У Дніпрі вшанували бійців, полеглих під Іловайськом

За офіційними даними, в боях за Іловайськ загинуло 366 наших найкращих громадян, ще 429 отримали поранення, а 300 пройшли крізь жахи і катівні російського полону.

Здавалося, у повітрі перемішалося все до купи. І запах стиглих соняхів, і аромат серпневих полів, і металевий присмак крові на його поріпаних вустах. Та ясно було одне. Над роздолами з великими жовтими квітками тримала руку сама смерть. «Никогда мы не будем братьями. Ни по родине ни по матери», — мимоволі постукав до його свідомості рядок з відомого вірша Насті Дмитрук. Смерть була повсюди. Тягнула свої кістляві скелетовані пальці до нього та його командира. Її покликали люди, яких йому ледь не з самого малечку впихували до лави «брати».

«Та чи можуть одні брати розстріляти інших? Так підступно вбивати впритул? «- увійшла до свідомості Сашка думка номер два. Він вкотре закусив вуста і відчув металевий присмак крові. Це допомагало йому не знепритомніти і тримати реальність за руку. А ще — пульсувала поранена нога, а ще він тягнув на собі командира. Він не міг іти сам. Не залишати ж його тут, у цій пекельній пустелі з соняхів на вірну смерть. Він би цього собі не пробачив. Тим паче, ледь не під кожним товстим стовбуром жовтих квіток на них чекала загибель. Он, російський вбивця відправив до Вирію одного добробатівця. Сашко перевів очі на раненого командира. З ним було все добре. Звісно, наскільки це можливо у в тирі. Надто коли ти та твій товариш втратили для ворога людську подобу і перетворилися на рухливі мішені.

Сашко відчув на собі чийсь погляд. Можливо, він тривав 5, або 10 секунд. Усе, що лишалося бійцеві, це припасти до землі, шукати у ній підтримки. Бути тим самим білим зайчиком, який за допомогою снігу маскується від хижаків. А потім, ніби режисер перемінив кадр.

Край соняшникового поля вишикувалися українські добробатівці та бійці ЗСУ. Хлопці тримали великі квіти з жовтими пелюстками і чорним насінням. Вони ніби на когось урочисто чекали і дивилися у далечінь. Раптом, на стежці з’явилася геть молода дівчина. Вбрана в український автентичний одяг і розкішний віночок. Її багряне намисто нагадувало калинові ягоди, тільки в кілька разів більші та червоніші. Незнайомка мовчки йшла стежиною і підходила до кожного з хлопців. Її цікавили квіти. Усі соняхи дівчина висмикувала з рук бійців, а замість них, комусь видавала троянди, а комусь — червоні маки. Незнайомка нічого не пояснювала. Тільки чомусь власникам маків сумно дивилася у вічі. Красуня нагородила Сашка та його командира лагідною посмішкою і подарувала по білій троянді. Червоний мак красувався у руках добробатівця. Того самого хлопця, якого кілька хвилин назад ворог відправив до Вирія.

Далі був незрозумілий спалах. На соняшниковому полі так само пахло смертю та спекою. Від вибуху, Сашко знову прикусив губу. Він більше не відчував на собі холодного тривалого погляду. Боєць побачив, як його власник — російський снайпер окропив своєю кров’ю соняхи. Він так хотів української землі! Що ж, Всесвіт почув його молитву. Тепер він стане для неї добривом!

Ураз Сашкові стало спокійніше. Адже, таємнича незнайомка вручила їм з командиром білі троянди. Він не пригадував, як рух за рухом, вийшов з іловайського коридору смерті. А далі — госпіталь, тривале лікування ноги, а за врятоване життя командира — Орден за мужність ІІІ ступеню.

***

Це невеличке оповідання написано на реальних подіях. Його головний герой — кулеметник Олександр Буравченко, позивний «Панама». Він не один рік боронив українську Незалежність на передовій.

За офіційними даними, в боях за Іловайськ загинуло 366 наших найкращих громадян, ще 429 отримали поранення, а 300 пройшли крізь жахи і катівні російського полону.

29 серпня по всій Україні відзначають День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, за суверенітет і територіальну цілісність. У Дніпрі сьогодні надягали соняхи. Фетрові, нагрудні квітки, які символізують найкривавіший день боїв за Іловайськ. Ветерани, волонтери і місцеві патріоти зібралися на Алеї пам’яті, щоб вшанувати полеглих хлопців.

На їх честь, військовий оркестр заграв державний гімн України, а почесний караул зробив пам’ятний салют.

Військовий оркестр
Музиканти виконують гімн України
Салют

Священики на чолі з капеланом Дмитром Поворотним помолилися за душі загиблих воїнів. На завершення зустрічі, до меморіалу поклали квіти.

Панахида

Зусиллями волонтерів з полку «Дніпро-1» організували поїздку на Краснопільське кладовище. Там чимало воїнів віднайшли свій спокій.