Ірина Перкова: Наша війна більше, ніж національна ідея

Це — цивілізаційний виклик.

Ірина Перкова: Наша війна більше, ніж національна ідея

Ми і надалі продовжуємо говорити про Україну в контексті цивілізації. i-ua.tv радий познайомити своїх читачів з громадською діячкою пані Іриною Перковою. Вона родом із Маріуполя та жила в Севастополі. На її очах російські окупанти збирали мітинги та захопили Крим. Розібравшись із повноваженнями банківського керуючого, вона покинула анексований півострів та стала волонтеркою. Пані Ірина бачила окупацію Маріуполя і ходила на забороненіпатріотичні мітинги. На одному з них вона сказала: «Зараз носити жовто-блакитні стрічки недостатньо! Ви не розумієте, що відбувається. Сталося найстрашніше! До нас вдерлися росіяни, і ми їх просто так не подолаємо! Нам потрібні більш радикальні дії! Ми маємо згуртуватися, щоб їх побити і прогнати!»

Зрештою, все сталося саме так, як хотіла пані Ірина. Маріуполь — звільнений, і над ним майоріє синьо-жовтий прапор. Ми поговорили з Іриною Перковою про цінності, на яких має ґрунтуватися нова України. З її думками можна ознайомитися нижче.

— Чи варто розглядати Україну під мікроскопом цивілізації? Адже, це поняття значно ширше, ніж нація.

— Безперечно, що так. Нація, насправді, — поняття дуже вузьке. Наша українська ідея, яку ми зараз відстоюємо є значно ширшою. Тим паче, події на палаючому війною Донбасі об’єднують велику кількість національностей. Та й взагалі, наш Схід, — багатонаціональна штука. Наприклад, на Приазов’ї мешкає чимало греків. Я знаю багато людей, які вважають себе євреями, а їхні родичі живуть в Ізраїлі. Утім, це не заважає їм бути душею за нашу українську ідею.

Наша війна більше, ніж національна ідея. Це — цивілізаційний виклик. На мою думку, ми — українці, можемо дати світові нову ідею для його існування. Зараз між собою зіткнулися лобами два абсолютно різних світи.

Для початку, опишу перший. Пам’ятаєте, за радянських часів був популярним такий віршик: «Крошка сын пришел к отцу и спросила кроха: «Что такое хорошо, что такое плохо?». Частина нашого українського соціуму стає на позицію цієї дитини. Здавалося, б дорослі сформовані люди шукають собі умовного тата, який скаже, що погано, а що добре. Встановить їм правила гри та вигадає якісь обмеження. Вони такого тата знаходять у іпостасі, царя, президента, священика, Путіна, або Леніна. Зрештою, кого завгодно.

Парадигма дитячої позиції — дуже не наша. Утім, чимало людей і на окупованих, і на підконтрольних Україні територіях стають саме на неї. Вони чекали, коли прийде якийсь розумник і пояснить їм на пальцях ситуацію про війну. Вони очікували, коли мер міста, або керівник підприємства їм розкаже, як правильно думати і жити. На жаль, ці люди неспроможні самостійно, а ні мислити, а ні робити висновки. Вони постійно знаходяться під чиїмось впливом і завжди чекають на спину, на яку можна обпертися.

Наприклад, у нашому Маріуполі є школа № 42. Там працювала дуже класна проукраїнськи налаштована директриси. На початку Революції гідності вона пояснювала педагогічному колективу, що відбувається в Україні. Це при тому, що жінка викладала російську мову та літературу.

Одного разу я її запитала: «Як так вийшло, що у вас вся школа патріотична: і діти, і педагогічний колектив, і батьки? Вам доводилося когось звільняти, або утискати, через проросійські погляди? Чи були батьки, яким не подобався патріотизм вчителів»? — «Ні, такого не було. З педагогічного колективу ніхто не пішов. Я пригадую лише кілька одиничних випадків, коли батьки забрали зі школи документи дітей. Під час Революції Гідності, я особисто ходила по класах, і пояснювала, як потрібно сприймати такі події. Батькам, які до мене приходили з різними запитаннями, я розповідала те ж саме». Ситуація з директоркою — приклад позитивного впливу. Однак навіть тут людям доводилося пояснювати, як потрібно думати правильно.

Схожий випадок трапився з моїм знайомим волонтером. На початку Революції Гідності, чоловік не міг розібратися, що відбувається в країні. На щастя, йому прийшов на допомогу старший товариш. Мій знайомий запитав у нього прямим текстом: «Хто поганий, а хто — хороший? Ти мені скажи, кого потрібно бити?». На щастя, старший товариш виявився патріотом, і його погляди перейняв мій знайомий.

Насправді, таких людей багато. При чому, по обидві сторони ворогуючих барикад. Усім їм потрібен «стабільний дорослий», який навчить правильно думати. До початку війни, я кілька років прожила в Севастополі, бо хотіла мешкати ближче до моря. У перший день анексії Криму «ватники» святкували своє сакральне 23 лютого. Тоді ж на площі Нахімова зібралися колаборантсько налаштовані мешканці міста. Вони з підручних матеріалів збудували сцену і віщали свої недолугі промови. Крім них, на «мітинг» прийшло чимало чужинців. Місцеві їх від своїх могли відрізнити на раз — два — три. Росіяни вдерлися в український Крим у чорних, аж занадто об’ємних та теплих куртках. Вони вирядилися явно не за погодою. Наприкінці лютого у Севастополі стояла тепла зима: можна було вже милуватися квітом жасмину та мигдалю. Утім, місцевих «ватників» завезені чужинці аж не скільки не засмучували. Вони з відкритим ротом слухали брехливі міфи зі сцени і агресивно їм підтакували.

Для порівняння, на революційному Майдані панував дух свободи. Там ніхто лідерам не захоплювався. Спікери, які виходили на сцену, просили, аби їх почув народ. Натомість, «ватне» населення Криму, затамувавши подих, слухало сепаратистських ватажків і добровільно вірило у будь-яку брехню. Навіть, якщо вона була абсолютно безглуздою. Приміром, лідери проросійського двіжу дуже любили залякувати «Правим сектором». Вони розповідали, що «правосеки» приїдуть до кримчан, вночі зайдуть до їхніх квартир і різатимуть їх прямо у ліжках. «Ідіотизм!», — подумала я! Утім, кримчани «з'їдали» усю цю брехню, смачно плямкаючи язиком. Ніхто із рядових апологетів «рускаво міра» навіть не задумалися, як технічно «Правий сектор» зможе вирізати стільки людей!

Повернувшись після окупації до рідного Маріуполя, я крихту цієї парадигми побачила на своїх батьках. Пояснивши їм на пальцях, де знаходиться маніпуляція, і закликавши їх користатися власним розумом, у них все стало на свої місця. На той час, моя мам працювала на одному з заводів Ріната Ахметова. Вона повірила у інформаційну качку про «азовців», які зґвалтували 800 маріупольських жінок. «Мам, — кажу я. — Батальйон „Азов“ налічує 100. Вони повинні не спати і в день, і вночі, а тільки відловлювати тих бідолашних жінок і їх ґвалтувати! Ти взагалі уявляєш собі масштаби роботи хлопців? А тепер давай ти ввімкнеш мозок! У кожної з 800 жінок є родина: мама, тато, брат, сестра, чоловік, чи дідусь з бабусею. Мінімум — це 3 особи. Тепер помнож 800 на 3 та отримай у сумі 2.400. Наш Маріуполь — маленьке місто. Ти працюєш на заводі і маєш багато зв’язків. Хтось тобі розповідав про таке родинне горе? Мамо, це — відверта брехня».

Тепер поговоримо про другий тип світогляду. Якщо коротко, то його можна звести до фрази: «Я сам обираю свою долю. І не кажіть мені, що робити, а то я вам вкажу напрямок вашого руху!». На мою думку, саме цей світогляд дозволив нам вистояти на війні. І він — цивілізаційний. Представником такого світогляду стала перша жертва російської інтервенції — горлівський депутат Володимир Рибак. Він не чекав, коли йому розкажуть, як правильно думати, а просто не дозволив зняти український прапор! За це його закатували на смерть. Володимирові заживо розпороли живіт, а потім втопили, не дочекавшись, коли він помре.

Він був людиною дорослого світогляду, як і наші добровольці. Попрощавшись зі своїми друзями під звуки «Пливе кача», вони вирушили давати росіянам збройну відсіч. У незрозумілій ситуації, коли держава ще не підтягла армію, вони прийняли свідоме рішення захищати Україну. Із тих, хлопців, що поїхали на фронт, було чимало вихідців з Донецька та Маріуполя. У військкоматах людям з окупованих територій не довіряли і не брали їх до ЗСУ. Утім, ці хлопці виявилися аж занадто патріотичними. Щоб піти захищати Україну, вони їхали до Дніпра і там записувалися до добробатів. Часто-густо вони жертвували власною родиною, бо вона перебувала на інших ідеологічних позиціях. Я знаю хлопця, якого прокляла рідна матір. У однієї моєї знайомої донеччанки, яка захищає Україну зі зброєю, брат воює за окупантів. Він їй якось сказав: «Я тебе вб’ю на місці, якщо побачу!». І таких історій дуже багато. Ці люди не зважають і на родинні розбіжності і не чекають на повістку. Вони беруть ноги до рук і йдуть на фронт.

Дуже красномовною є історія про курсантів Нахимівського училища. Вони вийшли співати гімн України, попри те, що перебували в абсолютній меншості і майже всі їх викладачі підтримували Росію. Хлопці були ще зовсім дітьми і не розуміли, чим усе закінчиться. Їх могли банально заарештувати і зіпсувати усю кар’єру. Тим не менш, ці юнаки зробили дорослий свідомий вибір. До речі, один з них став капітаном «Вишгороду», ну, а я — хрещеною мамою цього корабля.

А чого вартий випадок, коли командир летовища повів своїх людей на росіян? Ситуація знаходилася на стадії повної незрозумілості і всі вони могли загинути. Утім, люди не чекали на вказівку згори і зробили свій вибір. Завдяки таким як вони, Україна вистояла!

Я низько схиляю голову перед волонтерами, які з перших днів війни, зорганізували медичне забезпечення, смаколики, логістику та відправку додому полеглих. Їхню складну, але вкрай важливу роботу я бачила в рідному Маріуполі. Коли почався Іловайськ, до нас везли багатьох загиблих та поранених. Ми їх зустрічали і розвозили по лікарням. Волонтери дізнавалися телефоном, яка лікарня сьогодні ургентна і може прийняти людей. На початку війни у нас не було військового госпіталю. Тому, Оксана Корчинська швиденько зорганізувала логістику і зробила так, аби в Маріуполі виділили лікарню, куди б могли їхати усі військові. Вона домовилася за судинних хірургів, аби хлопці не втрачали кінцівки і могли жити повноцінним життям. Поранених до Маріуполя, зазвичай, привозили увечері. За ніч їх стабілізували, а зранку відправляли гелікоптером на Дніпро, або реанімобілем до Розівки (Запорізька область — ред.).

Я знаю одну дівчину, яка повністю на себе взяла перші місяці поховань, коли армія не забезпечувала транспортування тіл. Вона оформлювала документи, телефонувала матерям та дружинам, шукала транспорт, збирала гроші та влаштовувала прощання. Усе, що зазвичай, робить держава, взяли на себе волонтери. І це — інший, дорослий світогляд. Ніхто ні на кого не чекаємо. Ми маємо взяти власну долю до власних рук!

За роки війни з Росією вибудувалася дуже розгалужена мережа горизонтальних суспільних зв’язків. Усі вони ґрунтуються на спільному світогляді, а не на соціальній приналежності, на кшталт, багаті до багатих, а політики до політиків. Насправді, світом правлять ідеї. Я знаю людей, які займають високі позиції та раді мені допомогти, якщо я хочу, щось зробити для загального блага.

У Маріуполі колись працював суддя Олексій Турченко. Він був доволі молодим і мав десь 30 з гаком років. Олексій Турченко запам’ятався тим, що відпустив власника донецької друкарні, яка випускала на світ Божий сепарську пропаганду та військові квитки. Ця людина виїздила на підконтрольну Україні територію і купувала все, що потрібно для друку. Потім його спіймала СБУ. Суд обрав цій людині на два місяці запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Потім час минув, і друкаря потрібно було, або продовжувати тримати в СІЗО, або дати йому волю. Турченко випустив його під «чесне піонерське». І це при тому, що людині закидалася посягання на територіальну цілісність і недоторканість України. За такі статті, вітчизняне законодавство передбачає тільки тримання під вартою. Іншого не дано. Нашого друкаря, ніби вітром здуло. Він дуже швидко втік до Донецьку. Тому, суспільство схиляється до думки, що судді занесли багато грошей.

Згодом панові Турченку набридло бути звичайним маріупольським служителем Феміди і він подався до Конституційного Суду України. Та на мою думку, це — занадто! У Севастополі я працювала в банку з одним юристом і довідалася, що він є членом Громадської ради доброчесності. Він вказав нам куди надіслати всю зібрану нами інформацію щодо судді порушника та звернув на ці факти увагу Ради доброчесності. Ба більше того, він перестав навіть бути суддею. Історія з його відстороненням демонструє великі можливості кожної людини. Варто тільки захотіти!

Світ змінився. Він стає інформаційним і ним правлять ідеї. Ідея як інформація набуває великої цінності. Свідченням того є успіх великих транснаціональних корпорацій. Скажімо Google та Facebook заробляють більше грошей, ніж нафтові вишки. Зараз технології дають можливість кожній людині реалізуватися у будь-якій сфері і не важливо, в якій родині ти народився, ти можеш здобути знання. Інформація зараз необмеженому доступі. І немає потреби шукати того, хто тобі встановить правила і пояснить як жити.

Наразі по нашому суспільстві проходить лінія розмежування. Вона назріла вже давно, а ми маємо зробити правильний цивілізаційний вибір. Думаю, він нам під силу. Тим паче, ми — більше, ніж нація.

— Яке економічне підґрунтя має бути в української цивілізації?

— По-перше, індустрія, і це — однозначно. Провідні країни світу дуже багато вкладають у розвиток своїх технологій. Саме тому, перетворитися на аграрну державу, яка експортує закордон зерно та робочу силу для нас неприпустимо.

Та коли я говорила, про індустрію, я мала на увазі інновації. Наразі технології дозволяють не будувати великих монстрів. На п’єдесталі стоять нові знання. І ми — українці маємо великий потенціал. Наші ІТішники — одні з найкращих у світі. Багато наших програмістів працюють у Голлівуді та пишуть ігри. Саме тому, індустрія має бути інтелектуальною. Вона зможе підтягнути рівень розвитку суспільства, а також його освіту та економіку.

Рекомендовані публікації