Юрій Буздуган: Наша земля називається — Русь-Україна. І ми маємо зібрати «співдружність русів» на кшалт співдружності британської

І все таки: Московія, чи Росія? I-ua.tv продовжує цикл матеріалів про найвідповіднішу назву для держави-агресорки. А можливо, нам для початку, варто провести власну велику роботу з визначенням нашої — української ідентичності? Своїми роздумами з нами поділився експерт з питань індустріального розвитку Юрій Буздуган.

— Як потрібно називати країну-окупантку: вкраденою назвою «Росія», чи її автентичною — «Московія»?

— Для початку, розповім про дві попередні обставини. Перша — самоназва країни є її особистою справою. Я дуже не хочу, щоб Україна перетворилася на Росію, Московію, країну Моксель, Володимиро-Суздальське князівство, чи які там іще носила імена держава-терорист. Ми не повинні називати себе за їх смаком. Так само і нам не слід, нав’язувати їм обрані для них імена. З іншого боку, нам ніхто не заважає називати їх на наш розсуд. Це — виключно наша справа. Якщо вони дозволяють собі обзивати нас малоросами, то ми маємо таке ж саме право обрати для них ім’я за власним смаком.

Утім, ім’я країни не просто назва. Це — містичний оператор. Він задає її майбутню долю, яка залежить від двох речей. Перший фактор — географічне положення. Люди, які живуть у спекотних піщаних пустелях, одягатимуть жінку в паранджу. Так вони зберігатимуть її ніжну шкіру від пекучого сонця. Мешканці країн, розташованих далеко на півночі, чи то канадські індіанці, чи то евенки, чи то лапландці, ходитимуть у хутрах. Тепле хутро здатне захистити шкіру жінок та чоловіків від морозів.

Географія та геополітика є об’єктивним чинником формування долі народів і його неможливо змінити. Однак існують ще й суб’єктивні чинники. І назва країни — один з них. Для прикладу, візьмемо Московію. Колись це була країна Моксель. Коли у Х — ХІ сторіччі її землі були нашою колонією, вони називалися Україною Заліською. Свідченням того є Переяслав Заліський, який носить свою назву ще з тих часів.

Землі країни Моксель знадобилися Русі для ведення господарства. Справа в тому, що у Х столітті віднайшли хомут. До тих пір землероби орали на волах. Ці тварини є надзвичайно потужними робітниками. Їхня грудна кістка тисне на ярмо і легко тягне плуга. Утім, трудолюбивий віл має один істотний недолік. Він — надзвичайно повільна тварина, а отже, за час посівної не встигають обробляти землю далі 5 км від села.

Саме тому, заселені землі Русі нагадували родзинки у кексі. Більшість земель залишалися необробленими. І так тривало до Х століття, поки не винайшли хомута, призначеного спеціально для коня. Без цього знаряддя швидка та вправна тварина не могла працювати на полі. Кінь тягнув ярмо, воно поступового його душило, і він гинув. Та хомут виявився справжньою знахідкою для гречкосіїв. Він рівномірно тиснув на шию коня, і зона ефективного користування різко просунулися на північ. У Х столітті ми захопили землі Моксель і зайнялися їх обробкою. Так з’явилася Україна Заліська.

На піку могутності Київської Русі, коли почали ділити землі між дітьми Ярослава Мудрого, ці землі нарекли Володимиро-Суздальським князівством. Так тривало допоки через зраду Олександра Невського і його батька Ярослава — сина Всеволода Велике Гніздо, Русь загарбали монголи.

— Між іншим, Російська православна церква вважає Олександра Невського святим.

— По-перше, його батько Ярослав Всеволодович одягнув на південну частину Русі монгольське ярмо. До речі, останні наших земель не потребували. Монголи — степовики. Навіщо їм лісостеп, а тим паче — ліс? Утім, після пропозиції Ярослава Всеволодовича плани монголів одразу змінилися. «Щедрий» князь пообіцяв Батиєві данину, покору і рабів. Хан, не будучи дурнем, запитав у Ярослава причину такої доброти. Ярослав Всеволодович попросив не багато не мало, а ханський ярлик про призначення його головним князем. Так Русь стала колонією під зовнішнім управлінням.

Завдяки зраді Ярослава Всеволодовича, з наших земель щорічно вивозився ясир. Вільними від монгольської влади залишилися тільки Новгород та Москва. Втім, Ярославів синочок Олександр побив усі батьківські «успіхи» і віддав загарбникам навіть терена Московії. Бо після смерті свого татка, він одразу стати князем не міг. На заваді стояли правила престолонаслідування на Русі. Княжа шапка передавалася не від батька до сина, а від старшого брата до молодшого, аби на чолі держави не опинилося дворічне дитя. Звісно, ця система мала свої недоліки, але в цілому працювала доволі непогано.

У боротьбі за владу «святий» князь не погребував пролити кров власного дядька. Аби позбутися конкурента, Олександр Невський написав на Михайла монголам донос. Загарбники стратили законного спадкоємця і поставили верховним князем Олександра. А розплатився той поневоленням вже й самої Московії. Та князь-дядьковбивця вирішив підмастити ще й духовенству і віддав адміністративну владу дияконам. Ось за це російська православна церква і зробила з Олександра святого.

— Що там з нетлінними мощами?

— Був один такий зрадник — Ярема Вишневецький — найбільший магнат і ворог Хмельниччини. Коли відкрили його труну і провели генетичний аналіз, виявилося, що то — жіночі кістки. Нехай перевірять нетлінні мощі Олександра Невського. Мабуть, там знайдуть багато цікаво. Історія любить жарти.

Та давайте повернемося до наших баранів. Московити у гігантському концтаборі, на який вони перетворили Русь, зайняли місце головних поліцаїв. Вони забезпечували монгольський порядок і відбирали у людей данину. Причому відбирали стільки, щоб і монголам було і собі залишилося. Пам’ятаєте історії про Івана Першого-Калиту? Саме в цей момент ця наша колишня колонія Україна Заліська, потім наша глибока провінція Володимиро-Суздальське князівство і перетворюється на Московію — країну цепних псів монгольських окупантів. І саме в цей момент, щоб прикрити своє брудне нутро вони починають себе називати Велика Русь — адже ж це в нас сидить Великий князь, призначений монголами!

Втім, монголи не були дурнями, знали ціну зрадникам і тому любили гратися з москалями у баланс та противаги. На головний престол вони призначали то Івана Московського, то Михайла Тверського, то Василя Московського, то Михайла Тверського. Справа в тому, що у Твері князі один за одним називалися Михайлами Михайловичами, а у Москві — Івани Васильовичі чергувалися з Василями Івановичами.

Знаєте, через що відбулася відома битва на Куликовому полі? На місці сучасної Астрахані знаходилася столиця Золотої Орди. Звідти черговий раз Великим Князем призначили не московського князя, а тверського. Тут Московити вирішили зрадити і монголів-благодійників. Вони вирішили змінити «кришу» і лягти під кримського хана Мамая. Але зрадники є зрадники. Зрештою, москалі надурили і Мамая почавши йому платити все менше ясиру. Тобто, вдарилися у повний бєспрєдєл. Вони не «боролися проти татаро-монгольського іга», а просто «шістка» вкрала «общак» і не захотіла віддавати його пахану. За що і була покарана. Через два роки після битви на Куликовому полі правильні, прикаспійські монголи Москву спалили вщент. А «визволитель Русі» Дмитро Донський і не подумав її захищати, як його предок Олександр Невський і не подумав захищати ні Києва, ні Москви…

Маючи настільки брудну спідню білизну, московити прагнули, як би краще прикрити свій сором. Саме тому вони вигадали концепцію Великої Русі і все почали називати великим: Великоросія, Ростов Великий (за населенням та територією, у сотні разів менший, ніж Ростов-на-Дону).

Утім, їх геополітична одиниця таки існує насправді. Вона має власну абсолютну окремішність і природні кордони. Московія являє собою квадрат, обмежений з південного сходу Окою, а з півночі і сходу — Волгою. Цей квадрат має 3 захищених сторони: від Рязані до Нижнього Новгороду, від Нижнього Новгороду до Ярославля, від Ярославля до Твері. Усередині знаходяться Володимир та Суздаль. А ось стольне місто Москва — розташоване не в центрі, а з незахищеного четвертого боку. По лінії Твер-Москва-Рязань була відкрита земля.

Тому, Москва не серце країни Моксель. Москва — це, вибачте, швейцар. Це означає, що їхній рівень мислення та рефлексій знаходиться на рівні швейцара. Він думає, як себе захистити і відсунути кордон далі на Захід. Бо саме з цього боку у Московії знаходиться відкрита земля. Тому, вони несамовито верещать: «Смоленськ — наш!», «Мінськ — наш!», «Варшава — наша!» і взагалі кордон Московії має проходити по Бресту, який знаходиться у Франції. А ще краще — по Лісабону. Тільки тоді ми зможемо заспокоїтися".

Вони не думають. Такі дії у них закладені на рівні рефлексів. Москва не змогла зупинитися. Навіть після того, коли вона зрадою з’їла спочатку Київ, потім Володимир, Суздаль, Твер і навіть саму Орду. Для кращого розуміння, давайте я вам розповім казку.

Один султан переодягнувся у простолюдина і вирішив прогулятися містом. На своєму шляху він зустрів жебрака, який несподівано видав: «Ось якби я був падишахом…» — «Може зі мною через цю людину говорить Господь?», — подумки сказав султан. Володар наказав одягнути жебрака в дорогі шати та доставити до палацу. Зранку султан поставив його перед візирами і сказав: «Кажи, Божа людино, що ти хотіла мовити від імені султана». Той довго думав і вичавив з себе лише одне: «Подайте на подаяння!». Так само і з москалями: вони думають тільки як подалі відсунути свої кордони на Захід. Вони абсолютно не замислюються над питаннями безпеки та захисту своїх людей і розвитком територій. Ось чому, Московія вигадала казку про Велику Русь. Але подивіться на що вона перетворила землі «Великоросії»! Адже саме про них московити жартують: «Есть ли жизнь за МКАДом».

І от зараз ми будемо спостерігати смерть страшного утворення, життя якого заклали ще в ХІІІ столітті. Це так само, як продати душу дияволу. Можна відтягати момент смерті якомога довше, але до пекла все одно доведеться йти. Так само і вони. Взявши собі вкрадену назву Русь і нарікши себе великими, вони заклали свою майбутню долю. Зараз вони не можуть вирватися з замкненого кола. Вони завжди будуть зрадниками та брехунами. Розумієте? Такою є їхня доля з того моменту, як вони взяли собі брехливу назву.

Але як бути нам? Ми багато сторічь йшли в них на поводу. Вони повели нас манівцями і змусили відмовитися від нашої визначальної назви. Русь — це наше давнє ім’я. Не Росія. Всеросійським імператором почав себе називати Петро І, а Катерина ІІ дала імперії ідеологічне підґрунтя. Та вибачте, чому ми відмовилися від власної назви? Славної назви! Лише сто років тому, ми вважали себе русами! Як називалася праця Михайла Грушевського? «Історія України-Руси». Ще до нього, Іван Франко заснував Русько-українську радикальну партію. Першу політичну партію в Україні. Звертаю вашу увагу: на відміну від Грушевського Франко поставив Русь на перше місце, а не на друге.

Тільки через те, що під росіянами нас жило більше, ніж під австрійцями та поляками, ми називаємося Україною. Хоча ще сто років тому, значна частка нашого народу іменувала себе русинами, а не українцями. Тому, головне питання до нас не «Як нам називати Московію?», а «Як ми маємо називати себе?».

Чому ми, в угоду чужій волі, відмовилися від назви «Русь»? Так, зараз весь світ звик до слова Україна. Це — символ боротьби не просто за незалежність, а за Свободу. Україна — це лідер простору свободи проти неволі. Це — символ героїзму. Кіборги з ДАПу, герої Луганського аеропорту, були не русинами, а українцями.

Тим не менш, перед нами постало питання самовизначення. Чому московити відмовляються від власного минулого, я добре розумію. Воно брудне і їм за нього соромно. Утім, їм доведеться через «пройти через Правду», як німці пройшли через денацифікацію. Французи не відмовляються від відповідальності за те, що вони відрубали голову королю. Вибачте, вони підняли руку на помазаника Божого. Вони, навпаки, пишаються цим.

Що ж стосується московитів, нехай вони називають себе, як хочуть. Це їхнє суверенне право. А ось як нам їх називати — вирішувати нам, хоча воно для нас немає великого значення. Наприклад, я не хочу поводитися з ними, як вони з нами. Я не бажаю їх називати недоросами, чи мокшею. Я не хочу казати, що вони не слов’яни, а суміш татарів та угро-фінів. Це їхня справа. Всі народи рівні. До речі, унгро-фіни, мають зовнішність ближчу до нинішнього ідеалу краси, ніж слов’яни. У нас чорні брові, карі очі. Ось це про слов’ян. Натомість, угро-фіни можуть похизуватися платино-білявим волоссям та блакитними очима. Утім, московити чомусь вирішили відмовитися від власної приналежності. Та Бог з ним. Це їхні мадагаскарські таргани. Відмовляючись від минувшини, вони прирікли себе на страшне майбутнє, яке вже наступає. Тому, нехай московити називають себе як хочуть. Нехай готуються, що їх діти понесуть за це значно більшу кару, ніж понесли б вони.

Але чому ми відмовляємося від власної славної самоназви? Це — наша гордість. Русь за часів Ярослава Мудрого була другою країною за потужністю в Євразії. Її випередили лише мусульманський халіфат та, пізніше, монгольська орда. Київ був другим містом Європи за рівнем багатства і могутності, поступаючись тільки Кордові — столиці мусульманського халіфату, що розкинувся від Індії до Іспанії. Він був заможнішим і сильнішим, ніж Рим та Константинополь. То чому ми маємо від цього відмовлятися?

— З якого переляку?

— Але ми відмовилися, взявши назву «Україна». Москалі нам його нав’язали, пам’ятаючи, що самі були для нас Україною Заліською. То що я пропоную? Це рішення не можна прийняти нашими з вами силами, чи навіть голосуванням в парламенті. Такі рішення не ухвалюються навіть на всенародних референдумах. Ми маємо поставити на порядок денний питання про назву, обговорити його і обдумати. Рішення прийде. І воно буде за наступними поколіннями. Утім, ми зараз маємо про це сказати вголос. Якщо ми називатимемося не просто Україною, а Україною-Руссю, як вважав Грушевський, або Руссю-Україною, як бачив Франко, ми станемо не лише простором між Прип’ятськими болотами, Чорним морем і Карпатами, а здобудемо історичну цілісність минулого, сучасного і прийдешнього.

Це означатиме те, що ми збиратимемо землі, де є руси-українці. Прикладами таких територій є наші клини. Найперше — малиновий клин: Велика Кубань та Ростовська область. Жовтий клин — від Саратова до Волгограду. Сірий клин — від Оренбургу до Алтаю. Зелений клин — Далекий Схід, від Владивостоку до Хабаровська. Клини — це місця, куди переселяли українців. Ці території заселені нашими людьми на 80%. Їх нащадки забули, що вони українці і навіть не говорять українською мовою. Однак вони на рівні рефлексів та фактичної ідентичності демонструють свою національну приналежність. Вони мають дачі і там вирощують картопельку та помідори. І вони люблять Свободу, що вже майже рік демонструє Хабаровськ.

Ми маємо повернути додому землі, де живуть справжні руси. Ми повинні збирати людей, для яких є святим не просто садок вишневий коло хати, а особиста свобода. Збирати не в імперію, час імперій минув. Ми маємо зібрати «співдружність русів» на кшалт співдружності британської. Мовляв, нехай сусід не лізе до моєї господи, я робитиму так, як захочу, і хата у мене буде найкраща, бо я багато працюватиму. Однак це — великий геополітичний проект довжиною у два-три покоління. Умовно, на наступні 40 — 60 років.

— Та чи ми доживемо?

— Ми маємо думати про те, яке майбутнє закладатимемо для власних дітей. Багато чого залежить від вибору назви. Ми Україна? Ми сидимо і захищаємося. Ми Русь? Починаємо збирання наших земель. Бачите, з одного боку, назва — дуже просте питання. Та насправді воно виливається у дуже важливий вибір. І ми повинні його зробити за своє і прийдешні покоління. При чому, це потрібно робити свідомо. Мою точку зору ви зрозуміли. Мені ближчою є позиція Івана Франка.

Утім, ми не можемо відмовитися і від «України». У нас було багато чого героїчного та доброго. Це і зроблений в Харкові найкращий в світі танк Т-34, і найпотужніша в світі ракета «Сатана», виготовлена у Дніпропетровську, найбільший в світі літак «Мрія» зроблено у Києві. Ці видатні речі зробили українці! У цей перелік я б заніс і повстання на броненосці «Потьомкіну». Його, словами: «Допоки будемо рабами?» розпочав матрос Вакуленчук. Це не було більшовицьким повстанням. Воно було українським. Люди виступили проти рабства за свою свободу. І Ленін пробачити цього не зміг. Броненосець викупили у румун, і щоб про нього не залишилося жодної згадки, пустили на металобрухт. Тому, нам є чим пишатися під назвою Україна, але я вважаю, що ми не маємо відмовлятися від нашого визначального імені Русь.