На параді ветеранів у Києві

Дівочий погляд.

Двадцять дев’ятий День Незалежності України — я та мій чоловік провели у Києві. Олег — боєць 28 окремої механізованої бригади, ветеран війни з Росією, та дискримінатор Вови Нелоха дуже хотів побувати на параді. А якщо чогось вельми захотіти, можна навіть у Космос полетіти. Головне, аби бажалки ставали твердими намірами. Так, 24 серпня 2020 року ми опинилися в столиці.

Я та Олег

День Народження України для нас почався о 8:45 із Залу пам’яті при міністерстві оборони. Маки, книжки та стели, списані іменами Героїв — таким він навіки закарбується у моїй свідомості. У центрі зали на високих столах лежали дві великих і товстезних книжки-фоліанти. На сторінках кожної з них надруковані імена загиблих бійців.

Книги пам'яті

Одна сторінка — один день календарного року. 24 серпня у алфавітному порядку назвали хлопців полеглих у 2014, 2015 і 2018 роках. У 2016, 2017 та 2019 загиблих не було. Найбільше мене вразили дві порожніх стели. Це ж скільки на них може поміститися імен загиблих Героїв в неоголошеній війні…

Дзвін пам'яті

Олег підійшов до стели із полеглими у 2019 році. «А» — Аджавенко Володимир. Чоловік зняв уставну кепку, щоб вшанувати полеглого побратима…

Із Зали пам’яті ми поїхали до станції метро «Університет» (Дуже і дуже неподалік знаходиться КНУ імені Тараса Шевченка — моя Альма-матер). Там, як раз, відбувалося формування колон на марш захисників України. Усього центром столиці мало пройтися 48 коробок. Ми вирішили долучитися до однієї з громадських організацій. Люди почали сходитися близько 9 ранку. За розкладом, наша коробка мала йти однією із останніх.

Мені стало скучно і я захотіла поселитися, щоб поміняти авку на Мордокнизі.

— Подивіться, що написано на моєму бойовому стязі, — звернувся до мене ветеран, який стояв неподалік.

— «Авдеевка. Когда нас ждут, мы возвращаемся даже с того света», — зачитала я уголос.

— Я — дружина он того хлопця, — показую на Олега. — Сподіваюся, Вас дочекалися.

— Так, я маю дружину і двійко дітей. — Ми привітали одне одного із Днем Незалежності і я повернулася до місця в колоні, де стояв Олег.

Бойовий прапор

Я хотіла виглядати файною українкою. Позичила в молодшої сестри довгу жовту сукню з червоно-чорною вишивкою. А сестра в мене добра — взяла і дала. Та тут тобі на — у точнісінько такій сукні перед самим моїм носом пройшла інша жінка. Скаржуся на те неподобство чоловікові.

— Ви тут через сукню переймаєтеся, а така курточка, як в нього у є тисяч бійців, — говорить про Олегів кітель один із ветеранів, які стояли поруч.

— Та то я — балувана Галя, — відповідаю йому. — Дякую, що зберегли Україну.

— Та хіба то подвиг? — заперечує мій співрозмовник. — Я ж не на дивані мав валятися. Он мій побратим притащив із собою РПГ «Муху» (Ручний протитанковий гранатомет — ред.). Не хотів, щоб нашу землю топтали різні воронезькі хлопці.

Ми ще трохи поспілкувалися з цим бійцем. Тим часом, мобілка показувала вже за 12 годину, а наша колона все ще не йшла. Вирішила підійти поближче до центрального входу у Червоний корпус КНУ, щоб подивитися, що там відбувається. На проїжджій частині біля моєї Альма-матер стояли різноманітні колони. О, кого там тільки не було: і ветерани з областей України, і різноманітні правосеки, і жіночий ветеранський рух, і одягнені в однострійні цивільні чорні футболки нацкорпусівці.

Львівська область

Обабіч дороги стояв вдячний нарід. Молоді дівчата і хлопці, чоловіки і жінки, бабусі і дідусі, маленькі діти — усі вони прийшли, щоб привітати захисників і захисниць України. Парад вишиванок. Ось як би я назвала нарід, який зібрався підтримати ветеранів. Усі жінки були немов квіточки і нагадували писанки на Великдень. Одна пані краща за іншу. Вони дістали з шафи свої вишиванки, вбрали голівки у віночки, одягнули намисто і рушили на центральні вулиці столиці.

Близько першої години, нашу колону таки відправили на Хрещатик. Під час масових заходів глючить телефонний зв’язок, а батарейка мого смартфона трималася майже на останньому подиху і клянчила їсти. Якщо я піду до цивільних — ми можемо дуже довго шукати одне одного. Саме тому, ми з Олегом вирішили не розлучатися. Тим паче, так зробили й інші ветеранські сім’ї.

— Дякуємо! Дякуємо! Дякуємо! — вигукував піднесений люд обабіч дороги. Рух колон почався близько десятої години, а нарід усе вшановував ветеранів. Це ж скільки у ньому було любові та позитиву, щоб протягом кількох годин дякувати хлопцям і дівчатам з різних колон. Так можна і голос зірвати.

Поліція поїла водою усіх потребуючих.

— Я вражений добротою і любов’ю наших людей, — сказав Олег.

Поки ми рухалися до Хрещатика, ветерани вигукували трохи модифіковану кричалку про Путіна. Тепер до компанії головного злодія світу додався Вова Нелох та головний демон Кабміну: «Путін — ху*ло! Зеля — сц*кло! Аваков — чорт!» — декламували захисники.

Та найкрутішим моментом була навіть не ця кричалка. Тебе висмикує з колони твоя подруга по Мордокнизі та обіймає так, неначе від цього залежить доля України. Радощів повна вишиванка. Хотілося говорити і тискатися. Тискатися і робити фотки. Мабуть мій внутрішній позив почув фотограф, який прогулювався біля колони і попросив нас з пані Галиною позувати на його об’єктив.

Піднесені і щасливі ми дійшли до Майдану Незалежності. На цьому марш і завершився. Там, мабуть, чи не на кожного захисника України та просто активного громадянина чекали друзі з Фейсбуку. Вони хотіли розвірту, селфочок та мріяли про каву.

На Майдані ми зустріли чоловікову подругу по учебці пані Оксану Шпак. Вона — гордість України, перший склад «Айдару» та, як її називає Олег — розмовляючи жінка-коректувальниця.

— Я була і під час минулорічного параду, — розповідає пані Оксана. — Тоді люди були зліші, бо обурювалися, що до влади прийшли «бубочки».

Тільки за офіційними даними у марші ветеранів 2020 взяло участь близько 20 тисяч осіб. Наскільки непереливки почувалася влада, якби ці люди були готові до рішучих дій, можна лише уявити. Та вчора годинник показав тільки чітке висловлювання позиції та мирний протест.