Юрій Буздуган: Волю народу захистити може тільки сам народ

Українці незадоволені зростанням цін на газ і виходять протестувати на вулицю. Та чи зміниться ситуація, якщо влада зменшить тарифи на умовні 30 — 50%? Чи не виникне у неї спокуси підняти ціни у наступному році? Думаємо, відповідь є очевидною. Газ, світло та інша комуналка ставатимуть все дорожчими і дорожчими. Ситуація яка склалася, нагадує анекдот про радянського сантехніка. Бідолаху відправили до першого секретаря компартії чинити кран. «А хіба справа у крані? Прогнила вся система, і її треба міняти», — сказав сантехнік і отримав 15 років тюрми. То можливо нашим громадянам варто дивитися глибше і бачити не лише цифри у платіжках за газ? I-ua.tv розмірковував над цим питанням разом з нашим постійним експертом Юрієм Буздуганом.

— Якими є аспекти тарифної цінової політики?

— Усі зараз говорять про цю тему, але акцентують увагу на найпримітивнішому пласті. Йдеться про підняття тарифів та інші вимоги Міжнародного валютного фонду. Перший пласт легко охарактеризувати двома простими словами: «людям погано». Їх варіації можуть бути найрізноманітнішими: МВФ — поганий, люди у злиднях. Коротше кажучи, ганьба! Далі, в залежності від політичних вподобань, йдуть «погані американці», або «злочинна влада» і так далі. Тобто людям дійсно погано, але їх проблеми ніхто не збирається вирішувати, ні влада, ні опозиція, а лише збираються використати проти політичних опонентів. Та насправді, це — лише перший пласт. Але далі ніхто не йде. Дуже шкода. Насправді, це надзвичайно фундаментальна проблема.

Другий пласт є професійно-економічним. Чого вимагає Міжнародний валютний фонд? Аби ціни на газ були ринковими. Мені логіка МВФ цілком зрозуміла: «платіть за товар стільки, скільки він коштує». Поки не буде ринкової ціни, не запрацюють ринкові механізми. Ну і які претензії до МВФ? Вони лише намагаються нас підштовхнути до того, щоб запрацювали механізми ринкової економіки.

Втім, цьому другому пласті є одне невеличке «але». А можливо нам дійсно потрібно більше платити за комунальні послуги, щоб зробити ціни ринковими? Але у такому випадку, слід підняти зарплати і пенсії. Нехай і вони стануть ринковими!

Із другого пласту випливає третій. У ньому йдеться про баланс цін та зарплат. Іншими словами, третій пласт зветься макроекономічними балансами. Їх багато. Серед них для нашої проблеми важливі два основних: міжгалузевий і баланс споживання. Перший — міжгалузевий баланс. Він являє собою матрицю обміну різних галузей між собою і з домогосподарствами. Я маю у вас взяти стільки, скільки я вам дав. У протилежному випадку, починається міжгалузева експлуатація і уся економіка просідає.

Нажаль, міжгалузевий баланс в Україні ніхто не вимірює ще з 1998 року. Останню його матрицю робили студенти Юхновського. Уявляєте? Міністерство економіки у України є, але міжгалузевий баланс воно не складає. Не залишилося фахівців, які спроможні його зробити. І чесно кажучи, я не зовсім уявляю, як в таких обставинах можна керувати ринковою економікою. Зате можна отримувати надприбутки і надзарплати.

Винуватцем ситуації став НАК «Нафтогаз». Зарплата, яку отримує голова національного акціонерного товариства, можлива лише за рахунок надексплуатації, спекуляції та нееквівалентного обміну з домогосподарствами та іншими галузями. Власне, що ми зараз і спостерігаємо. Говорячи мовою ринкової економіки, ми маємо зловживання монопольним становищем на ринку. Воно відбувається на користь однієї галузі за рахунок інших, бюджету, домогосподарств та України в цілому.

Тому, якщо ми втомилися кричати: «Ці «хороші», а ті — «погані» і бажаємо вирішити проблему, нею потрібно займатися серйозно та професійно. Для початку, слід зробити міжгалузевий баланс України, знайти точки його порушення і їх виправити. Тобто, потрібно визначити, хто живе за рахунок чужої роботи, підприємливості і заслуг. Цих людей, структури та організації необхідно покарати. Бо нееквівалентний обмін та ринкова економіка — речі несумісні.

Другий баланс — це споживання. Він так само важливий як і міжгалузевий. У нормальній країні баланс споживання означає, що зарплати і пенсії складають від 60 до 80% від валового внутрішнього продукту. У Сполучених Штатах Америки, у 1900 зарплати і пенсії становили 55%, у 1980 році зросли до 78%, у 1990 трохи впали до 74%. Утім, все знаходиться у межах потрібного діапазону. Ні перша, ні друга Світові війни, ні Велика Депресія не зробили зарплати та пенсії, менше ніж 60% від ВВП.

В Україні усе значно гірше. 1991 році зарплатня Української РСР складала 59%. За останніми даними, за часів Януковича вона становила 30%, за прем’єрства Яценюка впала до 25%, а потім трохи піднялася до 28%. Після економічної політики Мілованова, зарплати та пенсії знову стрибнули до долу, але у мене, на жаль, немає конкретних даних. Вважаю що зараз вони становлять близько 25% від ВВП, хоча мають бути мінімум — 60%. Тобто, навіть за нинішнього рівня виробництва, зарплати та пенсії мають бути більшими хоча б у два з половиною рази. А це вам не підняття мінімалки на 20%. І от при таких вже по-справжньому ринкових зарплатах і пенсіях можна і ціну на газ піднімати до ринкової.

Тому, якби відновили баланс споживання, населення би навряд чи скаржилося на високу вартість комуналки. Постає питання: «Чому людям не збільшують зарплати та пенсії?». Відповідь проста: відбувається порушення міжгалузевого балансу та балансу споживання. Наголошую: для нормальної роботи ринку треба мати повністю збалансовану економіку і всі баланси мають бути дотриманими.

На жаль, жодний уряд не переймався цією проблемою. Те ж саме стосується і президентів. Що за Януковича, що за Ющенка, що за Порошенка, що за Зеленського зарплати у структурі ВВП були абсолютно однаковими. У такому ж самому розірваному стані знаходився і міжгалузевий баланс. При владі не було достатньо компетентних професіоналів, які захищали б людей. Тому, потрібна політична сила, яка матиме дуже сильну волю, аби опиратися угрупуванням, які при всіх президентах і урядах живуть за рахунок нееквівалентного обміну. На жаль, досі воля народу України спрямована на те, щоб «поміняти поганих на хороших», а не на те, щоб поставити до влади своїх представників.

Четвертий пласт, мабуть найважчий. Справа в тому, що ми живемо у жахливі часи, коли ніхто нікому не вірить. З одного боку, людей до такого стану довели навмисне їхнім низьким рівнем життя. З іншого — з екранів телебачення іде постійний пресинг на емоції у стилі «все погано, ненька Україна гине, немає шансів». І це все — не просто так. Ми живемо в епоху маніпуляцій.

Тому, постають два питання. Чи здатна Україна на демократію, на народовладдя? Чи спроможний народ цю волю довести? Може! Моя знайома з Казахстану приїздила на останні президентські вибори до України. По дорозі до готелю вона запитала у таксиста: «Хто переможе на виборах?» «Не знаю», — похитавши головою, відповів чоловік. Уявляєте, ця проста фраза її зробила щасливою! Бо вона живе в країні, де прізвище майбутнього президента відоме заздалегідь. В Україні все вирішує, вибирає народ, але поставлений він перед вибором між «поганим» і «гіршим».

Попри те, що в Україні все вирішує народ, він піддається маніпуляціям. Допоки нас смикатимуть за мотузочки і ми слухатимемося ляльководів, про краще життя треба забути. І комунальні послуги — це теж один із видів маніпуляцій.

Тепер розповім про останній, п’ятий пласт. У 1860−80х роках одним із потужних засобів заробляння грошей у США була допомога бідним індіанцям. Їх загнали у резервації, вони жили в злиднях і їм не було, що їсти. Американська держава для індіанців організовувала гуманітарну допомогу і ті, хто її розподіляв, робили непогані гроші. Тому дуже стереглися того, щоб індіанці не перестали бути бідними. Сьогодні матеріальна допомога в Україні досягла такого рівня, коли дотації на комуналку отримує 70% домогосподарств. Іншими словами, нам, як індіанцям, не підіймають ні пенсії, ні зарплати, а надають субсидії. А чому б не підняти тим самим пенсіонерам пенсію? Це ж значно простіше. Однак гроші на субсидії їм чомусь виймають з кишені матеріальної допомоги.

Підсумовуючи хочу сказати, що за нашою маніпульованістю, відсутністю міжгалузевого балансу та балансу споживання, за надприбутками одних і бідністю інших, стоїть цілком конкретний економічний інтерес. І він не абстрактний. Потрібні конкретні імена та прізвища, бо маніпулятори тримаються на своїй анонімності. Умовно кажучи, якісь темні сили нас злобно пригнічують, а ненька Україна гине від когось поганого. Хто цей поганий? Назвіть мені ім’я. Імена їх холуїв (депутатів, міністрів, президентів) на слуху, але нікому не цікаві. Бо всі вони грають роль одноразових презервативів. Поки не назвуть бенефіціарів цих доходів, система залишиться незмінною.

Саме тому, волю народу потрібно звільнити від маніпуляцій. Зброя проти цього одна. Її звати прозорість. Тому, нам потрібні імена бенефіціарів, причому — це, повторю, не прізвища президентів. На жаль, вони досі не відомі. Я ніде не зустрічав конкретних прізвищ. А вони — дуже потрібні. Зрозумійте, маніпулятори не бояться ні зброї, ні Майданів, ні поліції, ні НАБУ, чи навіть ДБР. Єдине, що їх лякає — це увага до них персонально.

Але, як сказала Юлія Мостова: «Усі хороші слова в Україні вже сказали погані хлопці». На жаль, такі люди кричать першими про прозорість. Саме тому, потрібно переходити від слова до діла і називати конкретні імена маніпуляторів. Допоки цього не станеться, система житиме далі.

— А що далі?

— Усе, що я перерахував — це старт. Далі потрібно відновлювати макроекономічний баланс. Нам необхідно знайти професіоналів, які виконають волю народу до свободи та ринкової економіки. Міжнародний валютний фонд вимагає лише, щоб платили за товар рівно стільки, скільки він коштує. Однак для цього люди мають отримувати ринкові зарплати та пенсії. Стільки, скільки вони заробили. Зверніть увагу, я не називаю конкретні цифри, на кшталт тисячі, чи десяти тисячі доларів. Люди мають отримувати від 60% до 80% ВВП. Поки цього немає, підняття цін на комунальні послуги є неприпустимим.

— Як потрібно змінити систему?

— Про економічну систему ми з Вами уже поспілкувалися. Резюмую: її слід міняти. На жаль, Україна виведена з діапазону ринковості. Щоб її туди повернути, потрібно відновити чотири основних баланси: загальний, кредитно-фінансовий, міжгалузевий та споживання. Тільки в умовах збалансованої економіки зможуть запрацювати ринкові механізми. Але економічні зміни не відбудуться без змін системи політичної.

У політичній системі все просто. Нам не вистачає істинного народовладдя. Сьогодні його немає, бо депутати не представляють народ. На жаль, українці можуть тільки обирати, але не мають права бути обраними. На заваді справжній демократії стоїть майновий ценз. Він походить родом з епохи феодалізму, коли обиратися могли тільки багаті. Щоб стати кандидатом у депутати до Верховної Ради, сьогодні треба заплатити 50 тисяч гривень. Скільки відсотків українців можуть собі дозволити вийняти з сімейного бюджету такі гроші? Думаю, від сили 10%. Не більше.

Раніше для участі в виборах потрібно було збирати підписи. Підтримати участь у волевиявленні тієї, чи іншої партії, мало не менше двохсот тисяч громадян. Так тривало до 2002 року. Настав момент, коли олігархам набридло заморочуватися і платити гроші за підписи. Вони почухали потилицю і вирішили «поділитися своїми фінансами з державою». А, насправді, відсікти від виборів усі неолігархічні партії та усіх неолігархічних кандидатів. Результат не змусив на себе довго чекати. Наразі, зникли майже всі неолігархічні партії. Ви тільки подивіться на склад Верховної Ради! Після введення в дію майнового цензу, більше двох третин народних депутатів — доларові мільйонери.

Вибір досі робить народ, але вибирає не кращих своїх представників, а уся влада перейшла до рук олігархічних партій та їх сателітів. У опонентів відтягують голоси, висуваючи на вибори їх повних однофамільців. Але таку послугу можуть собі дозволити тільки партії, які спонсорує олігархат. Усе це зможе змінити повернення принципу народовладдя. Тому, ми живемо в умовах декоративної демократії. Щоб перейти до справжньої, потрібно зробити перший крок — скасувати майновий ценз.

Тепер поговоримо про державну систему. Я зацитую перші слова Декларації прав людини та громадянина: «Основними причинами страждань народних і корупції уряду є невігластво, забуття і попрання прав людини». Нагадаю, із цього документа почалася Нова Епоха. На першому місці, найпершою проблемою стоять страждання народу, а на другому — корупція уряду. Ось вам вже дві готові теми, над якими має працювати вітчизняний Кабмін. Однак наш уряд ними не займається і, мабуть, вважає їх дурницями.

Натомість, утворили купу антикорупційних структур, а вони замість реальних справ, полюють на яскравих особистостей та бізнес структури.

Тому, держава має займатися тільки корупцією, яка притаманна виключно уряду та народними стражданнями. До останніх можна віднести не тільки бідність, але і, скажімо коронавірус. Пам’ятаєте часи, коли всіх змушували ходити в масках, але їх не можна було купити ні в магазинах, ні в аптеках? Масок ніде не було. Зараз Україна вакцинуватимуться серед останніх країн. Та уряду не до цього. Він переймається, аби в тролейбусах не їздило більше 8 осіб і не продавали труси! В Україні збудована поліцейська держава — головний ворог народовладдя. Влада займається тільки імітацією, а не роботою над важливими цілями. Прийшов час народу перестати слухати казочки в стилі «вони погані, а я хороший, тому виберіть мене», готувати своїх представників до влади та слідкувати, щоб перезаснувати українську державу в такий спосіб, щоб усі — і депутати, і міністри, і президенти, і влада, і опозиція — працювали на народ, на демократію, а не на маніпуляції народом, як це сьогодні є в питанні цін на комунальні послуги.