Олександр Новохатський: Протасевич для Лукашенка — це абсолютно те саме, що Навальний для Путіна

Типовий почерк іноземних спецслужб вказати на увесь Світ ницість, бездарність та людожерливість режимів. «Кейс Протасевича» спеціально обрали на роль Навального-2 для максимально подібного передавання образу Лукашенка, як складової частини феномену Путіна.

Олександр Новохатський: Протасевич для Лукашенка — це абсолютно те саме, що Навальний для Путіна
Олександр Новохатський: Протасевич для Лукашенка — це абсолютно те саме, що Навальний для Путіна

Редактор Nexta Роман Протасевич став ще одним в’язнем режиму Лукашенка. Та чи дійсно ця каральна операція — справа рук білоруського Бацька? Що вона сигналізує для України і чи не є вона ще одним підтвердженням поглинання Білорусі путінською Росією? Відповіді на ці питання i-ua.tv допоміг віднайти політолог та філософ Олександр Новохатський.

— У українських ЗМІ взяли за основу дискурс, що затримання Романа Протасевича - утвердження диктатури Лукашенка. А може за цією спецоперацією стирчать вуха Путіна?

— У нас стало модним приймати участь у різних хайпових історіях, які виникають як бульки. Виринають несподівано і так само несподівано зникають. Мені саме такою видається історія з Протасевичем. Це один з маленьких епізодів великої війни.

В цій історії цікавим для мене особисто лише одне — який наступний крок буде вжитий умовними західними спеціальними службами для вирішення питання про падіння режиму Путіна. В цій історії дійсно сторчать вуха Путіна, які йому добряче нам’яли цією несподіваною історією. Так і уявляю — красні, нам’яті, опухлі вуха …

Як на мене, то це спеціальна операція не Білоруського КДБ і навіть не Російського ФСБ. Це дуже схоже на вивірену, добре прораховану, заздалегідь підготовлену спеціальну акцію від умовного західного світу, яка бездоганно виконана руками білоруських комітетчиків.

Усі, хто коли небудь був дотичним до роботи наших, пострадянських спеціальних служб, знають що планування та проведення будь-якої спецоперації займає тривалий час. Узгодження, плани, переписування, переузгодження, внесення начальницьких корективів, наради та довідки про наради можуть тривати тижнями (ситуація з «вагнерівцями» тому прикладом). Мені видається, що рішення про посадку літака приймалось в авральному режимі під впливом сторонніх факторів тиску.

А таке можливо лише, коли таємні механізми впливу на події включаються «під подію». В такі ситуації немає часу подумати та прийняти правильне рішення. Агенти впливу, які були готові до такого перебігу подій завжди «ведуть» свою жертву. Від першої миті до останньої. В таких умовах, жертва спецоперації навіть не здогадується про наслідки, все відбувається автоматично.

В цій історії багато накладок та моментів, які абсолютно були не прораховані та невраховані наслідки від їх здійснення. За підсумком, ситуація яка відбулась вигідна не Лукашенкові чи Путіну. Вона вигідна умовному Заходу.

Так хто провів успішну операцію?

Світ спеціальних служб абсолютно користується іншою логікою. Це світ, де часто поразки видають публічно за перемоги. Або навпаки, свідомо йдуть на поразку, аби отримати перевагу та виграти в іншому прояві постійної, превентивної, добре прихованої війни.

Очевидно, що КДБ як і Російські «органи», пронизані мережею впливу. Сьогодні немає необхідності довго та нудно вербувати ка-де-бешників чи розвідників. Коли генерали мають рахунки в американських та європейських банках, процес впливу на них може бути навіть без формального вербування. Їх просто змушують приймати «правильні» рішення. Як на мене, усе свідчить про тотальну перевагу умовного «Борна» і мені дуже цікаво, коли і як гучно впаде «останній бастіон» …

Протасевич для Лукашенка — це абсолютно те саме, що Навальний для Путіна. Повна аналогія. Типовий почерк іноземних спецслужб вказати на увесь Світ ницість, бездарність та людожерливість режимів. «Кейс Протасевича» спеціально обрали на роль Навального-2 для максимально подібного передавання образу Лукашенка, як складової частини феномену Путіна. На підставі цього, вже можна розгортати другу фазу операції — комплектування спеціальних колективних сил (європейських та американських), які вже і будуть проводити подальшу роботу спрямовану на повалення авторитарного режиму у просторі проекту Росія. В цьому «розкладі подій» надзвичайно вигідно ослабити Путіна, через його входження до Білорусі. Тут логіка як у відомому фільмі Марка Захарова — «Гулять сударь изволите? Один на двух конях? Седалища не хватит!"(х/ф «Формула любви»). Абсолютно логічно допускати і таку версію подій, які сьогодні розгортаються біля наших кордонів

— Білорусі дійсно написано на роду злитися з російським культурно-цивілізаційним простором?

— Для мене особисто, умовна Білоруська національна формація є нерозривною частиною Балто-Чорноморського кластера географічних земель. Тих земель, на яких саме організовано простір для торгово-транспортного коридору «Із Варяг у Греки». Формальна влада цих територій завжди тяжіє до центру, який керує-контролює ці великі землі. Історично проект Росія й виник на мапах світу саме із метою організувати тут регульований простір для реалізації безпечного товарного обміну між різними частинами Європейського континенту.

Проект Білорусь є наслідком національно-культурної ідентичності. Але ця культура бачить себе виключно як частина більш великого цивілізаційного проекту. Отже їх тяжіння до Росії абсолютно природне. Якщо місце Росії- Москви (центру) займе хтось інший, наприклад Варшава чи Київ, білоруські державники будуть радо воліти поєднатись з цим новим центром.

Це зовсім не про національну ідентичність чи ваду поглядів на життя білоруського народу. Це природа геополітики. Природа виживання нації. Не треба міряти білоруський феномен по українському. Це різні речі. Українці можуть самостійно зорганізуватись у власний проект. Білоруси не можуть — немає усіх необхідних компонентів. Саме вони є справжньою транзитною зоною в проекті Балто-Чорноморського кластера. Без них не можна його реалізувати, але вони не можуть такий проект зробити-реалізувати самостійно.

Отже, потяг білорусів до росіян є природно обумовленою та усвідомленою необхідністю виживання національно-культурного проекту.

— Як вся ця білоруська ситуація вплине на Україну?

— Я б порадив розглядати події між Україною та Росією в ретроспективі та через призму постійної війни. Між нами війна від самого народження проекту Росія. Усі події, які ми бачимо, або відчуваємо сьогодні є наслідком рішень, що прийняті були давно. Медведчук не став агентом впливу в 2014-му році. Він працював із ворогом усе своє свідоме життя. Корені його ворожих дій слід шукати в 90-х роках. Він не був покараний за свої злочини в 2000-х. Він та його подільники уникнули покарання при президентові Ющенку. Тепер ми, українці мусимо знову боротись із цим негідником та його посіпаками. Велика частина сучасних українських політиків була пов’язана буквально кров’ю з структурами Медведчука та російськими спецслужбами. Декотрі з них, сьогодні входять в топ політичних претендентів на український трон.

Ворожі плани поглинання та завоювання України почались ще в далекому 1996 році. І це відомо достеменно. Агентура почала активізуватись ще тоді. Гроші та зброя, почали активізуватись ще тоді. Політики, які заслані ворогом почали своє проникнення у парламент саме тоді. Зрадників почали вербувати також задовго до сьогоднішнього дня. Але, багато українців живуть лише сьогоднішнім днем, не бажаючи усвідомити, що війна нікуди не подінеться. Вона щосекунди намагається відібрати в нас можливість самостійного влаштування власного життя.

Ми не можемо існувати в одному просторі одночасно із нашими разюче різними культурними кодами. Проект Росія — це про тотальне поневолення та виконання виключно особистої волі верховного управлінця. Проект Росія — це певний порядок життя людей, який дає змогу централізовано вирішувати геополітичні мега-задачі, за рахунок повної мобілізації людського ресурсу. Це така машина насильства, бездушна, мертва, некрофільська до останнього гвинтика у ній.

Україна … це абсолютно протилежне природне явище. На відміну від штучного проекту Росія зі штучною культурою, мовою, штучними цілями та завданнями, українська культурна особливість базується на вільному волевиявленні людей. Український формат життя базується на виключному праві самостійно розпоряджатися власним життям та власним майном. Росія ж, навпаки базується на запереченні індивідуальної власності, як головного важеля суспільної організації. Це різні світи, різні Всесвіти прояву людської сутності.

Отже між нами війна. І тривати вона буде до остаточної перемоги одного з способів організації життя. Це підсвідомий рівень. Українців ненавидять буквально на генному-культурному рівні за їх природню волелюбність. Саме на цій особливості грають всі, хто зацікавлений у знищені проекту Росія (як центру контролю Балто-Чорноморського макро-регіону).

Як не дивно, але будь-які погіршення у стані ворога нам не вигідні. Але дуже вигідні іншим гравцям для пришвидшення розв’язання фази гарячої війни на нашій території. Тут ми розходимось із Заходом у методиках знищення нашого одвічного ворога.

Нам потрібно цього ворога розчинити у собі, зробити частиною свого геополітичного проекту, поставити на службу меті збагачення українських земель. Включити так звані російські землі в склад торгово-економічного простору під проводом Києва, а не Москви. Прості люди не відчують різниці. Але саме в цьому і тільки у цьому може бути наша перемога. Право на структурування порядку життя людей в цьому конгломераті земель, має перейти до Києва.

Збройне протистояння, до якого все зараз йде, наплодить непримиренних з обох боків, яких можна буде лише фізично винищувати. Але у Заходу немає часу на те, щоб чекати коли саме українці зрозуміють усі ці речі. Заходу тисне Китай. Тисне переформатування економічних моделей. Тисне затримка у впроваджені нових форм колективного життя. Тому питання щодо активізації раніше розгорнутого на нашій території реального театру бойових дій, стоїть дуже гостро. Активна фаза війни дасть можливість пришвидшити падіння проекту Росія …

І на останок. Знову ситуація та її публічне обговорення ведуться з позиції реакції. Україна не задає тон, не проводить власних спеціальних операцій, не має та не хоче мати власне бачення своєї геополітичної ролі. В Україні знову відчувається бажання стати під сильну руку російського порядку. А будь-яка тематика власного проекту вдало нівелюється чужинськими агентурними мережами. Україна формальна-офіційна, нічим не відрізняється від ворога, а тому підлягає винищенню (не фізичному, руйнування структур управління). Отже, розгортається найгірший для українців сценарій — бути пішаком у чужій грі.