Олена Скоморощенко: Україна — війна проектностей. Або День Незалежності-2

— На якому етапі розвитку наразі знаходиться Україна?

— Ми стоїмо на порозі тридцятиліття існування вільної України. Назвати її незалежною, на жаль, у нас ще немає підстав. Ми не маємо суверенітету. Лише перейшли до іншої форми залежності — від колоніальної до неоколоніальної. Наразі перед нами стоїть старе-добре завдання тридцятилітньої давнини: здобути власний суверенітет. Іншими словами, зараз ми знаходимося в точці другої версії 1990 року — новий перелам епох такого же масштабу, як і тоді, 30 років тому. Тобто, зараз світ так само кардинально зміниться, як він змінився 1990 року на абсолютно неможливу, зі старої точки зору, реальність. І так само, як тоді, зараз у це ніхто не вірить — нинішня реальність здається такою непорушною, як це нам здавалося і на початку 90-х.

— Як це?

— Якби у 1990 році сказали, що Україна стане незалежною, її заводи поріжуть на металобрухт, а більшість з них стане безробітними — реакцією була б недовіра та агресія. Люди вірили і чекали світлого майбутнього та готові були працювати на його створення. І незалежність сприймалася як крок до цього світлого майбутнього.

Тоді ми не впоралися з іспитом, а зараз нас сама історія відправила на перездачу. Ми маємо бути максимально уважними та мудрими. Адже, світ майбутнього відрізнятиметься від теперішнього. Але люди в це не вірять. Вони переконані у вічності сьогодення та стають на граблі, на які вже наступили мешканці Радянського Союзу. Останні вірили у залізобетонність СРСР. Думка про скорий розпад СРСР не могла народитися навіть в голові найзатятішого антикомуніста.

Утім, Радянської імперії більше немає, а ось Україна отримала формальну незалежність. А ще — світове визнання кордонів, герб, прапор, гімн та свою Конституцію. У принципі, як держава, ми маємо усі зовнішні атрибути. Відсутній тільки Суверенітет.

— Чому? Що ми не передбачили.

— Усе сталося завдяки зовнішнім чинникам, дякуючи ГКЧП. Правляча київська комуністична номенклатура перелякалася путчу в Москві. Її реакція була однозначною і зводилася до слів: «Та ну вас в баню! Тепер будемо самі панами!». Іншими словами, українські комуністи відчули слабкий центр і вирішили відірватися від нього геть.

Адже українських демократів у парламенті тоді була лише чверть. Більшість з них — письменники, нічого не тямущі у державному будівництві та економіці. Вони мріяли про герб та гімн — і комуністи їм це дали. Між ними відбувся альянс і 24 серпня проголосили Україну. Всі були задоволені і піднесені, все відбулося так легко! Це дійсно було справжнє свято і ми були сп’янілі від нього.

Ми, справді, мали великий шанс. Утім, нам бракувало еліти. Тодішні комуністичні номенклатурники були філією імперії і навіть не замислювалися про те, що незалежність передбачає власний цивілізаційний та геополітичний проект. Кажуть, що тоді американці запитали українського президента: «Ми готові тобі допомагати. Що ти збираєшся робити?» — «Я не знаю. Що ви скажете, те я і робитиму», — відповів Кравчук. А хіба виявився кращим за нього Леонід Кучма, який запитав: «Скажіть мені, що — і я вам побудую»? І це триває всі 30 років.

Ми так і не спромоглися усвідомити свої цілі. Ми так і не спромоглися створити власну проектність. Власне, це і є те головне, що гальмує наш поступ. Коли Україні впала під ноги незалежність, здавалося, ми так легко і безкоштовно отримали те, за що боролися цілі покоління кращих синів і дочок України. А нам це дісталось «на шару». Та в глибині душі було зрозуміло, що плата за це лише відстрочена, бо задурно нічого не дістається. Що не атрибутну, а справжню незалежність ще доведеться виборювати у майбутньому. Майбутнє наступило у 2014 році.

— Нам є, що святкувати 24 серпня?

— По суті, майже немає. Крім здобуття Свободи, ми змарнували всі 30 років своєї незалежності. Ми на власному трагічному досвіді відчули що таке бігти за чужим проектом. Сподіваюся, цей негативний досвід допоможе нам здобути щасливий завтрашній день.

Сьогодні світ (і Україна) стоять на порозі глобальних змін. Закінчується чергова світова війна і починається новий геополітичний цикл. Так само як було і тоді, у 1990 році. Але як і у минулому, ми досі не створили власний проект. 30 років тому, ми цього не помітили, будучи надто молодими та романтичними. Ходили на Майдан проти ГКЧП, як сьогодні шаленіємо від стратегічних перемог над «імперією зла». Кайфували від щастя Свободи, Незалежності і Демократії, співали гімни та підіймали прапори. Як і сьогодні…

Ми не помітили, що замість плану реалізації суверенітету, отримали лише його атрибути! Натомість, у нас не було проекту своє України. Лише її декорації. Гляньте на Афганістан! Після відходу американських військ, країну захопив Талібан. Зрозумійте, екзистенційні зміни країн ніколи не приходять ззовні. Ззовні, можна лише зруйнувати. Що, власне з нами і відбулося. На початку незалежності, Україна входила в четвірку найуспішніших країн континенту. Стояла поряд з Францією, Англією та Німеччиною. Навіть Італія була менш розвиненою, ніж УРСР. Утім, в нас не було навіть не сил, а прагнення захистити власну економіку, і її було філігранно зруйновано, причому нашими же руками. Чужа проектність працює на чужі інтереси.

Час іде, а разом з ним змінюються і методи війни. Раніше воювали мечами та гарматами, потім — золотом, ще пізніше — корпораціями. Сьогодні світ настільки ускладнився, що воюють рівнем розвитку громадян. Цивілізаційним рівнем людей за допомогою наративів. Прикметно, що ще донедавна «наратив» — це був вузькофаховий термін. Сьогодні — це майже сленгове слово, яким користуються всі. Наратив — це оповідь, казка. Чому вона так важлива? Тому що витворює світ, у якому починають жити люди. Тепер не треба завойовувати людей, досить лише нав’язати їм певні казки, тобто наративи і можна повністю їх контролювати, понижаючи їх цивілізаційний рівень. Наприклад, таліби належать до найнижчих щаблів цивілізації. Вони не здатні не лише вигадати нові технології, але й самостійно створити армійське обладнання. І ще нескоро зможуть, бо їхня проектність не передбачає створення індустрії.

На жаль, українці також зазнають примітивізації. Ми розівчилися думати самі і жити в своїх наративах. Десь у багатих котеджних містечках, сидять за ноутбуками іноземні експерти і за гарну зарплатню пишуть стратегії розвитку для України, Вірменії, Азербайджану. Всіх тих країн, чиї еліти не здатні усвідомити, що відбувається і, відповідно, як розбудувати власну країну. Тут йдеться не про одноразову пряму дію в стилі «індустріалізація» чи «перемогти фашизм», яку лаяв Ортега-і Гассе, а про керування власним розвитком заради Творення Своєї Реальності, Реальності Радості Твого Народу. А пряма дія характерна тільки для примітивних людей і спільнот. Без проектності. І тому приречених на страждання.

— Масова людина?

— Так. Я дивлюся, яку духовну їжу споживають наші громадяни. Уся вона зводиться до дурнуватих серіалів та примітивних розважальних програм. І споживають її ті самі 73%, відтягуючись від задоволення. У цих людей, як і у їх символа — діючого голови держави — повністю відсутнє критичне мислення та здатність бачити Своє Краще Майбутнє та витворювати проект його побудови.

— Це ганьба!

— Масові люди так не вважають. Допоки ці люди не розумітимуть хибність свого мислення, «квартальні» кандидати обиратимуться на високі посади і далі тринькаючи головний ресурс народу — час і можливості, як діти граючись з сірниками…

Та проблема не лише в примітивах. Чимало розумних людей після тяжкого робочого дня, прагнуть прийти додому, купити по дорозі банку пива, а потім — шукати розважальний контент. Вони втомлені. Їм не до серйозностей — ними вони були переобтяжені на роботі. Вони зайняті виживанням і у них нема сил на розвиток.

Тому навіть потенційно спроможні до творення люди, усіляко уникають цієї спроможності. Вони абсолютно демотивовані до будь-якої активності поза безпосередніх завдань виживання. Блискуча технологія нав’язана ззовні! Діє бездоганно, паралізуючи власний розвиток. Адже для його можливості потрібна закритична маса не-масових людей, даруйте за тавтологію. Уявляєте, скільки їх має сконсолідуватися?

— Вільфредо Парето каже, що 15%

— І тут головна приємна новина — у нас є ці 15% не-масових людей. Сьогодні це важливо, адже ми отримали другий шанс. На наше щастя, геополітична кон’юнктура змінилася так, що провідні геополітичні гравці зацікавлені у потужній Україні. Не в розореній та зруйнованій, як це було їм вигідно 30 років поспіль. І вони готові нам допомогти, бо ми не раз продемонстрували, що здатні за себе боротися.

Відкликавши війська з Афганістану, Джозеф Байден сказав: «Ми допомагатимемо тим, хто сам допомагає собі!» Що це означає для нас? Ми — українці маємо підіймати свій власний інтелектуальний, етичний, а, головне, цивілізаційний рівень. Це означає усвідомлення, що не можна віддавати власну долю комусь іншому! Бо цей «хтось» тебе використає і перетворить на витратний матеріал.

Жан-Жак Руссо поділяв людей на «підданих» та на ««громадян». Більшість готова бути слухняними підданими сильного. Але американцям не потрібні піддані в Україні, їм потрібні громадяни власної країни, про що прямо сказав Байден. Саме тому, варто бути хазяїном власної країни і вибудовувати її на власний розсуд. На щастя, цього жадає більшість не-масових людей України. На жаль, вони розпорошені і усунені від влади та впливу. Усунені бар’єром примітивності і непорядності, якому вони принципово не відповідають, бо є етичними і високого рівня людьми. Поки що вони не згуртовані і не визначають ситуацію. Якщо хочемо змін на краще, передовсім маєм змінити це.

— Як об’єднати здорові сили і змусити українців розвиватися? Як їх відучити вірити у доброго царя?

— На жаль, сьогодні дієвим є лише один спосіб. Колишній посол США у Азербайджані після війни з Вірменією зазначив: «Бідний вірменський народ. Він розслабився у своїй „величі“ і наробив помилок. Тепер, йому доведеться пройти багато стадій горя».

Зрештою, це стосується і нас. Україна розслабилася і 30 років йшла через «багато стадій горя». Масова людина спроможна сприйняти лише ті думки, які були у її попередньому досвіді. Більшість українців вірить тільки тому, що самі пережили. Тому приречені страждати і отримувати негативний досвід, щоб перейти на вищий рівень. Така плата. Але можна і уникнути зайвих страждань за рахунок високого рівні і зрілості, яка дозволяє не чинити хибних кроків і не робіти помилок.

Ми знову стоїмо на порозі радикального переламу. Та це не тільки загрози, але і можливості! І зараз — у нас хороша надія на інший, ніж у 90-х його наслідок. Ця надія пов’язана з лідерами громадської думки та інтелектуалами. Якщо вони створять спільний майданчик і витворять суспільний дискурс про ту Україну, якої ми прагнемо.

Якою вона буде? Яку ми її хочемо? І це, м’яко кажучи, непросте питання. Направду це важка робота, тяжча за найважчий фізичний труд. Бо «за все хороше, проти усього поганого» тут не працює. Потрібен проект нового дому для українців. І щоб цей будинок був міцний, з урахуванням сучасних технологій будівництва. І щоб цей будинок був комфортний, і нам, і нашим дітям. І щоб цей будинок був красивий, щоб пишалися ми ним по праву. Будинок в якому хотілося б жити. Поки цього немає до такої міри, що не існує і усвідомлення необхідності цього, як завдання.

Натомість майже весь публічний дискурс зосереджений на поточних особистих протистояннях. Замість конференцій, круглих столів і дискусій, наприклад, щодо комюніке Великої сімки зараз всі захоплені враженнями від того, що сказала Меркель Зеленському, або що чинить в Афганістані Талібан. Хіба ми відповідаємо за Афганістан?

Так, світ — глобальний. Та нам самим непереливки. Ми не можемо зараз собі дозволити сидіти і співчувати всім країнам планети Земля. Який з цього зиск? Ми ж нікому не можемо помогти, бо ще не помогли самі собі, не впоралися зі своїми викликами. Як ми допоможемо іншим долати їх виклики? Ми можемо лише поспівчувати афганським жінкам, але жити треба власними цілями та завданнями.

І зараз якраз час розібратися з нашими викликами і завданнями. Які наші, українські цілі та завдання на наступний геополітичний цикл? Яким є діапазон наших можливостей і що треба зробити, щоб розширити його? А далі — що зробити, щоб ці можливості реалізувати, а не змарнувати, як на початку 90-х. Ось на чому ми маємо бути зосереджені, а не на тому що цього вечора сказала Скабєєва. Вона ніяк не пов’язана з нашими цілями та завданнями і тому взагалі не має існувати для нас. Знаєте, я не можу собі уявити, щоб сьогодні інтелектуальний та медіа дискурс у Франції був зосереджений на Німеччині. Хоча колись так було. Та сьогодні французи заангажовані французькими викликами та проблемами і зайняті передовсім їх вирішенням, а не тим, що там відбувається у німців, і що говорить якась німкеня.

Отже, прийшов час створити платформи нової української проектності та започаткувати дискурс про наше бачення нового світу. Нехай найкращі розуми України змагаються між собою в дискусіях. Нехай переможе та концепція, яка здатна дати Україні краще майбутнє.

Так що зараз не до святкування. Хіба, що військовий парад. Та проблема в тому, що військові лише дають нам час для цивілізаційних проривів. Головний прорив будуть здійснювати інтелектуали та громадянські лідери. На жаль, більшість з них сьогодні думають у дусі зовнішнього управління.

— Що означає вийти з зовнішнього управління?

— Вийти з чужої проектності. Передовсім, з чужих цілей, вражень та емоцій. Зараз все що стосується дискурсу, повністю залежить від зовнішнього управління. І наші олігархи — головний його інструмент, як би їм та й усій країні не видавалося, що вони тут хазяї життя. Усі тренди на мислення визначаються від проектів, куди вкладаються гроші та інші національні ресурси. Олігархам здається, що вони створюють ЗМІ для уславлення себе. А насправді їх ЗМІ навіюють зовнішні смисли та наративи. Кошти вкладаються у пшик, який для сумнівних персонажів робить дешевий піар на чужу турбіну.

Зарадити цьому абсурду здатне лише суспільна потреба, якщо хочете мода на дискурс щодо проектності України для нової епохи. І це — найголовніший фронт сьогодення. Саме тому я зі своїми колегами минулого року започаткували Філософський клуб, мета якого якраз і полягає у запуску такого дискурсу.

Досить чекати, що прийде добрий дядя і дасть нам все! Афганістану це не допомогло, як не допомогло нам на минулому переламі епох. Варто прибрати зовнішню підпорку — і все повернеться до природного стану речей, який визначається не рівнем кращих інтелектуалів, а рівнем цивілізованості твого народу. У випадку Афганістана — на рівні нижньої планки, якою є таліби. Як у сільському господарстві, рівнем відліку вважається найнижчий рівень — рівень доходу від найнеплодючішої землі.

І хоча рівень цивілізованості українця за ці 30 років декоративної незалежності сильно опустили, але при цьому він пройшов «багато стадій горя» і став значно мудрішим. Ним все важче маніпулювати і, головне, він чекає в що повірити. Не в кого, а в що. В який проект Кращої України. Ми можемо впоратися лише власними зусиллями, коли кожен інтелектуал та громадянський лідер дадуть українцям таку мрію.

— Що пішло не так у 1990 році?

— Ми тоді не мали віри, що незалежність — це можливо. А тому — увійшли в неї без власного проекту. Та святе місце порожнім не буває, і ми вирішили взяти «курс на ЄС». Тобто, ми повторили помилку, яку зробили за 70 років до того. Пам’ятаєте Харківську цивілізацію в більшовицькій Україні? Вона мала гаслом «індустріалізація та українізація» і досягла обох цілей. Рівень промислового виробництва УРСР зріс в 50 разів, а прориви української культури (Березіль, бойчукісти, емансипація жінок від Паші Ангеліної до Марини Раскової) досі викликають захват. І де вона тепер?

— Знищили комуністи.

— Саме так. Бо у них не було власного проекту, і вони приєдналися до чужого. Попри те, що його винайшли в Україні. Наші націонал-комуністи породили Україну-індустріальну. Курбас створив театр, якому не було рівних в Європі. Бойчук, запустив прорив у живописі, до якого Сальвадор Далі та Пабло Пікассо дійшли тільки через 10 років. Але так, чи інакше Харківська цивілізація була частиною більшовицького проекту, а тому була приречена на знищення. А у 1991 Україна знову побігла за чужим проектом, тепер за проектом ЄС. І знову отримала «багато стадій горя». Щоб уникнути такої долі, треба мати власний план розвитку. Будь-який, але — свій.

І тут я хочу дати добру звістку. Євангеліє, якщо говорити біблейною мовою. Принаймні один такий проект України майбутнього уже є. Проект України, вписаної не в «прекрасне минуле», як би його не зображували (комунізм, ЄС чи «братство хліборобів»). Це проект України-індустріальної, але не радянсько-відрубної, а вписаної у світову систему глобального обміну. Це проект України демократичної, але не з декоративною демократією, а з владою народу і контролем громадянського суспільства над державою, а не держави над суспільством, як зараз. Це проект України, як форпосту Свободи, який не обороняється (в стилі «Геть від Москви»), а наступає і несе розвинуту цивілізацію відсталим народам, що схилилися перед своїми деспотами. Але це лише один проект України майбутнього і це погано. Бо навіть після Першої Світової Україна мала три проекти.

Новий світ наступає. ЄС помер. Його смертний вирок підписала ця світова війна. Неолібералізм помер. Бо так і не створив успішної економіки ані в окремих країнах, ані в світі у цілому. Це розуміють усі. Проект нового світу вже оприлюднили у формі Комюніке останнього саміту Великої Сімки.

А для України настав час виконати роботу над помилками минулого геополітичного циклу та вписати себе в нову глобальну модель на найкращому з можливих місці. Можливо, тоді ми матимемо, що святкувати в майбутньому.

З Днем народження, моя країна!