Микола Нагорний: «Добровольці 2014 року не вірили, що виживуть»

«Які ж вони юні» — окинув він дбайливим батьківським оком своїх «добрих людей». Десь понад півтора десятки майданівців сіли по машинах і поїхали на війну. Тут — у серці європейської столиці вони боролися зі знахабнілими «птахами» режиму Януковича. Там — на охопленому кров’ю Сході у них новий ворог. Не менш підступний, з іще більшою, збоченою любов’ю до жорстокості і пристрастю до брехні.

Його «добрі люди» — молоді. Кров з носу, мусять жити і квітнути на зло ворогам! Він був їм і за люблячого тата, і за прискіпливого сержанта. Підтягував їх бойові навички, вчив мистецтву війни, слідкував, щоб були одягнуті і нагодовані. Він — Добрий. Цей прикметник на Майдані став його козацьким ім’ям. Від нього і пішла назва підрозділу. Аби його діти, так він називав своїх підопічних, нічого не потребували, він продав свій бізнес і офіс. Вони йому віддячили. Стали грізними вовками війни, які можуть зламати зуби оскаженілим московським шакалам.

У не такому далекому 2014 році, він не думав, чи виживе. Головне було втримати небо і зберегти Україну. Дати час створити потужну армію, яка зможе окупантами показати кривавий ґерць. Він вижив і впорався зі своїм завданням. Спочатку неоформленим добровольцем, потім був славнозвісний «Контракт до кінця особливого періоду» і тепер відслужує свій вже шостий контракт. Розпочав свій бойовий шлях із «Айдару» і продовжує його у 28 окремій механізований бригаді. Його звати Микола Миколайович Нагорний. Має надзвичайно ласкаві світлі очі та с гордістю носить козацького чуба. Він родом з міста Покров (колишній Орджонікідзе, Дніпропетровської обл. — ред.). Удома на нього чекає з війни кохана дружина Юлія, має двійко дітей.

— Що Вас змусило піти на фронт?

— А де має бути людина, з такою зачіскою як у мене (показує на свою чуприну)? Де місце козака, коли йде війна? Я пішов на передову після дев’яти місяців життя на Майдані. Коли все почалось, після опіків та обморожень весь у бинтах, я не міг піти у військкомат. Тому, їздив на Схід з волонтерами, журналістами та капеланами як охоронець. Мені стало дуже шкода тих 17 — 19-річних хлопчаків-строковиків, які несли службу коли почалась війна. Вони — діти. Вони, як і більшість у війську, не були спроможні щось змінити. Деморалізовані, у відчаї, не маючи навіть уяви, що їм робити, вони гинули… Розумієте?

На відміну від них, я прожив життя. Мені вже 48 років. Бог мене обдарував двома чудовими діточками: сином Артуром та донею Анею. У мене все склалося. Тепер, я дуже хотів допомогти тим молодим хлопцям. Бачили б ви їхні очі! І я зрозумів: треба діяти. У серпні, коли «прибрали» Майдан, я вишукував сотню і сказав — ми прийшли сюди захищати людей, що шукали на Майдані правди. Тепер, коли нікого захищати, ми вирішили йти у наступ, на Схід. З козаками, які зголосились їхати зі мною, ми рушили в Холодний Яр, щоб з місцевими, знайомими нам по Майданівським подіям їхати до «Айдару». Приїхали саме на поховання Іллі-АГСника. Мав честь разом з його побратимами нести труну. Це було… Це було знаково… Сама церемонія і дорога до кладовища вразили мене в самісіньке серце. Весь шлях дорослі і діти зі сльозами і навколішки. Таке враження, що там були всі мешканці. Я думав: «Які в нас люди, Господи… Ось за таких людей можна не тіко вмерти, а і піти в пекло»…

— Хто Ви за фахом?

— Я — ІТ-шник. До Майдану був приватним підприємцем. Обслуговував комп’ютерні мережі на фірмах і підприємствах. Мав майстерні з ремонту мобільних телефонів, планшетів та ноутбуків.

— Як ви потрапили на Майдан?

— Подивився на «YouTube», що коїться у столиці, склав валізу і поїхав до Києва.

— Вас обурило, що побили студентів?

— Мене обурило, що побили дітей. Кадри, які я побачив, у будь-якого цивілізованого громадянина можуть викликати тільки гнів та лють. Займаючись спортом, і розуміючи анатомію та різницю у ваговій категорії між 120-тикілограмовим спецназівцем і студентом. Лупцюючи слабших, «беркутівці» отримували хибне, збочене задоволення. Я бачив не просто, як вони били дітей, а як калічили та вбивали. У потязі на Київ, я зустрів своїх побратимів по страйкболу та козацтву. З Нікополя їхало десь чоловік 15. Потім всі вони відслужили в АТО.

— Що робила самооборона Майдану?

— Ми не лізли на сцену. Ми нічого не кричали і робили своє. Ми боронили людей, які хотіли щось сказати і зробити. Мене, до речі, на Майдані обрали осавулом 4-ї сотні. Козак — це захисник. Наші хлопці тримали на Грушевського польовий госпіталь і прикривали лікарів. Пам’ятаю як на цій вулиці, в самісінькому пеклі, бігали дві сестрички-погодки з Херсону і розносили молоко. Воно мало рятувальні властивості, бо нас весь час травили невідомими речовинами та закидували гранатами з сльозогінним газом. Одній дівчинці 14 рочків, а іншій — 15.

До Нового Року події в Києві іменувалися Євромайданом, а потім змінилися акценти. У серце столиці приїздили люди з українських міст та сіл, щоб розповісти про проблеми своїх громад. Ми ж їх захищали від кремезних нахаб, які люблять бити дітей. Взагалі, наша 4-та сотня була завзятою. Ми співали пісні, тренувалися та вчили людей старим козацьким звичаям. До нас приходило достатньо людей, і я багато кого пам’ятаю.

Коли почалася війна, на Майдан приїздили хлопці з передової і виступали зі сцени. Ми їх слухали і думали, чим допомогти. Тому, навесні я попривозив страйкбольні автомати і взявся за тренування молоді. На війну ми поїхали після того, коли закінчився Майдан.

«Беркута» стріляли Майданівцям просто в очі"

— Розкажіть про найдраматичніші події Революції Гідності.

— Драматичних подій було багато. Мабуть, найстрашніше, коли Інститутська стікала струмками крові. Видовище непересічне і своїми крижаними руками жаху торкалося навіть найбайдужіших сердець. Ще у січні на Грушевського, 4 зробили польовий шпиталь. Наша сотня ним опікувалася і захищала медиків від «беркутні». Утім, хижим птахам режиму Януковича таки вдалося двічі вдертися в госпіталь, стріляти по людях і закидати будівлю вибуховими пакетами. Ми змушені були відбиватися. Коли «беркута» йшли в атаку, наші хлопці стояли на дверях і захищали лікарів та поранених. До нашого госпіталю привезли перших вбитих — вірменина Сергія Нігояна та білоруса Михайла Жизневського. Страшно коли людина лежить, а ти з нею ще вчора спілкувався. Михайла я пам’ятаю усміхненим чоловіком у береті.

Мені було дуже страшно за дітей. Буквально у 20-х числах січня, «беркутня» стріляла їм прямо в очі. Аби журналісти не знімали свої сюжети, посіпаки режиму Януковича цілилися їм у планшети та мобільні телефони. У ті дні було дуже багато загиблих та поранених. Смерть ходила Майданом і викосила десятки людей. Одна справа, коли ти бачиш вбитого, якому пролетіло в груди, а зовсім інша, коли в покійного спотворене обличчя. Дуже важко було дивитися і на поранених. Вона — ще зовсім молода дівчина, але в неї вибиті зуби та вивернута щелепа. Покалічені обличчя — це також страшно. «Беркутам» давали 12й — 16й калібри (це великі, мисливські набої для рушниць і дробовиків). Кулі, які призначені для зупинки транспорту вони застосовували проти людей. Потім ми їх збирали і поклали на спеціальний стенд нашого музею Майдану.

Страшно було, коли горіли Профспілки. Скільки там загинуло людей, невідомо і досі. Тоді на дворі стояла холодна зима. Багато було застуджених та обморожених. Чимало з них знаходилося на другому поверсі Будинку профспілок — у медпункті. На першому готували їжу, п’ятий зайняли «правосеки», а інші заслали карематами, щоб на них могли грітись і відпочивати люди з Майдану. Коли Профспілки почали горіти, люди вистрибували з вікон. Один чоловік «вийшов» з другого поверху і врятував своє життя ціною поламаної ноги. Скільки людей оселилося на віки на верхніх поверхах Будинку профспілок, не знає ніхто.

А ще була та сама НІЧЬ… Тією ніччю було дуже страшно. На Майдані залишилося небагато людей, а біля «Глобусу» «беркутня» підпалила палатки. Бігти було нікуди, та і не для того люди там стояли щоб бігти… Все оточено. І тоді в нас включився такий потужний фаталізм, що страх злякався і втік геть. Як на те пішло, горіла хата гори й сарай! Тих, хто залишився було мало, але вони вирішили стояти до кінця. Один журналіст у мене запитав, чому я на охопленому вогнем Майдані. «Щоб дуже красиво загинути на вашу камеру. Тоді весь світ зрозуміє, що побиття дітей наприкінці листопада не випадковість, а суть влади Януковича», — була моя відповідь.

Прощання як в останнє. І це також страшно. Стояти довго зі щитами було неможливо, «Беркут» цілився самооборонівцям у самісінькі ноги. Когось вистачало на півгодини. Найстійкіші вистоювали по дві. Зміна за зміною хлопці з самооборони прощалися зі своїми товаришами так, ніби більше їх не побачать. Альбер Камю колись казав: «Моя біда в тому, що я все розумію». Так було і зі мною. Я чудово розумів, що відбувається. Мені було страшно, що обставини змушують людей іти на смерть.

Фаталізм. У 2013 — 2014 роках ми вийшли гинути не на поле бою, а в самісіньке серце великої європейської держави. Аналогічна паралель у мене спрацювала під час війни. Ми рушили на вірну загибель, аби дати час і можливість зрозуміти іншим, наскільки ті, проти кого ми вийшли, мають нелюдську сутність.

Коли почалася війна, я не здивувався ні собі, ні рішенню своїх друзів. Я бачив у їх очах фаталізм. Це — погано. Бо кожна смерть — велика трагедія. Більшість полеглих для їх родин — центр всесвіту. Жодні слова як і будь які ордена та нагороди не замінять чоловіка, сина чи батька. А скільки зруйновано доль? З початку Майдану вже минуло майже сім років. Що можна було зробити за цей час? Я сім років міг бути з сім’єю, працювати і займатися спортом. Аналогічне можна сказати про будь-кого, хто відстояв буремні дні Революції Гідності, а потім поїхав на «передову». Страшно, що у Третьому тисячоріччі, через негідників відбулася така велика трагедія. Десь зрадила міліція, а десь — СБУ. Хтось виходив на проросійські мітинги і кричав: «Путін пріді!», або не пускав українські танки. Ці люди коливалися між добром та злом, але за фактом, зайняли сторону найчорнішого зла. Через таких недоумків дуже велика кількість порядних людей змушена була поставити на своїх долях жирний хрест.

— Чому Ви обрали «Айдар»?

— Це був єдиний з добровольчих батальйонів, який тоді був підпорядкований мінобороні. Всі решта — МВС. Зрозумійте мене, після восьми місяців Майдану, я не хотів мати з міліцією нічого спільного. МВС — це було для мене занадто. Однак навіть серед військових я бачив людей, які спочатку ставилися до Майдану прохолодно. Щоправда, після російської агресії, у них настало прозріння. Та не строковиками єдиними. На передовій було дуже багато майданівців. Перший склад «Айдару» — то взагалі була солянка з учасників Революції Гідності.

Я взяв з Майдану своїх козаків і повіз їх на війну. Через деякий час ми сформували свій підрозділ. Я — командир «Добрий», а ми — «Добрі люди» — це хлопці самі вигадали. Ці слова («Добрі люди» — ред.) були написані на нашому прапорі та шевронах. Перший час ми воювали неоформленими. Жили власним життям і одягалися та харчувалися як могли. Заради цього мені довелося продати свій бізнес та офіс. На відміну від багатьох інших добровольців, моя команда ходила в однакових «горках». Знайшли у Дніпрі ательє та пошили на замовлення однострій. І ще у мене був жорсткий сухий закон. Першим, що мене запитали в «Айдарі», було таке: «О, „Добрий“ з козацької сотні. Ти свою нагайку не забув?». Нею на Майдані я лікував від алкоголізму, мародерства і тітушества (посміхається).

На початку війни, я бачив хлопців, які нічого не мали, крім полум’яного погляду. Хтось не служив навіть строкової служби і нічого не вмів взагалі. У мене пішло дуже багато сил не тільки на навчання бойовому мистецтву, але й на банальне привчання їх до дисципліни. Все ж таки армія є армія.

Я мав народу небагато, постійних бійців — із чоловік 18, плюс екіпажі БМП. Інколи, кількість моїх «добрих людей» була більшою. Та поки ми не оформилися, деякі приходили, а потім йшли геть. Таких я не рахував. Ми тримали місцевість у Щасті, біля ТЕС. То був ліс на березі Сіверського Донця, ми там патрулювали, ставили секрети, мінували і робили засідки. Уже в 2015 році мене призначили головним сержантом 1-ї штурмової роти. Я був на цій посаді до кінця 2018 року.

Узагалі, 2014-й можна охарактеризувати як рік дуже братських відносин. Хтось приходив у «Айдар» без розгрузки і отримував мінімум магазинів і набоїв, не встигав сказати і слова — і мав на вибір бронік, або РПС. Усе, ти — брат. Бачиш когось із АТОшним шевроном — нариваєшся на обіймашки. І яка різниця, мобілізований, чи доброволець, з нашого бату, чи з іншого — ми всі захищали Україну. Ким би ти не був: ІТ-шником, кулінаром, чи токарем — нас усіх об’єднувала мета. У мене в підрозділі навіть був агроном-вчений. Він просто дуже любив Україну і поїхав на фронт. Потім бригади почали мірятися, яка краща. На цьому тепле ставлення пішло на нівець.

«Стара сепарша стала душкою»

— Розкажіть про бій, який Вам запам’ятався найбільше.

- Я всі пам’ятаю. Ми між собою це обговорюємо, обмінюємося досвідом, на кшталт, хто що робив і як діяв ворог. Розповідаємо про помилки і свої висновки. Повірте мені, боїв як у кіно не буває. Ти стріляєш у ворога, а він — у відповідь. Ти намагаєшся влучити і зробити все можливе, аби не потрапили в тебе. А подробиці… Таке на загал не розповіси. Люди війни, на відміну від «пафосних туристів» розуміють, про що дома можна казати, а про що ні. Я робив у житті багато речей, якими не пишаюся, але нічого ганебного в них не було. Крапка. Навіть брехливе російське телебачення не скаже, що український снайпер влучив у цивільного, чи не дай Боже, в дитину. У мене скрізь оптика: і на рушниці, і на автоматі. Я бачу, куди стріляю.

Мене у рідному місті, на день Добровольця запросили у бібліотеку, на зустріч з старшокласниками. Один із хлопчиків запитав: «Який вам бій найбільше запам’ятався». Каже, на останній зустрічі якийсь «великий воїн» розписував у яскравих кольорах, яке було пекло на передовій, про кров і м’ясо… Уявляєте, воно це дітям говорило? Дав пораду не слухати дурнів. Тому намагаюсь говорити, або щось кумедне, або повчальне.

Новачкам я завжди розповідаю ось таку історію. Це був обстріл зі 120-х мінометів. Ми знаходилися на Луганщині, у місті Щастя, неподалік від ТЕС. Мої хлопці не постраждали. А ось працівниці теплоелектростанції пощастило значно менше. У жінки стирчав осколок з грудей, а інший пройшов крізь її руку наскрізь. Ми її перемотали і викликали швидку.

Позиція окупантів знаходилася вище за нашу, і вони бачили, що можуть влучити у цивільних працівників. «Тій стороні» абсолютно пофіг, куди стріляти. Тим паче, «ціль» освічував прожектор потяга, який віз вугілля до ТЕС.

Коли почали падати міни, ми з товаришами сиділи за вечерею. Перша, друга, третя — і я дав наказ бійцям ховатися в укриття. У радіусі 70 метрів від мого ліжка впало 15 мін. Вони порозтрощували металеві вагони, а рейки були посічені, ніби вони з пластиліну. Те, що я узрів, мене дуже вразило. Хоча, це був не перший обстріл, який я бачив. Пізніше — за шість років війни, сепари не раз гатили з «Градів» і танків з САУшками, але нерви по-справжньому «зробив» ось цей обстріл. 120-ті міни (заборонені мінськими домовленостями — ред.) породжують відчуття, ніби від тебе нічого не залежить.

Іще наді мною тяжіла відповідальність за своїх. Я намагався пояснити хлопцям, що коли падає перша міна, не треба бігти з фотоапаратом під осколки другої. Розумієте, вони ж як діти. Їм потрібно все пояснювати знову і знову. Я їх вчив і навіть кільканадцять разів проводив тренування по діям під час обстрілу, хто за ким куди… Коли того дня впала перша міна, хтось крикнув, що б’ють з танків. Та хлопці помилилися і не врахували один нюанс. Всі знають, як свистять міни у фільмах. Звук «уууу» чується, коли вона летить на далекій відстані. На близькій просто йде «єу-бах» тобто, секунда, гул — і вибух. Я ледь втримав перших бажаючих вибігти.

Перша міна впала трохи далі від нас, друга — між туалетами, третя вдарила по вагону, а четверта — за рейками. Кажу хлопцям: «А тепер в укриття!». Вони повинні були вибігати по черзі як розташовані ліжка, бо спочатку треба схопити зброю та амуніцію — а вийшло «як завжди»: першим побіг той що спав з дальнього краю, а кулеметник застряв у проході… Перераховую, а однієї людини не вистачає. Викликаю по рації: «Ваня!», а Ваня не відповідає. І це — на фоні апокаліптичної картини. Вибухом перебиває грозозахист і гасне світло. На вагон падає високовольтний кабель — і розквітає яскравий спалах, наче вибух атомної бомби у кіно. Йдуть вибухи та, лунає сигналізація — то верещала автівка нашого гостя — крайового отамана з Черкас. Неподалік, метрів 150 від нас проходила газова труба — кілька осколків влучило і було дуже відчутно запах газу. Уявіть, все це — одночасно і враховуйте, що від першого вибуху пройшли лічені хвилини.

Тримаю ліхтарик і забігаю у розположення, на вході у ніші полиця, де зберігалася їжа. Міна пробила стіну осколками і винесла частину продуктів на землю. А далі — картина маслом. Вбігаю я з ліхтариком і перше, що бачу — чийсь кожух та розбиту банку з варенням. У першу долю секунди мені здалося: ось тіло, а ось мізки. Ледь не зупинилося серце. Одразу думка: «Хто?!» Подумав на Ваню. Він — молодий 22-річний киянин. Ваня — один із тих пацанів, яких я привіз з Майдану. За долі секунди рій думок… Як же так? Що я скажу його рідним?

Мені інколи дзвонили мами моїх хлопців: «Мій Сергійко сьогодні не телефонував. З ним все добре?». Даю тому Сергійкові підзатильника: «Нащо ти, дурнику, маму лякаєш?». А вони ж у мене всі такі круті воїни, мовляв: «Вау, „Айдар“! Ми — воюваки». Та це не заважає їм забути подзвонити рідним… Коли я побачив кожуха та розбиту банку з варенням, мені вистачило, щоб усе перевернулося всередині. Із думкою, щоб не було такого, «Хто?» я живу всю війну. Дотепер, коли ми з хлопцями приходимо на якісь позиції, якщо бачу недоліки, то начувайтесь (посміхається). І мало хто розуміє, чому сержанти так кричать…

— Ваня вижив?

— Так, Ваня допомагав вибиратися пораненій жіночці, стрілочниці. Почув крик дівчини і підоспів на порятунок. А ось його рація канула у небуття. Повісив її неправильно з правого боку, і розбив, коли, рятуючись від вибуху падав під вагон. Так через свою недбалість Ваня поплатився зв’язком. А що з нього взяти? Молодий хлопець. Зате дівчина вижила. Через те, що він її почув і знайшов, стрілочниця не стекла кров’ю. Потім ми її обережно перев’язали. Я казав нашому бійцеві Андрієві Гайдамаці: «Не бійся, давай роби перев’язку, як вчився. Тільки не чіпай осколок. Він не кровоточить. Якщо його витягувати, можемо ним зачепити нерв, чи судину. Нехай з тим осколком розбираються лікарі». Іще не хотіла їхати швидка цивільна допомога. По рації «Казаху» кричу: «З того боку газ, з іншого кабель на землі — зара дошками прикрию!». Жінку забинтували і завели в сховище… Ой, як пригадаю — стіко всього за п’ять хвилин може відбутися. Ось так і сивіють (посміхається — ред.).

До свого поранення дівчина співчувала «ватникам». Вона та її змінниця-бабуся розмовляли з нами через губу. Дівчина нас трохи боялася і була обережною, а ось язик бабусі не жалів образ. Вона розуміла, що на неї ніхто не підніме руку і називала нас то укропами, то уродами. Інколи звинувачувала у обстрілах цивільних. Ми намагалися їй пояснити ситуацію. Розповідали, що спалахи та звуки «виходів» відбуваються із-за річки. Та все було марно. Бабуся, як і люди на базарі, казала, що укропи стріляють самі по собі, щоб потім звинуватити «ополченців». Якось дівчина не витримала і запитала: «А чим ми відрізняємося від росіян?» — «Ми, коли п’ємо, закусуємо», — віджартувався я. — «А якщо серйозно, то я і сам різницю між Луганською областю і „Рассєєй“ не бачу, тому звиняй, дівчино, але не приведи Господь тобі ту різницю відчути». Як наврочив…

Коли я приїхав до дівчини у лікарню, вона вже дивилася на нас зовсім по-іншому. Каже: «Пробачте, я відчула різницю». Бабуся взагалі перетворилася на лапцю і напекла нам пиріжків. Уявляєте? Стара конкретна сепарша стала душкою.

— Мабуть, у них змінився світогляд.

— Десь так. Мені відомі випадки, коли наші хлопці знімали свої броніки і віддавали їх цивільним. Коли летіли міни, вони ховали їх у бомбосховище, а самі йшли геть. Ми простояли під Щастям якийсь час, і місцеві зрозуміли, що розповіді про розіп’ятих хлопчиків — повна дурня.

У мене як і у багатьох військових є діти. Розумієте, ми всі — звичайні українці. Які хлопчики? Які трусики? Відношення українців до дітей — святе. Ми їх любимо понад усе. Просто з 2014 року ми страшенно програвали інформаційну війну з розгромним рахунком у нуль. Наші канали на прифронтових територіях не показували, а ловили тільки російські. Кожен новий день з них лунала чергова нісенітниця. Та чим більша брехня, тим легше в неї повірити. Такою вже є природа людини.

«Ми програвали інформаційну війну»

— Ви, мабуть, вмикаєте на війні тата?

— Я називаю це «будні_сержанта». «Почисть зброю!», «Не висовуйся!», «Візьми каску!», «Не забудь одягнути бронік!», «Копати глибше!» — сфера відповідальності сержанта. Офіцери — начальники. Вони мислять глобально та стратегічно. У них карти та рапорти, загальне керівництво і та інформація, яку рядовим не доводять з питань безпеки і таємниці. І ще як би це цинічно не звучало, офіцер зранку до вечора усвідомлює, що має рано, чи пізно когось послати на смерть. Комусь він має дати наказ стояти у небезпечно місці, комусь бігти там де лежать міни, або працюють снайпери.

Посилати витягувати пораненого — також завдання не з легких. У цю ротацію один з командирів рот отримав серйозне поранення. Позивний «Ф…н» лежить у госпіталі з роздробленою ногою. Він — командир роти і мав дати наказ витягнути пораненого побратима. «Ф…н» — молодий пацан, два роки як з академії. І він включив не офіцера, а сержанта. Йому шкода було когось посилати. Побіг сам і зловив кулю. Дякувати Богу, що живий. Хоча, по ідеї, офіцер має думати про те, щоб не було дурних втрат. Треба було давати команди — ти, кидай дими, ти, стріляй прикривай, а ти повзи відтягуй бійця. Та заднім числом всі вумні… Утім, на війні не думати про втрати не можна. Офіцерів вчать як їх скоротити. Та перш за все, треба виконати бойове завдання.

У нас — у сержантів все трохи по-іншому. Ми — виховуємо та ходимо церберами. Тут спрацьовує паралель з дитиною. Її звісно, шкода, але щоб вона росла вихованою її треба виховувати. Бажаєш, щоб не почала палити, або не дай Боже, не підсіла на наркотики, то і по дупці вдариш, і поставиш в куток, і не даси солодкого. Усе заради майбутнього. Так і з піхотою.

— Ви бачили зелених «іхтамнєтів»?

— І бачили, і у полон брали… Когось взяли у бою, хтось сам прийшов, були що по п‘яні заблукали. Десь було курйозне, а десь — серйозне. Наприклад, найкуртуазніший випадок трапився у 2016 році, в Тарамчуці. То взагалі була умора. Сепарок із відпускним квитком ДНР у рюкзаці перейшов лінію зіткнення. Він познайомився з дівчиною із Маріуполя і поїхав за любовними пригодами. Уявляєте, він ще й розвідником виявився? Та це не завадило йому бути ідіотом і потрапити до наших рук. Якщо не помиляюсь, то його взагалі спіймали зв’язківці.

Епопея із затриманими бойовиками, яка у мене і досі викликає емоцію роздратування, почалася у 2014 році, під Щастям. Ми зробили розтяжки-сигналки із тротилових шашок. Поставили їх уздовж річки і чекали. Зрештою, одна така «хлопавка» спрацьовує, і ми висунувшись на місце, бачимо двох велосипедистів. Вони божилися і присягалися, що місцеві і просто поїхали порибалити. Трохи їх пообшукували і знайшли гарні телефони без будь-якої інформації, тобто затерті журнали дзвінків, СМС. Це нам видалося дуже підозрілим. Подумали: «Вони або коректувальники, або просто дебіли» і віддали ВСПшникам.

Минають два тижні — черговий обстріл. Ми йдемо на річку, і я знову беру наших «знайомих». Вони вже з новими телефонами та на інших велосипедах. Забирати їх приїхав один ВСПшник — бородач із сектору, а інший — СБУшник. Віддаю їх удруге. Мені обіцяють, що велосипедисти на цей раз таки отримають своє «хана».

Наприкінці листопада, коли випав перший сніг, біля нас дуже серйозно пролетіло з «Градів». Коли ти сидиш в окопі, «Град» не настільки страшний. Інша справа, коли він діє на відкритому просторі. Дивишся на стіну, а вона вся посічена настільки щільно, що уявляєш як воно може бути з тілом — і шкірою біжать мурашки. Ми робимо вихід — і я знову затримую наших велосипедистів. Тоді з нами на ТЕС стояла 80-та окрема десантно-штурмова бригада. Телефоную своєму знайомому, а нині покійному Володі «Тайфуну». Він приїздить до мене зі своїми розвідниками та обіцяє: «На цей раз все буде добре. Ми точно знаємо куди їх подіти».

Однак кіно з велосипедистами ще не закінчилося. Фінальною серією стала наша четверта зустріч у квітні 2015 року. Веду своїх «молодих» уздовж річки. Саме в цей день взяв не досвідчених і вчу їх тихо ходити лісом, шукати міни, робити засідку… У мене поганий зір, хоча і маю лінзи та окуляри та все одно на моєму автоматі і гвинтівці скрізь встановлена оптика. Йду першим і уважно проглядаю кущі, саме через ПСО (приціл) дуже добре видно скрізь рослини. Бац — і тіло в КЗСці (захисний костюм — ред.). Раз — і воно ховається за дерево.

Подія розгорталася на березі річки, за майже 4 км від ТЕС. Ми знаходилися у дуже сильно сірій зоні. Стояли на такій тропі, що звернути тихо нікуди — скрізь щільні кущі. До того ж вона знаходилася на висоті. Якщо хтось відриє вогонь з кулемету, нас просто знесе. Я не знайшов нічого кращого, ніж відтянутись трохи назад з хлопцями і заховати їх в більш-менш безпечне місце, аби ті хто на березі річки не змогли пройти далі. Потім хапаю телефон, вмикаю його і набираю свого знайомого розвідника Богдана з 92-ї ОМБр. Він, до речі, брав ГРУшників Євгена Єрофєєва та Олександра Александрова. Питаю: «Бодя, твої тут ходять?» — «Ні». Телефоную «Тайфуну». Відповідь така ж, як в Богдана.

Ми під ТЕС стояли більше дев’яти місяців, і ніхто крім мене та моїх людей у тих місцевостях не ходив. Ділянка була дуже сильно замінована, і там нікого не могло бути. Звертаюся до «Тайфуна»: «Воха, я згоден заприсягнутися, що бачив людину у КЗС, всі кажуть що не наші — тому прийняв рішення дати бій» — «Стій, — каже. — Встигнеш постріляти. Зачекай мене, спробуємо брати у полон. Прийшли когось, щоб нас зустріли і провели». Поки чекали, я заліз на дерево і скільки не виглядав бачив тіко двох у гражданці, які розійшлись метрів на 50 і… почали ловити рибу! Крім «Тайфуна» прийшли «Бодя» розвідник 92-ї і майор із батальну «Золоті ворота». Ми розділилися — Бодя і майор брали одного, а я з «Тайфуном» — другого. Підійшли скрутили, зустрічаємося — я шоці. Вони беруть одного з моїх «знайомих» велосипедистів, а ми — іншого. Ми їх садимо і зв’язуємо руки, а вони посміхаються: «Ми просто рибалки. Нас військові пустили. Ми з ними домовлялися». Майор каже, «Може і дійсно рибалки?».

Ага, четвертий раз їх зустрічаю і в них завжди нові телефони, без жодних записів. Тим паче, їхнє перебування завжди збігається з обстрілами. Вони мені навіть називали прізвища людей, які їх потім відпустять. Я включаю психованого дурника і з автомата між ногами роблю постріл. Майор аж підскочив, а затриманий хоч би здригнувся. Ось вам і рибалка. «Так — кажу, — Їх все одно відпустять. Тому, „Тайфун“, — підморгую. — Забери звідціль офіцерів, воно їм не треба бачити»… Прикурив дві цигарки, всунув їх «рибалкам» до рота, та достав ножа… Бачу пройняло: «Ми…ееее… Все розкажемо… Не треба…» — говорять вони. Майор не зрозумів «гумору» і кричить: «Стій, я їх заберу, я сам до СБУ поїду!», — «Ага, — кажу, — он «Тайфун» крайній раз так казав те ж саме. А Воха сміється: «Так точно! Було. Пішли, майоре». А той вперся і твердо стоїть на своєму: «Ні, я їх заберу». — «Добре, кажу, забирай. Але п‘ятого разу не буде. Скажу, що якісь невідомі підірвались, коли ставили саморобний вибуховий пристрій».

Не знаю, що там далі було — мені після того якось «нецікаво» стало. І до речі, Вовка з мене ще тиждень глузував за КЗС. Справа в тому, що на одному з затриманих була футболка кольору оливи із зеленими написами. Невдовзі, на тому самому місці я вийшов на «секрет», що заблукав. Дивлюся — два гаврика — і обоє в захисних сітчастих костюмах. Зі мною тоді були хлопці з 8-го полку, вони запросили мене як провідника. Наші гаврики сиділи ніби дурні. Їли і до зброї навіть не сіпнулися. Я їх побачив і як гаркну: «Лежать! Стоять! Сидеть! Бояться!». Після цих слів, наші «спецназери» попадали (сміється), а гаврики завмерли. От тоді я вже «Тайфуна» і пристидив. Казав: «Як би ви повірили, зробили б засідку». Як з’ясувалося пізніше, гаврики ходили майже по воді, тому змогли обійти крізь міни та сигналки. А «рибалки» можливо, їх кудись супроводжували, а може, чекали на когось з іншого берега. Не виключно, що вони очікували на ГРУшників, яких взяв Богдан.

Насправді, таких історій дуже багато. Спитайте у будь-якого «айдарівця», що воює з початку війни, він вам розкаже свої. Існує більше, ніж достатньо фото і відео доказів присутності росіян. Чого лише варті затримані через тиждень, буквально в кількох кілометрах від того самого міста, де ми брали «рибалок», ГРУшники Єрофєєв та Александров? Чи це не найсильніший факт присутності росіян? У мене в чоті був Юра «Фізик», який безпосередньо брав у Георгіївці псковських десантників. Там їх тоді і настріляли майже 250 штук. Я прийшов до «Айдару» після, подій із псковськими десантниками, у підрозділ, що їх брав і спілкувався з тамтешніми хлопцями.

Якось говорив із одним росіянином з Пітера. Він дивився мені прямісінько в очі і присягався, що воює не за ідею, а просто аби погасити кредит. Між іншим сказав, що таких як він багато. Ця погань, приперся вбивати наших дітей, щоб своїм купувати щось круте! Тьфу…

Був і інший непересічний випадок. Затримали двох найманців. Обидва з солов’їною українською мовою і мешканці Тернополя. Присягалися і божилися, що спочатку їхали воювати за Україну, а потім тупонули, зупинилися не на тому блокпості — і їх прийняли в «ДНР»…

«Українське телебачення не розповідає, як окупанти кастрували наших військових»

— Що найстрашніше на війні?

— Саме страшне це — дебіли… І це не жарт. А саме огидне, і моторошне — це знущання і варварства окупанта. Вони на своїх каналах волали про «розіп'ятого хлопчика» і розповсюджували інші байки. Тим часом, на нашому телебаченні не розповідали, як бойовики каструють наших військових і задувають їм у задній прохід будівельну піну. Як катують… Про це чомусь намагаються мовчати! Ми програли інформаційну війну, хоча нам також є, що розповісти. У батальйоні «Донбас» знають, як окупанти вирізали їхньому побратимові серце та таскали його, прив’язаним за ногу на БМП. Наші «айдарівці» запам’ятали 5 вересня, коли ворог з засідки розстріляв «Шмелями» (РПО — термобарична зброя, дуже страшна) нашу колону. Окупанти потім взялися добивати українських поранених. Розрізали нашим хлопцям животи, заливали їх бензином і підпалювали. Ми з Росією воюємо вже сьомий рік, і в кожного підрозділу є свої розповіді про звірства окупантів.

Прийнято вважати, що найбезпощаднішими є чечени. Та я знаю історії страшніші. Коли ми стояли у Щасті, трохи нижче за Райовкою, місцеві розповідали про сербських найманців. Нутрощі на заборах — це як візитівка. Подробиць не буде. Просто повірте, порівняно з сербами, «кадирівці» виглядають чебурашками.

— Чи важко брати у полон?

— Взяти в полон — одне з найскладніших завдань. Я — здоровий міцний чолов’яга, важу 100 кілограм, майже все життя займався спортом і знаю, що це таке. Як змусити двометрового шахтаря піти у полон, якщо він туди не хоче? Людину треба залякати або заглушити, потім скрутити. Потім її треба якось донести, або довести. Інколи у полон беруть людей цілеспрямовано. То вже робота розвідки та спецназівців. Я ж бачив багато випадків, коли окупанти здавалися і скавчали, бо хотіли жити. Воно кричало: «Не вбивай», а в наших пацанів не підіймається рука. Та я своїх вчу «контролювати» у процесі. Він спочатку може або верещати, або прикинутись вбитим, а потім або вистрелить в спину, або дочекається, коли ти втратиш пильність і схопить твою зброю. Брати у полон ще треба вміти. Крапка.

— А були ситуації, коли окупанти між собою влаштовували війнушки?

— Так, і не один раз. В ЛНР на весні 2015 року, намагалися приструнити «казачків». Ми виповзаємо і бачимо, що їдуть танки з двох боків. Чесно, думали, що сепари знімають якесь кіно, а вони конкретно ковбасили один одного.

А в ДНР теж було. На початку 2016 року ми стояли під Горлівкою. Я був командиром ВОПу «Вишня». Прямо на наших очах, з 11-ї ранку до 11-ї вечора, сепари зносили Озерянівку усім, чим тільки можна. Там стояла російська рота спецпризначення «Троя» з Пітера. Вони ніколи не приховували свою присутність на Донбасі. Коли приїздили російські зірки, на кшталт Кобзона, вони служили їх охороною. Всі вони ходили в «горці» і були розцяцьковані. «Троя» — ветерани силових структур Російської Федерації. Люди, які пройшли ФСБ, міліцію і спецназ. Українців там не було від слова зовсім. Щоб ви зрозуміли, хто вони такі, варто подивитися відеоролик, де вони прив’язали чоловіка до стовпа і на смерть його забили нагайкою. Потім пітерці не поділили наркотрафік з МГБ, і між москалями та «деенерівцями» розв’язалася війнушка. МГБшники оточили «Трою», і ті кілька днів волали у інтернеті про допомогу. Пам’ятаю, до нас по інтерв’ю приїздили журналісти з ІСТV. Я сказав таке: «Ми взяли сухарики, залізли на дерево і цілий день спостерігали, як вони між собою воюють. Бажали щастя і удачі і одній команді і інший. Це було як бальзам на серце». Події відбувалися менше, ніж за 4 км від моїх позицій.

— У Вас були поранення?

— Я ще до війни мав і вогнепальні і колото-різані рани. То так скажу — «подряпин» добавилось (сміється). Чесно кажу, до 2016 року реально було соромно, що тебе поранило, чи контузило. Наш народ масово відмовлявся від госпіталізації, бо якусь там «подряпину» вважали за дрібницю. А от пізніше надивився я і на таких, що поробили собі «забиття гомілки» чи «контузії» — гидко… У нас в «Айдарі» все було дуже весело. «Зола» — наш перший ротний, якось розповідав. «Фізика» тащать на БМП. У нього одне око рівно, а інше, як годинник туди сюди: «Командире, — каже він. — Я не контужений, не треба мене нікуди відвозити». Ото контузія. В нас у всіх у вухах і у вісні дзвенить, і спини болять — та ми ж мовчимо, а хтось дійсно з подряпиною до медиків біжить. Тьфу на таких ще раз…

— Як Ви потрапили до 28 ОМБр?

— 28.12. 2018 року у мене закінчувався третій поспіль контракт, і на той час, мене турбували проблеми зі здоров’ям. У мене було порване коліно. Крім того, на Кримському стріляв з «чужого кулемета» і з під кришки потрапили до ока порохові гази. У результаті, прикипіла лінза, і око стало майже чорним. З горем навпіл її віддер, вже і про операцію думав, але потім якось регенерував. Ось такий я ящур (сміється).

Коротше кажучи, мені потрібне було лікування. Ми якраз вийшли з Кримського на полігон тому я прийняв рішення не продовжувати контракт, а взяти паузу. Вже вдома по телефону спілкувався з комбригом 28 ОМБр, полковником Максимом. Марченком. Він в «Айдарі» з кінця 2015 року по середину 2017 року був комбатом. При ньому ми таких «дроздів» сепарам давали, що тіко гай шумів (посміхається). Для мене він був хоч і суровим і вибагливим, але сміливим і принциповім командиром. Він сказав: «Давай так. У мене є те, що ти найбільше вмієш і любиш — будеш тренувати бійців. У мене вільна посада штаб-сержанта відділення бойової підготовки». Що таке Бригада? Це кілька тисяч козаків, кілька батальйонів, свої танки, САУ «Гради», ракетно-зенітні… Це зовсім другий рівень можливостей у військовій справі. Так я і потрапив сюди, у 28 ОМБр.

— У яких населених пунктах Ви побували у складі 28ОМБр?

— Ми тримали лінію від Красногорівки до Докучаєвська. Моя робота полягала в тому, щоб їздити по всім позиціям бригади і дивитись як їх обладнують, як несуть службу. Якщо потрібно, навчати людей та вивозити їх на стрільби. Також я виїздив на надзвичайні події. Таким чином, виходить, що ми були в усіх населених пунктах: Красногорівка, Мар’їнка, Новомихайлівка, Тарамчук, Березове…

Ми перевіряли боєздатність людей і їх знання. Бувало таке, що боєць приїхав із навчання, а я, аби зрозуміти наскільки він засвоїв матеріал, задавав йому питання. Яким би крутим не був навчальний заклад, але існують два типи людей. Одні хапають нові знання швидко та легко, а до інших приходить розуміння пізніше. Були випадки, коли наші хлопці приходили з сертифікатами, але повністю не охоплювали весь матеріал. Наприклад, він вміє стріляти, але не вміє наводити. Моїм завданням було заповнити їх прогалини. Також я намагаюся налагодити відносини сержантів та молодих офіцерів, які прийшли після навчальних закладів. Я сержантам пояснюю: «Це ваш лейтенант — бережіть його, допомагайте йому та носіть на руках». Плюс у мої обов’язки входило виїздити на кожного «двохсотого» та «трьохсотого». Треба було проаналізувати, чому відбулася трагедія. Ми їздили по позиціях 10 місяців і займалися ось такою роботою. Через карантин нас довго не виводили з сектору.

«Сепарів підвела банальна боксерська груша»

— Чим Вам найбільше запам’яталася остання ротація?

— Найбільше мені запам’яталося, як наш найкращий ротний «Д…н» включив звичайну солдатську кмітливість. Переглянув зйомку з коптера за два дні та помітив, як хитрючі та наглючі сепаратисти перевезли свій КСП в іншу хату. При чому, вони це зробили тихо вночі, щоб не бачила ні одна жива душа. АЛЕ. Будучи клінічними ідіотами, вони прихопили з собою знайому нам червону боксерську грушу та поставили її в іншому дворі. Не довго думаючи «Д.н» відкрив вогонь з БМП-2. О, як потім красиво детонували їхні боєприпаси, розносячи хату і тих дурнів, що їх тримали не в підвалі, а в житловому приміщенні! Усю цю красу ми засняли коптером. На відео добре видно, як ці дебіли «летіли» на «Ниві» на порятунок майна і перевернулися. Наші дали по сепарам дуже добре. На їх КСП було щось однозначно дуже серйозно. Кількість сепарських загиблих та контужених, я не знаю. Та скільки б їх не було, мені все одно мало. Я б такий, щоб вони усі пішли кудись геть. Сепари провели таку грандіозну операцію, але їх підвела банальна груша. Все виглядало настільки мило та красиво, що у мене співала душа. Це була найрадісніша подія, яку ми спостерігали.

— Чим бійці, які пішли воювати у 2014 році відрізняються, від інших років?

— Добровольці 2014 року не вірили, що виживуть. Цим вони відрізнялися від всіх інших. Я навіть знаю людей, які набирали кредитів, купували гарні броніки, чи розгрузки, а потім ще й на останок вирішували гульнути. Проходить рік, а вони живі. Їх не вбили. Над головою висить 200.000 грн. кредиту і треба думати, як віддати цей борг.

У 2014 році нашим завданням було, поки армія збереться і чомусь навчиться, тримати фронт. Я вважав: діти є, життя прожив, мене не шкода. Ось це — характеристика тих, хто прийшов у 2014 році.

— Чому ви сказали, що чимало добровольців поставили хрест на своєму житті?

— Для таких як я, життя закінчилося в 2013 -2014 році. Ми нікому не потрібні. Я продав свій бізнес та офіс, щоб оплатити потреби мого підрозділу. Минуло два роки, і з жахом, у 2016 році дізнався, що податкова загубила мою заяву на закриття підприємства. І навіть якщо не працюєш — плати податок. Нічого не кажучи, мені нараховували штрафи та пеню. У 2019 році вони на абсолютному серйозі погрожували судом. А коли я приніс всі довідки про участь в АТО, стало не до сміху. Добре, кажуть, штраф незаконний, і мені можна про нього забути. Інша справа — пеня на той незаконний штраф, її доведеться оплатити по-любому. В іншому випадку, мені не дадуть довідку про закриття підприємства. А без неї ні на роботу не влаштуєшся, ні в центр зайнятості не станеш. Та і взагалі, все не розкажеш але повірте — не було жодного чиновницького кабінету, де б мені не плюнули в душу. «Ми тебе туди не посилали» це саме просте що мені дали зрозуміти. У результаті, довелося ту пеню сплатити — нерви дорожчі ніж гроші. І таких як я — багато. Ми, хто прийшов у 2014 році на війну і досі служить, осміяні і чиновницькими структурами, і деякими співгромадянами. Не всі знайдуть у собі сили почати все з нуля, не у всіх вік дозволяє почати вчитись, не у всіх є здоров‘я щоб працювати там де бажаєш, чи кошти щоб те здоров‘я виправити. Про молодь не кажу — все в них попереду і дай їм Бог сил та успіху.

«Я в армії буду до тих пір, поки палатиме Схід»

— У вас є родина, яку Ви дуже любите.

— Так, дуже.

— Ваша дружина не каже: «Миколо, годі воювати вже, повертайся додому»?

— Вона була зі мною на Майдані. Коли на Новий Рік чимало киян біжали по моїх обморожених ногах, сфоткатися біля ялинки і хутчіш назад до олів’є, вона стукала мені по спинці, аби я не змерз. Наша донька народилась 9.10.2014 — то дійсно Майданівська дитина (сміється) Юля — козачка. Вона — моя дружина. Вона мене кохає. Вона кожен Божий день мені телефонує і говорить: «Ти — мій герой! Давай, всіх перемагай. Всі — козли, а ти — гарненький». Ось так. За весь час вона не казала жодного разу: «Навіщо тобі та війна». У мене були такі солдати, яким дружини кричали: «Та кидай ту армію! Нафіг вона тобі потрібна? Он кум приїхав з Польщі і привіз 20 тисяч доларів». Я ж застав ті часи, коли в армії ще ніхто ні за що не платив.

Знаю, багато сімей зруйновано, через відсутність підтримки з боку дружин. Солдат без надійного тилу робить помилки. Через сімейні негаразди деякі бійці накладали на себе руки. Так що мені дуже-дуже пощастило з моєю Зірочкою)))

— Як Ви отримали свій позивний?

— «Добрий» — це козацьке ім’я. Я його отримав на Майдані. Козацьке ім’я дається раз і на все життя.

— Вам личить Ваш позивний.

— Так, я дуже добрий. У 2017 році до мене приїхав мій синок «Буратинка». Ми разом були на Майдані та воювали. Хлопець під Горлівкою підірвався на міні і отримав 13 наскрізних дірок. Згодом дали ІІІ групу інвалідності і стовідсоткову придатність на службу (!!!) Да, і таке буває. Утім, його довелося «списати», бо він почав втрачати свідомість. Так от — приїздить він з волонтерами, а я сиджу і відкриваю «Снікерс». Він і питає: «Папа, а ти хіба їси солодке?» — «Маленький мій, коли я прийшов на Майдан і побачив ваші очі, зрозумів, що не їм ні згущеного молока, ні цукерок, ні шоколаду (сміється)». Все найкраще — дітям і заради них. Так вже в нас заведено в Україні.

Більшість людей, з якими я в добрих відносинах, прийшли на передову з однією метою: «Краще ми, ніж ці діти. І немає ніякої різниці між тим, чому я вийшов на Майдан і приїхав на фронт. Там дітей побили стокілограмові спецназівці, а тут — неадекватні люди зі зброєю вбивали наших строковиків.

— Ви зібралися пов’язати життя з армією?

— Я тут, поки в країні йде війна. Далі буде видно. Мені пішов 49-й рік і скоро я перетну межу у півсторіччя. Армія будується за стандартами НАТО і збільшуються вимоги до фізичної підготовки. Я ж весь подряпаний. Майже кожен сантиметр мого тіла покоцаний, або пробитий наскрізь. Зараз треба давати дорогу молоді. Я фізично деякі речі просто не потягну, а ось поділитися порадою я тільки за. Коли закінчиться війна, мені доведеться заробляти гроші з нуля і компенсувати своїй родині втрати, які вона зазнала за час моєї відсутності. Тому, я в армії буду до тих пір, поки палатиме Схід, якщо Господь дасть мені сили.

— Яка Ваша мрія?

— Є одні ліки від щастя. Вони називаються: вбити мрію. Не треба читати глянцеві журнали, дивитися телевізор, від якого я відмовився 20 років назад. Я б не радив мріяти про щось таке солодке та пухнасте. Тоді ти отримаєш розчарування. Для того, щоб відчувати себе щасливим, треба твердо стояти на землі і мріяти про щось реальне. Наприклад, я хочу щоб найбільше наших солдатиків повернулися додому живими та здоровими. Я хочу, щоб все було добре в моєї дружини, доньки та сина. Я хочу, щоб у всіх все було добре. А для себе, я — доросла людина і розумію, що сенс життя в максимальній самореалізації. Вчитись і тренуватись самому, і передавати те що здобув — іншим. Я все життя когось чомусь навчаю. І якщо це бодай когось врятує — то життя моє було не даремне.