало моїх родичів, — продовжує розповідь Оксана Шпак. — Вона розмовляла на прикольному суржику, який я пам’ятаю з дитинства. — Ми познайомилися у Бахмуті, узимку 2017 — 2018 рр. Я працювала на спостережних пунктах і крутила бусольку, а Клава була військовим медиком. Нас з нею поселили на базі, в одній кімнаті. Можливо, хтось думав, що ми спокійно спатимемо, але це — точно не про нас. Перші пів ночі минули під знаком невщухаючого реготу. До нас навіть заходив командир дивізіону. Усунув голову в двері, скорчив страшно-гнівне обличчя і голосом вовка з казки спитав: «Дівчата, ви спати взагалі збираєтеся?». А потім як рявкнув гучним басом: «Відбій!» і на останок пригрозив ранковою зарядкою.

Клава мала почуття гумору і шило в попі. Була дуже завзятою дівчиною. Строїла наших хлопців. Мабуть, окрім доган вони боялися її несподіваних візитів: «Піпець, Клава йде! Ну все. Позбирай, заховай хутчіш шкарпетки», — бідкалися вони.

Але Клава не тільки строїла хлопців за безлад і бруд, але й при нагоді готувала і пригощала їх смаколиками. Коли поверталася з відпустки — перла на всю батарею торби з домашньою нямкою. Попри міцний характер, вона дуже переймалася за побратимів. Якось, її не взяли на бойове чергування через температуру. Треба було бачити, як вона переживала. А коли дізналася, що ворог «накрив» хлопців, а одна наша САУ (самохідна артилерійська установка — ред.) зламалася й лишилася на вогневій позиції, Клава не знаходила собі місця. Кляла себе, що не поїхала з батареєю. Зрештою, їй повідомили гарну звістку. Усі хлопці залишилися живими і цілЕнькими, а САУ вдалося відтягнути. Тільки тоді Клаву попустило.

Турбувалася вона і про мене. Поки знаходилася на одній з позицій, у мене було єдине бажання: по швидше б змінитися, хоча б на добу. Дуже вже хотілося попратися та прийняти душ. Повертаюся на базу, приходить Клава, обнюхує мене і видає: «Ти, що на свинарнику була?». Наш КСП дійсно знаходився неподалік поросячого комплексу. Потім вона мені каже: «Іди, пери речі, а я тобі голову помию». Ось так ми разом і жили…, — згадала про посестру Оксана Шпак.

Дівчини-медика не стало 1 лютого 2020 року. Її життя обірвало поранення у груди, отримане під Новотошківським на Луганщині. 25 лютого Клавдії мало виповнитися 34 роки. Вона б могла відсвяткувати свій день народження разом з донечкою Юлею. До дембеля лишалися лічені 13 днів. Та не судилося. Тепер біля Юлі буде ще один білокрилий янгол-охоронець. Її мама.

У Клавдії Ситник окрім доньки, лишилися мама, тато та сестра з інвалідністю.

Герої не вмирають, поки живуть у нашій свідомості!

-У моїй голові Клава — така, якою була. Просто вона тепер у Вальгалі. А я — вдома і на дивані. Коли я знову поїду на війну, вона мене морально підтримає, переживатиме і триматиме за мене кулачки! — додала Оксана.