Віктор Шишкін: Реформатори мають читати Конституцію

В Україні було кілька спроб провести судову реформу. Утім, жодна з них: ні за часів Петра Порошенка, ні за президентства Віктора Януковича не була успішною. Судді продовжували нахабніти та брати хабарі. А може українське суспільство до чесного судочинства не готове? Може йому спокійніше жити з думкою про продажних суддів? Відповідь на це питання ми шукали у Судді Конституційного Суду України у відставці Віктора Шишкіна. Він гостро, емоційно і безкомпромісно відповів на питання i-ua.tv.

— Всі говорять про судову реформу. Було кілька спроб її здійснити, але на жаль, нічого не змінилося.

— Реформаторів у нас багато, а реформ ніяких. Є таке прислів’я: «У сімох няньок дитя без догляду». Воно красномовно відповідає нашим реаліям. Чи не кожен перший політик намагається реформувати суди, але все робить під свою дупу, а не заради виконання завдань правової системи і суспільства в цілому. Відповідно, немає жодних реформ. Замість них — блеф.

Щоб зрозуміти, що таке реформа, треба відкрити тлумачний словник і прочитати значення цього слова. Воно означає зміна форми і змісту. І тільки після цього потрібно думати про реформування. Чи читали постанову Верховної Ради «Про судово-правову реформу» Портнов та Філатов? Відповідь — ні. А вона — перша закладка. По відношенню до цієї постанови написали цілий розділ Конституції, зразку 1996 року. Утім, її ніхто з реформаторів не читав.

— В цьому вся біда?

— Так, там було визначено ціль, напрямок, етапи та мету. Один із принципів Європейської цивілізації про судову владу говорить про наближення суду до народу і людини, але в Україні його ігнорують. Реформа Петра Порошенка передбачала введення судового збору. Крім того, документи перед тим, як принести до суду потрібно було нотаріально завірити. Що це таке? Хіба це наближення суду до народу? У нас навіть адвокати стали монополіями. Ніяких цілей і задач, пов’язаних з наближенням правосуддя до народу немає.

Наступне, коли ми говоримо про реформи. Що реформувати? У нас чітко було визначено, що судова реформа має складатися з трьох окремих сегментів. Перший — організаційна структура, другий — процесуальне законодавство, третій — судовий корпус — носії судової влади.

У нас все, фактично, відбувалося поетапно. Значну частину процесуальної реформи ми зробили в 2001 році, не розповідаючи казки, яка вона велика, чи неосяжна. Просто виконували те, що написано у Конституції. Основний Закон на реформування судової системи відводив 5 років. Конституція передбачала реформування судів таким чином, аби вони доходили до народу і забезпечували належно реалізацію прав громадян. І це не мої висновки. Такий концептуальний підхід записаний у рішенні Страсбурзького суду у справі «Добертен проти Франції». Почитайте, там все чітко прописано.

На другому етапі почалася ахінея, але найскладніше — це суддівський корпус. Тут треба було шукати людей. Те що витворялося Януковичем не реформа. Він підбирав суддів під себе. Згадайте Родіона Кіреєва, який розглядав справу проти Юлії Тимошенко. Такому салазі за часи СРСР не довірили б таку складну справу. А що зробили Порошенко та Зеленський з Верховним Судом? У результаті, в нас працюють дві установи: Верховний Суд та Верховний Суд України. Відбувається якась контрреволюційна діяльність по знищенню судової системи. Судова влада має бути не третьою, а фактично, першою. Вона, через свої рішення, дає оцінки і законодавчій, і виконавчій гілкам.

— Можливо, у нас просто звикли бездумно кидатися складними юридичними термінами? Наприклад, дуже часто використовують словосполучення «верховенство права», не розуміючи, що це таке.

— Я абсолютно погоджуюся. Особливо, щодо терміну «верховенство права». Його ліплять як банний лист до будь-якого закону. Це — ідіотизм. Принцип верховенства права має вказуватися в кількох законах та Конституції. Крапка. Це поняття лише стосується судової діяльності у її чистому вигляді. Додатково, на нього має звертати увагу законодавча влада. І зовсім непотрібно його писати у нормативних актах, які стосуються виконавчої гілки. В неї немає принципу верховенства права. В неї має бути верховенство закону. Виконавча влада повинна виконувати лише ухвалені нормативні акти.

Наші люди не знають, що таке верховенство права. Навіть автор тритомної праці «Верховенство права» Сергій Головатий, наприкінці написав, що не може визначитися зі значенням цього поняття. Бо воно — сукупність усього.

— Ви сказали тільки про суд?

— Так. Він повинен користуватися не лише позитивною нормою права, але одночасно говорити про принципи і такі явища як моральність, співмірність і купа інших складників, що належать до верховенства права. Серед цих понять є і варіативність, чого не може бути у виконавчої влади. Тому, Верховенство права — чисто для суду. Відповідно, його слід використовувати у Законі «Про суд», чи в процесуальному законодавстві. А ось коли принцип верховенства права сують у документ, про дорожній рух — нісенітниця чистої води. Тому, не дивно, що ми отримали елементарне нерозуміння реформ судоустрою.

У 1994 році я написав статтю «5 проблем встановлення третьої влади» для журналу «Віче». У ній йшлося про 5 окремих напрямів. Найскладнішим з них виявився суддівський корпус. Минуло 25 років і я досі правий. Бо питання підготовки, добору і контролю за служителями Феміди виявилося невирішеним. Наголошую про контроль. Він має бути не партійним, а суспільним. Бо потрібно прозоро дивитися за суддями. Наглядову функцію за ними здійснює Верховний суд. Однак вибір суддів — дуже складний етап. Він не може вирішуватися попитом, як у банді Порошенка, чи банді Зеленського.

— Наскільки важливо розуміти стан суспільства і те, яка судова влада йому потрібна?

— Стан суспільства у нас ще гірший, ніж на початку 90-х років. Більш совковий, ніж тоді. Я б ще сказав: більш не думаючий. Утім під таке суспільство підганяти судову реформу не треба. Це буде крок назад. Планку потрібно підвищувати для того, щоб до неї тягнулися, а не опускати додолу.

Як приклад, наведу досвід Сполучених Штатів Америки після проголошення незалежності. Там правосуддя було на вищому рівні, ніж свідомість мас. Саме тому, все суспільство підтягнулося до стандартів правосуддя. У протилежному випадку, у США домінували би суди Лінча.

Для підвищення свідомості мас потрібна якісна юридична освіта. Як ви думаєте, де вимоги до неї прописані в Німеччині? І це — не освітнє законодавство. Документ називається закон про статус суддів. У кількох його 5, чи 7 статтях зазначені орієнтовні параметри для юридичної освіти в Німеччині. Вони не залежать від того, ким працюватиме студент: прокурором, нотаріусом, чи поліцейським.

Ось вам відношення цивілізованого суспільства і до суддівського корпусу, і до підготовки юристів в цілому. Бо будь-який юрист — це гвинтик судової системи. І як би ми не казали про автономію прокуратури, її працівники приходять до суду. Те ж саме роблять адвокати, та поліцейські. Всі вони існують для процедури судочинства. Щоправда, в різних іпостасях. Тому, юридична освіта в Німеччині на такому високому рівні.

А що дітям читають в школах України? Як правильно переходити дорогу і чому неможна розбивати вікна камінням? Звісно, усе це добре, але ніхто не говорить про загальні основи. У США — зовсім інша ситуація. Я був у Сполучених Штатах Америки у 1992 році три тижні, у рамках спеціальної програми Держдепу для вищих керівників правоохоронних органів країн СНД. Тоді я займав посаду Генерального прокурора України. Нас водили по Білому Дому, Верховному суду, Конгресу та інших установах. Влітку вони не працюють і туди завалюються натовпи шкільних екскурсій.

Коли нас водили по Верховному суду, мені стало цікаво, що ж там розповідають діточкам їх вчителі та екскурсоводи. Ми попросили наших перекладачів пристати до однієї з шкільних груп. За віком, то буди дітки нашого 6 — 7 класу. Те, що ми почули, на нас справило дуже велике враження. Школярам сказали: «Усі ваші права в нашій державі забезпечуються та захищаються законодавчою владою і президентом». — Шкільний екскурсовод робить паузу і говорить: «Звісно, такого не може бути, але уявіть, якщо президент або парламент порушив ваші права, то це — остання установа, де вони можуть бути захищеними». Це було сказано про Верховний суд. У них судова влада — перша гілка. Хотів би щоб наших дітей виховували саме так.

Ви питали, чи наше суспільство підготовлене. Звісна річ, що ні. Проте це не означає, що до його рівня треба опускати судову систему. Уся державна політика має бути переоформлена. Законодавці, виконавці та судді повинні у дотриманні закону стати прикладом для пересічних громадян. Людям повинні розповідати про високу вагу судової влади та над відповідальність її носіїв. Однак рівень вимог до суддів має бути набагато вищим, ніж до депутатів і навіть до президента.

У нас так і було. Поки пан Філатов не перекроїв Конституцію і не вибив один важливий принцип. Ми закладали, що звільнення судді не дисциплінарна відповідальність, а конституційно-правова. Іншими словами, за дисциплінарні проступки суддю звільняти неможна. За звичних обставин суддя звільняється за станом здоров’я і за віком. Про особливі обставини звільнення судді, було написано у Законі «Про вищу раду юстиції». Ось там як раз і йдеться про звільнення за порушення присяги. Утім це не вид дисциплінарної відповідальності. Воно стоїть окремим порядком і зветься конституційно-правовою відповідальністю.

Чим вони відрізняються? Дисциплінарний проступок захищений терміном давності, а конституційно-правовий, ніякими строками давності не захищений. Коли б суддя не вчинив дії, що підпадають під несумісність, чи порушення присяги, хоч через 5 — через 7 років — це конституційно правова відповідальність. Ці люди не розуміють глибини і беруться за реформи.

— Ви кажете суспільство непідготовлене? Тобто воно не готове до реформування судів?

— Так, воно неготове до сприйняття і реформування суду. Воно не знає, що реформувати. Воно непідготовлене до сприйняття судового корпусу і судової діяльності. Його правова свідомість знаходиться на невисокому рівні. Тут мені пригадалася ситуація у країні-агресорці, із встановленням суду присяжних. Під час проведення експерименту у кількох російських областях, правозахисники з’ясували, що посткріпасницька імперія виявилася більш підготовленою для введення суду присяжних, ніж пострадянське суспільство.

До речі, в Україні формально також є суд присяжних. Однак це — одна назва і результати реформи імені Портнова. Він обізвав народних засідателів присяжними і думає, що зробив реформу. Це ж повна нісенітниця!

— Складається враження, що наше суспільство непідготовлене тому, що довго жило під зовнішнім управлінням, і під радянщиною зокрема.

— Справа також і в радянщині. Утім кріпосницька Російська імперія виявилася більш підготовленою до запровадження суду присяжних, ніж сучасна РФ. Суспільство треба вчити. Покажіть мені як зараз відбувається масова підготовка людей до знання права? І не треба бути обізнаним на всі сто як юрист, але основні засади мають знати всі. Я пам’ятаю, як це робило товариство «Знання». Через лекції та іншу пропагандистську роботу, громадян готували значно краще, ніж зараз. Оскільки тоді все було заідеологізоване, юридичній освіченості радянського суспільства приділяли більше увагу ніж сьогодні українському.

Саме тому, реформа судочинства — це комплексний підхід, а не схотілося із чотирьох судів зробили два. Це — нісенітниця. Зараз президент призначає суддів безстроково, а раніше це робив парламент. На пленарних засіданнях судді отримували свої посади відкрито. Трансляцію сесії міг подивитися по телебаченню кожен охочий. Безперечно, суддів призначали часто-густо конвеєром і методом кнопкодавства. Однак що ми отримали зараз, після 2016 року? Суддів тишком-нишком у своєму кабінеті призначає президент. Що за єрунда? Для контрастності прикладу, у США суддів також призначає голова держави, але він робить це через комісію сенату. Тобто, закритість називається реформою імені Філатова, чи Портнова. Ось вам і вся відповідь.

— Від кого мають йти потуги до реформування? Від суспільства, чи еліти? Чи є в нас еліта?

— Еліти в нас немає, тому нікому нести потуги. Залишається суспільство, але наскільки воно готове? Візьмемо проект «Реанімаційний пакет реформ». Хлопчики і дівчатка з гарячими очима хотіли змінити країну. Та що вийшло натомість? Реформа 2016 року. Вони навіть підтримували той реформаторський ідіотизм імені Філатова. У судовій сфері «Реанімаційний пакет реформ» повністю провалився. Я вже не знаю, від кого мають йти потуги. Хочеться бути диктатором і все запроваджувати за сценарієм Чилі.

— Ви розповіли як нетреба. А як треба? Усе написано в Конституції?

— Треба, по-перше, дійсно прочитати уважно Конституцію, але не сьогоднішню спотворену, а в редакції 1996 року. І ознайомитися не лише зі статтями, пов’язаними з судом, а вивчити розділи «Загальні засади» і «Права людини». У ньому можна знайти концепцію і філософію — всієї нашої держави. Там написано, що людина є соціальною цінністю і як має поводитися влада. У 5 статті зазначено, що народ є спочатку сувереном, а вже потім джерелом влади. Проте з наших політиків її, мабуть, ніхто не читав. Тому, я б порадив вивчити Конституцію комплексно.

По-друге, треба прочитати що написано в концепції судово-правової реформи 1992 року. Ознайомитися з її метою та цілями. У нас в парламенті сидить чимало людей, що захистили наукові дисертації. Ці кандидати і доктори мають пам’ятати про принцип історизму. Хай тоді подивляться на базу, яка закладалася з 1991 по 2002 роки. Хай вивчать як реформа розвивалася і що було зроблено.

По-третє, треба прочитати рішення Європейського суду з прав людини по справі Добертена проти Франції та інші європейські документи, пов’язані з правосуддям і добором суддівського корпусу. Потім вже слід визначити, що у нас не так з організацією судівництва. Воно складається з трьох внутрішніх елементів. Судового устрою — організації, судочинства — процедури і судового корпус — носія судової влади. Треба подумати, що треба зробити для правильного судового устрою. У нас було все добре до етапу закону, який у 2010 році народив ще один спотворювач Ківалов. Він заклав розвал, який пішов скрізь. Тобто, треба обрати найбільш вдалу організаційну структуру. Потрібно визначитися з основними процесуальними параметрами: які учасники, де людина, через призму наближення судових послуг до їх споживача.

По-четверте, слід розібратися з суддівським корпусом і навчанням для нього. Тут треба поставити питання, а що в нас з юридичною освітою. У нас точно все в порядку? Ми дійсно навчаємо правильно? Звісно, суддя не зобов’язаний на зубок знати закон. Для такої важливої роботи судді не достатньо знання закону. Проте навіть рідкісний падлюка може знати на відмінно усі норми права. Саме тому, під час добору у судді потрібно запускати й інші механізми. Вони мають допомогти вирішити, чи достойна людина бути служителем Феміди, з точки зору, своїх якостей. Ось ці напрямки мають бути визначені, тими хто бере участь у реформуванні, а не те, що вони лівою рукою під правим коліном написали за 15 хвили і вважають, що зробили велику справу.