Юрій Буздуган: Україну врятує індустріалізація, а українців — демонстрації на Перше травня

Чи потрібно українцям Перше травня? Адже, коли вони вчергове на цей день виїздять погуляти на природу, згадують безглузді радянські демонстрації і не замислюються про свої трудові права. Своїми думками з i-ua.tv поділився експерт з індустріального розвитку Юрій Буздуган.

— Як Ви вважаєте, чи потрібне нам Перше травня? У багатьох воно асоціюється із «совком»?

— Дивлячись, як до нього ставитися і чого від нього очікувати.

— Більшість населення ставиться до нього як до вихідного, коли є нагода посмажити шашлички.

— Існують два ставлення до Першого травня. Перше — додатковий вихідний, друге — випливає з його істинного призначення. До речі, цей день отримав свій статус, завдяки героїзму робітників з американського міста Чикаго. У 1888 році відбулася демонстрація анархістських профспілок, яку жорстоко розігнали. У знак підтримки, було прийнято рішення започаткувати міжнародний день солідарності трудівників у боротьбі за свої права.

Та давайте почнемо нашу розмову із Першого травня як ще одного вихідного дня. Чи потрібен нам ще один вихідний? Є такі, хто криком кричить «Ні!». Як правило, це ті, хто може коли завгодно собі влаштувати вихідний та поїхати в Барселону чи на Багами. А якщо без емоцій? Колись люди жили взагалі без вихідних і нічого, жили… до 20−24 років. Потім довго жили з одним вихідним… по 40 років. Сьогодні ми живемо по 60 років, бо у нас 14 додаткових вихідних. А у США 21 додатковий вихідний і вони живуть до 75 років. То чи потрібен нам додатковий вихідний? Я думаю відповідь очевидна. А тепер чи потрібен нам додатковий вихідний саме на 1 травня?

Так сталося, що у часи, коли це свято намагалися скасувати вперше, я був головою парламентського комітету. Ідею викреслити його з переліку вихідних, дав комітет культури, під керівництвом Косіва. Ми з ним були з демократичного крила і стояли по один бік барикад, але мали різне ставлення до Першого травня. Вийшовши на трибуну парламенту, я промовив: «Як проголосуєте, так і буде. Тільки хочу сказати одне: більшість людей, які виїхали з села до міста, першого травня їздять саджати картоплю. Я не хочу бути тим, хто відбере в українців ці дні». Так ми провалили першу відміну Першого травня. Тому українці у ці дні і досі саджають картоплю та їздять на шашлики.

А тепер поговоримо щодо Першого травня, в контексті його початкового задуму. Чи потрібен українцям день боротьби, за свої трудові права? Безперечно, Україна — деіндустріалізована держава. Утім, на права трудівників зав’язані не лише наймані працівники, але й пенсіонери. Бо звідки беруться пенсії? Якщо ви думаєте, що їх дають держава та роботодавці, то це не так. Вони виходять з нарахування на фонд заробітної плати. Це навіть не податок, а колективне соціальне страхування. Тобто, чим менша маса зарплат, тим менша пенсія. Колись нарахування становило 37%. Так було, поки Пинзеник з Яценюком не запропонували скоротити страхування до 20%. Такі дії ніби спонукали сплачувати її більшу частину роботодавців. Обдурили. Грошей на пенсії стало ще менше.

Що ми отримали? Колись найманих працівників в Україні було 22 мільйони. Пенсіонери становили 14,5 мільйони і вони отримували 37% із нарахування на фонд заробітної плати цих 22 мільйонів. І це були нормальні пенсії. На перший погляд, все добре і нема за що боротися. Так Перше травня перетворилося на малозначущій та мало важливий ритуал.

Що змінилося за 30 років? У першу чергу, зарплати. Я кажу не про їх розмір, бо всі бачать, як вони впали. Я маю на увазі їх частку з кожної заробленої гривні. Колись з кожного карбованця на заробітні плати йшло 59%. Сьогодні цей показник зменшився до 25 — 26 копійок. Тобто, люди отримують удвічі менше, ніж могли б мати навіть за наших умов виробництва. І хай політики не звинувачують у всьому кризу. Вони брешуть. Зарплати мають бути у 2−3 рази більшими. Та оскільки рівень зарплат нещадно падає, зменшуються і нарахування у пенсійний фонд. Але і відрахування з цих скорочених зарплат скоротили вдвічі (з 37% 20%). Тому, наші бабусі та дідусі отримають вшестеро менші пенсії, ніж дозволяє економіка.

Тепер повертаємося до задумки Першого травня. Воно було створено для боротьби за права працівників. Утім, один раз встановлені пристойні зарплати та пенсії, зовсім не гарантія, що так буде завжди. Може прийти черговий Пинзеник і попросити зменшити відрахування до пенсійного фонду. Ми вже бачили наслідки таких пропозицій.

Що тепер нам залишилося робити? Збиратися і боротися за права. Чим ми гірші за підприємців? Наприклад, за часів Януковича депутати ввели на прибуток регресивний податок. Тобто, чим більший прибуток отримував олігарх, тим менше він платив податок. Якщо підприємці не соромляться боротися за свої мільярди, то чому те ж саме не може робити трудівник? Перше травня започаткували, щоб він міг прийти і сказати: «Віддайте мені те, що я заробив»!

Цей день є офіційним святом у Німеччині, Англії, Франції, Швеції… Перше травня святкує вся Європа і тільки в Україні постійно говорять: «Давайте викинемо цей день на смітник» То, що в Європі святкують комуняцькі свята?

В Україні питання справедливих зарплат набрало актуальності, як ніколи. Їх обіцяє збільшити кожен кандидат в президенти. Та варто переможцеві перейти до виконання своїх обов’язків, як зарплати летять до низу. Люди воліють заробляти в Польщі, Італії та Португалії. Українці голосують ногами, бо воліють мати більше грошей.

Для порівняння, на зарплату рядового американця йде 74% зробленого у Америці. На прибуток — лише 19,6%. Натомість в Україні ці цифри становлять 25 — 27% - зарплати проти 47 — 54% прибуток. У США прибутки менші, ніж зарплати у 4 рази. В Україні маса прибутків вдвічі більша, ніж маса зарплат. І погіршення триває. Черговий такий проект вже запропонував Саакашвілі.

Тому, якщо питати, чи потрібно Україні Перше травня як ще один вихідний день, а як день, моя відповідь — так. У американців офіційних вихідних 22, а в Україні лише 14. Тому, я б сказав би, що в Україні не вистачає вихідних днів. Життя настільки жорстке, що люди не встигають відновитися.

Чи потрібне Перше травня, як день солідарності трудівників за свої права? Моя відповідь — як ніколи, так. Допоки українці чекатимуть на чергового слугу народу, який повирішує їхні проблеми, життя пенсіонерів і робітників, ставатиме все гірше і гірше, бо нинішні зарплати у 2−3 рази, а пенсії у 4−6 разів менші, ніж дозволяє економіка.

— Що робити з профспілками? Їхні старі та пузаті боси займають свої посади багато років поспіль і відкупаються від людей подарунками на свята.

— Якщо коротко, то профспілки знаходяться в кризі. І те, що боси є пузатими та старими — далеко не найбільша проблема. Будемо говорити відверто, профспілки не справляються з існуючими викликами. Утім, не тому, що вони цього не хочуть. У них немає бачення, що робити. Зрештою, як і в усіх українців. Всі ми колись сподівалися на успішну приватизацію та прихід Європи, потім був «Донбас порожняк нє гоніт», і зрештою, віра у «Слугу народу».

Профспілки — це ми. Через них проходили усі наші майдани. Мені приємно, що і «Україна без Кучми», і Помаранчева Революція, і Революція Гідності пройшли через Будинок Профспілок. Зрештою, його спалили, бо профспілки допомагали народу. Тому — профспілки з народом та з усіма його помилками. А з приводу старих кадрів, по-перше, це — правда. Вони — дійсно старі. По-друге, давайте згадаємо ситуацію, коли до Сталіна прийшов голова парткому Спілки письменників СРСР Фадєєв і почав поскаржитися на кожного з літераторів. Мовляв, один — бігає по дівкам, інший — п’яниця, а третій не платить членські внески. Сталін його послухав, а потім сказав: «У мене для тебе інших письменників немає». Так само у нас з профспілками. Усі альтернативні профспілки мають удесятеро меншу чисельність, ніж Федерація профспілок України. Тому, подобається це нам чи ні, але головним захисником трудівників є ФПУ. Так — поганим, бо вона не справляється зі своїми завданнями.

Що робити нам у такій ситуації? Вибачте, але профспілки — демократична організація, з обраним лідером. Тому, якщо комусь він не подобається — вперед. Працюй та переконуй людей. І я це кажу абсолютно серйозно. Профспілкам потрібна свіжа кров. Однак усіх, хто закликає до їх знищення, потрібно карати на горло. Такі люди хочуть забрати в народу останню надію на захист.

— Що робити з нашою деіндустріалізованою країною? Як рухатися далі?

— Вершиною української цивілізації були не ОУН — УПА, а Леся Українка та Харківська цивілізація. Головним гаслом останньої стало: «Індустріалізація та українізація». Наразі, провідним гаслом України має бути: «Індустріалізація і соціальна справедливість». Без них Україна скотиться у ще глибшу прірву. Як це зробити? Ми всі сподівалися на індустріалів. Я голосував проти Януковича, але десь глибоко в душі сиділа надія, що донецькість Януковича допоможе йому захищати індустрію. Я помилився. Ще до втечі проФФесора, у 2013 році Україна вперше почала продавати за кордон більше зерна, ніж хімії та сталі. Тобто, остаточна деіндустріалізація України відбулася за часів Януковича.

До чого я це веду? Годі сподіватися на фюрера, чи доброго царя! Індустріалізація — це цивілізаційний прорив. Він можливий лише, як духовний подвиг усього українського народу. Тому, українці мають усвідомити, потрібність індустрії. Колись вона перетворила США на світового лідера. То чим гірша Україна?

Тому, зараз перед нами стоїть завдання реіндустріалізації. Хочу сказати одразу, що воно нам під силу. Ми маємо індустріальні кадри, інженерів, топ-менеджерів, систему підготовки від ПТУ до інституту народного господарства. У нас є фахівці, які вміють будувати індустрію. Ми маємо спеціалістів здатних видати унікальну продукцію: починаючи від нових ракет, які робить КБ «Луч», в Києві, чи КП «Південне» в Дніпрі, завершуючи гелікоптерами, тракторами та автомобілями.

Однак виробництва власного літака недостатньо. Нам потрібна індустріальна система і виробництва, і збуту. І тут ми знову виходимо на справедливі зарплати, бо головний споживач індустрії — не закордон. Це — свій рідненький українець. Саме так відбулося у сполучених Штатах. Автомобілі марки «Форд», за задумом засновника, мав купувати, у першу чергу, його робітник. Те ж саме стосується японської «Тойоти». Середній клас — це не човник, який їздить за товарами до Туреччини і не той, хто стоїть на базарі та продає імпортні труси. Це — висококваліфікований робітник. І він же — головний споживач індустріальної продукції.

Наразі, нам конче необхідна збалансована політика, спрямована на індустріалізацію України. Тому, спочатку ми маємо прийняти для себе рішення про прорив України у напрямку нової індустрії. Для цього нам потрібні не іноземні інвестиції, а індустріальні потужності і споживачі. Це — шлях через високі пенсії та справедливі зарплати. І тут ми знову повертаємося до Першого травня. Це не стільки інструмент захисту зарплат, скільки інструмент захисту української індустрії. Тому, хай живе Перше травня! Свято, що як ніяке інше потрібне українцям та всій Україні.