Олена Скоморощенко: Коли ми говоримо «Росія», ми визнаємо свою колоніальність

І якщо ми спокійно, без зайвих емоцій називатимемо сусідню країну її історичною назвою, це прокладе нам шлях до нової України.

Московія — це історична назва Російської Федерації. Так території сучасної «Імперії Зла» іменувалися у історичних документах ХІII — ХІХ сторіччя. Утім, самі московити власну історію сприймати не хочуть. Їм легше жити на міфах про «тисячолітню імперію», як німці при Гітлері говорили «тисячолітній Третій Рейх» і використовувати вкрадену назву, від слова «Русь». Але чому ми — українці маємо їх називати штучним, фальшованим словом? Зрештою, ми ж не іменуємо Китай — Ханню, а Німеччину — Дойчланд. То чому ми маємо робити виключення для московітів? Своїми роздумами з цього приводу, поділилася з i-ua.tv філософ Олена Скоморощенко.

— Чому, на Вашу думку, Росію варто називати Московією? Що це: історична справедливість, чи данина сучасності?

— Ви формулюєте питання, за яким стоїть значно більше. Зокрема, життєво важливі для нас, українців завдання. Від їх вирішення залежить наша доля. І все оце міститься у виборі: Росія, чи Московія. Тут діє математичний принцип. Перш, ніж приступати до вирішення задачі, потрібно з’ясувати усі її умови. У нашому питанні, я їх бачу цілих п’ять.

Перша умова — необхідність вести розмову, очистивши її від пропагандистської складової. Причому, як чужої, так і своєї. І, повірте мені, це — дуже важко зробити. У нас — війна. І, найперше, це війна за ключові поняття. Тому, дуже важливо бути акуратними, не скочуватися до рівня пропаганди і не стати її жертвою. Жертва пропаганди (навіть власної пропаганди) гарантовано програє війну. Вирішення цього завдання — еквівалентне проходженню над прірвою між двома вершинами по вузькому канату. Будь-яке недотримання рівноваги означатиме падіння. Тому, ми маємо за собою слідкувати, аби не провалюватися у прірву пропагандистського дискурсу. Однак цього не досить.

Є ще і другий параметр. Нам потрібно очистити наш дискурс від ідеологічного контексту. І це питання є серцевиною надзвичайно популярної ідеології, яка у ХVІІ сторіччі була вельми потрібною та корисною, але сьогодні є не просто згубною, але й смертельно небезпечною. Я маю на увазі націоналізм, і похідний від нього дискурс «ми — вони».

— Але ж «вони» — і справді погані. «Вони» ведуть проти нас криваву війну, маніпулюють, брешуть та підміняють поняття!

— Ми до цього ще дійдемо. А поки, хочу вкотре наголосити: ми маємо відійти від пропагандистських та ідеологічних розмов та рефлексій. Тут навіть не підходить і міждержавний дискурс на рівні «ми — вони». Ви зараз зауважили, що «вони» роблять усе погане. Розумієте, наше завдання зараз — не покарати «поганих», а постати самим. І найпершою умовою для цього є скинути із себе всі присоски. Тому дискурс «ми — вони» трохи менше згубний, ніж націоналізм, але він також нищівний. Він прив’язує нас до старого і чужого та не пускає на власний шлях.

«Вони» — наше свічадо, яке дає нам власне відображення. Ось чому дискурс «ми — вони» має своє підґрунтя. Справа в тому, що «вони» багато чого нам розповідають про нас. Бо їм вигідний цей дискурс «ми-вони». Тому не можна до них ставитися як до протилежного та рівного собі суб’єкту. «Вони» — лише дзеркало. Ви ж не вибудовуєте відносини зі своїм дзеркалом, але натомість, працюєте над собою. Тому, ми маємо міцно триматися цієї точки зору, що вони з усією своєю пропагандою не є рівним суб’єктом нам, бо наша мета не воювати, а розвиватися. І це — третя позиція на шляху до досягнення нашої мети. На дорозі, до розбудови України нашої мрії для нас та для всього світу будь-яке зациклювання «ми-вони» — гальмо. Тут критично важливо позбутися присосок «ми — вони».

Тепер поговоримо про четверте. Варто розуміти, що тема, якої ми торкнулися є не лише провокаційною, але й відверто стрьомною. Вона зачіпає дуже болючий нерв. Тому, оперувати цю зону потрібно надзвичайно обережно. Наш дискурс не для базарів та площ, а для вузького кола спеціалістів, здатних поставити правильний діагноз. Тільки так може існувати надія прийти до нашої мети про успішну Україну майбутнього.

Тому, ми маємо усвідомити, в чому полягає наше головне завдання. Про що ми говоримо? Попри зовнішні ознаки «скандальної теми», ми зіткнулися з темою дуже серйозною. У ній, ніби в краплі воді, відображається весь океан наших проблем. І це — антиколоніальний дискурс. Справа в тому, що ми десь 800 — 900 років були колонією та звикли до такого стану. І ми, і покоління наших батьків та дідів сформувалися за умов колоніального світогляду. Ми не відчуваємо його, як бомж не відчуває ароматів помийки. Усе це — працює на довербальному рівні.

Для того, щоб нам постати, потрібно усвідомити та відмовитися від свого колоніального статусу та усіх його ознак. І це — дуже велика робота, яка на жаль і досі лишається неораною нивою. Хоча, таки була спроба її проорати. Соломія Павличко та Богдан Кравченко для цього зробили дуже багато. Вони були лідерами надзвичайно сильної інтелектуальної спільноти, яка переосмислювала наші засади: і історичні, і літературні, і гуманітарні загалом. Нам потрібно здійснити своє переусвідомлення. Розумієте, зробити переінсталяцію себе. Тільки тоді наш комп’ютер запрацює, як новий інстумент, а не як стара колоніальна шарманка з її «старыми песнями о главном».

Тому, коли ми говоримо «Росія», ми говоримо не про суміжну державу. Насправді, ми маємо на увазі себе. Ми називаємо себе «недо» і говоримо, що ми — колоніали. Бо Росії насправді не існує. Це слово затвердив своїм указом Петро І у 1721 році, а німкеня Катерина ІІ його поширила. Їй, європейці, було не камільфо бути правительницею варварських країв, тому вона намагалися видати їх за цивілізацію, а не цивілізувати їх. Це — різниця. Як кажуть тамтешні — «огромного размера». Саме тому, і вигадали конструкцію під назвою Росія. Хоча, спочатку це була земля Моксель, потім — Україна Заліська, далі Московський улус, потім — Московія. Але для Катерина це було не тим, чим варто хвалитися.

Та відречення від власної історії — велике зло. Яким би не було непростим минуле, але воно — твоє. Воно існувало і не перестане працювати проти тебе, якщо ти від нього відмовишся. Те, що московити відмовляються від власної непривабливої історії — їх проблема. Але заради своїх ілюзій вони хочуть змусити нас відмовитися від власного славного минулого. І ми на це погодимося?

Що ж стосується нас, нам українцям потрібно нове самовизначення. Для цього необхідний новий світогляд та модерна ідентичність. У цій справі слід посилатися і на наші витоки, а це — Русь. Утім, Русі не може бути дві. Вона тільки одна. Це — енергетична конструкція, схожа на великий космічний двигун. І коли ми говоримо про когось іншого «Росія» — це, означає, що ми відмовляємося від своєї землі, своїх предків, своєї традиції та свого двигуна.

У праві є таке поняття, як визнання своєї вини. Воно має дуже велике значення, оскільки багато залежить від того, чи визнав ти свою вину. Так само і з нами! Годі говорити на когось Росія та відмовлятися від власних скарбів та спадщини! Давайте більше не будемо висіти в повітрі, втрачати свою ідентичність, фундамент та напрями розвитку.

На сьогодні, це — питання відкрите. Тим паче, воно дуже зіпсовано націоналістичною ідеологією. Власне на мові, Ленін і купив сто років тому Україну! Не треба про це забувати і вкотре вестися на провокацію! Безперечно, мова — потрібна але годі все зводити тільки до неї! У представників Харківської цивілізації було гасло «Українізація та Індустріалізація!» І де вони зараз? Як вони закінчили своє життя? Де та Україна, яку вони хотіли побудувати за допомогою такого гасла, де на першому місці стоїть «українізація»?

Нам потрібно самовизначення. І це справа не базарів, площ, чи навіть майданів, а досить вузького кола інтелектуалів, які працюють над подоланням нашої колоніальності і створюють власний проект! Так, як Іван Франко заснувавши найпершу в Україні (і в Московії) партію назвав її Русько-Українська радикальна партія. Дуже важливо позбавити цей дискурс емоційної складової. Знаєте, чим шкідливо те, що слово Росія, для нас ніби червона ганчірка для бика?

— Тут без емоцій дуже складно. Йде війна, люди гинуть, хтось втратив домівку, а в когось зруйнувалася доля.

— Усе це зрозуміло. Однак у чому наша мета? Звісно, ми можемо все це констатувати, скиглити та підбивати втрати. Та куди це нас приведе? Думаю, до чергової депресії. Натомість, доречніше взяти голову в руки і поміркувати, як знайти кінцевий пункт нашого руху. Коли ми, нарешті, визначимо нашу точку «Б», потрібно буде описати, як вона виглядатиме. Тут я б дуже радила позбутися емоцій. Вони можуть тільки нашкодити, бо вони здатні не просто створювати білий шум, а відверто заводити на манівці. Емоції — це те, що нас збиває із правильного шляху. І поки ми йдемо по канату над прірвою, про це варто пам’ятати. Тільки будучи уважними, ми зможемо прийти до мети.

Саме тому, я — прихильниця відмови від назви «Росія». І це — існуюча практика. Скажімо, німці називають свою країну «Дойчланд», а китайці — «Хань». Я можу навести багато подібних прикладів. То чому ми повинні називати Московію Росією? Незалежно від того, як себе називає сусідня країна, ми маємо право її називати так, як вважаємо за потрібне.

Однак є одне АЛЕ. Слово «Московія» дуже важливо вживати з великою повагою. Без зверхності та приниження. Ми ж не кажемо, з якимось негативним контекстом Вірменія, чи Молдова? Ми просто виголошуємо назви цих країн. Попереду нас очікує дуже ретельна робота з переформатування відносин. І це потрібно робити не заради когось, а виключно для себе. А тому, маємо думати та будувати свій шлях і перестати вступати у відносини з дзеркалом!

Так, я розумію, що це дуже болюче питання. Я навіть усвідомлюю скільки з цього приводу буде дошкульних міркувань. Робота, яку почала іще Соломія Павличко з переосмислення нашого спадку і ідентичності так досі і не завершена. Ми все ще перебуваємо у контексті імперського світогляду. Передовсім, у сенсі самоусвідомлення у якості колоніального народу. А з таким спадком нас не очікує нічого доброго. Для будь-якого будівництва окрім архітектора, потрібні люди, які очистять від завалів будівельний майданчик. Бо на сміттєзвалищі не можна побудувати нічого, крім сміттєзвалища, і тут навіть не допоможе ніякий супергеніальний проект.

Ба більше того, самоусвідомлення не регулюється законом. Воно або відбувається, при чому за участю кожної людини, або ні. І тут рахується кожен, який вирішує не робити іншим зла, не ображати навіть поганих людей і їх не принижувати у відповідь. Я не буду викладати Нагорну проповідь, але у ній закладені дуже правильні принципи. Вони вірні передовсім не з етичного боку, а з точки зору, ефективності побудування гарного майбутнього. Повірте, це — дуже дієві інструменти. Так, ними скористатися надзвичайно важко. Особливо, якщо нас провокують інші на негатив. Це все одно, що як у Барона Мюнхгаузена, витягнути себе за волосся з болота.

Я переконана, що дискурсом про нову Україну має займатися не весь народ, а вузька спільнота спеціалістів. На мою думку, такі питання повинен вирішувати фаховий інститут. Я вважаю, що у нас має бути інститут Московії, але нам потрібно докладати над собою зусиль, щоб не втягуватися у дискурс, які «вони» і хто «вони» такі. Ми не відповідаємо за них, ми відповідаємо за себе. Ми повинні показати, які ми і що ми можемо.

Нам потрібно наш наратив лікувати дуже обережно та без жодних емоцій. Передовсім, з точки зору одного важливого критерію — нашої відповідальності за себе і своє майбутнє. І зазирати у дзеркало слід тільки тоді, коли дійсно виникає нагальна потреба. Однак не можна все життя просидіти перед кривим дзеркалом та плювати у перекручене відображення. Така діяльність не дає жодних позитивних наслідків. Хоча, ми цим займалися усі останні навіть не 30, а 300 років.

Та зараз настав час змінити практику! Ми маємо відмовитися від пропаганди, ідеологічності, міждержавності та міжнародності. Бо є на світі ми і ми маємо побудувати власну країну. І ніякі інші держави нам для цього не потрібні. Звісно, ми співпрацюватимемо зі всіма, але будемо спиратися тільки на себе. Власне, як це у нас на очах зробили азербайджанці.

І якщо ми спокійно, без зайвих емоцій називатимемо сусідню країну її історичною назвою, це прокладе нам шлях до нової України. Так ми зможемо позбавитися старого колоніального дискурсу, з якого і виникають словосполучення: «братській народ», «спільна доля», «єдине майбутнє» та інші міфологеми. Однак ми маємо це зробити дуже обережно. І передовсім з великою повагою до інших і до себе. Тільки так ми станемо дійсно вільними і почнемо власне життя, як вільні люди, а не колоніали, які все ніяк не можуть відчепитися від своєї колишньої імперії та живуть в чужих смислах і наративах.

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Суспільство
  • Олена Скоморощенко: Коли ми говоримо «Росія», ми визнаємо свою колоніальність