Олександр Новохатський: Нажаль, твори Лесі Українки не увійшли до нашого життя на побутовому рівні.

Чимало українців познайомилося із творчістю Лариси Косач за шкільною партою. Більшість, запам’ятала Лесю тільки через те, що вона — жінка. Меншості запали до серця її прогресивні ідеї. А як сенсам, закарбованим у «Одержимій», «Лісовій пісні» та інших десятках творів геніальної авторки, живеться у ХХІ столітті? i-ua.tv продовжує цикл матеріалів про Лесю Українку. Цього разу ми поспілкувалися з політичним аналітиком Олександром Новохатським.

— Наскільки актуальними є ідеї модерної України від Лариси Косач? Складається враження, що сучасники поетеси до них не доросли. Та чи готові прийняти її цінності ми?

— У більшості своїй ми знайомимся із творами письменників у школі. Дітьми. І сприймаємо їх виключно через призму подачі. У когось вчитель літератури був свідомим до вагомості української культури, у когось ні. У декотрих, нічого окрім відрази, не викликали уроки з літератури, які проводили люди специфічної налаштованості. Всі ми люди. І нам притаманно не завжди бути на своєму місці.

Нічого не помінялось за сто років. Нажаль, твори Лесі Українки не увійшли до нашого життя на побутовому рівні. Ми не чуємо їх кожного дня. Вони не асоціюються у більшості людей із щоденними практиками або життєвими ситуаціями. Так само могли «не чути-не відчувати» і сучасники Лариси Косач. Це, до речі, непросто.

Всю велич та сакральність її творів, в нашому реальному світі, не така вже й багата кількість українців починає відчувати у дорослому віці. В університетах, або випадково перечитуючи твори під час відпочинку, абощо. ЇЇ слово не сприймається «з під палки». Його можна лише відчути своїм живим серцем. Тільки відчуваючи у своєму серці українську природу, можна легко зрозуміти-відчути всю велич та красу слова, які були доступні автору.

Україна, як формація, як образ впорядкованого життя на своїй землі, не може бути модерновім або застарілим. Він або є, або немає. Україна — це об’єктивно існуюча природня реальність. ЇЇ можна відчути. Але не завжди можна проявити словами або формою. Наша «біда» у тому, що ми за тисячу з лишком років так і не спромоглися проявити оцю природній український феномен у форму державного утворення. Тоді б було легше розуміти, що собою являє Україна.

Проте, на мою думку, саме цей процес зараз і відбувається у нашому просторі людей. Саме зараз і саме сьогодні ми намагаємось проявити свою українськість у формі структурованого суспільного утворення в кордонах «земель українських». Саме зараз набирає своєї актуальності будь-яке слово про форму та зміст українства. Саме зараз неймовірно важливо остаточно зрозуміти усі причинно-наслідкові ланцюжки між відчуттям українства в серці та формалізованими інституціями державного утворення.

Отже, Лариса Іванівна Косач, тут неймовірно затребувана та надзвичайно актуальна. Чом ні. Україна, як природній феномен не змінилась. Люди трохи змінились, але це їм не заважає відчувати свою нерозривну єдність із своєю землею, своєю Батьківщиною. А слова, які вже колись були підібрані щодо вираження цієї любові, можуть (і мають) бути використані для формального усвідомлення та проявлення простору людських стосунків.

Чи можуть бути неактуальними слова щирої любові? Думаю, що їх актуальність зберігається віками.

— Та чи спроможні побудувати модерну Україну наші сучасники?

— Повірте, у нашому сучасному світі удоста людей, які спроможні на будь що. Сьогодні серед нас існують десятки не менш талановитих авторів. Українські землі володіють властивістю народжувати людей найвищого ґатунку до будівництва людських структур та на будь-які інші людські потреби. Наші землі, це такий собі казан змішування світів. Саме через це змішування і народжуються яскраві люди.

Ми й досі володіємо найвищим потенціалом людей. Люди, їх специфічна якість-придатність, є нашим багатством. Зверніть увагу на те скільки у нас поетів та пісень. Скільки талановитих творів у прозі. Як по вашому, звідки це береться. Від нашої землі. Від нашої нерозривної єдності із цією землею. Від відчуття щирої любові до всього живого через живу любов до своєї землі.

Любов, це непереможна сила. Сила творення. Нашу сучасну, нову-іншу Україну, проявлять у світ наші сучасники, які «озброєні» саме любов’ю. Не практичним зиском, не розумом, не проектними напрацюваннями та розлогими теоріями … Любов. Тільки Любов, здатна будувати світи для всіх. Тільки Любов, здатна включати у себе, і практичну вигоду, і розлогі теорії, і розум, і геть усе інше. І наші сучасники, вже навчились любити більше ніж ненавидіти. Все буде Україна. (сміється)

— Батьком української ідентичності є Тарас Григорович Шевченко. Лариса Косач вклала багато зусиль у її розвиток. Утім, понад сто років її зображували як хвору жінку, і робили акцент на її статі. А ось про сенси, які вона пропонувала, чомусь незаслуговано забували.

— У ідентичності немає батьків. Великий Кобзар лише пропонував на широкий загал свою версію, своє відчуття ідентичності. Слова, це лише інструмент для вираження мало збагнених відчуттів в середині нас. Слова, це лише форма у якій мають вміститися неймовірно великі обсяги почуття та змістів. Робота із словами потребує високого рівню чуттєвості. Здатності спів-переживати, відчувати чужу біль-радість, бачити мрії, «чути» як росте трава … «Оголений нерв Всесвіту» — напевно самий точний вираз, який описує сутність людей, які використовують слово, як інструмент проявлення суті природніх явищ.

Кожен автор унікальний. Кожен автор має свій власний набір інструментів для описання об’єктивних явищ природи Всесвіту та людської природи зокрема. Кожен, хто породжує слова у світ людей, має свій ритм, динаміку, наголоси та іншу купу унікальних параметрів. Бо всі люди різні. Хоча чують одне й те саме.

Україна в нашому серці прагне проявлення у реальний матеріальний світ. Цей процес неможливо спинити. Немає сьогодні сил, здатних перешкодити проявленню-народженню-переродженню державної формації Україна у людську структуру спільного життя. Лариса Косач у свій час стала жертвою сил, які намагались у будь-який спосіб знищити мрію українців про свою формацію.

Ми багато сторічь прожили із чужими вигадками, міфами та наративами про українство. Ми й досі звикли не слухати себе, а шукати відповіді про себе самих в закордонних авторів. Які поняття не мають про феномен українства. Які є абсолютно глухими до пісні української землі. А багато наших сучасників нічого окрім цих «чужих думок» не слухають. Не слухають своє серце, не слухають свою землю, не розуміють, що всі відповіді треба шукати тут.

Всі автори пишуть про те, із чим вони персонально зв’язані своєю персональною «антеною чуттєвості». Цінність нашого українського чуття часто-густо нівелюється, не визнається за істину, не береться до уваги тощо. Проте, саме час поєднати знання інших людей із нашими знаннями-відчуттями.

Сенси, поняття, визначення, навіть прості казки із міфами — саме це складає основу будь-якої цивілізаційно-культурної платформи. Спочатку спільне відчуття, потім спільні слова та наративи, а тільки потім спільна форма для щоденного організованого життя, спільна державна формація.

— Місце Лесі Українки у сучасній цивілізації?

— Провідне. Але не єдине. Унікальне. Самобутнє. Живе. ЇЇ місце може бути лише в українських серцях. Всі решта, будуть глухими до тих чуттєвих образів українства.

«Цивілізація», зазвичай у нашому побутовому розумінні, це вже фінальна форма організованого буття людей, які мають спільні уявлення про Себе та Всесвіт. Однаково себе ідентифікують. Мають один порядок щоденного життя. Мають однакові способи вирішення побутових задач. Живуть в одному формалізованому просторі — державному утворенні. Йдуть усією своєю спільнотою до однієї колективної мети. Однієї на всіх.

Серед нас сьогоднішніх, багато таких «косачів-українок». Ми просто не звикли їх чути. Ми просто, ще не створили простір для їх проявлення. Ми просто, ще не створили-проявили у життя свою державну формацію, де Леся Українка може займати належне для неї місце. Це все у нас попереду. На часі.