Майбутній кум Путіна. Від сина «вирога народу» до агента КДБ

медведчук знаходився у найдальшій точці від того, що називається радянською адвокатурою. Він порушив усі можливі писані та неписані норми.

— А який Медведчук?

- Дуже зарозумілий. Бачила б ти його манеру спілкування! «Ви єво нікагда нє увідєтє», — казав Медведчук чи то мамі, чи то дружині полоненого бійця. Жінка розгубилася і заплакала. Натомість, переговорщик просто засміявся їй у обличчя, — приблизно таке мені розповіла старша подруга, яка допомагає повернутися додому нашим полоненим захисникам.

Попри заплямовану біографію та бридкий характер, Медведчук продовжує залишатися в українській політиці. І так — всі роки незалежності. З першого по тридцятий. «Мабуть, щось пішло не так?», — запитаєте Ви. Я ж поки забарюся із відповіддю на Ваше питання.

Шапочник Янукович заплатив за свої злочини втечею та споконвічною ганьбою. Натомість, у Медведчука — все гуд. А гріхи його точно не менші, ніж надбання проФФесора з Єнакієво. Лише справами дисидентів його скарбниця лихих справ не обмежується. Медведчук ледь не кожну хвилину роботи на високих посадах зраджував державу Україну.

Мабуть, Ви мені зараз заперечите. Скажете, що 19 лютого 2021 року РНБО запровадила проти Медведчука санкції за фінансування тероризму. Та хіба таких дій достатньо? Він і досі дихає свіжим повітрям на волі, хоча мав би уже давно відпочивати на нарах. А можливо, вся справа у містиці? Бо Медведчук не лише кум намісника Сатани на Землі, але й володар неофіційного титулу головного демона української політики. В Україні змінюються президенти та уряди, а ось Медведчук завжди має перепустку до високих кабінетів. Та особисто мені кум Путіна значно більше нагадує екскременти. А, як відомо, не тонуть у воді.

«Медведчук — це ворог моєї країни, вбивця і минулого, і майбутнього», — сказав історик та журналіст Вахтанг Кіпіані. А ще він 22 липня приїздив у Дніпро і презентував «Справу Василя Стуса». Він чемно погодився відповісти на наше питання про Медведчукову безкарність. Дорогий читачу, для Вашої зручності я вирішила розкласти відповідь історика по пунктам.

Стус не єдина жертва «адвоката»

Дисидентський рух — це кілька сотень імен. Відповідно, його справи розглядали кілька сотень адвокатів. Частина з них були людьми-функціями. Їх призначила держава, вони приходили на роботу, виконували свої обов’язки і отримували за них винагороду. Врешті-решт, вони зникли з життів клієнтів, не залишивши у них жодного яскравого сліду. Звісно, адвокати такого порядку дисидентів не захищали. Та поспішати їх лаяти, я би не радив. Принаймні, ці люди не зробили життя своїх клієнтів нестерпним.

Існував і другий тип адвокатів та адвокаток. Їх була лише жменька, не більше 5%. Вони зробили все можливе, аби дати «цим державним злочинцям» належний, передбачений законом захист. У пам’яті своїх клієнтів ці адвокати залишили найкращі спогади.

До третього типу відносився Медведчук. Він не захищав дисидентів і не був біля них порожнім місцем. До речі, Стус не єдиний його клієнт. У Медведчука їх було п’ятеро. Перший — Юрій Литвин. Член Української Гельсінської групи та поет. Його знайшли з розрізаним животом, а ось вбивця та знаряддя злочину і досі залишаються невідомими. Другим був Василь Стус. Третім — Клим Семенюк. Четвертим — Микола Кунцевич, а п’ятим — Натан Вершубський.

Про останнього я дізнався близько року тому, коли книжка знаходилася під судом. Матеріал про Натана Вершубського можна почитати на «Історичній правді». Він — віруючий єврей та сіоніст, отримав Медведчука за адвоката, у 1985 році. Через 5 років, після історії зі Стусом. Журналіст запитав у Вершубського: «Як у вашому житті з’явився Медведчук?» — «Його знайшов мій батько, коли я сидів у СІЗО». — «А чому саме Медведчук?» — «Про нього казали, що він капітан КДБ». Та насправді ніяким капітаном КДБ він не був і не міг бути. Про вибір адвоката родина Вершубських дуже пошкодувала. Медведчук вкотре вдався до підлості. Він підставив Вершубського, змусивши його прийняти вину.

Ця людина не просто адвокат. Він з Два сучасних адвокати проаналізували справу Стуса, з точки зору, правил та законів радянської доби. Цей матеріал можна прочитати на «Українській правді». Сучасні правники стверджують, що після справи Стуса, Медведчук не мав права захищати інших людей. Утім для КДБ закони не писані. Воно видавало йому все нових і нових жертв. Так, особа з неоднозначною біографією виявилася не чужою людиною для комуністичної системи КДБ.

Вахтанг Кіпіані у Дніпрі

Від сина «поліцая» до агента КДБ

Між іншим, батько Медведчука — Володимир був членом ОУН. За статтею «зрада Батьківщини» його відправили до ГУЛАГу. Справа в тому, що коли в Україну зайшли нацисти, він був співробітником сільської управи. Його звинуватили у співпраці з німцями і дали 10 років. Після табору у Сибіру народився Віктор, а трохи пізніше, родина Медведчуків повернулася в Україну.

58 стаття про за зраду Батьківщини була найтяжчою у тодішньому кримінальному кодексі. Усіх, кого за неї карали, фактично, позбавили громадянських прав. Ні «зрадники», ні їх діти не мали жодного шансу на нормальну освіту. Та уявіть собі ситуацію. Син нацистського колаборанта закінчує юридичний факультет КНУ. Це — повний нонсенс! Подібних успіхів не мав жодний з дітей репресованих!

Коли книжка пройшла друк, колишній заступник директора архіву СБУ Володимир Бірчак, разом із журналістикою «Радіо свобода» Софією Секредою розсекретили вельми цікаву інформацію. Виявляється, за рік до вступу в КНУ, Медведчук намагався стати студентом вищої школи юстиції. Марно. Хто ж прийме сина поліцая до лику юристів?

Утім, спроба навчатися в КНУ виявилася вдалою. Медведчука прийняли у студенти зовсім не за результатами вступних іспитів. Його щасливою карткою став спеціальний наказ міністра освіти. За які заслуги? Медведчук, що орденоносець? Чи, можливо він — інтернаціоналіст, переможець олімпіад, або ветеран праці?

Понад усе, він хотів вислужитися перед владою. Без жодних вагань, Медведчук записується до окремого комсомольського оперативного загону. У ньому юнаки добровільно допомагали міліції. Їх ще називати дружинниками, або кодівцями.

7 листопада, у святий для кожної радянської людини день, Медведчук разом із товаришами вийшли патрулювати Київ. Вони причепилися до довговолосого хлопця, який відмовився виконувати їх незаконні вимоги. Дружинники над ним знущалися, били руками і ногами, а Медведчук — ще й муляжем пістолету. Мабуть, у нещасного добрий янгол охоронець, бо у ситуацію втрутився радянський солдат. Військовий подумав, що це — хулігани і викликав міліцію. Медведчука та його друзів відправили до камери СІЗО, а побитого хлопця — відвезли до лікарні, у стані середньої тяжкості.

Цією історією зацікавилася сучасна журналістка — Дарія Гірна і знайшла побитого хлопця. Це — Андрій Кричак, зараз він мешкає у Сполучених Штатах Америки. Емігрував, коли Україна стала незалежною. За словами Андрія, Медведчук був надзвичайно цинічною людиною. Майбутньому кумові Путіна світила тюрма. Його навіть засудили, але замість ґрат, Медведчук повернувся до студентської лави.

Я спілкувався з тогочасними юристами і людьми, яких виключили з вузів із різних причин. Вони казали таке: «Після вироку та СІЗО, бути студентом очного відділення, тим паче — юридичного факультету, не можливо. Могла бути армія, переведення на вечірнє, чи заочне. Для початку, він мав віти у війська і змити власною кров’ю свій злочин». Утім, Медведчуку все списали. Після інституту він залишається в Києві і через рік отримую допуск до дисидентських справ.

Думаю, з моменту вступу до університету, він був завербований, або залучений до співпраці зі спецслужбами, на якихось інших умовах. Чи писав він якусь розписку, я не знаю. Утім, залежність Медведчука від КДБ — очевидна річ. Він не був просто адвокатом. Він відстоював інтереси системи і не лише залишав своїх клієнтів без належного захисту, але цілеспрямовано їм шкодив і погіршував їх і так складне становище.

Нормальний адвокат виносив рідним ув’язнених записки, чи передавав матеріали справи. Ясно, що Медведчук нічого подібного не робив. Він нахабно грав на стороні обвинувачення. І я написав про це у книжці «Справа Василя Стуса». Медведчук на такі мої висновки образився. Утім, я маю на них повнісіньке право.

Про «живучість» Медведчка.

Звісно, він — дуже цікавий казус, але його сил знаходиться в нас. Якби українське суспільство не підтримувало таких виродків, а їх прізвища можна перерахувати через кому, вони б були безсилими. Треба розбиратися з собою, з сусідами, з знайомими, з родичами, з товаришами по роботі, з однокласниками… Ці люди живуть серед нас і насичують таких медведчуків поживною силою. Якщо наше суспільство не даватиме йому міці, він (Медведчук — ред.) здується, у всіх сенсах, ніби повітряна кулька.

Що пішло не так?

Тепер, дорогий читачу, познайомлю Вас із власними висновками. Звісно, на істину в останній інстанції не претендую.

Про професійну деформацію чули? Це коли повар прийшов до дорогого ресторану, але замість розслабону, оцінює десерт на якість. Або, скажімо, архітектор, милуючись старовинною будівлею, визначає її історичний період та стиль. А он — професійна журналістка завітала зі своєю донькою до зоопарку. Заклад відкрився через кілька років після тривалої реконструкції. Замість того, щоб дивитися на мавпочку, наша кореспондентка пише у своїй уяві репортаж. Професійна деформація — це особливий спосіб мислення, характерний для людини певної праці.

Так само і з Медведчуком. Йому розбили душу, неначе порцелянову чашку. Це сталося дуже давно. Ще коли він був сімнадцятилітнім юнаком. Хто знає, може він має психологічну травму. Бо синам «ворогів народу» живеться недобре. Ти ніхто. У тебе немає жодних прав. Та варто тобі подружитися з КДБ, усі дороги стають відкритими. Ні, я не виправдовую другого прокурора Стуса та кума Путін. Просто, хочу сказати, що він не здатний до нашого рівня адекватності. Чи можна просити безногого грати в футбол?

Утім, його душевна хвороба не є індульгенцією на подальше зло. Таким людям, як Віктор Медведчук, у високих кабінетах, явно не місце. Думаю, після проголошення незалежності, його залишили навмисне. Він — зручний та досвідчений. Знає всіх входи та виходи в системі, неначе той старий щур. Дисиденти до влади не прийшли. То ж чому б не скористатися його досвідом? Потім, він неначе раритетна ваза, переходив у спадок новим очільникам незалежної України.

А ще я згодна з Вахтангом Кіпіані. Дійсно, сила Медведчука — в нас. На останніх виборах до Верховної Ради, я працювала спостерігачкою у дільничній комісії. Вийшла на вулицю подихати свіжим повітрям і подивитися на людей

— Та я ж кажу тобі, — дідусь звертається до якоїсь бабці чистою українською мовою, — треба голосувати «За життя». Я — за красиве життя. А ти за що голосуєш?!

Що таке «красиве життя», дідусь не уточнював. Нам залишається тільки здогадуватися. Можливо, це — окупована Україна, схеми проросійських олігархів та амністія бойовиків?

«Маємо те, що маємо», — колись казав Леонід Кравчук. У тому числі, і не надто високий рівень громадянської свідомості. Політика лише олігархами не вирішується. Давайте згадаємо 5 статтю Конституції! Відповідно до неї, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Депутати від ОПЗЖ — це правонаступники регіоналів. А головою політради та співголовою цієї сумнівної партії є, власною персоною, Віктор Медведчук. Утім, ці люди сидять в парламенті та мають немаленькі рейтинги. Вочевидь, заплямована репутація лідерів ОПЗЖ для їх виборців — ОК.

Мені згадався іще один «класик» сучасності. Якось він сказав: «Нужна проста пєрєстать стрєлять». На жаль, війни такими простими методами не закінчуються. А ось склад парламенту змінюється ще й як. То може, нашому народові треба просто перестати головувати за покидьків?