Олена Скоморощенко: Леся Українка — це еталон, з якого була витворена найкраща наша ідентичність

Лариса Косач зробила неймовірну річ. Вона вирішила проблему, яку по собі залишив Тарас Шевченко. До неї українка завжди була тільки селянкою. А Леся — аристократка. Вона надала українству модерної аристократичності.

— Бабусю, а в Лесі Українки чоловік був?

— Ні, дитинко, вона хворіла і писала свої твори з ліжка.

Моя прабабця Маруся викладала в школах українську мову та літературу. Її шанували учні, а в часи Голодомору 1932 — 1933 років вона деяким з них рятувала життя. Вочевидь, вона сумувала за вчителюванням і розповідала мені малій про видатних українців, а ще любила вигадувати казки. Прабабуся Маруся померла у 2002 році, у віці 95 років.

«Найкраща у світі» радянська освіта була напхана найрізноманітнішими міфами. Їх розпізнати мали можливість далеко не всі. Між вчителюванням прабабці Марусі і народженням його величності Googl пролягали десятиліття. Я не знаю, як би вона відреагувала, коли б дізналася, що у Лесі Українки таки був чоловік. Мабуть, вона б здивувалася.

Обранцем поетеси став молодший за неї на 9 років музикознавець Климент Квітка. Пара познайомилися у 1898 році, у Київському університеті, коли дівчина читала своє оповідання «Над морем». Згодом їх знайомство переросло в кохання. У 1907 році Лариса та Климент обвінчалися у церкві Вознесіння Господнього, у Києві.

Хоча Лариса зневажала обов’язкові тоді шлюбні ритуали і не збиралася вінчатися. Але пішла всупереч своїх переконань під тиском матері. Мама Лесі — Олена Пчілка була категорично проти, як самого Климента Квітки, так і проти громадянського шлюбу, який сповідувала Леся. Мати вважала Климента жебраком, він був чиновником найнижчого рангу, тоді як Леся була генеральською донькою. Кричущий нерівний шлюб — мезальянс. Хоча, гадаю, Ольга Косач була проти не через це, а тому, що було очевидно, що такий чоловік не може дати Лесі не тільки такого життя, в якому вона виросла, а і елементарного матеріального забезпечення, що врешті і трапилося. Утім їй довелося змиритися з вибором доньки. Як і донька погодилася на вінчання. Такий собі обопільний компроміс лідерів українського національного та соціального проектів.

i-ua.tv продовжує публікувати матеріали про велетенську спадщину Лесі Українки. Пропонуємо до Вашої уваги розмову з філософом Оленою Скоморощенко. Раніше, ми розміщували на нашому сайті статтю її авторства: «До 150-річчя Лесі Українки».

— Сучасники Лариси Косач не зрозуміли її модерних ідей. Чи доросли ми до усвідомлення смислів цієї великої жінки? Чи спроможні ми зараз побудувати модерну Україну?

— У нас немає інших варіантів. Розумієте, сьогодні для нас це — питання вибору між буттям та небуттям. Зараз ми стоїмо на тому самому перехресті, що і сто років тому. Тоді, вся еліта, яка приєдналася до чужого — більшовицького — проекту, пішла під ніж. Наразі у нас відбувається, приблизно те ж саме. Якщо сучасна українська еліта не витворить свого проекту, а приєднається до чужого — вона піде під ніж.

Знаєте, дуже комфортно сидіти і скаржитися на відсутність шансу. Та коли він приходить, одразу видно чого ти вартий насправді. У 90-х роках ми отримали такий шанс і виявилося, що у нас нема свого проекту України. Виявилося, що власна неспроможність жорстокіша за відсутність шансу. Саме тому, в Україну десантувалися діаспоряни, які зберігали українство весь радянський час. Однак для кінця ХХ століття цього українського минулого стало недостатньо. Потрібно було майбутнє, нові смисли для нової епохи.

Далі усе це трансформувалося у фанатизм щодо Європейського Союзу. Утім, за ним насправді стояло прагнення уникнути роботи, нічого свого не виробляти, а приєднатися до уже готового, хоч і чужого проекту. Та тут є проблема. Зараз ми якраз спостерігаємо на власні очі крах поточного європейського проекту. Безперечно, він був блискучий, але наразі, він вже повністю реалізований. Сьогодні його бенефіциари — нинішні європейці — отримали його від своїх дідів та розслабилися. Найкращі з них зараз дивляться на нас з надією. Вони сподіваються, що ми дамо нові ідеї і дамо Європі новий вимір. Бо самі витворити його не здатні. Тільки французи наважилися, але обидві їхні спроби (Маніфест інтелектуалів опублікований у Монді наприкінці 2017 та декларація Макрона в серпні 2019) виявилися пшиком.

Що ж стосується Лариси Косач, вона у нас не поцінована в усіх сенсах, але найперше, як творець унікальної української проектності. У тому числі, використання її творчості у якості робочого інструменту, де уже містяться потрібні нам підказки для розв’язання наших поточних завдань. Чи будемо ми гідні? Це — риторичне питання. Подивимося. Кожен із нас робить, що може. Наприклад, хлопці на фронті захищають не тільки Україну, але її окремішну від Московії проектність. Тільки майбутнє покаже, чи нам вдалося реалізувати ті сенси, які згенерувала для нас Леся Українка.

— Ви писали про Лесю Українку як про духовного титана української нації. Лариса Косач знаходиться на одному рівні з Тарасом Шевченком. Вважається, що нашу українську ідентичність заснував великий Кобзар. А ось Леся — її покращувала та розвивала. Тим не менше, часто-густо робиться акцент не на її таланті, а на хворобі та жіночій статі. Чому так відбувається? Як це побороти?

— Це пов’язано не з нею, а з нами. Агресивна імперія, яка воює сьогодні з Україною…

— Росія?

— Не кажіть Росія! Росії з 1187 року не існує. Відтоді, ми почали називатися Україною. А те, що Ви маєте на увазі — це Московія. Московія як цивілізаційне явище, являє собою штучне утворення, яке створили наші перебіжчики та німці. Її зліпили, з того, що було. А була Київська Русь і київські інтелектуали, зокрема Феофан Прокопович.

Київська Русь була імперією, і коли ми її втратили, народився проект нашого повернення. Він полягав у тимчасовому відступі за болота. Наші тогочасні інтелектуали планували там перегрупуватися, набратися сили і потім повернутися до Києва заради його відновлення. Цей досить неетичний проект був пов’язаний із потребою кимось скористатися. Вони зробили віковічну ставку на когось, замість того, щоб розраховувати тільки на себе. Юрій Шевельов назвав це явище — «кочубеївщиною». Відтоді це стало нашою кармою і прокляттям. На щастя, хлопці, які у 2014 пішли на фронт, можна сказати, розбили ці чари.

Оскільки проект «Російська імперія» таки вдався, існування його прабатьківщини було не комільфо. Русь не могла існувати у двох місцях одночасно. Але попри це, на початку ХІХ століття, увесь світогляд, мода та тренди в Московії були українськими. Навіть дітям Миколи І на ніч читали наші народні казки. Ось чому великою популярністю користувалися оповідання Гоголя. Світогляд і все повітря було руським — тобто, українським. Розумію, зараз у це важко повірити, оскільки імперія все переформатувала на зовсім навпаки. І коли це сталося, вона зробила наступний крок.

України немає, а її територія фізично окупована. Більше того, у нас відібрали і церкву — наш духовний простір. Відбувся повний колапс. Тому, сказати, що Шевченко створив нашу ідентичність, це - не сказати нічого. Насправді, він зробив більш грандіозну річ — він витворив Україну. Тоді, у 1848-му під час європейської «Весни народів», всі нації давали визначення собі. І Шевченко подав модерне самовизначення України. Самовизначення України у духовному просторі. Він створив простір, в якому можна було жити, попри окупацію територіальну і духовну. Такий собі віртуальний простір і віртуальну Україну. І цього вистачило, щоб Україна була і відбулася. До речі, у це зараз теж важко повірити, але Тарас Шевченко жив не в Україні, а в Санкт-Петербурзі і на засланні. Батьківщину, за все своє життя, він відвідав тільки двічі. Утім, він створив Україну як Всесвіт. Проте це був селянський Всесвіт. Хоча і вся московська імперія була тільки селянською, попри це вона почала знівельовувати українську ідентичність, як селюцтво.

Це стало можливо, бо ми втратили власну еліту. Наша стара аристократія зрадила Україну і ціною відречення купила собі привілеї. Я маю на увазі генерацію Хмельницького і його старшин. Вони у 1654 році продали право на існування України в обмін на дворянство для себе і своїх дітей. Хоча функція еліти — це дбати про народ і відтворювати його державність та ідентичність. У ті часи формувалася Вестфальська система і утворювалися сучасні держави. В тому числі, і держава України. У 1651 році ми уже були повноцінною європейською державою. Якби не цей ганебний акт Хмельницького та його старшини, ми б не втратили свого право на власну еліту та аристократію.

Що робити у настільки безнадійній ситуації? Здавалося, б ніяких шансів. Знищили усе, що могли. Навіть монастир, де настоятелькою була матір Івана Мазепи, зачистили і побудували на його місці імперський арсенал. Він і понині знаходиться навпроти Лаври і чоловічого Михайлівського монастиря. Ви уявляєте який був рівень наруги і масштаб протистояння?

І от завдяки Шевченку з’явилася Україна. Вона це зробила дуже круто, надзвичайно гідно та кольорово. Та це — перша половина ХІХ. Але ідентичність не є залізобетнною конструкцією та застиглим монолітом. Ідентичність — це жива матерія, яка щодня потребує свого відновлення та перепідтвердження. Надто, якщо перед народом постають виклики. І народ, відповідаючи на них, здійснює свій розвиток.

Особисто, я б не міряла титанів між собою. Кожен із них Велет, і ми стоїмо на їхніх плечах. Лариса Косач зробила неймовірну річ. Вона вирішила проблему, яку по собі залишив Тарас Шевченко. До неї українка завжди була тільки селянкою. А Леся — аристократка. Вона надала українству модерної аристократичності. Так, у нас тоді було дуже мало аристократів. Буквально 8 — 10 родин, які говорили своєю мовою та витворювали Україну. Але тоді нагальний виклик полягав не тільки у тому, аби не бути лише придатком імперії. Ми мали стати самістним європейським явищем і перетворитися на унікальну повноправну одиницю. А це означало, що потрібно мати власну культуру світового рівня. Без власних аристократичних традицій і живучи із забороною на власну мову та школи. Уявляєте масштаб цього виклику? Лариса Косач жалілася в одному із своїх листів, що мусить писати не те, що хоче, а те, що конче потрібно зробити, аби підняти українську культуру до світової.

По-перше, вона творила драматичні твори. Свого часу, Кропивницькі та Саксаганські породили український театр. Він був нашим власним, а не імперським явищем. Утім, для театру потрібні були п’єси. Тому, найбільший доробок Лесі Українки — це драматичні твори. Вона імплементувала актуальний європейський дискурс у тканину нашої культури. Вона вплітала провідні міфи світової культури у тканину нашої культури. Вона переклала і міф про Донжуана, і твори з античності та християнства. У неї є навіть сюжет з ісламської культури про Айше та Магомета. Про справжнє кохання, коли молода Айше ревнує халіфа до покійної Хадіджі, бо він весь час ходить на могилу своєї першої дружини. Айше не розуміє, чому Магомет і досі кохає цю стару та ще й померлу жінку.

Однак неоціненність внеску Лесі Українки полягає навіть не в цьому. Люди — істоти невдячні, вони звикли не помічати, те, що мають. Хочу наголосити: наше сьогодні ми отримали завдяки титанам і дуже великою мірою, завдяки Лесі Українці. Вона дійсно мала не дуже міцне здоров’я і від того страждала. Однак це не завадило їй бути, як висловився Франко, єдиним чоловіком у нашому суспільстві. Хоча, і сам Іван Якович був неабиякий Титан. Та Франко теж був селянський син. Він навіть одного разу через матеріальну скруту був змушений зі Львова повернутися на два роки до своїх Нагуєвичів, щоб працювати в полі. Каменяр не мав грошей і був змушений вирощувати їжу самостійно. Уявляєте? Натомість, Леся Українка була аристократкою. Тому найперше, її зусиллями ми стали аристократичною нацією з питомою європейською культурою. Леся Українка попрацювала над багатьма параметрами модерності. Зокрема, саме вона розпочала український феміністичний дискурс.

Та чому Лесю і досі подають передовсім як недугу жінку? Бо імперці вважають, що ми — українці, маємо бути їхнім колоніальним додатком. Біомасою імперії. Тими, в кого немає нічого власного: ні культури, ні героїв. Втім, завдяки нашим титанам ми компенсували це. Не маючи державних інституцій, ми стали Україною! Ми стали питомо повноцінними і навіть перегнали європейців у деяких речах. Як Драгоманов, що породив першу в світі теорію соціальної (а не ліберальної чи національної) демократії.

Тому імперії це потрібно було якось закамуфльовувати. Отже, багатьох наших героїв, зокрема Драгоманова, вичистили з нашої традиції. Хоча, дядько Лесі — більше ніж титан, він — деміург. А тих, кого не можна було викреслити з традиції, як Драгоманова зображували у секондхендних тонах. Ось тут і прислужилася невиліковна хвороба Лариси. Імперія зліпила з неї не люблену та не поціновану «кривеньку качечку». Цей образ був потрібен, щоб впхати Лесю у провінційну парадигму «недо». Це при тому, що вона створила парадигму «понад».

— Є інформація, що її не любила мама — Олена Пчілка.

— Олена Пчілка — то не так страшно. Я маю на увазі, що Ларису нібито обходили та не любили чоловіки. Це неправда. Якщо вже зайшла мова, скажу декілька слів. Ларису Косач любили, захоплювалися та обожнювали багато чоловіків, а вона захоплювалася Сергієм Мержинським. Однак то не було кохання у його романтичному розумінні. Лариса поділяла Сергієві цінності і його повсталий дух. Вона доглядала за ним хворим і залишалася з ним до самісінької смерті. У Лариси є ціла низка поезій, написаних в цей час і з цього приводу. Наприклад, білий вірш «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами», де вона говорить:

«А потім і щастя і горе обірвалися так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде до того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш свою тонкою рукою, все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, — ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…»

Це була не еротична близькість, а духовна, цивілізаційна спорідненість. А знаєте, як вона прийняла освідчення від свого чоловіка, Климента Квітки? Якщо б Лариса йому відмовила, він пригрозив кинутися зі скелі. І це був не жарт.

Тому, Леся Українка — це люблена, вродлива і, безперечно, геніальна жінка! А як вона чудово грала на фортепіано! Утім, мати її дійсно не любила. Між іншим Олена Пчілка — це також наш титан. А два титани в одній хаті…

— Літературознавці кажуть, що в мами Лесі був дуже противний характер.

— Якщо говорити про Лесю Українку в контексті Тараса Шевченка, то вони дійсно пов’язані. Їх об’єднує намір Олени Пчілки народити «другого Кобзаря». Це — у прямому сенсі. І тут треба віддати належне Олені Пчілці. Вона вирішила це завдання професійно, вона успішно реалізувала свій намір і забезпечила Україні другого після Шевченка генія. Утім, всі свої надії вона покладала на старшого сина Михайла, якого назвала на честь брата. Але одразу після його появи на світ, вона завагітніла Лесею. Народження двох дітей, через маленький проміжок часу, дуже підірвало здоров’я Ольги Драгоманової-Косач. Вона не розуміла, нащо їй Лариса. Та оскільки дівчинка таки народилася, вона стала «додатком до Михайла». Їх навіть називали спільним ім’ям «Мішалесіє». Брат і сестра дуже любили одне одного і були як близнюки. Олена Пчілка потурбувалася, аби Михайло отримав першокласну освіту і разом з ним навчалася і Леся. Так, Олена Пчілка дійсно втілила свій задум. Утім, не в особі Михайла, який став математиком і рано помер, а в особі Лесі. І це — феноменально.

Тому Леся Українка ніяк не пхається в убогий шаблончик слабкої, хворої, та не любленої дівчини. Добре, що хоч не додумалися її назвати некрасивою. Вона була настільки енергійною та живою і ніжною, що навіть виховувала молодших сетер. Для Ольги та Оксани вона написала підручник з історії. Коли наймолодшій сестрі Ісідорі було 2 роки, вона захворіла лихоманкою — смертельним недугом для немовлят. Виживши, дівчинка згадувала, що лише завдяки Ларисиному догляду, їй вдалося одужати і побороти смерть.

У Колодяжному, Леся очолювала бригаду, яка займалася консервуванням овочів та фруктів на зиму. А коли стало зрозуміло, що вона не може перебувати на Волині через вогкий клімат, батько збудував під Гадячем нову господу, де Леся мала власний кабінет на другому поверсі, з якого відкривався чудовий краєвид на Псел. Там вся родина проводила літо і відтак Лариса мала змогу хоч влітку перебувати в колі родини. По вечорах вони гуляли на березі Пселу. А коли була негода, Леся вигадала родинний літературний конкурс. Члени сімей Косачів та Драгоманових мали писати твори, а потім їх зачитувати і слухати. Переможців обирали голосуванням. Якщо Лесині твори не ставали лідерами, вона щиро раділа за переможця. Вона була настільки натуральною та живою, що муміфікувати її просто не вдасться.

Якщо почати розкопувати ці речі, читати листи і з’ясовувати, як було насправді, ви відкриєте великий першорядний світ. Я не знаю аналогів Лариси у Європі. За духом їй так і не знайшлося рівного феномену. Саме тому її і змальовували як щось провінційне та убоге. А як це зробити? Сказати: «Та вона була не люблена і хвора».

Я весь час перечитую Ларису. Надто, коли кепсько і дуже сумно. Коли здається, що безглуздя, яке панує навколо, буде вічним. Коли немає з ким поговорити, я беру її видання і черпаю сили. У неї є твір під назвою «Три хвилини». Це спір між жирондистом та монтаньяром. Там зокрема ідеться про те, що кожен мозок витворює власний світ. Уявляєте, це Лариса сказала ще у ХІХ столітті! А тільки зараз, на початку ХХІ століття наука дійшла до обґрунтування таких речей. А у неї це написано у «Трьох хвилинах», тобто, ще за царя Гороха. Її творчість містить стільки сенсів, стільки нечитаного і невідкритого, що являє собою безцінний скарб і арсенал для нас.

Наприклад, у Лариси є балада про Роберта Брюса — короля Шотландії. Її сюжет — питомо актуальна українська тема. Роберт Брюс повернувся з чергової битви переможеним. Він в розпачі лягає та дивиться на стелю. Раптом його погляд знаходить павука. Комаха падає і знову піднімається. Таких спроб король Шотландії нарахував 16. І тоді він зрозумів, якщо навіть павукові під силу боротися знову і знов, то чим гірший він, — король? Роберт підвівся, пішов та переміг у битві. Хіба ця балада про короля Шотландії насправді не про нас? І таким є кожен її твір. Я вже не кажу про «Лісову пісню». Ця казка є твором хисту, доступним лише деміургу!

Навіть в останні дні свого життя, коли вона вже марила і інколи приходила до тями, вона надиктувала матері задум нового твору, що виглядає, як на мене, ще масштабнішим за «Лісову пісню». Сюжет такий — в Александрії

«живе сім’я грецька, коли нова віра вже взяла силу і почала тіснить і гнати тих, хто тримався давньої віри і кохався в науці.» Головний герой — Теокріт — дуже вчений еллін, не християнин, має цілу бібліотеку папірусів і двох дітей — сина і доньку. Діти сидять у себе у дворі дому, як приходить збентежений сусід і сповіщає, що батька схопили в храмі, його ув’язнено за те, «що ширив єресь» і проповідував грецьких філософів. Казав: «Нема рабів божих, — єсть і повинні бути люди, вільні «тілом і духом». Сусід застерігає дітей, «що прийдуть і до вас: заберуть всі папіруси, понищать, попалять яко писання «єретицьке» і «поганське». Діти вирішують поховати хоть найдорожчі писані речі… Ждуть вечора з турботою, чи встигнуть, збирають писання. Ідуть, ховають у пустині, просто в пісок. Ніч кінчається, сонце ледве встає і діти його молять берегти їхні скарби. Може, настануть кращі часи і хтось колись їх знайде — і дізнається великої мудрості. «Геліосе! Рятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх!»

Майже пряме звернення до нас і яке трагічно точне передбачення майбутнього стану речей! Коли ми повертаємося до її скарбів і спадку.

Для мене Лариса Косач — жива людина. Близька людина. Такою вона може стати для кожного із нас, хто, як і вона воює за Україну. Читаючи її поезії, ви можете із нею говорити.

Я вже мовчу про те, які вона писала фантастичні критичні статті. Багато перекладала з німецької, польської, французької, англійської та інших мов — Гейне, Шекспір, багато імен… Вона займалася збиранням нашого фольклору. До речі, завдяки цьому, ми маємо її голос. Існує запис з її голосом. Леся Українка — це неймовірний всесвіт. У радянських підручниках з неї навмисне зробили кривеньку качечку, аби її не читали і не йшли її дорогою.

Нащо нам її скарб?! Адже у своїх сюжетах вона розповідала, що рабів немає, а всі люди — вільні. І ось це — питома українська мрія. Леся творила нові сенси, які були модерними та європейськими. Деякі речі вона передбачила за пару десятирічь.

— Ким є Леся Українка для нашої нової цивілізації?

— Вона є всім. Розумієте, вона — еталон, взірець, з якого сьогодні можна створити нову ідентичність для України ХХІ століття «без страху і догани». Таку ж питому, кольорову, духмяну та стереоскопічну, сповнену неймовірною симфонією, яка дасть нам місце у світовій культурі. Саме завдяки їй ми маємо це місце. Хоча, світова культура її поки що не рецептувала.

Таких українців як Льва Толстого, Миколу Гоголя та Антона Чехова у якості «руських писателів» продюсувала та розкручувала імперія, як письменників світового масштабу. І вони стали частиною світової класики. А Леся Українка пішла на те, щоб ввійти до світової цивілізації тільки разом із своїм народом. Зауважуєте різницю?

Так що давайте, поспівчуваємо тому убогому світу, який не знає Лесі Українки. На щастя, її знаємо ми. Ми можемо отримувати від неї натхнення та взірець, як діяти сьогодні. Вона була шляхетною панною і зробила нашу культуру аристократичною. Так само, як Шевченко її зробив народною та українською.

Я була б щаслива, якщо той, хто читатиме нашу розмову, відчує потребу взяти до рук якийсь із творів Лесі. Зрозуміло, це не потрібно їй — вона ж бо відбулася. На відміну від нас. Це потрібно нам, щоб міцно стояти на ногах.

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Суспільство
  • Олена Скоморощенко: Леся Українка — це еталон, з якого була витворена найкраща наша ідентичність