Олена Скоморощенко: Ніхто сьогодні вам не скаже, чи буде повномасштабна війна. Бо навіть Путін цього не знає

Якщо вас це насправді турбує, шукайте адреси штабів територіальної оборони, приходьте туди і питайте: «Чим я можу бути корисним?».

Олена Скоморощенко: Ніхто сьогодні вам не скаже, чи буде повномасштабна війна. Бо навіть Путін цього не знає

7 грудня президент США Джозеф Байден мав телефонну розмову з російським очільником Володимиром Путіним. Близько двох годин вони говорили про Україну і нарощування біля її кордонів російських військ. За попередніми результатами перемовин, США готові надати Україні допомогу, на випадок, якщо вона зазнає російського нападу. А ось РФ у такому випадку, відключать від міжнародної платіжної системи SWIFT. І все ж таки, чи варто нам готуватися до повномасштабної війни? Про це i-ua.tv запитав доктора філософії Олену Скоморощенко.

— Як Ви думаєте, чи піде Путін на Україну війною з триколорами?

— Ну, почати все-таки потрібно з того, що Байден з Путіним говорили не про Україну. А про свої власні інтереси, які зійшлися на Україні і в яких Україна є лише предметом торгу. У нас чомусь гадають, що Україна когось турбує. Це — дитяча позиція. Нікого, крім нас вона не турбує і ніхто, крім нас її не буде захищати. Це потрібно пам’ятати повсякчас. А нападе Путін чи ні «з точки зору світової революції» не має значення. Насправді, зараз вирішуються куди крутіші питання і я би вважала за важливіше зосередитися саме на них.

По-перше, вторгнення вже відбулося. Ми знаходимося у його реальності з 2014 року. Воно вже призвело до дуже радикальних змін. Сюжет російсько-української війни давно працює, як важіль переформатування світової архітектури. Для здійснення таких масштабних змін, потрібно відмовитися від себе, свого звичного світогляду, від власного минулого, від звичного життя і стрибнути в невідоме. За нормальних умов жодна людина та жодна країна до цього нездатні. Але зміни потрібні, а для них необхідні ненормальні умови. Ось ми і маємо ненормальні умови, бо ми — в епіцентрі подій.

Зараз відбуваються великі процеси. Звичайно, краще, якби все це відбулося раніше і у мирний спосіб… Думаю, тоді б російського вторгнення можна було оминути взагалі. Наразі, і ми, і західні європейці маємо зазнати кардинальних і передовсім ментальних змін. А нинішня ситуація виникла, через те, що ми і всі інші гравці не хотіли мінятися.

Спочатку — з приводу нас. Коли у 1991 році нам «нашару» дісталася формальна незалежність та всі атрибути держави, це мене вельми жахало. Адже нічого просто так не дається, це — закон. Ми залишилися такими, якими були за СРСР. А це означало, що рано чи пізно, нам доведеться за це платити. Ми мали змінитися. Але ні тоді, ні навіть зараз ми цього не зробили. Звідси, і ця дебільна настанова, до кого приєднатися: до ЄС, чи Росії? Що в перекладі означає дитяче небажання бути собою. Бо це — титанічна праця, витворити себе. Ми бажаємо уникнути цієї праці і шукаємо за кого б сховатися — за Росію, чи за ЄС. Хочемо, аби хтось за нас думав та вирішував всі проблеми. Але так не буває. А ми, як діти уперто відмовляємося це усвідомити.

Коли ми говоримо про вторгнення, головне не те, чи нападе Путін, або чи захищатиме нас західний світ. Має значення те, що робитимемо ми самі. Ми мусимо думати, як діяти незалежно ні від чого і ні від кого. На жаль, на цьому питанні зосереджена лише мала частина мислячих людей.

Утім, у мене є і хороші новини. Операція вторгнення — не що інше, як спроба нас залякати і створити хаос, як запоруку своєї перемоги над нами. На щастя, цей розрахунок не справдився. Ставка на страх не спрацювали. Немає у нас страху. І це великий запобіжник вторгнення. Правда, наш міністр оборони Олексій Резніков лякає європейців мільйонами біженців з України. Якщо чесно, він все робить правильно. І я пізніше розповім, чому. Та ніхто нікуди з України бігти не буде. Ми станемо на захист своєї землі. Хтось доглядатиме за пораненими, хтось плестиме маскувальні сітки, а хтось варитиме борщ.

Насправді, залякування має певну користь. Після нього зникає страх, і з’являється «прийняття». Звісно, до повномасштабної війни ніколи підготуватися не можна, але усвідомлення реальності загрози — корисна річ. А зараз поговоримо про західних європейців.

Вони теж потребують своєї само-пере-інсталяції. Наші друзі з ЄС мають трохи іншу проблему. Після Другої світової війни, у Західній Європі був побудований благополучний світ. Герої цих народів багато століть поспіль йшли на жертви, аби збудувати в своїх країнах заможне життя. Зрештою, їм це вдалося. Тепер у такому бажаному благополуччі купаються їхні нащадки. У них є стандарти людського життя, але вони це отримали на шару. Зарозумівшись у своєму достатку, вони ділять світ на аборигенів і людей вищого гатунку. Тобто, себе. Звісно, західні європейці про це не говорять і не через підступність, а просто тому, що цього не усвідомлюють. Це видається їм просто природним станом речей. Як наявність повітря.

Та варто, хоч трохи бути дотичним до цієї публіки — і ти зсередини неомильно розумієш реальну картину. Тамтешня реальність не співпадає із красивою зовнішньою вивіскою. Публічно вони говорять про високу гуманістичну місію, а насправді, зацікавлені лише у досягненні своїх егоістичних національних інтересів. Ось і ділять західні європейці аборигенів на корисних, з яким можна мати справу і на некорисних. А ще є неслухняні і злі. Приміром, ми — українці. Для європейців ми і не корисні і не слухняні.

Росіян вони довго відносили до табору «корисних». Після 90-го року західні європейці «відмили» їх, як їм здавалось, від тоталітарного і комуняцького минулого, залучили до співпраці і вирішили, що вони будуть слухатися. Тому, всі наші волання про те, що «ваш реал політик цинічний» не мали ніякого сенсу. Європейці їх просто не чули. Ми для них — некорисні папуаси, які заважають їхній вигідній для власних інтересів дружбі зі слухняною Росією.

Але два тижні тому ситуація змінилася радикально. Відбулося прозріння. Після того, як з’явилися карти наступу на Україну, дискурс Західного світу став іншим. Тепер європейські лідери говорять мовою, яку б в українських ареалах сприйняли за найчистіший мат. Зараз їхній тон вельми жорсткий і позбавлений будь-якої дипломатичності. Пам’ятаєте заяву генерального секретаря НАТО? Йєнс Столтенберг сказав, що Росія позбавлена права втручатися у те, яка держава зможе стати новим членом Альянсу, а яка — ні. Іншою мовою, відтепер Росія позбавлена права мати зону своїх інтересів. Уявляєте?

Чому це сталося? Вони, нарешті, познайомилися з російською публікою так, як ми її знаємо вже кілька століть. У наших західних європейців злетіла полуда з очей, а разом з нею і дах від того, що вони нарешті усвідомили. Все життя вони ж не мали росіян за рівних собі людей, а тепер побачили, що росіяни відповідають їм тим же. Кремль не вважає їх за людей і планує їх нагнути. Іншими словами, він хоче зробити з європейцями те, що європейці завжди робили з іншими народами. Уявляєте ступінь цинізму цієї драми, який всі сторони раптом осягнули? Не дивно, що у них шок.

А тепер перейдемо до феномену під назвою Російська Федерація. Єдиний її інтерес — реалізувати свій комплекс меншовартості і змусити себе поважати в стилі «ты меня уважаешь?». Ось справжня мета війни і операції залякування. Цивілізованій людині це зрозуміти доволі важко. Так було з нашими європейськими партнерами. Ми намагалися їм пояснити це, але вони нас не розуміли. Усі наші наративи вони зводили до фрази: «Ну ви нє любітє рускіх, а рускіє нам гаварілі, што ви іх нє любітє. Нє нада нам расказивать. Ми всє знаєм». Європейці ж люди вищого гатунку. Вони знають краще.

Тому, зараз буде вирішуватися більш важливе питання, ніж Українська незалежність. Можливо, висуваючи цю тезу, наш міністр оборони і сам не знав, що мав на увазі. Та Олексій Резніков, залякуючи європейців біженцями з України, потрапив у ціль. Бо насправді йдеться про майбутнє світу.

Зараз вирішуватиметься питання, а чия ж картина світу, чия проектність переможе. Російська проектність дикунів чи європейська проектність пихатих неадекватів? Чи може відбудеться процес усвідомлення і буде витворено адекватне бачення світу обома сторонами, чи хоча б однією із сторін. Саме це прозріння зараз і відбувається.

Це питання вирішуватиметься в залежності від планів усіх сторін. Іще, я б тут віддала належне Заходу. Вони не дикуни і заперечують дієвість військових засобів вирішення конфлікту. Так, я розумію, що нас такі слова дуже і дуже дратують. Бо військові засоби будуть застосовувати на нашій землі.

— Поясніть. На Росію не діють ніякі санкції.

— Це вам тільки здається. Зараз відбувається гра за час. Чомусь усі, занадто виділяють матеріальні ресурси. Та не вони головне. Саме час у історії займав провідну позицію. Це зараз росіяни такі хоробрі. Подивимося, що з ними буде пізніше. Скажу цинічну річ. В довгостроковій перспективі і ми, і західний світ зацікавлені в російському вторгненні. Але самі росіяни поки думають, бо не зацікавлені в наслідках вторгнення. Їм потрібні тільки наслідки залякування. Вони не особливо і хочуть йти на велику війну.

А ось чи буде повномасштабне вторгнення, досі нікому не відомо. Навіть Путін цього поки не знає. Він для себе ще не вирішив. Звісно, йому хочеться розважитися і змусити весь світ поважати себе. Але він усвідомлює всю тяжкість плати за вторгнення. Вдале вторгнення — це перетворення на Північну Корею і скора смерть Росії, невдале — це швидка смерть Росії. Звісна річ, їм такий розклад не треба і даром.

Тому, ніхто не знає, чи буде повномасштабна війна. Зараз на нас дивиться весь світ, ну, а ми саме зараз генеруємо для себе свою світову першорядність, належність до кола найпотужніших країн. І тут ми робимо дуже високу ставку. Значно важливішу, ніж наше місце у новій світовій конфігурації. Коли письменник пише роман, він не знає, чим все скінчиться. Сюжети створюють самі себе. Така вже особливість будь-якої творчості, а творення реальності це стосується найбільше.

Хто думав, що в 2014 році буде війна? Фактично, України, як геополітичного гравця, не існувало. Захищати її було нікому. У 2012 — 2013 рр., дуже активно знищувалися наша армія і всі спецслужби. Усі порядні люди зі скандалами звідти йшли геть, жертвуючи роками вислуги та пільгами. Начебто для Путіна все було підготовлено. Потрібно було тільки зайти. Але замість караваю на агресора чекала несподіванка. Звідкілясь узялися мирняки, які приїхали хто на чому і часто просто на велосипеді, у спортивках та пластикових капцях давати його армії відсіч. З’явилися Володимири Рибаки, які ціною свого життя заважали знімати синьо-жовті прапори…

Те, що станеться після вторгнення, якщо воно відбудеться, запишуть золотими літерами в історію людства. І західні країни це дуже добре розуміють. Можливо, повторюся, але зараз ми виборюємо не тільки наше місце у світі майбутнього. Саме Україна та українці стали каталізатором створення цього нового світу. Байден і Путін можуть домовлятися про що завгодно, але тільки наші дії (або бездіяльність) творять новий світ. Бо ми творимо взірці і наративи.

— Та чи готове до боротьби наше українське суспільство?

— Воно не стоїть на місці. Ви тільки гляньте на зміни! На днях, таксист висадив пасажирів за їх зневажливі висловлювання про все українське. Це було б неможливо до російського вторгнення. Нещодавно я зустрічалася з білорусами. Людьми, які через режим Лукашенка були змушені покинути батьківщину. І хто б там, що не казав, але, виявляється у Білорусі відбулася революція! Бо справжня революція — це зміна свідомості. Сьогодні звичайні громадяни налаштовані приблизно так: «У всіх наших бідах — моя вина. Саме я спричинив усі жахи, які трапилися з моєю країною, бо свого часу, погоджувався з усім, що робив Лукашенко. Я пішов найлегшим шляхом. А тепер маю нести відповідальність за це».

З нами має відбутися те ж саме. Причому, не тільки в свідомості пасіонаріїв. Історія з ватними пасажирами трапилася не де-небудь на Донбасі. Це — Київ, українська столиця. Що вже тоді говорити про міста, які перебували під колоніальним пресингом і позиціонувалися російськими? Поки будуть такі «пасажири», ми весь час знаходитимемося під загрозою, перед якою меркне будь яке російське вторгнення.

Я люблю троянди. У Маріуполі є чудовий розплідник троянд. Десь два роки тому, я до них зателефонувала, щоб замовити саджанці, слухавку взяла господарка розпліднику і стала говорити зі мною ламаною українською, що було важко для неї. Я запропонувала їй перейти на російську, а вона мені відповіла: «Якби ми всі говорили українською, Путін би до нас не прийшов». І це не якийсь там «свідомий патріот», а звичайна господарка розпліднику з Донбасу.

Тому, я зараз не вважаю продуктивними розмови про можливість, чи неможливість вторгнення. Бо цього насправді не знає ніхто, навіть Путін. Якщо вас це насправді турбує, шукайте адреси штабів територіальної оборони, приходьте туди і питайте: «Чим я можу бути корисним?». Тоді ніякого вторгнення точно не буде. Бо все — тільки в наших руках. А Байден нам тільки на допомогу.