«Зубр»: «Ви наголосуєте, а ми потім бігаємо з автоматами по бур’янам»

«Ми не можемо тут залишатися», — думалося молодому та кріпкому бійцеві. І він мав усі аргументи для таких настроїв. Місцевістю, немов у себе вдома, розгулювали «іхтамнєти», одягнені у однострій, кольору жаби. «Браття» росіяни не заблукали і не приїхали на навчання. Вони приперлися на Донбас з однією метою: вбивати українців. Найнахабніші з них не соромилися попросити цигарки в українських бійців. «Треба поговорити з командиром і пристати до нашої колони», — подумав кріпкий боєць.

Його позивний «Зубр». Він народився в Росії, змалечку переїхав до України і зараз боронить її кордони від агресії Кремля. «Зубр» несе службу у 28 окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового походу. Ким він тільки не був: і зв’язківцем, і розвідником, і механіком. Наразі «Зубр» — головний старшина одного з батальйонів у 28 ОМБр. Йому 37 років. У 2004 році був в Іраку і вже бачив війну. «Коли вперше ухнуло на Донбасі, мені здалося, що я ніде не був і не учасник бойових взагалі», — сказав він.

i-ua.tv поспілкувався з «Зубром» у Одесі, на місці постійної дислокації 28ОМБр. Він розповів, як влада Януковича знищувала армію, про початок бойових дій на Донбасі, настрої місцевих і про те, як вони з побратимами у 2014 році ледь не заїхали в Іловайськ.

— Ілля, чим Ви займалися, до того, як Путін вдерся в Україну?

— Ви так кажете, ніби питаєте пожежника: «Чим ви займалися до початку пожежі?» — «Був пожежником». Ото так і зі мною.

— Тобто, ви хочете сказати, що завжди були військовим?

— Спочатку, навчався у Кіровоградському технікумі. Потім мені виповнилося 18 років, прийшла повістка — і мене забрали до армії. Чесно кажучи, про неї мріяв ще з дитинства. Мій батько був військовим, і я постійно хотів у десантні війська. Так, у 18 років здійснилася моя мрія. До Майдану я встиг відслужити 13 років. Хочу сказати, що усе було навмисне зроблене для розпаду України. На це працювала тодішня влада.

— Що Ви маєте на увазі?

— Перед війною скоротили 36 військових частин. Багато офіцерів, які несуть службу тут, на Чабанці (офіційна назва Чорноморськ — ред.) були з Десни. До речі, цей навчальний центр також потрапив під скорочення. Станом на січень 2014 року, його «оптимізували» навпіл. Просто Десну хотіли знищити як частину. «Великі розуми» подумали, що нам такий навчальний центр не потрібен.

До речі, мою військову частину в Кропивницькому (тодішній Кіровоград — ред.) розігнали перед війною, а нас послали на Чабанку. Я служив у бригаді спеціального призначення. Таких було 3 штуки на всю Україну. Потім з неї зробили 50-й центр спеціальної підготовки. Перед початком бойових дій, 2 грудня 2013 року я був у Чабанці. І вже у перших числах січня по всій військовій частині документи здали в архів.

— Тобто, країну дуже плавно вели до розпаду?

— Дивіться, ким був Павло Лебедєв — міністр оборони часів Януковича? Громадянином Російської Федерації. Він зараз ховається в окупованому Криму. Те ж саме стосується і тодішнього голови СБУ. Країну хотіли знищити. Не пам’ятаю, хто у 2013 році казав, що нам воювати нічим і ні з ким. Нібито, Україна відмовилася від ядерного статусу і за це сильні держави пообіцяли їй захист. Якби ж то…

— Я не раз чула думки, про непотрібність армії.

— Навіть у перші дні війни ходили чутки, що якщо в країні немає армії, на неї ніхто не нападатиме. Пам’ятаєте слова Тимошенко? Як вона казала, що жоден танк не виїде з ангару, а солдат не вийде з казарми? Це ж нонсенс!

— Як Ви зустріли війну?

— 1 березня оголосили бойову тривогу, і в частині загорілося червоне табло. Усім видали зброю, і ми не знали, чого очікувати. Люди, ніби за циклом крокували в парк і назад. Ніхто не міг зрозуміти, що робити.

4 березня, від оперативного чергового поступила інформація, що у напрямок бригади з Одеси висунулася колона антимайданівців. Треба їх зустріти і привітати. Розвідроті видали 12 осіб караулу та молодого лейтенанта, який не знав, що робити. Вона мала охороняти штаб від нападу. До нас приїхала колона із 200 осіб. Вони давай волати: «Ви с кем? Визивай комбрига!». Янукович уже втік. Вийшов тодішній комбриг, поговорив з антимайданівцями, і вони заспокоїлися. Ми тоді не розуміли нащо їм цей референдум і навіщо до нас вони приїхали взагалі.

Чесно кажучи, ніхто не усвідомлював, що відбувається. На Майдані «Беркут» б’є людей, а армія, за законом, поза політикою. Військові не можуть брати участь у демонстраціях. Бо це — сила держави. Тільки ось їх кидають по кордонам та котлам. Ви наголосуєте, а ми потім бігаємо з автоматами по бур’янам.

Ми перевіряли техніку, яка стояла 20 років. Виявилося, що на три бойові машини піхоти була одна пара акумуляторів. Та готовими виявилися не всі БМП. Вони дуже довго стояли в боксах, і ніхто на них не їздив. Першим, з чим зіткнулися механіки, стали забиті фільтри та неякісне паливо. В основному, ми мали поломки в системі подачі палива на БМП.

8 березня нам сказали взяти з собою котелки, щоб снідати у полі. Всі думали, що ми виїздимо на якесь радіотренування. Як виявилося, помилилися. Потім керівництво сказало: «Ось машини — сідайте та виїздить». Строковики з прапорцями показували нам напрямок руху. Сідаю у автівку, а вона не заводиться. Зам по теху і каже: «Зараз я її смикну „Камазом“. Їдь. Тільки, головне, не заглохни». І тільки коли ми сіли в машини, ми зрозуміли, що висуваємося на Широкий Лан (полігон у Миколаївській області — ред.). Усе було дуже секретно, бо не хотілося ексцесів.

Тоді у Криму, як раз з’явилися «зелені» чоловічки. Щоб вони не приперлися в Миколаїв, на аеродром в Кульбакине, кинули роту контрактників. Вочевидь, хтось про їх приїзд попередили місцевих. Проплачені люди повиходили на вулицю і перекрили дорогу військовій техніці. Один дурник ліг на землю і валяється. «Ви що проти Росії?», — питає він військових. — «А ти що, проти України», — пролунала відповідь. Врешті решт офіцер поговорив з мітингувальниками. Вони прибрали свого «колегу» з дороги та пропустили військових.

«Берці до війни шили зеки»

- Як Ви добралися до Широкого Лану?

— Марш сягав 180 км. Ми його долали 3 доби, бо у нас розтягнулася техніка. Одні машини дійшли до Ширлану протягом 24-х годин, а інші не могли виїхати з парку Чабанки. Техніка була в дуже плачевному стані. Як зрештою, і форма та харчування. Бригада виявилася неготовою до здійснення таких конкретних маршів. Вона не проходила ешелонування. За технікою більш-менш був підготовлений 1-й батальйон. Зрештою, він першим і вийшов. Потім його укомплектували особистим складом.

Поки доїхали до Ширлану, усі були бруднющі, мов ті чортяки. Ми розміщалися, розбивали палатки, організовували побут, відновлювали техніку і прочищали її паливні системи. Механіки ходили пластмасовими. Бруд, який йшов від техніки, застигав і облягав їх, мов комбінезони. Зараз механікам видають КДС — чорні роби.

Я приїхав у своєму камуфляжі. Два рукави відірвалися, а я — весь у мазуті. Взяти новий одяг не було змоги. Це зараз солдат приходить, його відправляють на склад і видають йому штани, куртки, носки, труси. Усе — він задоволений. Раніше такого не було. Прапорщики на тих камуфляжах сиділи 20 років і заробляли на них по дві квартири в Одесі. Зараз після війни забезпечення значно краще. Так все і має бути в країні, яка воює …

— Я так зрозуміла, на початку війни з формою було зовсім туго.

— До війни у нас було 6, чи 7 відтінків камуфляжів. Навіть коли приїхали американці, вони подивилися на сержантів льотних частин, що зібралися і питають: «А ви з одного підрозділу?». Тоді був «дубок», «стекляшка» та «черепашка». Однакові камуфляжі отримала тільки рота молодого поповнення. Проте, навіть там давали одним хлопцям новий зразок, а іншим — старий. Із забезпеченням дійсно було дуже важко.

Берці, які ми отримували іменувалися «дерев'яшками». Їх робили зеки, які на устілках вирізали, скільки їм залишилося сидіти. Ми ці берці відносили на базар, продавали, в кращому випадку, за 50 грн., і з вирученими коштами йшли до секонд-хенду, обирати нормальні ботинки за гривень 120. Це зараз ми отримуємо 3 пари взуття: літні парокордові ботинки, демісезонні та зимові. Вони видаються на два роки. Розумники, які не хочуть їх носити, розшукують «дерев'яшки». Одягають їх і ходять. Ми любимо повертатися до старого. Деякі люди нагадують Радянський Союз із його ковбасою по 2.20.

- Як Ви опинилися на передовій?

— Деякий час ми простояли на Широкому Лані. До нас приїжджала жінка-волонтерка. Коли вона нас побачила — заплакала: ми були бруднющі та чорнющі. На вулиці панував березень, а ми мали проблеми з водою. Це зараз є спеціальні бутелі. Взимку її привозять півтори літри на людину, а влітку — три. Раніше їздила водовозка, набирала воду зі свердловини, і ми пили.

«Над Україною пахло війною»

Один з десантників, які були на полігоні, застрелився. Хлопець впав у депресію, мабуть, відчував, що буде війна. Ми знаходилися у підвішеному стані. На передову нас не відправили, але і не повернули у частину. Над Україною пахло війною. 18 березня у Криму загинув прапорщик Сергій Кокурін. Його вбили. Це була перша втрата з українського боку. Всі сподівалися на відповідь окупантам. Однак ніхто нікуди не виїхав, хоча війська до перекидання були готовими.

Ми дуже хотіли в Крим. Думаю, добралися б. Був би тільки наказ. У 2014 році ми їздили і по асфальту, і по полям. Це зараз, коли військові проїдуться технікою по всіяній ниві, комбат може отримати по шапці. У 2014 році все було по-іншому. Тоді не розбиралися.

Згодом, нас вирішили забрати з Ширлану. З боку Южного, для захисту берегової лінії, на випадок висадки російського десанту, поставили 1-й батальйон. Ми вийшли на рубіж і нарили окопи. Їх, до речі, можна було легко побачити з супутника. Відпочивальники заходили у них та робили фоточки. Якийсь з окопів залився водою, і вийшов басейн.

Приблизно 3 червня, нам сказали збирати речі та рушати на Донбас. До нас підійшов один майор і трошечки поділився даними. Сказав, що все скоро закінчується. Утім, ще залишилося 234 сепарських блокпости. Вони просто так здаватися не хочуть, але ми їх знесемо. Звільнимо Донецьк — і все буде чікі-пікі. Ми перебували у стані небачення. З інформуванням, чесно кажучи, було туго, від слова взагалі. У новинах розповідали, що бомблять Донецький аеропорт. Але з ними також було тяжко. Які новини, якщо ти живеш у палатці? Тим паче, не було навіть точної мапи зони АТО.

Відновлювати техніку перед виїздом на Донбас нас відправили до Миколаєва. Під цю справу виділили два дні. Намагалися підтягнути все, що було. Хотіли перекрити кордон, щоб не пустити ворога далі. Так ми виїхали на передову. Нам дали спальники. Аж здивувалися від приємнощів. До війни нам доводилося купувати собі форму, а тут нате вам — спальники.

— А броніки?

— Видали також. Бронежилети називалися «черепашками». Та вони були недоукомплектованими. На один бронік передбачалося чи то 42, чи то 47 пластин. У нас їх було 5 штук і, то спереду, і вони майже нічого не прикривали.

Закінчивши з технікою, ми рушили на Донбас. Приїхали загружатися на станцію Ясна Зоря. Вона знаходиться неподалік Миколаївського полігону. Нам підігнали платформу і сказали: «грузіться». Всю ніч під світ прожекторів ми знаходилися у стані роботи. Це зараз, коли ми їдемо на Донбас, приходить прийомщик і дивиться, скільки техніки. Тоді все було дуже швидко і наближено до ритму війни, але ми цього не розуміли.

На зупинку нас вивантажили у Запорізькій області. Здається, на станції Камиш-Зоря. Там було написано «Бандеровци, пошлі вон». Думаю: «Ми з Одеси і зовсім не схожі на бандерівців». Марш до передка тривав 240 км. Ми петляли три доби, і я, весь цей час, не спав. Потім, нарешті, ми при їхали до Амвросіївки. Там було пару незрозумілих сутичок.

«Якщо така ситуація повториться знову, ми також не будемо знати, що робити»

— З сепарами?

— Раз нас хтось обстріляв, а потім ми когось. Наші хлопці раділи: «Ура, ми знищили сепарів!». А я запитую: «Звідки ви знаєте? Ви брали документи?» Потім з’ясувалося, що рух нашої колони обстріляв блокпост одного з батальйонів територіальної оборони. Йшов 2014 рік. Ніхто не знав, хто куди висувається. Інколи було не зрозуміло, хто стоїть ліворуч та праворуч від твоєї позиції. А ми ледь не медалі на груди вішали. Усе було дуже багатогранно і тяжко. Якщо така ситуація повториться знову, ми також не будемо знати, що робити.

Наприклад, як можна почати стріляти з автомату у селі? Ніби, все спокійно. Бігають когути і лають песики. Аж раптом — бій. Поки ти переключишся і в мозку переосмислиш ситуацію, пройде безцінний час. Або уявіть собі, як у твій бік починають працювати гармати 30-го калібру, і ти бачиш, як летять кулі. Вставити б мені у той час мої теперішні мізки, я діяв би по-іншому. Що ж стосується місцевих, хлопці бачили у них сепарюг.

- Ватників?

— Так. Це зараз ми відкрили очі на багато речей. Раніше, ми не готувалися до війни з Росією. Це зараз ми починаємо вмикати мізки та розуміти, що то — імперія зла. І то не всі з нас. Хіба ми постійно були далеко від Росії? Хіба ми завжди хотіли в Європу та НАТО? Чимало з нас жило Радянським Союзом і мріяло про ковбасу по два двадцять.

— Ви також не одразу зрозуміли, що Росія — ворог?

— Так, їхня пропаганда схожа на риторику Гебельса. Пам’ятаєте, як у 2008 році вони напали на Грузію? Анексію грузинських територій визнав тільки президент Віктор Ющенко. Ми тоді ходили і думали: «То все підступи американців. Якщо б Росія не влізла в Грузію, там би стояли військові бази США». Я, будучи військовослужбовцем, чесно кажучи, вважав саме так. Коли у нас йшли спільні навчання з росіянами, і вони на нас ображалися, через допомогу грузинам, ми казали: «Це не ми, то все Ющенко».

— Тобто, ви вважаєте, щоб в людей не було таких думок, потрібна просвітницька робота?

— Так. Хіба ми співали до війни гімн України і клали руку на серце? Думаю, ситуація зміниться років так через 25, коли повмирають люди, які пам’ятають совок. Можливо, коли не стане нас, наші діти та онуки пишатимуться нами за те, що ми зберегли незалежність.

Знаєте, у мене складається враження, ніби нам її просто дали у руки. Мовляв: «Нате, хлопці та дівчата, тримайте». А ми взяли той безцінний дар і не знали, що з ним робити. Для прикладу, Чехія та Словаччина вибивали свою незалежність через кров, і в них все пішло по-іншому. Ми ж прохекали армію та знищили промисловість.

У Першотравеньску є музей ракетної зброї. Бачили б ви, яка там міць! Тільки однієї ракети вистачило, щоб стерти Московію з обличчя Землі. Та ми тепер — маємо неядерний статус. Усе віддали за примарну обіцянку миру. Давайте, нарешті, глянемо правді в обличчя! Європа нас надурила. Якщо вже щось і віддавати, то треба було залишити собі бодай парочку ракет. Біля них поставити офіцерів на чергування. Думаю, тоді світ би дивився на нас зовсім по-іншому.

А так, що ми маємо? Флот порізали, авіацію знищили і ледь не вбили власну армію. Тут, де ми зараз з вами розмовляємо, раніше була дивізія. У неї входили 3 бригади. Я переконаний, якби не почалася війна, на цьому місці постало б курортне містечко. Море неподалік. Чому б і ні? Приходили б старі пенсіонери і казали: «Ой-ой-ой, а я тут колись служив».

— Так, просвітництво — це дуже важливо.

— Коли я на війні пробув рік, приїхав додому і мене запросили у дитячий садок. Думаю собі: ну що я можу розповісти тим дітям? Ці малі ліліпути 4 — 5 років від народження зустріли мене концертом. Кажу: «Давайте заспіваємо гімн України». А вони встали, і поклали руку на серце. У мене одразу сльози з очей. Хоча, зізнаюся чесно, я — обпалений війною чоловік, такої сентиментальної реакції від себе не очікував. Вони розмовляють українською мовою і вся надія на них.

— А що було після Амвросіївки?

— Та ми до неї добиралися три доби. Хлопці все переймалися сепарами. Я їх трохи заспокоював. Кажу: «Давайте розберемося, хто такі сепари» — «А ось вони збираються проводити референдум» — відповідали мені. «Давайте так. Янукович поганий?» — «Так» — «Але його ж якось обрали?». — «Сфабрикували». — «Якщо ми не голосували за Януковича, то нащо нас називати януковцями? Так само і місцеві. Не факт, що всі вони за референдум». Людям пояснюєш, і вони поступово починають вмикати мізки. Звісно, були і неприємні інциденти. Місцеві знімали нас на мобільні телефони та передавали наше пересування. Виходили бабки, дідки та пацани і нас фотографували.

Згодом, ми приїхали полями на місце розташування 72-ї бригади. Вони подивилися на нас, ми на них та питають: «А ви чого тут?» — «Приїхали допомагати». — «Ми і так справляємося. Їдьте там де посадка і розміщайтеся». Ми так і зробили та виставили свої караули. Неподалік було поле всіяне кукурудзою. Хлопці жартували, що там валяються сепаратисти. Були плітки, чутки і непонятки.

Наша бригадна розвідрота була найменш підготовленою до ведення бойових дій. Командир та зампотеху сказали, що проти своїх воювати не будуть і нікуди не поїхали. І це — «доблесні» офіцери, які служили тут 10 — 15 років! Вони залишилися у бригаді, прослужили рік, чи два, але я не здивуюся, якщо вони прийдуть відновлюватися і скажуть, що люблять Україну.

Неподалік нас стояв ремонтний батальйон із Західної України. Ми йдемо до «біндер» (сміється). «Привіт, хлопці. Ви голодні?», — питають вони. Ми такнули та пішли поїсти. Наша батальйонно-тактична група сиділа на сухпайках. У перший день їх їсти було прикольно. Відкриваєш пакунок, а там баночки. Та коли ти ними харчуєшся тиждень, відчуття прикольності іде геть. Тим паче, сухий пайок не має стільки енергії, скільки дає організмові повноцінна гаряча їжа. У хлопців із Західної України була смачненька гречка. Вони розташували свої палатки у густій посадці. У них було багато запчастин для ремонту техніки і вони реально нам допомогли.

Хлопці знаходилися у такій місцині, що з одного боку від них — посадка, з іншого — із високим стиглим колоссям пшеничне поле, а з третього — соняхи. Стояло літо. Летять чотири вертольоти Мі8 і три їх охорони — Мі24. Вони заходять у це соняхове поле, сідають і давлять квіти. Я думав, що коли закінчиться конфлікт за ці соняхи доведеться відповідати. З вертольотів виходять полковники. Думаю: «Ого, як міцно. І бригади в посадці, і танкісти і „Гради“. Стільки військ повиходило, сепари здадуться — і ми переможемо». Якби ж то…

Невдовзі була зустріч з безпілотником. Вони для нас були у диковинку. Летить такий літачок на висоті 1200 — 1300 м, і кожен поважаючий себе військовослужбовець повинен при його виді стріляти з автомата. Він не розуміє, що дальність польоту кулі 1350 метрів. А якщо стріляти вгору — вони не достануть.

Одного разу я виходжу із машини бачу безладну стрільбу. Лякаюся. Ви ж не завжди спостерігаєте, коли стріляють, як в тирі. Пригнувся і оцінюю обстановку. Бачу неподалік військовослужбовця, який за 20 метрів від мене стріляє вгору. Оглянувся — таких військових чоловік 200. Звісна річ, що ніхто з них не потрапив у ціль. А цей «Орлан» — здоровенний безпілотник, продовжує собі летіти угору. Зенитникам пощастило більше. Вони його збили. Ракета красиво шипить і «Орлан» падає. Всі радіють та хлопають у долоні. Розвідники знайшли безпілотник і біля нього фоталося чоловік 10.

Біля нас стояла 72 бригада. Ці затяті розвідники все знали і ймовірно розуміли, звідки по нам пролетить у відповідь за «Орлан». Нас хлопці із західної України поклали спати. Та не тут то було. О 12-й годині товариш каже по рації, що спати треба в бліндажі. А бліндаж являв собою вириту яму з двома відкритими виходами. Ніхто навіть гадки не мав, що там доведеться ховатися.

Минає хвилин п’ять, і ми чуємо гучний звук. За ним прийшли свист і спалах. Потім секунд 40 — 50 скаженого рову, і перед очима все червоніє. Я підриваюся, розриваю сітку в палатці свого товариша Льоні, і ми без броніків вириваємося геть. Один снаряд приземлився поруч з нами і пройшов крізь трухлявий пень. Мабуть, своїм життям нам треба завдячувати цій деревині.

Повземо на карачках та пересуваємося через пеньки і кущі колючого терену. Так ми добралися до бліндажа. Застрибуємо у нього, і вибухи припиняються. Та нам лише так здалося. Реактивний залп накрив велику площу землі. Ми сидимо в трусах у бліндажі, у ямі, яка осипається, бо залишили одяг у палатках. Тоді, слава Богу, були рації з довгими антенами. По одній з них почули, як вибухнуло БМП.

Коли народ зібрався, командири вирішили провести перекличку. Всі, на щастя, виявилися цілими. Нас було 6 осіб. А потім хтось вмикає рацію і чується: «Доктор, у мене 200-й. Швидше до мене, Айболіте! У мене тяжкий 300-й, потрібна допомога!». Виповзаємо з бліндажа — а там все горить і димить. На землі лежать ромбики. Так падали касетні осколки від «Граду. Нас охопила ошарашеність. Ми не знали, чим нас накрило і знаходилися у стані паніки.

Всі вийшли з укриття, і вже ніхто не хотів спати. Нас взяв у полон дикий адреналін. І тут поступає команда зайняти кругову оборону. Нібито з Амвросіївки на нас висунулася ворожа група у кількості 80 осіб. Сепари збиралися штурмувати наші позиції. Ми дивилися, як хвиля вогню накрила поле і тріскалася стигла пшениця. Та ніякі сепари нас штурмувати не прийшли. То ж після бурної нічки ми мали законне право на відпочинок. А зранку кипіла робота. Воїни активно углибляли і вдосконалювали недороблений бліндаж.

— «Двохсотий» дійсно був?

— Так. Тоді загинуло чоловік 6 — 7. Плюс ще був тяжкий «трьохсотий». Після укріплення бліндажу нас попередили про обстріл. Підтягнули спальники до нашої захисної споруди і теревенимо. Один хлопець розмовляв з мамою, аж раптом, бубухнуло. «Ну все, мамо, я тобі передзвоню потім», — сказав боєць. Спрацювали ворожі «Гради», і ми побігли у бліндаж. Заскакує останній хлопець, і я чую «бубух». Нас захищала ікона. Коли обстріл закінчився, я запитав: «Ну, що всі молилися». Нам пощастило, що «Гради» не потрапили у бліндаж. В іншому випадку, не було б кому розповідати.

Утім, обстріли продовжувалися. Спочатку сепари накрили базу 72-ї бригади «Градами». Ми стояли поруч. Вони вийшли у повному складі, а в нас — одна батальйонно-тактична група. Бійці 72-ї нас попросили про допомогу, бо в них було багато поранених та деморалізованих людей. Наші почали виставляти під Амвросіївкою танки та арту і будувати блокпости під Благодатним та Петровським. Із Петровського я виїздив на Савур-Могилу по вбитих та поранених. Потім були Григорівка та Степанівка. Так ми колесили зоною АТО. Треба було то супроводжувати одну групу, то забирати «двохсотих». Виїзди траплялися, фактично, кожен день. Ми не сиділи на місці.

«Літо 2014 року видалося надзвичайно спекотним»

— Розкажіть докладніше про Ваші виїзди.

— Інколи ти ще вчора спілкувався з бійцем, а сьогодні він виїхав на позицію, загинув і його потрібно забирати. Якось лейтенанту роздробило лікоть, а він бідолашний лежав шість годин, бо нікому було його евакуювати. Якось загинуло четверо військовослужбовців і вони пролежали три тижні у чистому полі. Щоб їх забрати, довелося домовлятися з сепарами. Ми переробили «Газ» 66 і наклеїли на автівку великий напис «Груз 200». Підготували носилки та зібрали всі необхідні речі. А ще для цієї справи важливо мати психічно стійких людей. Зараз поясню, чому. Якось я їздив за полеглим 18-річним хлопцем. Він працював водієм на «Газ» 66. Тоді навкруги стояло спекотне літо. Тіло загиблого загорнули в ковдру, але її обліпив стрій мух. Беремо тіло і кладемо в автівку. Позаду мене іде хлопець з нашої команди і захлинається від сліз…

Що ж стосується нашої вилазки за чотирма «двохсотими» вона вчасно не відбулася. Сепари нас вночі накрили щільним артилерійським вогнем і «шишарик» («Газ» 66 — ред.) згорів. На наступний день їхати за полеглими нам було ні на чому. Та хлопців таки забрали.

Літо 2014 року видалося надзвичайно спекотним. Не було ні координації дій, ні лінії фронту. Сепаратисти діяли по канонам афганської війни. Росіяни їхали в Україну, щоб нас вбивати. Вони вміли воювати, бо пройшли «вишколи» у Дагестані та Чечні. А 24 серпня, на День Незалежності я зустрів російського регуляра.

— Розкажіть про Вашу зустріч з «іхтамнєтом».

— Це трапилося на початку іловайських подій. Ми стояли біля Старобешевого, і наші військові підхопили деморалізацію. Далися взнаки чи то 47, чи то 50 інтенсивних днів біля Савур-Могили. Хотілося, нарешті, вже відпочити. Бригади, які знаходилися по сусідству, відступали, а ми ніяк не могли вийти. На нашому шляху трапилися клопоти. На кордоні з Росією наш командир отримав поранення руки. То ж нам нічого не залишилося, як домовлятися з росіянами і прикривати кордон. На щастя, вони дотримали слова і передали нашого командира назад.

Коли залишки першої роти батальйону відійшли з кордону, ми почали вихід від Старобешевого. Розмістилися неподалік у посадці. Нам сказали вирити окопи, день, або два переночувати і просуватися далі. У мої обов’язки іще входило їздити на блокпости до Новоамвросіївки. Справа в тому, що батальйони територіальної оборони відступили у невідомому напрямку, і нам довелося стояти на блокпостах замість них. Одного разу до нас приїхав літній чоловік і запитав: «Чи довго „браття“ ще в нас стрілятимуть?» — «Та які там браття? То ж сепаратисти». — «Я їздив на кордон і все бачив на власні очі, хто і звідки по нам стріляє. Б’ють з боку Росії», — розповів він.

А 24 серпня ми вже спостерігали, як російська техніка заходить у сусідню посадку. У них було 3 танки, два КАМАЗи і БМД. Спочатку подумали собі: «Мабуть, якась допомоги приїхала, бо ми вже цілий тиждень тут сидимо». Командир нашого взводу Андрій каже: «Прийду, подивлюся, хто приїхав». Я зв’язався з ним через рацію: «Що там?» — «Анапа» — «Яка Анапа? Ти знаєш, де вона знаходиться взагалі?» — «Зараз прибіжу і все розповім», — відповів мені Андрій. Прибігає і каже: «Дивлюся, танк стоїть. Відходжу і питаю: „Привет, земляк. Ты откуда?“ — „С Анапы“. А потім я подивився, що у них камуфляж — суцільна „жаба“ і замислився». Після цієї розмови наше командування зібралося з’ясовувати, хто це такі, і чому вони сюди приїхали взагалі.

І знаєте, керівництво пішло з ними на переговори. Росіяни сказали: «Ми тут стоїмо, а вам — 4 години на плановий вихід». Тоді йшов 2014 рік. Зараз би ніхто з ними так ввічливо не розмовляв в би. Ми — вороги з Росією. Потім замкомандира бригади дав мені наказ взяти два БМП, які лишилися після відступу 30-ї бригади, поставити два пересувних блокпости і біля кожного з них залишити по бойовій машині піхоти. «Мета?», — запитую я. «Показати нашу присутність», — почув у відповідь.

Ми виїхали на БМП і стали. Неподалік — росіяни, а позаду залишилася наша колона. Простояли десь півгодини. Спекотно. Літо. Серпень. Я сиджу на місці механіка. На мені — каска, яку я взяв, у одного з бійців батальйону територіальної оборони, під Савур-Могилою. Повернути не зміг. Їх вже не було на місці. Ця каска зі мною і досі воює. Ми сидимо і бачимо, що їде п’ять БМДшок. Усі вони красиві та розмальовані. «Хлопці, це наші їдуть?», — питаю я. Командир машини аж притакнув. «У них немає розпізнавальних знаків», — заперечив навідник. Коли БМДШки зупинилися біля нас, я подума: «Ну все. Відвоювали!».

Знаєте, тоді в наших головах панували непонятки. Нас ледь не з народження вчили воювати з німецькими фашистами та американцями. А це приїхали нас знищувати такі ж як і ми слов’яни. Дивлюся — вистрибнув наш командир, а потім і їхній. Коли обидва керівника почали нормально розмовляти, я виліз і запалив цигарку. Починаю розглядати наших візаві і порівнювати їх з нами. Ми одягнені у що попало: хто в «дубку», а хто в «канадці», чи мультикамі. У них все по-правильному: у всіх однакові каски, броніки, розгрузки та балаклави.

До мене підійшов один хлопець. За віком, такий самий як і я. Точно не бурят, бо мав слов’янську зовнішність. Хлопець попросив у мене цигарку. Потім підійшов до мене командир їхньої роти і попросив аж дві. Дістаю і передаю йому. Вони такі ж самі люди під наказом, як і ми. Тільки, на відміну від нас, вони пішли на чужу землю. Щойно російський командир відійшов від моєї машини, як я побачив відхід нашої колони. Не знаю, про що наше керівництво договорилося з росіянами. Останні виходять в одну сторону, а наші — через імітований блокпост. Російський командир бігом виходить з магазину, бачить нашу колону, закидує цигарки, БМДШки розгортаються і їдуть геть.

«Нас мабуть, від котла врятував янгол охоронець»

Знову зупиняємося на півгодини. Я вирішив звернутися до командира: «Андрію, тут тепер катаються росіяни. Стояти я не бачу жодного сенсу. До того ж, ми не окопані. Якщо наші вже поїхали, я б їх догнав». Ми не мали ні піхоти, ні прикриття. Нас було всього чотири людини: командир машини, навідник, десант і механік, тобто я. Перед тим, як їхати геть, я запропонував повернутися у посадку. А раптом там хтось залишився і чекає на підмогу? По дорозі ми знову зустріли російських «братів». Не доїжджаючи до посадки метрів із 700, я побачив як її рівняють з землею артилерійським вогнем. Ще якусь годину назад там стояла наша техніка! «Андрію, там явно нікого немає. А навіть якщо є, допомогти ми зможемо навряд», — сказав я командирові автівки.

Ми розвертаємося і їдемо у сторону Старобєшева. У нас немає ні карт, ні GPSу. Ми йшли по слідам гусениць. Так я вийшов на стару покинуту базу. Вона виявилася порожньою. Перед Старобєшево цей квадрат накрили «Градами» і трохи подряпало нашу машину. Та на щастя, ми встигнули проскочити. Потім побачив хвіст нашої колони і пристроївся до нього. Я запитав у одного з наших керівників: «Пане полковнику, ви нас хотіли списати?». Відповіді не було. Тоді багато чого не пояснювали і прикривалися банальною фразою: «Ви виконували наказ».

Ми відходили. У нас не було мап. Ми проїздили поворот на Кутейникове та Іловайськ. Нас мабуть, від котла врятував янгол охоронець. Якби не він, на меморіальній стелі могли б бути і наші імена. На щастя, нас відвернуло не повернути у напрямку Іловайська. Почали виходити у Запорізьку область. Ми багато чого пережили.

— Яким було спілкування з місцевими на Донеччині?

— Пам'ятаю, сперечався з однією жінкою. За віком вона як моя матір. Ми приїхали по воду, а вона йшла з бідончиком молока. Її, вочевидь, напрягала ситуація і їй хотілося поговорити. Пані почала нас називати бандерівцями. «Та який же я бандерівець, якщо народився у Росії?», — відповідав їй я. Коли ми з Ерефії переїхали жити в українське село, місцеві діти сміялися з мого акценту і називали москаликом. Коли почалася війна, захищати Україну пішов один я. Всі інші яко істинні патріоти понабирали собі відстрочок, або понавигадували хвороб.

Розмовляю з цією жінкою, і вона чимось нагадувала мені мою матір. Мама має такий самий, як у неї алюмінієвий бідончик. Жінка почала казати, що ми можемо її хоч розстріляти, але її син все одно стоятиме по той бік українських блокпостів. «Вони в своє вірять, а ми в своє.» — «Ви нащо сюди прийшли?» — «Ми давали присягу захищати український народ, суверенітет і територіальну цілісність України. Це все покладається на ЗСУ. У вас діти в армії служили?» — «Так.» — «Ми практично ті ж самі діти як і ваші, тільки приїхали наводити порядок», — відповів їй я. Ми з неню сперечалися на підвищених тонах хвилин 10. «Ми все одно одне одного не зрозуміємо», — сказала жінка. — «Моя б матір хоча б молоком пригостила», — зауважив я. Натомість жінка почала розповідати про свою знайому. Вона їздила у Західну Україну, і її через російську мову відмовилися поселити до профілакторію. Думаю, свою лепту внесли ЗМІ, які перекручували події та факти. Чого лише варті розіп’яті хлопчики у трусиках та з’їдені снігурі?

— Вона молока налила?

— Ні. Хто ми їй такі? Ми набрали води та поїхали своєю дорогою.

— Що вас найбільше вразило на війні?

— Найтяжчим були 2015 — 2014 рік. Особливо 2014-й. У 2015-му, хоча б з’явилася лінія розмежування і ми знали, що позаду ніхто не стрілятиме. Стало зрозуміло, що попереду ворог, а позаду — свої. Іще розповім вам про місцевих. У Амвросіївці є птахофабрика. Ми колоною з десяти водовозок їхали набирати воду. Попереду йшла військова техніка. Зупиняємося, заходимо в магазин. Що потрібно військовому? Взяти ковбаси, майонезу та кетчупу. І тут стоїть вірменка, а за нею мій товариш. «Лідо, — звертається вона до продав чині. — Дай мені палку ковбаси та білого хлібу». Потім розвертається до нас і говорить: «Хлопці, — це вам. Беріть і їжте. Я безмежно дякую за те, що ви є». А такого, щоб ми приїздили і казали: «Пішли геть», майже не було. Інколи ми їхали, а місцеві плакали та нас хрестили.

— Яке у Вас хобі?

— Останні півроку, взяв моду прокидатися зранку і бігати. Поки тримаюся, хоча з кожним днем встаю все складніше. У мене був знайомий офіцер, якого від пияцтва врятував біг. Мені дуже подобається в Одесі. Я можу встати о п’ятій ранку, вибігти на світанку, піти на пляж і подихати чистим повітрям. У Кропивницькому, звідки мої батьки, моря немає. Там є степ і соняхи, на які я після 2014 року не можу дивитися.

— Мій чоловік, після того як повертався з війни у відпустку, не міг бачити великого скупчення людей. У Вас бувало подібне відчуття?

— Якось я загубився у «Ашані». Якщо мені потрібно, щось придбати, я собі проробляю маршрут заздалегідь. А на той раз, щось упустив. Заходжу — бачу в «Ашані» десь під тисячу осіб. Просто не знаю що робити. Потім, думаю як повернутися назад. Одеса — велике місто, а з реабілітацією проблеми. Дехто через її відсутність починає пити. Людина банально, не може заснути, якщо не вип’є сто грам.

Тим паче, нам би хотілося кращого ставлення з боку цивільних. У мене в селі живе 500 чоловік. Майже всі вони святкують Івана Купала. На це свято збирається більше людей, ніш охочих зустріти бригаду на ППД.

— Правда, що на війні немає невіруючих людей?

— У кожного своя віра. Наприклад, у мене начальник штабу був сатаністом. Щоб ніхто не чіпав його матрац, він малював на ньому піктограму. У нього була фраза: «Мій бог мене рабом не називає». Така думка цілком має право на існування.

Коли я служив у десантних військах, хрестився ледь не перед кожним стрибком. Та коли йде мінометний обстріл, ти сидиш безпомічним і твої нерви стискаються у комок. Ти розумієш, що від тебе нічого не залежить. Все знаходиться у руках Всевишнього. Коли все минає, запалюєш цигарку і смієшся.

— Як Ви отримали свій позивний?

— Коли ми їхали через Савур-Могилу на Степанівку, там стояла 51 бригади. У радіоефірі ми почули розмову її бійців: «Кого бачиш?» — «Зубра.» — «Так вали його! Хоча стоп! Це ж тварина — занесена до Червоної книги». Діалог відбувся на фоні мінометного обстрілу та боїв. Так я себе співставив з зубром. Великою і миролюбною твариною. Я не чув, щоб зубри нападали на людей і вирішив взяти собі такий позивний.

— У Вас були поранення?

— Так. Ми були настільки дурними, що у 2014 році, біля Савур-Могили нас накрило. Поруч стояли танкісти, і ми сховалися під танком. Міна лягла поруч, у 50 метрах. І тут біля танку — «бух» і мені в голову та руку потрапили осколки та обпекло лопатку. Вилазимо і регочемо. Не зважаючи на жорсткі бої, нас таки змогли евакуювати. Мені пропонували поїхати в лікарню та я відмовився. «Рука працює, все нормально», — казав я.

А вже 7 вересня, на день розвідки прокидаюся, і відчуваю проблеми. У мене заніміла кисть не можу її ні стиснути, ні розпрямити. Приходжу у санітарну частина Широкого лану. Лікар спочатку пропонував купити «Фастумгель», а потім попросив прийти на 8-му ранку і пообіцяв, що мене відправлять у госпіталь. З’являюся на призначену годину, але замість мене завантажили хлопа з гемороєм. Ходив до лікаря три дні, поки мене не повезли на знімок у Миколаїв. Мені зробили рентген і відправили до Одеси. Там, з горем по полам мені зробили операцію.

— Воювати з пораненою рукою нормально?

— Цілком. Потім я повернувся на Широкий Лан. Там у нас був лікар-фармацевт. Прийшов з ножничками, пообрізав петельки і витягнув нитки. Шов затягнувся нормально.

— На скільки мені відомо, 28 бригада поклала багато зусиль, щоб звільнити Мар’їнку.

— Я бачив у людини медаль за її звільнення. Питаю: «А хіба Мар’їнка звільнена?». І тут люди починають одразу відводити у бік очі. Мар’їнка не вільна, і її 28 ОМБр не звільняла. Від сепарів її очищував добробат. Це був 2014 рік. Коли наш підрозділ наприкінці вересня — на початку жовтня зайшов на територію Мар’їнки, там стояв 20 батальйон територіальної оборони. Його — командир — «Біс», він ще носив велику білу шапку. Потім наша розвід рота встала на профілакторії, а перший батальйон зайняв стоматологію. Перші бої відбувалися за профілакторій та школу-інтернат. Їх вела 28 ОМБр. Однак, щоб вона звільняла, я б не сказав.

3 червня був важливий бій. Тоді сепаратисти підготували доволі непогану операцію. Вони вирішили використати три ешелони. Перший з них пішов у атаку, хоча на використання артилерії діяла заборона. З боку профілакторію першою отримала удар наша розвідрота. На неї вийшли два танки і методично почали стріляти по лікарні і госпіталю ветеранів Другої світової війни. Не задовго до вторгнення Росії, дружина Януковича там відкривала рентген кабінет. У будівлі госпіталю були пластикові вікна та гарні вестибюль і ліжка. Однак це все знищили сепари. З профілакторію наші розвідники вели бій три години. Було багато трьохсотих, їм довелося відступати у глиб Мар’їнки і прости підтримки. Командир бригади полковник Ліщинський дав дозвіл на роботу нашої арти. Артилерія вдало спрацювала і знесла другий та третій сепарські ешелони. Так було знищено ворога.

- Яка у вас мрія?

— Може отримати квартиру? (Сміється.) Кожен раз засинаєш і думаєш, що можна зробити в цій Україні покраще.

— Правильні прагнення.

— Якось я їздив додому на Кіровоградщину. Мої батьки живуть у селі і ми рушили автівкою до Кропивницького. На дорозі стоїть школярка, махає рукою і просить підвести. Беремо її з собою і починаємо розмову. Ми з мамою спілкуємося російською, а з вуст дівчини лунає чиста українська мова. Таку я чув лише в Західній Україні, або в кіно. Враження підсилює музика, яка грала у салоні автівки. Звертаюся до мами: «У нас в Україні щось зміниться, тільки коли помруть ваше і моє покоління. Як вона мелодійно розмовляє українською! Нам же за часів „совка“ вдолблювали у голови дурню про „телячу“ мову. А ось ці діти зараз мають патріотичне виховання. Коли вони виростуть, будуть голосувати по-іншому: не за гречку і не за ковбасу по два двадцять».

Для прикладу, давайте візьмемо історію. Пригадуєте, як нам ще з часів дитинства нав’язували міфи про поганих бандерівців, які всіх розстрілюють та виколюють очі. Але що було на справді? Вони боролися в ситуації схожою з нашою один в один. Бандерівці — є ніким іншим, як регулярною армією України! На жаль, вони програли війну, а потім їх називали фашистами та поганими людьми. Може статися таке, що ми повторимо їхню долю. Дуже б не хотілося, щоб так було. Однак все в наших руках.

А яка мрія? Хочеться, щоб в цій країні все почалося налагоджуватися.