Позивний «Віст»: «Ми переможемо»

Він бачив нині покійного ватажка луганських бойовиків Валерія Болотова і навіть був приговорений до розстрілу.

Позивний «Віст»: «Ми переможемо»

Його звати Василь Іванович. Побратими по зброї кличуть його «Вістом». Він бачив нині покійного ватажка луганських бойовиків Валерія Болотова і навіть був приговорений до розстрілу. Та він вирвався і поїхав на передову. Він разом з бійцями «Феніксу» розтрощив сепарську переправу через Кальміус і знищив видну верхівку ворожої арти. Говорити про себе багато не воліє. Негідники — так він називає бойовиків, виставляли за його життя аж надто велику суму. Утім «Віст» розповів i-ua.tv про свій бойовий шлях, розмову з Болотовим та життя після війни.

— Розкажіть про Ваше життя до війни

— Я мешкав у Луганську. Займався тренувальною роботою та мав свій бізнес у галузі нафти та газу. Усе було добре, поки не прийшли вони. Уніч з 1 на 2 травня 2014 року до мене на фірму пожалували «ввічливі люди» з ростовськими пиками. Вони почали розповідати, що мій рідний Луганськ тепер не Україна, а територія Російської Федерації. На підприємстві вони залишили трьох людей контролювати процес, а мене відвезли до Валерія Болотова (тодішнього «голови» «ЛНР» — ред.). Там відбулася неприємна розмова, мовляв фірма працюватиме на республіку, а з приводу мене рішення буде прийнято пізніше.

— Яке на Вас враження справив Валерій Болотов?

— Коли я його побачив, мені здалося, що на людину навантажили непосильну ношу. Відчувалося, Болотов і сам був не радий, куди вляпався. «Він під цією ношею довго не протягне», — подумав я. Зрештою, так і сталося. Коли я побачив по телевізору Захарченка, зрозумів, що він житиме недовго. Ви ж самі знаєте, як він закінчив. На його обличчі була печатка смерті. Я таке відчуваю. Путіну, до речі, також недовго залишилося (сіється — ред.).

— Що робили «наглядачі»?

— Сиділи цілодобово на підприємстві. Спробував у них з’ясувати, що вони хочуть. Та де там? Їх нічого не цікавило, вони спали і бачили, аби в Луганську була Росія. Тоді у моїй голові склалися усі пазли. Люди прийшли не змінювати Україну, а мали намір віджати цю територію та приєднати її до РФ.

— Ці люди — наші луганчани?

— Вони мені сказали, що проходили підготовку у Краснодарському краю. Вони не просто так з’явилися, а повинні були виконувати певні вказівки. Що ж стосується мене, за планами негідників я мав тимчасово працювати на власній фірмі. Та мені ставало очевидно, що потрібно щось вирішувати і вивозити родину. Чим швидше — тим краще. Порятунок потопаючого — справа рук самого потопаючого. Тим паче, міліція не працювала. Частина виїхала з окупованої території, а та яка залишилася, перейшла на бік бойовиків.

Я дивився, як у мій рідний Луганськ без жодних перешкод заходили російські КАМАЗи. Їх екіпаж мав засмаглі темні обличчя. Тобто люди з полігонів цілеспрямовано їхали захоплювати наші території. Нам у новинах вішали локшину на вуха і розповідали про кордони на замку. Та це було не так. Російські КАМАЗи їхали крізь наше місто без жодних проблем. Ніякого замка на кордонах більше не було. У повітрі пахло недобрим.

У один момент мені зателефонували з підприємства. Кажуть: «Василь Іванович, будь ласка, приїздіть. Ми тут стоїмо під автоматами, а вони вимагають вас». Мої люди не скільки не збрехали. Бойовики вже мали наказ мене «валити» за мою незговірливість і небажання переписувати підприємство. Поки мене везли вбивати, я розговорився з одним із конвоїрів. Це був хлопець у смугастій десантній тельняжці. Як і я він служив у радянських військах ВДВ. Він пошептався з іншими своїми колегами і сказав: «Давай так. З тебе 200.000 гривень — і ми говоримо керівництву, що ти пішов за документами, щоб переписати підприємство. Бери родину і швиденько їдь, щоб тебе у місті ніхто не бачив, бо вже є наказ на твій розстріл».

На щастя, у місті ще працювали банки. Я зателефонував другові і він зняв з розрахункового рахунку 200.000 гривень. Віддав їм ті гроші, забрав родину та папугу. Без наслідків блокпостами ми перескочили на підконтрольні Україні території. А за тиждень мені зателефонували. Негідники вдерлися в мою квартиру і перерили все, що тільки можна. Якби ми зволікали з виїздом, 200.000 гривень викупу мені б не допомогли. Виявляється, у ту ніч у сепарів був цілий список на затримання. Вони забрали мого доброго знайомого. Людина була активістом, йому не пощастило, і його кинули на підвал.

— Він вижив?

— Його обміняли на полонених сепарів під час першого обміну. Тоді ще відпустили Тимура Юлдашева. Мій знайомий зараз мешкає у Львові, а Юлдашева нагородили Героєм України посмертно.

— Що Ви зробили, коли вибралися з окупованих територій?

— Поїхав до військкомату, а перед цим сказав своїй дружині: «Я додому повернуся тільки на броні. По-іншому не буде». У військкоматі на мене дивилися квадратними очима, бо до них власною персоною прийшов луганчанин. Показав свою військову спеціальність — я десантник водій-механік. Вони подивилися і туди сюди. Повертаюся додому, а дружина каже: «Будь обережним, бо дороги назад вже не буде» — «Зрозуміло, що не буде, я б нікуди не ходив би, якби була», — відповів я.

Наступного дня телефоную до військкомату, а вони мичать щось незрозуміле і не дають жодної конкретики. Вмикаю телевізор і бачу по 5 каналу бігучим рядком повідомлення про набір на військові спеціальності у повітрянодесантні війська. Записую вказаний номер штабу ПДВ і телефоную. Говорю так і так, називаю свою військову спеціальність, а вони мене послали до військкомату проходити медичну комісію. За попередніми домовленостями я мав би нести службу у 80-й бригаді. За день перетелефоновують і кажуть, що при 79-й бригаді набирається батальйон «Фенікс» і відряджають туди. Приходжу у військкомат — а там мене хотіли відправити у танкову бригаду, забрав у них документи і поїхав у «Фенікс», на полігон до Миколаєва. Там я потрапив у арту.

А потім ми почали воювати і не вилазили з бойових позицій. На нас було дуже сильне навантаження, бо авіацію застосовувати було не можна, а знищувати цих негідників було потрібно.

— Розкажіть про Ваш бойовий шлях.

Я воював у другому взводі під командуванням Андрія Рибцова, позивний «Балу». Він у нас користувався беззаперечним авторитетом. Ми всі його дуже поважали і слухалися. Воювати було важко, у наших артилерійських екіпажах замість 8 чоловік було 5. Людей постійно не вистачало, тим паче взимку погода була погана: або багнюка, або пронизливий холод, а їсти привозили раз на добу.

Наш графік складався із 5-ти вихідних і 5-ти робочих днів. Хоча за фактом, на передовій доводилося сидіти більше тижня. Людей катастрофічно не вистачало і ми були незамінними. Та всупереч наші обмежені сили, ми щедро обдаровували сепарів «залізними» подарунками.

Одного разу ми накрили ворожий центр для навчання мінометників. Це були російські курсанти. Розвідка потім сказала, що вони приїхали з Подільського, або Оренбургського військового училищ. Розгром сепарської переправи через Кальміус — також наша заслуга. Вони хотіли перейти річку, а ми їм так дали, що аж гай шумів.

У січні 2015 року ми відправили в пекло командний склад артилерії «ДНР» та росіян. Наші снаряди — і 18, чи 16 ворогів — покійники. Також ми бачили групу «Градів», яка підступно обстріляла Маріуполь. На жаль, розправитися вчасно з ними не змогли. Завадив туман. Та завдяки відмінній роботі нашої глибинної розвідки ми їх добряче відлупцювали. Пощастило тільки одному ворожому танку. Ми не встигли його докрити, бо нам самим треба було змінювати позицію.

— В поїхали на вогневі, було страшно?

— Страх існує постійно, але ти до нього звикаєш. Виходить, коли ти в цьому русі, про нього думати, ніколи. Треба працювати. А коли працюєш, ніколи боятися.

— Що Вас найбільше вразило на війні?

— Коли ми у вересні 2014 року їздили в Старокостянтинів (Хмельницька область -ред.) отримувати бронетехніку. Завантажуємо ешелон і висуваємося, а тут місцеві мешканці з подарунками. Вони нас так завалили продуктами, що ми приперли на полігон Ширлан (Широкий Лан — ред.) піввагону їжі: картоплю, мішки круп та іншого добра. Мене це настільки здивувало, що я сказав хлопцям: «Дивіться, ми воюємо за цих людей, а не за тих, хто сидить у високих кабінетах столиці. З такою підтримкою нас неможливо перемогти».

— Люди які ходили на «референдуми» осмислили, що накоїли?

— Думаю, що зараз — так. Упоротих залишилося небагато. В основному їх перебили у 2014 — 2015 роках. Зараз більшість мешканців «республік» пливуть за течією і не розуміють, що вона йде не туди.

— Ви розповідали про розгром сепарської переправи через Кальміус. Мабуть, за це дали нагороди…

— Та де там? Мені трохи образливо за нашу батарею та її особовий склад. Як не крути, але наш внесок у розгром цих негідників був великим. Нагородили тільки нашого командира батареї Блінкова та, на щастя, Рибцова. Весь інший особовий склад нічого не отримав крім, написаних на швидку руку, совдепівських грамот. У нас корегував вогонь командир батальйону «Хортиця» «Агроном». Він бачив нашу звитягу на власні очі і здивувався замалій кількості нагород. Думаю, це сталося через Вадима Блінкова. Він — молодий і не міг нам пробачити, що наш справжній авторитет, не він, а Андрій Рибцов. Розумієте, командир на війні заробляє повагу не сидінням в хаті, а особистим прикладом.

Коли я переходив підготовку у самохідній артилерії 25-ї бригади, нашим командиром був молодий хлопець віку Блінкова. Я розмовляв з пацанами, які з ним пройшли війну. Він на рівні з ними розвантажував боєприпаси і не вилазив разом із ними із бойових позицій. Він не був трусом, не сидів у хаті і не хизувався, що є керівником. Він — абсолютна протилежність Блінкову. Тому, ми внесли великий вклад у розгром негідників, але нагороджені одиниці. На щастя, всі лишилися живі. І те добре.

— Ви зараз воюєте?

— Ні, я демобілізувався 30 вересня 2015 року. Щоправда, спочатку сумував за армією і був двічі на перепідготовці у 25-й бригаді, зараз я там знаходжуся в резерві. Мені є чим займатися. Я — викладач та заслужений тренер України зі східних єдиноборств. Я виховую дітей.

— Чи складно було, переходити від військового життя до цивільного?

— Так, це було складно, мене дуже тягнуло назад. Повернувшись до мирного життя, ти ходиш як інопланетянин, дивишся — і не розумієш, де ти знаходишся. За 260 кілометрів звідси йде війна, там стріляють і гинуть люди. Тут все тихо та спокійно. Світ, який ти бачиш, не вписується в картини зі Сходу.

Коли я прийшов у відпустку, прокинувся першої ночі. Мене розбудив феєрверк. Відкриваю очі, а в мене в голові дрова та бліндаж. Феєрверк дуже схожий на звук «Граду» і я впав з ліжка. Дружина сказала: «Заспокойся, це — лише салют».

Десь два роки, у мене стояла машина привезена з Луганську. Не було жодного бажання сідати за кермо. Та мені допоміг спортзал, і агресія почала відступати. За допомогою спорту я вийшов з цього незрозумілого стану.

— Розкажіть про вашу тренерську діяльність.

— Займаюся східними єдиноборствами, я — заслужений тренер України. Ми побудували зал з моїм гарним другом, займаюся вихованням дітвори, їздимо по змаганням. Якось так.

— Чи задоволені Ви ставленням цивільних до військових?

— Думаю. воно має бути кращим. Та люди на гражданці далекі від війни. Тому, тут треба пробачити та зрозуміти.

— Ви — переселенець, чи важко було адаптуватися в новому місті?

— Зараз усе нормально. Дяка Богові, потрапив під програму, яка захищає тимчасово переміщених осіб. Взяв компенсацію та отримав квартиру. Дружині спочатку знайшли роботу за допомогою телебачення, а зараз вона працює у моєму спортивному клубі і тренує діток. Зрозумійте, мені не хочеться багато, чого афішувати. Війна продовжується, а окупанти обіцяли за наші голови велику винагороду.

— Кажуть, що зараз армія не настільки патріотична, на відміну від 2014 року. Це, на Вашу думку, правда?

— Я б не сказав. Зараз воює багато нормальних хлопців. Я був двічі на перепідготовці у 25-й бригаді і спілкувався з бійцями. Чимало з них і досі на війні. Звісно, трапляються різні кадри. Та, як кажуть, у родині не без уродів. Є люди, які прийшли на війну заробити гроші. Однак на передовій може пролетіти у кожну хвилину, тому туди я б не радив їхати на заробітки.

— Яка Ваша мрія?

— Щоб якомога швидше закінчилася війна і була наша перемога. Хтось хоче мир за будь-яку ціну, але мене це не влаштовує. Потрібна перемога. Думаю, воно так і буде.

— Що потрібно зробити, щоб не було мира за будь-яку ціну?

— Якщо буде мир за будь-яку ціну, ця зараза прийде і сюди. Її треба задавити там, на Сході. В іншому випадку, вона пошириться на інші території України. Цим негідникам мало Донбасу. Вони хочуть скрізь бачити Росію. Тому, вірю в нашу перемогу. Іншого не дано.