Андрій Павленко: Монументи — це обличчя держави

Киянин Андрій Павленко зміг довести свою пасіонарність мінімум двічі. Чоловік брав участь в подіях Революції Гідності і волонтером їздив, на обпечений війною Схід. Коли режим Януковича пішов у свій передсмертний кривавий наступ, а снайпери розстрілювали беззбройних людей, Андрій відносив поранених у безпечне місце. А коли, зелені іхтамнєти захопили Донбас, чоловік проміняв затишні вихідні вдома на волонтерські поїздки на Схід. Зараз Андрій Павленко працює над вшануванням полеглих на Майдані і очолює благодійний фонд «Пам'яті Небесної Сотні». Волонтер мріє втілити образ кожного полеглого на Революції Гідності у монумент. Та це виходить, значно складніше, ніж хотілося б. На заваді проекту стоять нестача коштів та жадібний, чиновницький інтерес. Про проблеми, пов’язані з увіковіченням Небесної Соті Андрій Павленко розповів i-ua.tv

— Відбулася Революція Гідності. Ми отримала нових Героїв. Кажуть, що події на Майдані Незалежності 2013 — 2014 року змінили свідомість українців. Адже після Майдану, з’явилися і добровольці, і волонтерський рух. Як ви вважаєте, чи дійшла Революція Гідності до своєї фінішної прямої?

— Ні, вона ще не дійшла. Рух ще триває. 300 років московського іга над Україною продовжує давати свої плачевні наслідки. Безперечно, що найсвідоміші українці змінилися одразу і ведуть за собою менш свідому масу до сих пір. Ви ж розумієте, що за часів «совку», виховання було, ще т. е.

Тому, до закінчення Революції Гідності потрібно, ще їхати та їхати. Навіть на нашу діяльність ми скрізь отримуємо спротив. Це робить і влада, і незрозумілі активісти. Останні кажуть: «Нащо нам ті пам’ятники? Давайте краще побудуємо стадіони».

Полюбляють гальмувати процес і чиновники. Вони це роблять впевнено і вперто вже сьомий рік. У нас виникають проблеми з виділенням землі та коштів. Розумієте, щоб збудувати пам’ятник, треба принижуватися. Ми змушені пару тройку років ходити і клянчити гроші. Коли кошти не дає держава, ми їх шукаємо самотужки. Усе це трохи сумно, але загалом, ми рухаємося вперед. Безперечно, ми змінюємося повільною, але все йде на краще.

— Ви виготовляєте пам’ятники. Хто об’єднався навколо вашого проекту?

— Мої друзі та небайдужі люди. Це — скульптори, художники, інженери, усі ті — хото можуть та хочуть допомогти. У мене є благодійний фонд «Пам'яті Небесної сотні». Кожному полеглому Героєві Революції Гідності ми намагаємося встановити на його малій батьківщині гідний пам’ятник. На моє переконання, люди повинні знати тих, хто заради їхнього майбутнього віддав своє життя!

— Скільки вже пам’ятників вам вдалося побудувати?

— Чесно кажучи, я не рахував. В цілому, виходить десь 2 — 3 на рік. Вставити пам’ятник — справ з нешвидких. Спочатку потрібно отримати від скульптора ескіз, потім провести розрахунки, потім розібратися з фундаментами. До того ж, у нас кожен пам’ятник — індивідуальний: десь граніт, десь метал, десь бронза, а десь — нержавіюча сталь. Звісно, нам щось вдається, але в більшості випадків — ні. На жаль, ми реалізували лише 10% наших ідей.

— Ви брали участь у Революції Гідності і, зокрема, виносили поранених.

— І виносив, і сам був поранений 18 лютого. Одна людина — Герой Небесної Сотні — ціною власного життя прикрив мене від снайпера і сам загинув. Це був Леонід Полянський — мешканець Жмеринки.

— Чи поставили йому пам’ятник?

— Так, у Жмеринці є. Чесно кажучи, він мені не дуже зрозумілий. Просто місцева влада зробила міжусобойчик. Та пам’ятник є. І це — вже добре.

— Що на Вашу думку, потрібно зробити, аби українське суспільство стало більш свідомим?

— Нам потрібна інтелектуалізація. І вона має відбуватися на справі, а не на словах. Це і остатні програми, яких у нас немає, і спеціальні постанови на рівні законів про вшанування наших Героїв. Я вже кричу сьомий рік, але досі немає цільової державної програми, з приводу увічнення Небесної Сотні.

Монументальне мистецтво дуже старе. Воно походить з давніх часів: Стародавньої Греції, Риму, Єгипту та Вавилону. Монументи — це обличчя держави. Якими є пам’ятники, такими є і люди в країні. А в нас, за часів «совка» тими Ленінами, неначе цвяхами розіп’яли всю Україну! Саме в нас, на теренах колишнього СРСР таких пам’ятників була найбільша кількість. А нового на жаль, створювати майже ніхто не хоче. Хтось шкодує грошей, а хтось каже, що не на часі. Та коли прийде той довгоочікуваний час? Через сто років? Поставити гарні сучасні пам’ятники — це віддати борг хлопцям, які своєю смертю захистили Україну. Мені дуже шкода, що цього не розуміє більшість владних структур.

— Що нам потрібно зробити, аби Революція Гідності добігла до свого успішного завершення?

— Працювати (сміється). Працювати і приймати закони для людей. Потрібно не підвищувати податки, і не думати, де ще здерти гроші. Нехай дадуть свободу бізнесу — і тоді Україна стане найбагатшою країною. Потрібно засудити тих, хто довів Україну до такого плачевного стану! Натомість, убивць Небесної сотні вже судять сьомий рік. Звісно, у нас не все так класно, якби мені хотілося, та я — оптиміст. Ми хоч і повільно, але все ж таки рухаємося уперед!