Сергій Кондрюк: Соціальний діалог помер так і не народившись?

Варіант «В» — трудовий протест виходить з берегів і вже влада з профбосами тікають за кордон…

Сергій Кондрюк: Соціальний діалог помер так і не народившись?

Великі профспілки згадують про працівників не більше пари разів на рік. На новорічні свята та на Восьме березня. На тому їх турбота, власне, і закінчується. Замість того, щоб захищати, приміром, права незаконно звільнених, профспілкові боси думають, як би вигідніше здати в оренду майно. Чи довго це ще триватиме? Як змусити великі профспілки дбати про найманих працівників? Про це i-ua.tv поспілкувався з лідером громадської організації «Спілка вільних» Сергієм Кондрюком.

— Вже тридцять років йде процес заміни поняття «класова війна» на «соціальне партнерство». Що змінилося у трудових відносинах, і дозволяє говорити про відсутність непереборних протирічь?

— Давайте разом спробуємо віднайти відповідь на зустрічні питання:

— чи є заробітна плата в Україні гідною? Чи принаймні українська зарплата хоч відповідає конституційним гарантіям — забезпечувати достатній рівень життя для працівника, що включає харчування, одяг, житло…, для самого працівника і членів його сім’ї?

А відповідь більш, ніж сумна. За найскромнішими оцінками роботодавці штучно занижують заробітну плату українцям у 3−4 рази.

— а що у нас робиться з вчасністю виплати заробітної плати?

Постійні та ще й зростаючі багатомільярдні зарплатні борги більш ніж красномовні. Роботодавець з потурання влади використовує для себе заборговану працівникам зарплату як безкоштовний кредит, а працівник просто шиється в дурні.

— про ситуацію із забезпечення безпечних і здорових умов праці навіть офіційна статистика констатує найбільший в Європі виробничий травматизм і найнижчу тривалість життя українських працівників

— про право на об’єднання та ведення колективних переговори свідчать ганебно низьке охоплення колективними договорами як щодо кількості підприємств (юридичних осіб) так і щодо кількості працівників, особливо якщо брати до уваги колективні договори укладені в останні 2−3 роки.

А про системне попрання прав об’єднуватися в профспілки говорять численні скарги до Міжнародної організації праці, звуження прав працівників за ознакою профспілкового членства (особливо кричущим є факти поділу роботодавцями профспілок на правильних і не зовсім правильних).

— Таким чином, всі протиріччя залишаються, але їх рішення новою владою з «оновленими» профспілками переведено теж у «новий формат»?

— Саме так, бо «барикадне» протистояння переформатовано у «паркетні перемовини».

Для цього утворили численні інструменти й механізми для ведення соціального діалогу й навіть прийняли цілий закон «Про соціальний діалог в Україні».

Профспілки прямо й паритетно увійшли в органи управління фондами соціального страхування, укладаються з профспілками галузеві, регіональні й навіть національна Генеральна угода, профспілки майже безперешкодно увійшли у всілякі колегії центральних й регіональних органів виконавчої влади, на всіх засіданнях Уряду присутній представник профспілок, всі проекти нормативно-правових актів з соціально-трудових питань надсилаються профспілкам для висловлення зауважень й пропозицій.

Більш того, утворили цілу Національну тристоронню соціально-економічну раду й відповідні територіальні ради.

— І як це вплинуло на вирішення цих «вже не антагоністичних» протиріч?

— Відповідь на Ваше питання у кількості українців, які покинули країну, або прагнуть це зробити ближчим часом, саме через причини не можливості на Батьківщині гідно працювати й заробляти для своїх сімей для гідного життя.

— А як же ці проблеми вирішуються у Генеральній угоді, підписаній керівниками профспілок, уряду й роботодавців?

— Левова частина «зобов'язань» Генугоди носять декларативний, а то і абстрактний характер. Буквально декілька норм мають термін виконання, але про їх реалізацію й годі говорити, бо влада і роботодавці їх ігнорують, а профспілки толерантно це дозволяють.

Здавалося, що з кардинальної зміною влади й приходом «нових обличь» у профспілок з’явився шанс зажадати укладення принципово нової Генугоди чи принаймні розробити профспілковий варіант Дорожньої карти із забезпечення українських працівників тим, що гарантує Конституція, ратифіковані Україною конвенції МОП та Європейська соціальна хартія.

Але ні, навіть спливаючий термін дії Генугоди не спонукав проффункціонерів це зробити й вони вибрали шлях пролонгації вже давно нікому не цікавої теперішньої Угоди.

Про що це говорить? Про повну профспілкову імпотентність!

— Може всі ці проблеми реально вирішити через Національну тристоронню соціально-економічну раду (НТСЕР)?

— Найяскравішим прикладом того, що в нас соціальний діалог більше мертвий, ніж живий, є ситуація з багаторічним паралічем цієї Нацради.

За попередньої влади декілька років протиправно цю НТСЕР очолював представник Кабміну й тривалий час просто не скликав її засідання.

З приходом нової влади ситуація стала ще більш парадоксальною — Президент майже два роки «ухилявся» від затвердження голови НТСЕР і роботодавці з профспілками терпляче чекали.

Врешті-решт, 22 серпня цього року головою НТСЕР призначили Анатолія Кінаха і тут робота так забурлила, так забурлила, що вже листопад закінчується, а жодного засідання Нацради не проведено й навіть не визначено дати, коли «таке» щастя має статися.

Ну не бачить ні Анатолій Кінах, ні члени нацради від уряду, роботодавців і навіть від профспілок нагальних проблем для розгляду й прийняття рішень.

А тим часом, просуваються антитрудові законопроекти, на виході антисоціальний Держбюджет, ціни на продукти б’ють всі рекорди, медицина в жахливому стані, безпека праці давно стала кричуще небезпечною, зарплатна заборгованість штовхає до голодних бунтів…

— Але ж нещодавно пройшла профспілкова акція протесту. На неї точно має бути реагування?

— Кожен учасник справедливої акції протесту, що відбулася 7 жовтня цього року, має знати: жодних реальних потуг з вирішення нагальних проблем спілчан високими профспілковими діячами не було вжито ні до акції, ні після її проведення. Навіть наміри такі, схоже, відсутні.

На сьогодні маємо пустопорожню балаканину «верхів» про те, як так написати план дій з виконання вимог акції, щоб без дат і, головне, без конкретних результатів.

А тим часом представники уряду й роботодавці продовжують свою чорну справу з штучного заниження платіжної вартості зарплат й до того ще й з невиплати її вчасно, із звуження трудових і соціальних прав, з дискримінації членів профспілок …

— То це безвихідь, чи таки вихід є?

— Мені вдаються найбільш ймовірними такі сценарії.

Варіант «А» — відбувається негайне й кардинальне перезавантаження профспілок і по вертикалі, і по горизонталі профструктур.

Це перезавантаження має обов’язково супроводжуватися добровільно-обов'язковою люстрацією профбосів всіх рівнів. Не зміг (не захотів) забезпечити захист трудових прав — у відставку. Особливо це стосується тих профдіячів, що на своїх посадах вже не першій рік.

І вже реально нові лідери очолюють профспілковий наступ за виконання Конституції й забезпечують повагу до Людини праці.

Варіант «Б» — профспілки й надалі еволюційно деградують й загнивають, а влада з роботодавцями до мінімуму зменшує реальну зарплату та позбавляє залишків трудових прав. Працівники вже не сім’ями, а вулицями й цілими селами тікають за кордон в пошуках кращої долі.

Варіант «В» — трудовий протест виходить з берегів і вже влада з профбосами тікають за кордон…

Так що вибір є, а от часу для нього стає все менше.