Вірменин-росіянин, що віддав своє життя за Україну

Я все ще сподіваюся, що він живий … Адже у висновку написано, що результат ДНК-експертизи точний на 99,9999%, але надія на 0,0001% ще залишається!"

— Женя виглядав молодше за свої роки. Коли 31 липня в річницю загибелі біля його могили зібралися хлопці, вони здивувалися: «Женьці 30 років? Та невже? Ми думали, він ще пацан». У нього була хороша шкіра, гарне волосся, величезні блакитні очі, — каже Тетяна Володимирівна, мама загиблого бійця 25-ї окремої повітрянодесантної бригади Євгена Сердюкова.

Герой народився 17 листопада 1983 р. у вірменському селищі Мецамор Октемберянского району. Женя — росіянин по татові і українець по мамі. Загинув за Україну в бою під Шахтарськом. Взятий бойовиками в полон солдат 25-ї бригади Вадим Коваленко поховав Женю і ще шістьох своїх товаришів біля місцевої церкви. Євгенія Сердюкова і його побратимів повернули додому в жовтні 2014 р. пошуковці з гуманітарної місії «Евакуація200» («Чорний Тюльпан»).

Ми з Тетяною Володимирівною зустрілися в Дніпрі, в парку імені Лазаря Глоби, обрали, на наш погляд, тиху лавочку і почали розмову.

— Я принесла Женіни фотографії та деякі документи, багато віддала в школу, вона стала для сина другою домівкою. Ми в 1990 р. переїхали з Вірменії жити в Дніпропетровськ. У цьому ж році Женя пішов в перший клас школи № 87.

Йому дуже подобалося вчитися. В принципі, це не дивно: нам дуже пощастило з директором і педагогами. Іноді Женька в школі затримувався допізна, у нього завжди там були якісь справи.

Дуже любив читати. За часів Жениного дитинства і отроцтва комп’ютери були рідкістю, тому він часто ходив у бібліотеку. Із задоволенням грав у шахи і займав на шкільних турнірах перші місця. Вчився добре, ось його табель. Цей, який я принесла — посередній, тут кілька четвірок, — показує мені Тетяна Володимирівна документ про успішність сина.

—  Напевно, ще й спортсменом був? —  цікавлюся я.

—  Це як сказати. Коли я віддала на карате Женьку і його сестру Альонку, син звідти пішов перший, а ось дочка затрималася довше. Він по життю намагався схопити якомога більше. Закінчив музичну школу по класу акордеона, вмів грати на фортепіано і синтезаторі, — Тетяна Володимирівна простягає мені випускний альбом сина з університету.

— Здобув дві вищі освіти. Навчився спеціальності електрика в Дніпропетровському національному університеті залізничного транспорту імені академіка В. Лазаряна. Уже коли займався на п’ятому курсі, здобував другу вищу на економічному факультеті в ДНУ імені Олеся Гончара. Якраз в цей час йому захотілося піти на військову кафедру. Однак цю мету Женя реалізувати не зміг: навчання виявилося платним. Та син не здавався і вирішив піти в армію служити в 25-ту бригаду. Однак у військкоматі у нього виявили плоскостопість. Йому сказали, що якщо він стрибне з парашута, залишиться без ступні. Найцікавіше, що лікарі в дитинстві нам нічого подібного не говорили. Після відмови у військкоматі, він близько місяця ображався, а потім все ж пішов на навчання в «Десну», служив там з 2006 по 2007 рік.

Перед війною у нього була своя приватна фірма, яка займалася ремонтом залізничного транспорту. Та пізніше її довелося закрити. До того, як відкрив власний бізнес, Женя працював заступником директора одного з приватних підприємств. Утім, керівник фірми заборгував Жені багато грошей і не поспішав їх віддавати. Тому син вирішив піти з цього бізнесу і створив власний.

У Женьки було загострене почуття справедливості. Коли його клас зібрався на зустріч випускників через 10 років після закінчення школи, деякі намагалися самоствердитися за рахунок інших. Один розумний, але гнилуватий хлопчик, принизив свого менш успішного однокласника, мовляв, він — ніхто, всього-на-всього якийсь водій. У той час Женька працював заступником директора приватної фірми, мав власну машину з водієм. Коли він почув таке хамство, відвів цього нахабного товариша в сторонку і пояснив йому: «Радуйся, що тебе підтримали батьки: твій тато в Росії на барина працює, а брат — в Португалії. Вони допомогли тобі з бізнесом, а у нього немає таких можливостей». Той швидко замовк.

Був дуже довірливий, йому стільки грошей заборгували, але навіть після смерті ніхто нічого не повернув.

— Партнери по бізнесу?

— Не тільки. Влітку в студентські роки син працював провідником у потязі. Йому якось видали зарплату одразу за 3 місяці, тоді це було щось близько 600 гривень. В дорозі у одного жителя Криму захворіла дитина. Потрібно було купити ліки. У чоловіка грошей не було, тому Женя йому віддав всі свої гроші. Незважаючи на обіцянки, їх йому не повернули. Вийшло, що син три місяці пропрацював задарма.

Правда, деякі люди дотримувалися слова. Ми одного разу отримали дуже непоганий грошовий переказ. Питаю у сина: «Звідки?». Він каже: «Мамо, не повіриш, я віз зайцем одного дуже крутого бізнесмена. У нього всі гроші і документи вкрали. Я йому своє місце віддав, ховав його, сам не спав. Ти, напевно, не уявляєш здорового мужика — в майці і шортах, — який слізно просить, щоб його без квитка взяли на поїзд». Женя тоді мотався в напрямку «Феодосія — Москва». Цей бізнесмен не залишився перед Женькою в боргу і вислав йому пристойну суму. На неї він купив собі дорогі туфлі, — Тетяна Володимирівна перебирає фотографії сина.

— Дивіться, тут він в вишиванці з вірменським прапором на плечах. А за національністю вважав себе росіянином. Коли Жені виповнилося 26, він знайшов культурний вірменський центр в Дніпрі. Пішов в недільну школу вивчати вірменську, не соромився сідати з шестирічними дітьми за парти і виводити літери. Якось в культурному центрі не знайшлося чоловіка, щоб привітати дітей з Новим роком. Тоді Женька прийшов на допомогу і переодягнувся в Діда Мороза.

* * *

—  Під час траурної процесії на похоронах Сергія Нігояна, син ніс хрест. А коли повернувся додому, сказав мені: «Мама, я в шоці: жодного вірменського прапора не було. Після похорону нас запросили в будинок, там глиняна підлога. Так гірко стало! Ми начебто не багаті, але є люди, які живуть набагато гірше «, — Тетяна заплакала, згадуючи милосердність сина.

Вірмени про Женю теж не забували, одного разу відправили йому на кордон під Амвросіївку цілу машину з їжею.

Коли синочка вже поховали, я попросила його викладачку Анаід Володимирівну, якщо вона буде в Вірменії, привезти в хусточці землі. Хотіла її підсипати в могилку. Потім думаю: «Яка ж у Вірменії може бути земля, якщо там суцільна глина». Проте, вчителька виконала моє прохання. Правда, зробити це було непросто: як на зло, вона ніяк не могла знайти землі. Перед від’їздом Анаїда Володимирівна зауважила, що у дворі будинку, де вона зупинилася, висипали машину чорнозему. Цю землю вчителька набрала в хустинку і привезла в Дніпро.

Хлопці з вірменської громади відкрили Жені меморіальну дошку на його рідній школі № 87. На ній є маленька напис вірменською. Люди запитують: «Що це значить?», Я відповідаю: «Слава Україні!», А насправді там «Я вірменин» написано. Хлопці цю дошку зробили самостійно, тому мали право самі вирішувати, що на ній писати.

— Женя на фронт пішов добровольцем?

— Напевно, у кожного своя доля, але Женя її сам собі намалював. Мені сказав, що прийшла повістка. Та як я пізніше дізналася, син відвідував військкомат ще до її приходу. Він беріг мене і до кінця всю правду не говорив.

Женьку призвали 11 березня 2014 року. Його запросили на службу до лав 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Мрія здійснилася! Може, це був знак згори? Тим паче, ще до війни мені снився один і той самий сон. Ніби пожежа і я когось рятую. Мене переслідувало передчуття, що щось має статися — так і сталося.

Коли Женя останній раз був удома, ми розмовляли до трьох годин ночі. Вранці встала, пішла в город, назустріч виходить чоловік і питає: «Де Женя?». Виявилося, син поклав нас спати, а сам взяв таксі за 300 грн. і поїхав. Потім дзвонить і каже: «Я в частині». Питаю: «Ну хіба так можна, ти нам навіть «До побачення! «не сказав». Кажуть, у десантників є прикмета. Якщо хочеш повернутися додому — не прощайся, піди так, щоб тебе не помітили. Та у випадку з Женею вона спрацювала з точністю до навпаки.

— Як на фронті були справи із забезпеченням?

— Син, коли вирушав на війну, купив собі три комплекти термобілизни, розвантаження і приціли. Чим міг, тим і запасався. Навіть хвалився, що у нього сорок пар шкарпеток!

Коли приїхав через 96 днів служби, схуд на 25 кг, одяг був чорнющий, викинула всі його шкарпетки. У день приїзду додому на ньому були сині шкарпетки з зеленими сердечками, потім він сказав, що їх привезли волонтери. Коли я про це дізналася, побігла шукати їх в тій купі. Знайшла, відіпрала і залишила на пам’ять.

— З війни дзвонив часто?

— Раз на кілька днів. Нас беріг і багато не розповідав. Пізніше я дізналася, що він займався розвідкою. Писав з фронту листи, рядок в рядок, як ніби вільного місця не було. Ось що він мені відправив: «Спасибі тобі за всі твої безсонні ночі, ти у мене — розумниця. Цілую всіх, аж до собаки і кота. Чекаю відповіді».

А це писав сестрі: «Альоночка, ти мамина частинка, ти татова частинка, а я ксерокопія двох накладених частинок. Подбай про себе, подбай про матір та батька, поки я буду служити дай їм максимум любові і уваги «.

В одному з листів повідомив, що його рішення йти на фронт — усвідомлене і він ні про що не шкодує. Він знав, що його не буде. Всі листи підписував «Ваш син Сердюков».

Незадовго до загибелі сина я бачила сон. Женя сказав, що у нього поранена рука. Так воно дійсно і було. Ще у нього обгоріла нога і, волонтери сказали, що був перебитий хребет.

—  Як ви дізналися, що сталося недобре?

— До мене прибігли сусіди і кажуть: «Тітка Таня, Ви знаєте, що під Шахтарському сталося?». Чесно кажучи, я не знала, але і від Жені не було дзвінків вже два дні. Подумала: «Раптом він поранений ?!». Побігла до військового госпіталю і в лікарню імені Мечникова, а потім поїхала до військової частини 25-ї бригади в Гвардійське, але там теж нічого не дізналася. По дорозі в маршрутці познайомилася з військовим. Ми розговорилися: «У моєї сестри під Шахтарському чоловік зник». Я попросила номер її телефону, він спочатку відмовлявся давати, мовляв, у неї стрес, вона пішки в Шахтарськ зібралася йти, але потім все-таки дав. Цією жінкою виявилася Ганна Болтушенко. (Ганна Болтушенко — дружина загиблого 31 липня 2014 р під Шахтарському Андрія Болтушенка — ред.)

Ходили з Альоною до військової прокуратури, нам нагрубили, мовляв, навіщо ми взагалі без попереднього дзвінка прийшли. Потім до нас, все-таки, вийшов якийсь майор і … заявив: «Ну ви ж розумієте, вони можуть бути і дезертирами»! Потім сказав, що справа Жені у них є, що син закінчив школу № 87, має середню освіту. Ну-ну, у нього ж дві вищі було! Потім нас відправили в міліцію писати цивільний позов, і це враховуючи, що Женя — військовий. Забрати у мене сина вони забрали, а шукати — родичам довелося самим.

Писали в СБУ, в Адміністрацію Президента, у військову прокуратуру. Нам почали відповідати тільки тоді, коли ми стали відправляти рекомендовані листи, до цього вони «губилися». До Адміністрації Президента дзвонили, питали, де Женя. У відповідь чули: «Зник без вісті» і більше нічого.

У жовтні 2014-го Женя і його 7 товаришів були вдома. Процедуру впізнання тіла по фотографіях я не проходила, а навіщо? Краще я запам’ятаю сина молодим, красивим і живим.

31 січня 2015 р. прийшов результат ДНК-експертизи. На той момент син уже кілька місяців лежав на Краснопільському кладовищі. У день нашого весілля з чоловіком — 7 лютого 2015 року, ми організували синові прощальну церемонію. На могилу до Жені прийшло багато людей, його відспівували три священики: два з вірменської церкви і один з української.

Коли Женю впізнали ДНК-експерти, Альона купила ящик цукерок і печива, кажу їй: «Доця, треба покласти на всі могили. Батьки деяких хлопців думають, що вони живі, а ми ж знаємо, що вони лежать тут «.

А ось повідомлення про смерть, — передає мені документ Тетяна Володимирівна.

«Ваш син — старший сержант загинув під час вогнепального поранення під час виконання антитерористичної операції», — прочитала я.

— Та що ж це у нас за АТО таке, яке роками триває, і терористи, які роз’їжджають на дорогих танках?

Вулиця, на якій ми живемо, тепер носить ім’я Євгена Сердюкова, раніше вона називалася Анрі Барбюса. Коли відкривали меморіальну дошку, представники райвиконкому сказали: «Єдине, що ми можемо зробити для Жені, назвати на честь нього вулицю, на якій проживають його батьки».

Женю нагородили орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Правда, з цією нагородою була своя історія. Альона боролася 17 місяців за можливість отримати орден. Сім’ям хлопців, яких знайшли в одній могилі з сином, такі нагороди дали, а Женькин чомусь загубилася, хоча Указ Президента про нагородження сина був. Після старань Альони нам цей орден все-таки передали у військкоматі.

Я все ще сподіваюся, що він живий … Адже у висновку написано, що результат ДНК-експертизи точний на 99,9999%, але надія на 0,0001% ще залишається!

Коли отримали Женькини гроші, купила йому квартиру у Львові. А раптом він не загинув ?! Ми ж не бачили його мертвим!

— Чому саме у Львові, а не в Дніпрі? — цікавлюся я.

—  Син дуже любив це місто. Під час Революції Переваги він там деякий час перебував по роботі. Днем трудився, а вночі стояв на місцевому Майдані.

А якщо він не з’явиться, значить, квартира дістанеться внучці.

«Лица», 2016 рік.

Від авторки

Євген Сердюков спочиває на Краснопільському кладовищі у Дніпрі. Туди, час од, час приїздять волонтери, ветерани та просто небайдужі українці. Якось на його могилі я побачила мушлі. Продовгуваті, біленькі, з нюдово-помаранчевими плямами. То Євгенові привезли рідні, щоб любий і єдиний син в сім’ї відчув запах моря. А він відчуває, дякує і дивиться на нас з небес…