Олександр Новохатський: «Цивілізація Україна» — це нестримна пісня, яку натхненно співає кожне українське серце, незважаючи на свою національність

Та цивілізація не така вже і проста штука. За своєю природою, вона базується на глибині емоційного стану людини, а не на раціональних речах. Цивілізація — це, в першу чергу, емоція. Вона як пісня.

Олександр Новохатський: «Цивілізація Україна» — це нестримна пісня, яку натхненно співає кожне українське серце, незважаючи на свою національність

Ми — українці різні, але об’єднані спільною ідентичністю. Ми окропили волю до своєї єдності власною кров’ю на Майдані та на палаючому війною Донбасі. Та цього, щоб Україна стала процвітаючою країною, на жаль, не достатньо. «Що ж, з нами не так», для i-ua.tv розповів політичний аналітик Олександр Новохатський.

— Чи можна змінити систему в реаліях нашого мислення?

— Насправді, проблеми з нашим мисленням я не бачу. Ми — такі, які є. Ми уже пережили різноманітні підходи до насильницького формування світогляду та нав’язування форм організації нашої людської спільноти. У історичній ретроспективі ми уже бачили і Гітлера, і Сталіна, і інших тоталітарних людожерів. Усі вони вибудовували «рай на Землі» під вузький прошарок людей: керівну партію, чи пануючу ідеологію. А куди дівали решту громадян? Знищували, відправляючи на підвали та виводячи у «розхід».

Тобто сьогодні, такий підхід не є конструктивним. Він себе повністю вичерпав і від нього буквально вивертає усіх нормальних людей. Тепер нам — українцям, пропонують сконцентруватися на якійсь ідеології. Дуже багато фахівців нам радять знайти лідера та сформувати єдину правильну партію. Момляв, тільки за таким лекалом є майбутнє.

Гаразд. Та що тоді робити «незгодним»? Більше того, коли ми починаємо розглядати природну сутність України, дуже легко помітити, що у нашому українському просторі зібралася неймовірна кількість різноманітних людей. Вони мають різні погляди, розмовляють різними мовами, сповідують різні віри, однак їх об’єднує одне. Усі вони — українці.

Наша Самоідентифікація, як полі-етнічного людського простору, є першою ознакою того, що наш український світ не можна збудувати силами однієї політичної сили, однієї ідеології та одного лідера. Натомість, що нам пропонують? Визначити правильних і чистих, а решті — зібрати валізи та поїхати в інші місця?

— Це також було б неправильно.

— Саме тому, нам органічно потрібна система організації, яка б допускала можливість мирного співіснування «в одному флаконі» різних людей. Її приклади є. Подивіться на Сполучені Штати Америки! Там люди з різними мовами, різними вірами та різними статками, побудували єдину країну, за яку ладні вмирати і вбивати, молитися на неї, відчувати її сакральність та святенність. Явище, коли структура людського утворення більша за націю, називається цивілізацією.

— Можливо Україну варто розглядати саме крізь призму цивілізації?

— В Україні не працюватиме якийсь один вузький інструмент структурування людської системи. На жаль, тут не допомогає навіть шукання «національної ідеї». Бо вона є інструментом, виключно для породження у людській колективній свідомості, явища само-ідентифікації. У мене уперте враження, що Українці давно переросли цю стадію колективного розвитку. Ми сучасні, навіть чимось більші за «політичну націю» (нам мало однієї нації та однієї-декількох партії).

Якось, ми почали шукати інші описові теорії, які б показали, хто ми є. І тут виліз цивілізаційний підхід. Під словом «Цивілізація», ми розуміємо людську колективну структуру найбільшої розмірності, складності-складеності. Вона включає у себе міріади інших, маленьких соціальних структур. І кожна підструктура, органічно знаходиться на своєму місці у загальному просторі.

І сім’я, і територіальна громада, і армія, і митний простір, і система освіти — все це соціальні структури. Їх об’єднання в одному просторі створює локальну цивілізацію. Складену соціальну структуру, яка впорядковує життя різноманітних соціальних пластів, типів діяльності і угруповань.

Саме тому, ми прийняли для себе можливість спробувати приміряти цивілізаційні інструменти, визначення та підхід до оцінки структурування перспектив і всього іншого, що може бути корисним для вирішення проблем українського простору.

«Держава», у цій логіці, не простір загальних стосунків і не країна, — це лише людський механізм для регуляції стосунків, який використовується спільнотою людей для досягнення своєї об’єднавчої мети. Зазвичай, такою спільною метою, є якась вигода від спільного існування. У наш час — це виключно економіка. Коли спільнота будує економічну модель за допомогою державного механізму, все виходить нормально, логічно та структуровано. Більше того, суспільство, економіка та держава — є нероздільними складовими частинами цивілізаційних утворень.

—  Цікава теорія. А як вона пристосовується до наших реалій?

— Ми маємо неймовірну кількість партій. Їх налічується зареєстрованих тільки близько 360. Натомість, живих, які пишуть проекти і пропонують своє бачення, є не більше 100. Усі ці партії-рухи навіть і гадки не мають, щоб об’єднуватися задля досягнення спільної мети. Кожна з них, навпаки мріє, щоб до неї приєднувалися інші, але не має місця для інакших.

Наприклад, є модно-сучасний проект «Спільнота договору». Вони зібрали під 600 осіб своїх прихильників. І все. Але, усі вони впевнені, що це — рецепт щастя для усієї України. Можливо, для них так воно і є. Однак не для інших людей.

Так само відбувається і з націоналістичними партіями. Вони об’єднують лише людей, готових сприйняти проект Дмитра Донцова. Те ж саме стосується ідей «російського світу». Далі можна і продовжувати і продовжувати. Проте, усі ці проекти об’єднує одне: вони мають обмежену кількість своїх прихильників, а всім решта пропонують шукати чемодани із вокзалами.

Тоді як бути з російськомовними громадянами, які йдуть воювати з агресором та готові виконувати правила співжиття в українському просторі? Чи маємо ми право вважати їх іншородним елементом, чи ворогом? Відповідь — ні. Нам ніхто не давав такого морального права. Саме тому, цивілізаційний підхід, який включає усе це різноманіття в одну структуру, для мене вважається найбільш актуальним та здійсненним в Україні.

У такому випадку нам немає необхідності «лікувати мізки» людей: виправляти їм думки за власними лекалами. Тільки цивілізаційний підхід до устрою географічного простору дає можливість усім та кожному бажаючому реалізувати себе. АЛЕ. В рамках законів співжиття. Тобто, нам потрібно працювати над цілями спільного існування, широкими і зрозумілими для всіх.

А така ціль на сьогодні є тільки одна. Вона зветься економікою добробуту. Утім, жодна партія не ставить собі за мету, виробити простір добробуту, з певними параметрами економіки. У нас просто це не ставиться в голові кута. Натомість, перевага надається будь-яким безглуздим гаслам, на кшталт «Україна для українців»

— Так це ж фаріонщина!

— Ви — абсолютно праві. Тому, як на мене, тільки проект устрою простору, а не держави може мати успіх. Бо Держава — це похідний, функціональний інструмент від нашого розуміння своєї мети. Тому, треба відповісти на питання: «Хто ми?». Якщо євреї, росіяни, румуни, чи молдовани ідентифікують себе українцями, наша мета має вийти за вузьконаціональні рамки. Тут навіть термін політична нація не допоможе. Бо що в такому контексті означає термін «політична»?

— Складається, враження, що іще є «економічна», «соціальна» …

— Ми просто за 30 років, якимось дивним чином звикли імітувати сакральні речі порожніми гаслами. Наприклад, 22 січня святкували День Злуки. Подивіться, скільки в нас навіжених привітань! Невже ми вирішили всі питання по Криму та Донбасу? З чим ми вітаємо одне одного? З тим, що одні українці сто років тому об’єдналися з іншими українцями? Таке дійсно було. Та потім прийшли совєти і привітали їх розстрілами, розкуркуленнями, Голодоморами, війною та колективізацією. Хіба що, згадувати «ланцюг злуки» забутого 1990-го року.

Ми втратили розуміння, хто ми … І це — добре. Бо натомість, отримали можливість знайти на це питання більш нову та актуальну відповідь. Дослідження простору людей в українських землях говорять про те, що усі ми прагнемо однієї мети. Ми хочемо комфортного життя у визначених умовах безпеки і справедливості. Тут добробут має певні економічні параметри: показник ВВП на душу населення і його відсоток, який витрачається на заробітні плати.

Тепер повернемося до справедливості. У нас є чимало людей, які починають «розводити філософію» про те, що ніхто не знає, що це таке. Мовляв, кожен у слово «справедливість» вкладає своє. Та чекайте! У розумінні справедливості все неймовірно просто. Вона має корінь «право». Це — рівність людей перед законом. Іншого визначення справедливості у соціальній системі не буває. Ми ж говоримо про суспільство в цілому, а не про кожну людину окремо.

Давайте розберемося з безпекою. Це — адекватне реагування на визначені загрози. Інших «безпек» не буває. Для того, щоб відчувати себе у безпеці, потрібно мати перелік загроз і розуміти, як їх мінімізувати, чи на них відповісти. Тут немає нічого складного! Не треба ходити манівцями.

У мене склалося враження, що наші історичні вороги вводять нас в оману, для того, щоб ми так і не стали суб’єктом свого простору. А суб’єктність набувається виключно у реалізації власних цілей та завдань. Ось такою є моя позиція щодо цивілізаційного устрою. І мені вона здається абсолютно логічною та здійсненною.

Нам не треба перевиховувати людей. Необхідно лише ввести правила, які окреслюватимуть умови співжиття та механізми нашого руху до спільних цілей. Скажімо, якщо ми прагнемо добробуту, потрібно проявити його спільноту. І це — дуже просто. Проблема полягає тільки в тому, що замало людей, які лупають цю скалу. Та їх … рок від року, щоразу стає все більше і більше.

— Тепер поговоримо про націю. Чи не поглине українську націю цивілізація? Можливо, цивілізація являє такий собі плавильний котел? Скажімо, американці мали і французьке, і англійське походження.

— Яке завгодно: і іспанське, і португальське, і італійське. Тут треба ставити питання до самих людей, які претендують на звання «титульної нації». Чи будуть вони цим процесам адекватними? Якщо ні, «титульна нація» має ризик поглинутися іншими спільнотами. Просто всіх решту людей — набагато більше, ніж її представників. Вузький погляд на формування простору є хибним і неможливим. На сьогоднішній день, українських націоналістів, готових повбивати «неправильних» українців, не дуже багато. Ми їх визначаємо на рівні до 2% від загальної кількості націоналістів. Так само і з адептами Мордору. Їх небагато. Вони не мають сили.

Більше того, жодна існуюча політична партія і навіть та, яка б могла бути в Україні проявленою, не має інструментарію та ідеї, щоб взяти під контроль Український простір. Сьогодні немає жодного гравця, який здатен на це. Навіть наш запоребриковий заклятий друг немає, а ні сил, а ні можливостей контролювати Український простір і тому відгризає його шматками. Боляче та підступно.

Тому наголошую ще раз: ще не народилася та сила, яка б мала можливість контролювати простір під назвою Україна. На це не здатні навіть американці. Тому, у мене не виникає жодних сумнівів щодо феномену української цивілізації. Це — наш інструмент, і він не розмиє націю. Навпаки, український цивілізаційний проект має реалізацію глибинних та сакральних вподобань українців. Усю його суть втілює наш тризуб

Та цивілізація не така вже і проста штука. За своєю природою, вона базується на глибині емоційного стану людини, а не на раціональних речах. Цивілізація — це, в першу чергу, емоція. Вона як пісня. Принаймні, я її так бачу. Для мене символ української цивілізації — це триєдина воля. Воля як простір, воля як концентрована спроможність і воля як свобода.

Жодне людське утворення на Землі не має такого самого бачення щодо триєдності свого світу. Виключення становлять тільки українці. І це — вже унікальна ідентичність. Вона дуже міцно сидить в нас у середині. Це — цілісне уявлення про природу світу і воно абсолютно унікальне. Кожна людина організовує своє життя виключно через розуміння себе і світу: своєї ролі в ньому, свого ставлення до нього, своїх механізмів взаємодії із ним.

Українці мають свою власну, абсолютно унікальну світоглядну модель світоустрою. І вона не винищена навіть християнством. Вона жива попри всі зусилля загарбників, які намагалися використати наш простір. Він лишився за українцями, і тільки вони мають прав на його реалізацію. Та на дворі ХХІ сторіччя, і нам треба бути адекватними.

— А як бути з простором у контексті територій для цивілізації?

— Ось тут у нас все дуже класно. Українські землі є територією, яка має природні кордони. Відповідно, цей простір сформував наш абсолютно автентичний світогляд. І це не означає, що нам треба змінювати українські державні кордони. Нам цього не потрібно. Нам необхідно давати можливість людям із нашою ідентичністю проявляти себе. Простіше кажучи, Україна — природній феномен, який утворився через обмеженість на півночі поліськими болотами, на заході — Карпатами, на півдні — Чорним морем, а Великий степ починається біля Одеси і закінчується аж Джунгарськими воротами на кордоні Казахстану і Монголії.

То де кордони українського мислення і звідки воно взялося? А взялося воно з розуміння того, що ми географічно — найкоротший шлях з півночі на південь і ми знаходимося на перетині Великого шовкового шляху. Традиційно ми сформували свій світогляд та порядок життя, яким живуть люди на цих територіях. Наші ж громадяни не читають державних законів? Тому що мають всередині власні уявлення про закони співжиття — це ознака цивілізації.

У нас своє розуміння того, якими мають бути стосунки. І це — ще одна ознака цивілізаційного простору. Просто ми ще не застосували механізм під назвою Українська держава та не виписали на папері наш автентичний спосіб життя.

Він сформувався тому, що через нас проходять найкоротші шляхи, які об’єднують різні частини нашого континенту. Ми — такий собі «пуп» землі. Природнє перехрестя доріг. І це — наше прокляття і наше щастя. Ми, неначе той будинок на перехресті доріг. Він може бути надзвичайно багатим і неймовірно бідним. Усе залежить від того, хто ходить дорогами і від спроможності господарів будинку бути адекватними до перехожих.

На сьогоднішній день, український простір пролягає не стільки на географічних мапах, скільки в головах людей. Мені здається, що українська цивілізаційність закінчується там, де закінчуються носії її мислення.

— Чи варто цивілізації розширюватися?

— Цивілізація не питає: варто, чи ні (сміється). Якщо вона спроможна розширюватися, то вона це робить. А якщо ні — загинається. Тут варто провести аналогію з піснею. Якщо її ритм, музика та слова б’ють в самісіньке серце, вона житиме довго. Та бувають пісні, які спалахують, а потім забуваються. У мене склалося враження, що ми сьогодні знаходимося у стані народження наших пісень. Можливо, ми їх просто не чуємо. Утім, саме на даний момент, ми народжуємо пісню своєї цивілізації. У нас багато людей, які написали не її мелодію, а відібрали ноти, придатні для такої пісні. Розписали її ритм та описали яка вона має бути … Та заспівати її, вони не можуть. Ці люди розводять руками і говорять: «Ми — науковці, а не співаки». Та це все лише передумови проявлення феномену України. Українська Цивілізація — це нестримна пісня, яку натхненно співає кожне українське серце, незважаючи на свою національність.

— Як нас таких різних згуртувати у єдине?

— Нас не треба згуртовувати. Ми й так згуртовані у своїй любові до України. На мою особисту думку, наш простір людей буде структурований під цивілізаційну модель, коли проявиться, така собі асамблея еліт. Іншими словами, аристократія. Не з однієї партії чи з одного регіону, а представники усієї української спільноти. Виключно така соціально відповідальна структура, має право та можливості організовувати формалізовані цивілізаційні простори. На сьогоднішній день, у нас не сформувався головний елемент для формалістичного проявлення цивілізації.

Розумієте, цивілізація — це лише підхід до формування вже існуючого людського простору. Головним її елементом є джерело волі. Бо будь-яку людську структуру утворюють люди, які проявляють свою волю. Зараз у нас немає спільноти української волі, яка б взяла на озброєння певні механізми структурування простору. Усі дії наших ворогів спрямовані на те, щоб вона не з’явилася.

Історичні приклади показують, що ось такі джерела волі породжуються у важкі часи. Коли вирують війни, гуманітарні катастрофи та голодомори. Розумієте, структури з такою енергією не з’являються від ситого та хорошого життя. Так що ми йдемо єдиним можливим правильним шляхом. Він пролягає через випробовування української ідентичності на спроможність утворити свій український світ.