Юрій Буздуган: В ніч прийняття Конституції Україна виграла свою найважливішу битву і не пішла по російському сценарію

28 червня 1996 року, о 9 годині 18 хвилин Україна отримала власну Конституцію. Основний Закон підтримали 315 народних депутатів Верховної Ради. Його ухваленню передувала доба безперервної роботи парламенту. Поки депутати пітніли над текстом Конституції, на Україну тихцем наповзала диктатура. Своїми спогадами про ніч прийняття Основного Закону, з i-ua.tv поділився Юрій Буздуган. Під час роботи ІІ скликання Верховної Ради, він очолював її Комітет з питань соціальної політики та праці.

— Чи потрібно змінювати Конституцію? Можливо, так говорять ті, хто не хоче виконувати існуючу?

— А що таке Конституція? Я питаю не про абстрактні, а про цілком конкретні речі. Більшу частину Конституції складають процедури здійснення влади: повноваження президента, Верховної Ради, уряду, Конституційного Суду, регіональних спільнот, прокуратури, і так далі.

95%, а може і всі 99% змін до Основного Закону, які зробили за минулі 25 років, стосувалися, якраз, процедур здійснення влади. Дурники сідали у високі крісла та отримували повноваження. І вважали, що, їм цих повноважень замало. Вони вимагали іще. Інколи їм навіть вдавалося розширити свої повноваження. Та попри це, жоден з дурників розширеними повноваженнями так і не скористався. Наголошую, жоден. Незалежно від його прізвища. Така собі неминучість справедливості Всесвіту.

Але усі ці пересмикування Конституції насправді стосувалися абсолютно другорядних речей. Українському громадянину байдуже, скільки повноважень у президента та парламенту. Йому важливо, аби працювала система захисту його прав та інтересів.

Тому найперше і найголовніше, що є в Конституції — це суспільний договір. Іншими словами, положення про те, яку саме ми закладаємо Україну. Причому, задекларувати можна все, що завгодно. Скажімо, за своєю конституцією, демократичною республікою є і авторитарна Білорусь. Натомість, ми маємо справу з пожиттєвою монархією та диктатором-Бацьком.

На відміну від Білорусі, Росії, чи Казахстану, наш суспільний договір прописаний так, що Україна є справжньою, а не декоративною, демократією. Перша і Друга частини Конституції, де викладений Суспільний Договір України, за ці чверть сторіччя майже не зазнали змін. Правки вносили здебільшого до 3,4, 5, 6, 7,8 Частин Основного Закону. Тому, поки дурники переписують собі повноваження, фундаментальні основи України, як істинно демократичної держави, зберігається.

— І все ж таки, чи варто змінювати Конституцію?

— На розділи, починаючи з Третьої Частини і далі, мені відверто кажучи, начхати. Усі вони не носять принципового значення. Важливо, аби незмінними залишилися Перша та Друга Частина. Вони нам далися занадто дорого. Аби їх ухвалити, Україна пройшлася по дуже крихкому льоду. Падіння, означало би скотитися у страшну своєю буденністю і звичністю деспотію.

Більше того, у момент прийняття Конституції, нам цілеспрямовано втюхували російський сценарій. Президент планував прийняти на референдумі конституцію декоративної демократії і, якщо потрібно, розігнати парламент та розстріляти його з гармат. Уже підготували війська, а указ про референдум вже опублікували. Звісно, у конституції президента написали, що Україна — демократична республіка. Утім, ми швидко б скотилися до деспотії.

Конституційна ніч стала для України доленосною. Саме тоді, вирішувався сценарій її буття. Багато хто чекав, що Україна пройде шляхом російського сценарію, як це вже зробили Казахстан та Білорусь. Та вони не дочекалися! Першим переламом долі України стала наша незалежність, а другим і, можливо, ще важливішим — ніч прийняття Конституції. Я був частиною цього процесу і усвідомлював, що відбувається.

— Що відбувалося вночі, на 28 червня?

— Верховна Рада потроху приймала Конституцію, працюючи вже кілька тижнів і успішно підійшла до її 60-ї статті. У цей час, Кучма видає указ про референдум, який мав відбутися у жовтні. Це було несподівано. Потім раз — і нас відрізали від електрики. Довелося працювати на генераторах, яких у підвалі парламенту було лише два. До речі, один з них вийшов із ладу. У кулуарах Верховної Ради знаходитися було неможливо, електрики вистачало тільки на зал. Панувала страшна задуха. Та попри все, Верховна Рада працювала і голосувала окремо за кожну статтю Конституції.

Коли з’явилася інформація, що заради силового розгону Верховної Ради Кучма ввів війська до боєготовності, частина депутатів одразу втекла. Сиділи-сиділи, раз — і нема. Наприклад, не було Кравчука. Перший президент з’явився, коли все, нарешті, вирішилося.

— Які сили підтримали Конституцію?

— Не націоналісти і не комуністи. Це була поміркована частина парламенту — абсолютно різна за політичними переконаннями. Іншими словами, «болото» з якого колись виросте «центр» — основа парламентів усіх демократичних країн. Наприклад, на трибуну вийшов представник Донбасу, якщо я не помиляюсь, директор металургійного комбінату і сказав чистою російською: «Что это такое? Они решили, что меня просчитали? Я мужик, или нет? Ну, уж нет! Я буду сидеть, пока мы не примем Конституцию. И плевать я хотел на то, что они себе там нарешали!». Приблизно такий настрій був в усіх. Люди зібралися не помирати, а робити велику справу! Якщо б знадобилося, вони готові були вийти на барикади, але завершити цю велику справу.

Що цікаво, коли нас відрізали від світла, одночасно під гарячу руку потрапило і китайське посольство. Воно знаходиться навпроти Маріїнського парку. Ми з ним «сиділи» на одному рубильнику. Тільки уявіть, який почався дипломатичний скандал! Близько третьої ночі нам увімкнули електрику. Так Китай врятував українську демократію (сміється).

— Які люди зробили найбільше для прийняття Конституції?

— Наша Конституція мала одного «батька» і трьох «повитух». Без них вона б просто не народилася. Батько, на жаль, помер так і не дочекавшись її ухвалення. Це перший голова Конституційного суду України — Леонід Юзьков. Фантастичний фахівець, який заклав головні принципи нашого Основного Закону та його структуру. Не тільки наша Конституція, але й усі альтернативні проекти, насправді, написані по структурі Юзькова.

А серед «повитух» надзвичайно велику роботу зробив тодішній голова Верховної Ради Олександр Мороз. Чесно кажучи, текст Конституції мав навмисне такі положення, щоб тодішні депутати розсварилися і за нього не проголосували. Комуністи нізащо не хотіли голосувати за єдину українську державну мову, а рухівці — за автономію Криму. Ну яка, здавалося б, автономія в унітарній державі? Саме Мороз розробив стратегію парних голосувань. Вони звелися до шістьох пар. Найвідоміша та найгучніша, це — Крим та єдина державна мова. Ми їх голосували одночасно.

Іще, під керівництвом Михайла Сироти працювала робоча група, створена із шістьох підгруп. Вона чаклувала над текстом. Зберігаючи зміст формулювань, змінювала слова та літери. Саме завдяки роботі членів цієї робочої групи, ми ухвалили Конституцію.

Другим, хто допоміг народитися Конституції став Сергій Головатий. Він не просто був єдиним міністром-депутатом у залі. Саме він зробив неймовірне — змусив депутатів-націоналістів голосувати. А націоналісти під проводом Чорновола спочатку голосувати відмовлялися, виконуючи чіткі вказівки з Адміністрації Президента. Але натхнені і швидкі кулуарні перемовини прямо тут у залі, а потім запальна промова: «Можливо я останній день міністр юстиції… Ви не уявляєте, що готується… Я вас іменем України благаю, голосуйте!» І Головатий таки зробив це — праві почали голосувати.

Ну і третім (а може першим, як рахувати чиє досягнення неможливого було важливішим) став Михайло Сирота. Але його перемагання бачили усі. І недаремно саме він став символом тієї ночі.

Коли усе закінчилося, ми відчували фантастичне піднесення. Хоча, не спали дві доби і дуже втомилися. Та це було того варте! Ми виконали роботу, про яку вважали, що її неможливо зробити. Мабуть, у моєму житті не було нічого важливішого, ніж ніч прийняття Конституції. Ми ухвалили не просто Основний Закон у стилі: «Сталін переміг війну, Ленін — революцію, Хрущов — гроші поміняв, а Брежнєв — Конституцію». Ми прийняли суспільний договір істинного народовладдя, а не деспотії з декором демократії.

Коли ухвалили Конституцію, прибіг Леонід Кучма. Президент казав, що це він нас надихав, підштовхував та нам допомагав. А ми дивилися на нього і навіть не хотіли з ним сваритися. Ми просто зробили свою роботу. Якщо завгодно, виконали свою місію, заради якої і прийшли до парламенту. Ми прийняли не просто Конституцію, ми не пустили Україну рухатися за російським сценарієм.

Так наш сценарій — також не надто велике щастя. Постійна гризня олігархічних угрупувань та маніпуляції. Та щоб там не було, в Україні все вирішує народ. У 2019 році моя знайома з Казахстану приїхала в Україну і запитала у водія таксі: «Хто переможе на президентських виборах?», а той відповідає: «Не знаю, за кого проголосують люди — той і буде».

Тепер слід зробити наступний крок. Дати владу народу. 25 років тому, ми не віддали її деспоту. Тепер олігархічні угрупування весь час блазнюють перед людьми і їх дурять. Настав час, коли народ повинен навчитися керувати Україною самостійно. Без чергових «слуг». І цей другий крок має бути зроблений. Поки я не бачу, щоб хтось готував цю модель. Утім, питання вже назріло.

Утім, це другий крок, як ніколи можливий. Світ поділений на країни Свободи та деспотії. Україна вже відноситься до першого табору. Україна — не просто вільна країна, ми Форпост Свободи у світі. Ми те саме місце, де з 2014 року деспотія та Свобода ведуть безпосередній запеклий бій. Але настає той момент, коли ми перейдемо від оборони до експансії і кордони вільного світу знову почнуть розширюватися. Перший прорив відбувся 28 червня 1996 року. Тепер назріває другий.