Здогадка

Тут мав би бути мій репортаж про вшанування загиблих десантників з ІЛ-76 у Дніпрі.

На заглавному фото — Олег Коренченко. Мій однокласник. Сьогодні я дізналася, що він був на борту ІЛ-76.

Воїн у формі десантника, усі ці сім років, до болі мені нагадував одне обличчя родом з дитинства. А ще у початкових класах зі мною навчався хлопчик на ім’я Олег. А ще на фасаді школи № 118 є його меморіальна дошка. А ще він як і я 1991-го року народження. Так зародилася перша здогадка.

У школі № 118 я навчалася початкові три класи. Далі мама вирішила мене відправити до гімназії № 3. Тому, серед прізвищ колишніх учнів 1- 3 «А» у пам’яті залишилося не більше половини. До того ж, переважно дівчачі.

З Олегом ми особливо не спілкувалися. Утім, в бібліотеці моїх спогадів зафіксувався один кумедний випадок. У молодших класах я могла дати кривдникам праведної тринди і не боялася проявити характер. Одного разу у столовці в мене стирили котлету. Пофіг, що вона несмачна. Головне — вимагати покарання кривдника. Хто це зробив, я вже не пригадую. Утім, мене вразила реакція Олега. Він віддав свою котлету дівчинці, з якою майже не спілкувався.

— Олю, ми часом не навчалися з Олегом Коренченком? — запитала я в колишньої однокласниці, з якою, я сподіваюсь, ми навіки залишимося добрими подругами.

— Скоріш за все так. Я переглядала наші дитячі фотки. У нас був хлопчик Олег. Думаю, він і є той полеглий воїн з «двадцятьп'ятки».

Не знаю чому, але здогадка мала підтвердитися саме сьогодні. У понеділок, 14 червня 2021 року.

Я прийшла на Алею пам’яті робити репортаж про вшанування полеглих у ІЛ 76. А ще — це чудова можливість потеревенити з волонтерами, бійцями та іншими близькими за духом людьми. Поки проукраїнський нарід сходився на меморіальний захід, мені дуже пощастило з співрозмовниками. Вони — волонтери. А значить — цвіт мешканців Дніпра.

— Наталю, вже починається! Поклич маму Олега Корнієнка, вона сидить на лавочці, — попросила мою приятельку її знайома. А через секунду свідомість виставила дилему: піти негайно робити фоточки та писати голос, чи можливо разом з Наталею підійти до мами загиблого хлопця.

— Ір, підемо зі мною, — розібралася, а з моєю дилемою приятелька.

Валентина Олександрівна тримала портрет сина. Мама Олега недобре почувалася і вирішила споглядати пам’ятний захід з лавочки.

— Я хотіла б запитати… Олег часом у початковій школі не навчався в «А» класі? — вступила до розмови я.

— Сонечко, я не пам’ятаю…

Валентина Олександрівна почала розповідати про сина. Олег закінчив дев’ять класів. Потім пішов навчатися до залізничного ліцею. Далі — робота провідника пасажирського вагону, служба в армії і знову повернення на «Укрзалізницю». Зрештою, звідти його мобілізували і відправили на війну.

—  У Олега був добрий шкільний друг Славік Приходько. Вони вірно приятелювали аж до синової загибелі.

І тут мене осінило. Славік! Той самий енергійний і балуваний хлопчисько! Як же ми періодично любили одне одного дратувати в дитинстві.

— Славіка оминула мобілізація. А ось інший синів друк Едик пройшов війну. Тільки я щось точно не пам’ятаю його прізвище. Як добре, що Едик не опинився у клятому Іл-76.

—  У Едика прізвище Русанов. А я — Іра Сатарова. Олегова однокласниця.

Ми ще трохи поговорили з Валентиною Олександрівною. Зрештою, настав час робити фотки і писати голос на диктофон. Майже усе, як завжди. Добрі слова про полеглих Героїв, квіти, Гімн України та молитви. Змінилося тільки одне. Моя здогадка набула статусу страшної істини.

Банер з фотографіями загиблих десантників
Молитва