Сергій Ходоровський. «Брама». Ніби за кам’яною стіною

(11 травня 1980 — 16 листопада 2016 року)

Сергій Ходоровський. «Брама». Ніби за кам’яною стіною

Ясноокий боєць притискав до серця смартфон. Телефон був єдиною перепусткою до світу, де живуть яскраві барви та прянкі запахи. Його притулком. Ключиком до мікро-країни, де в холодну осінь можна закутатися у м’який плід, скупатися в ароматі синових локонів і досхочу наїстися маминого борщу. Воїн сидів на тому самому місці, де колись було підвіконня. Тепер тут гола, цегляна стіна. А ще якихось пару років, у цьому напівзруйнованому будинку вирувало життя…

Боєць поклав телефон на сірі, порепані війною цеглини. Таакс, треба перезаряди автомат. «сомалійські мавпи» не люблять зраджувати традиціям. Сьогодні, ближче до вечора, тут відкриються двері до пекла. Цікаво, може Донбас — одна з його філій? Зрештою, чому б ні? З обшмиганих брудних сепарів добре малювати портрети чортяк. Тільки, який художник погодиться це зробити? Гаразд, якщо «сомалійські мавпи» — чорти, тоді хто вони? Хто він — Сергій Ходоровський та його побратими -чоловіки з втомленими очима, тижневою щетиною та обличчями, припудреними пилом боїв?

Таких як вони, волонтери та інші добрі люди іменують воїнами світла та сонечками. Приміром, він на війні з березня 2014-го. Усе почалося з рубежів Херсонської області, під окупованим Кримом. Він і його побратими з Житомиру намагалися не пустити далі оскаженілих, «колорадських жуків». Потім був Іловайськ, а тепер — Авдіївка. Виходить, він вже третій рік служить свій світло-сонячний контракт.

Поки воїн міркував, на екрані його смартфону висвітилася фотографія білявої жінки з маленьким хлопчиком. Його Світлана була прекраснішою за сто тисяч квітучих садів і нагадувала йому мадонну. Сергій призначив її своєю богинею з першого дотику до руки. Він молився коханій перед кожним боєм і дякував за те, що після зіткнення з оскаженілими «мавпами» повертався живим. Можливо, її любов вивела його із королівства кривавих соняхів? Як би він був середньовічним лицарем, попросив би у Світлани пасмо її білявого волосся.

Світлана

— Ти підеш зі мною танцювати?

Гудів другий день свята Віктора та Юлії. Листопад м’яко обійняв ніпівоголені стовбури дерев та розмалював у сіру фарбу небо Житомира. Молоді милувалися одне одним і про щось воркотіли. Весільні гості замажорювали собі настрій методом доступних розваг. Хтось, з кришталевих прозорих келихів пив червоне вино за щастя Юлії та Віктора, хтось травив сусідові по столу анекдоти, а хтось перебував у стані енерджайзер і волів віддатися стихії танцю.

Світлана оповила поглядом незнайомого хлопця. Так, їй безперечно сподобалася його струнка постава. Та найперше, її вразили його очі. Такий колір блакиті буває хіба, що у літньої морської води. Дівчина підвелася і подала йому рук. Зрештою, чому б їм не потанцювати? Просто він здався безмежно надійним. Хлопець назвався Сергієм.

«Владимирский централ — ветер северный! Этапом из Твери зла немерено…», — виспівував Круга касетний магнітофон. «Цікаво, хто ж додумався включити оце на весіллі?», — подумки запитає Світлана. Щоправда, пізніше. Коли ця подія закарбується у архівах їхнього спільного роду.

***

— Ну що, підемо? — сказала до своєї подруги-тезки Світлана.

— Свєт, чому так рано? Давай побудемо ще. Я хочу торта.

— Цей хлопець якийсь напряжний. Після танців ми з ним поговорили. Нічого особливого. Розмова — й розмова, — Світлана зробила крок назад і поправила сумочку. — Я дочекалася зручного моменту — і втекла. А якщо він мене шукатиме? — вона пояснювала подрузі все, як є. Дівчата були знайомі давно і дружили ледь не з часів шкільних зошитів.

— Свєт, чесне слово, ти як ота наречена-втікачка, — сказала подруга-тезка, а по хвилині, зробила поступку. — Гаразд, якщо ти вже так хочеш, розходимося по домам.

***

— А ну йди і не валяй мені дурня.

— Ма, я не хочу.

— Різне буває, доню. Це ж весілля. Мало, що тебе могло від нього відштовхнути? Тим паче, Сергій, схоже — хлопець цілеспрямований. Думаю, він знайшов наш номер телефону не одразу. Іди, поспілкуйся. Він же не кусається.

Він прийшов до неї з великим букетом бардових троянд. А далі — вони гуляли. Обтоптали всі доріжки районного парку. Грілися безсніжними зимовими вечорами за розмовами. Від них ставало тепліше. Настільки тепло, ніби вони одягли найпухнастіший шарф. Закохані могли обговорювати і смак свіжого запашного чаю, і ймовірність життя на далеких планетах. Теми переливалися одна в одну, як музичні фрази в мелодії. Світлану взяла його розважливість і розум. Вони намагалися бути поруч. Як Земля та Місяць. Тільки хто з них хто, поки ще не вирішили.

Здебільшого, закохані планували свої зустрічі на вечір. Світлана навчалася в університеті, Сергій ніс службу в армії. Він став військовим як і його тато Леонід. Можливо, саме тому, їй було з ним так затишно. Настільки затишно, ніби вона стояла за товстезною кам’яною брамою. Брама. Так Сергія називатимуть побратими у самому серці війни.

***

Час безжально відривав сторінки настільного календаря. Їхні осінні побачення перетекли у весняні. Абрикоси захоплювали перехожих рожево-білими квітами, а інші дерева хизувались бруньками. Україною танцювала весна. У чистому небі літали міріади наночастинок щастя. П’янких та невидимих для людського ока. Їх могли побачити, хіба що котики та маленькі пташки. Глянеш на навколишню красу, наповниш груди квітневим повітрям — і на душі стає радісно-радісно.

— Що це?

— А ти відкрий, — Сергій простягнув коханій оксамитову коробочку. Поки дівчина роздивлялася прикрасу, питання від її коханого вже осідлало найшвидшу стрілу…

— Ти вийдеш за мене? — Власне, у цьому був весь Сергій. Правила і традиції? Нащо дарувати коханій на заручини обручку, якщо на світі існують гарні ланцюжки? Вона притакнула… 28 липня у них було весілля, з сукнею принцеси та білими квітами, а на наступний день вони обвінчалися у церкві. Усе відбулося саме так, як мріялося Світлані у рожевих дитячих снах.

У принципі, вони б могли ніколи не зустрітися. Сергій народився і мешкав у Сибірі, в російській Читі. Так було, допоки його батьки не вирішили у 1986 році переїхати в Україну. Спочатку планували обрати Житомир, але всі карти переплутала трагедія у Чорнобилі.

— Тільки не вздумайте мені їхати до Житомира! Там радіація! Оберіть краще місто попівденніше, — порадив Сергіїв дідусь за лінією мами. Родина Ходоровських поговорила — і зійшлася на Первомайську, на Миколаївщині. Але уникнути Житомира Сергієві не вдалося. Там на нього чекала військова служба, друзі та суджена. На час їхньої зустріч, Світлані було 19 років, а Сергієві — 20.

Мама

«На Украинє масаво закривают рускіє школи. На што єщє пайдєт націстскає правітєльство, раді бєндерізациі Украіни? Тєм врємєнєм, апалчєнци защіщают народ Данбаса і рускій язик», — верещав сепарський канал «Оплот». Мабуть, хтось із Сергієвих побратимів вирішив провести сеанс мазохізму.

«Апалчєнци защіщают народ Данбаса і русскій язик». Від цієї фрази обличчя Сергія набула яскраво рожевих барв. Який, до бісу, народ Донбаса? У цьому будинку колись знаходилася дача однієї сім’ї. Мами, тата і двох маленьких хлопчиків. Принаймні, їхню світлину знайшов хтось із воїнів сімдесят другої. Бійцям перепало від них у спадок трохи меблів та посуду і один м’якенький ведмедик. Мабуть, вони покинули не тільки цю дачу, але і власну домівку, а тепер намагаються прижитися в інших українських містах. Що ж це за захисники, від яких масово тікає нарід?

Російська мова. Його мама — Зоя Володимирівна ніколи не ходила на мітинги з триколорами і не вигукувала «Путін прійді!». А вона точно знає більше про слово Пушкіна, Лєрмонтова чи Льва Толстого, ніж оті всі автомийники з Комі та їх послідовники. Зоя Володимирівна з року в рік викладала школярам російську мову та літературу. У дитинстві він українську знав посередньо. Вирішив за неї добряче взятися, тільки коли пішов на війну. І в нього все вийшло. Чому українську не хочуть вчити ті, хто полюбляє «колорадки»? Невже, простіше покликати додому розбійників?

Цікаво, як там мама? Сьогодні, знову буде бій. Як же він хоче вирватися з авдіївського пекла і розцілувати всю свою родину. Потім Сергій зойкнув. У тому місці, де раніше мали бути двері, з’явилася постать Зої Володимирівни. Вона стояла кілька секунд, а потім розчинилася у повітрі.

***

Зоя Володимирівна вичакловувала торт. Основа з печива уже добряче взялася у цілісний корж. Тепер залишилося на ньому навести барви. У блакитних полумисках на свою чергу вже чекало різноманітне жиле: з вишні, ванілі, помаранчу та ківі. Торт обіцяє бути смачнючим і сподобатися обом її хлопчикам: старшому — Володі та молодшому — Серьожі.

Вона їх обожнювала обох. Зоя Володимирівна поверталися з роботи о третій. Ходоровські мешкали у просторій трьохкімнатній квартирі, але її хлопчики навіть не думали про домашні справи. Їм би пошвидше втекти до друзів. «Ця половина квартири, Володю, — твоя, а ця, Серьожо, — твоя. Поки мені не поприбираєтеся, я вас нікуди не відпущу», — казала вона. І хлопчики прибирали, без жодних прирікань, чи дитячих образ.

Зараз її молодшенький, здається, зіткнувся зі своїм першим глобальним розчаруванням. Най воно для нього буде останнім! Зоя Володимирівна довершила свій витвір ягодами малини та дольками помаранчу. Він нагадував кольорову картину з дитячої казки. Можливо, солодкий торт, хоч трохи заглушить синів гіркий осад? Поки вона розставляла на стіл невеличкі тарілки, Сергій вже був тут як тут.

— Вау, яка краса! — її молодшенький озирнувся на торт.

— Серьож, ти як?

— Я більше ніколи не буду займатися боксом.

Що ж, світ інколи буває дуже несправедливим. Можливо те, що сталося, піде йому на користь. Хай її син буде готовий, до того, що успіх дістається не лише тим, хто йде до нього кропіткою працею. Мама налила Сергієві у прозору склянку помаранчевого соку.

— Синку, але ж це не останні змагання в твоєму житті.

Її Серьожа у школі був одним з найкращих спортсменів. Спочатку, він відкрив для себе футбол — і м’яч віддячив йому взаємною любов’ю. Він слухався юного гравця і намагався виконувати накази Сергієвих ніг. Здібності підлітка оцінив фізрук і записав хлопця до збірної школи № 15. Вчитель не помилився. Сергій та команда не один раз поверталися зі змагань з перемогою.

Пізніше її син полюбив бокс. Так палко, що вечорами проводив час у компанії червоних рукавичок та груші. Одного разу її Серьожу запросили на змагання до Криму. Хлопець ледь не стрибав від задоволення. Хто ж знав, що ті змагання завершаться таким розчаруванням.

— Я більше не вірю у справедливість, — підліток понуро опустив голову.

Їй треба було кілька секунд подумати, що йому відповісти. Їхню кухню освітлювало літо. Вікно облюбувала муха. Комаха несамовито здижчала, поки не вмостилася на білій гардині з мережива. Вона — мама, а тому має віднайти для свого сина слова втіхи. Світом крокувала епоха, яку пізніше назвуть лихими дев’яностими. Сергій по праву мав взяти перше місце. Це бачили всі. Тільки не судді. Вони воліли віддати перемогу значно слабшому спортсменові. Сергієві довелося обмежитися другим місцем.

— По-моєму, тобі не гірше вдається ганяти м’яча, — сказала вона.

— Ну, я подумаю…

— Серьож, мам! — забіг на кухню Володя. — А давайте ввечері сходимо у кіно! Там крутять класні фільми. Думаю, якийсь собі оберемо.

— А давай! — Серьожа посміхнувся уперше за день.

***

— Ні — ні, я його документи вам не віддам, — здавалося, директриса школи № 15 ось-ось перейде на крик. Вона крутила поміж пальців зіструганий, простий олівець.

— Але ми вирішили, що Сергій навчатиметься у школі № 1. Я там викладаю російську мову та літературу, — заперечувала Зоя Володимирівна. — Нехай хлопець буде у мене перед очима.

— Ви не турбуйтеся, ми його проконтролюємо. Тільки такого спортсмена та чемного хлопчика ми воліємо залишити у себе, — уже м’якше відповіла директорка. Мабуть, олівець таки допоміг їй впоратися з емоціями.

У день, коли вони з синами смакували желейним тортом, Зоя Володимирівна не помилилася. Сергій повернувся до футболу і радував близьких та школу перемогами. Тільки мама би почувалася спокійніше, якби її дитина навчалася в межах її максимального доступу.

А далі — чисельні скандали, тисячі використаних нервових клітини і дні зіпсованого настрою. Але Сергія таки перевели! Трапилося це, коли директорка насолоджувалася відпусткою. Він прекрасно порався по навчанню і по завершенню школи № 1 отримав майже відмінницький атестат.

Служба

Дрібний, жовтогарячий листок зробив кілька обертів у повітрі і акурат приземлився на долоню Сергія. Він став чи не єдиною яскравою цяткою у цьому найсірішому в світі листопаді. Якби воїн мав аккаунт в Інсті, можна було б зафоткати цей скупий подарунок осені, додавши йому до компанії набої та металеву кружку.

Степами Донбасу мандрує кістлява гостя у чорному плащі. Нещодавно, вона скосила молоденького Дениса Здоровця. Але Сергій просто змушений її обдурити. Він ще й не з таких вилазив халеп: пройшов нелегку службу в Іраці та вибрався з Іловайського пекла. Говорять, істину долю неможливо об’їхати навіть на найпрудкішому коні. Він обрав свій шлях сам. Іще з малечку, ходив з татом Леонідом на його роботу, у забайкальському військової окрузі тодішньої РРФСР. Він ще тоді мріяв про армію.

А якби був живий його тато? Яку б він оцінку поставив його роботі командира відділення? Несподівано у кімнаті з’явився незнайомий воїн. Високий і стрункий. Його міцну статуру ще більше підкреслював український піксель. Гість на грудях носив майорський шеврон. Ось тільки Сергій не міг роздивитися його обличчя. Тільки очі. Чомусь вони видавалися рідними та добре знайомими. На воїні була оливкова балаклава. Хто знає, можливо він так грівся від холодного вітру листопада. Хлопці подейкували, що на днях до Авдіївки мала під’їхати перевірка від ОК «Північ». Можливо, його гість звідти?

***

— Мам, я планую бути як тато.

Зоя Володимирівна з гордістю посміхнулася. Її чоловік Леонід чимало прослужив у ракетних військах. Їх Сергієві є з кого брати приклад! Ходоровські провели сімейну нараду і вирішили за доцільне відправити молодшого сина поступати у військове училище, до Житомира. Зрештою, то було зручно. Поруч жили батьки Зої Володимирівни, а бабуся і дідусь для будь-якого студента завжди підуть у плюс.

За спортивну підготовку Сергій отримав «відмінно». Та хто знав, що керівництво навчального закладу очікувало на гешефт? У приймальній комісії воліли мовчати. Жодного слова, жодного натяку у повітря. Але хотіти — означає бути наполегливим. Сергій вирішив записатися на підготовчі курси. Можливо, у наступному році, в нього буде більше шансів на вступ. А за місяць до іспитів його частуватиме армійська повістка. Далі — військкомат та підрозділ морської піхоти в Криму. Людські бажання прийнято ділити на два типи: істинні та тимчасові хочушки. Сергієва мрія про армію однозначно потрапляла до першої категорії.

— Якщо я сказав, що хочу бути військовим, значить так воно і буде, — наполягав він. Сказано = зроблено — Сергій вирішив продовжити військову службу в Житомирі.

***

Командир частини — вусатий, коренастий дядько несподівано порушив ідилію кількох вільних хвилин. Хлопці з окремого радіорелейного батальйону жартували та попивали гарячу каву із пластмасових стаканчиків. Вочевидь, командир був сьогодні при гуморі. Це Сергій прочитав із його веселого погляду та невимушеної ходи.

— А що кажуть, коли на кораблі, не дай Боже, відбувається, якийсь кошмар? Ходоровський, що кажуть? — запитав командир з лукавою усмішкою. За свою службу у Криму Сергій отримав від нього позивний Морячок. Він трохи постоїть — постоїть і, на решті, зізнається:

— Пане підполковнику, я не знаю, я на кораблях не ходив.

— Ти ось не ходив, а я знаю. Тоді кричать: «Полундра»!

Сергій не ображався на такі командирові жарти. Розрядити атмосферу інколи потрібно навіть у колективі, де панує суцільне братерство.

***

— Ти чому мені не сказала?

Це була перша фраза, яку Світлана почула від свого Сергія за останні кілька днів. Вони стелефоновувалися не дуже часто. Зв’язок між Іраком та Україною влітав у добрячу копійчину, а до народження Вайбера та Телеграму треба було ще чекати не один рік.

У серпні 2003-го її Сергій записався у миротворці. Господи, як вона тоді за нього переживала. Війна, ісламісти і на додачу — отруйні змії. Ще й журналісти підливали зайвого масла у полум’я її страхів. А тут у грудні помер Сергіїв тато. Ні, трохи не так. З паном Леонідом вони обговорювали боксерські поєдинки та футбольні матчі. Писали про це навіть одне одному листи. Вони були більше, ніж просто тато і син. Вони стали найкращими друзями.

— Мене попросили твої родичі, — відповіла Світлана. У січні таємниця стала явною. Сергієві ненароком проговорився Володимир — і тепер на горіхи отримує вся сім’я Ходоровських. Та чи доречно було йому зараз відчувати цей біль? Сергій і так перебуває у небезпеці. Хто знає, скільки разів його янгол охоронець перехоплював посланців смерті? Він ходить на нервах. У нього є зброя. А якщо він.

— Свєт, ну як ти могла промовчати?

— Вони боялися, що ти собі щось заподієш! — здалася вона.

У відповідь Володимиру, він зміг видавити з себе лише слово «як?». І то не одразу. Секунди його власного мовчання перетворилися на години шоку. Намет миротворців став темною дірою. Земля під ногами обернулася в прірву. Невже він втратив того, на якого так хотів бути схожим? Але треба жити. Заради рідних та Світлани.

— Дівчинко моя… Це — дуже боляче. Але, прийде час — і ми там будемо всі. Чи ти думаєш, я настільки дурний, що зможу накласти на себе руки?

Він повернеться у лютому 2004 році. Ротація виявиться коротшою, ніж планувалося на початку. До Іраку з його підрозділу поїхало шестеро людей. Кожного з них оминули кулі та інші нещастя, можливі тільки у цій країні з пустелею. Він запросить своїх побратимів-зв'язківців святкувати повернення. Вип’є з ними по сто грам та розповідатиме їм про Ірак. Показуватиме фотографії бездонної пустелі та змій. Ось на одній із них він тримає варана за хвіст. Українські миротворці тоді служили поруч з американськими.

— Американці спали на розкладушках. Вони — легенькі-легенькі. Майже як ліжка. Зроблені з алюмінію. А ще в американців зовсім інша система. Тих, хто стояли на постах, підкупити було абсолютно неможливо. Навіть, якби їм запропонували всі гроші світу, — скаже Сергій.

Він пригощатиме Світлану пакетиками капучино зі США.

— Божечки, це — така смакота! У нас такого немає, — захоплюватиметься вона, роблячи ковток за ковтком чарівного напою. Він проведе по її білявому волоссю. І вони будуть разом. Аж до війни з Росією.

Данні

Незнайомець підійшов до Сергія і всівся там, де раніше було підвіконня.

— Ну, що скажеш хлопче? Як служба на авдіївській промці?

— Кожного вечора сепарня нам влаштовує бойню. Але нічого, пане майоре, ми вже багато тих мавп відправили до нечистого. Розвідка каже, що охочих служити у Гіві якось малувато. Ось і затикають сепари дірки всіляким непотребом. Нам залишається їх тільки відстрілювати.

— Говорять, ти нещодавно їздив на військові навчання до Боснії. Що скажеш? Тобі сподобалося?

— Звісно, подивився я на ту Боснію, але очікував більшого. Самі звичайні навчання. Краще б я залишився на передку.

— Ну, воно й зрозуміло. «Київ» казав, тебе тут вельми цінують. Як справи вдома? Як мама, дружина, син та старший брат? — майор глянув на Сергія якимось доволі мінорним поглядом.

Ця розмова йому видавалася все дивнішою. Це відколи високі начальники питали у бійців про їх особисте? Минулого разу вони з хлопцями доповідали гостям загальну обстановку на позиції. Звідкіля цей майор знає про його сім’ю? А може, він — сепарський таємний посол?

— Та ніби, нормально. Володимир воює, ну, а мама і Світлана балують Данні. Йому вже три роки, -Сергій напружився і поклав руку на свій «калаш».

 — Спокійно, хлопче, спокійно, я не шпигун.

— Тоді зніміть нафіг свою балаклаву? — викрикнув Сергій.

— Усьому свій час. До речі, ось тобі моє офіцерське посвідчення.

Сергій взяв документ до рук. Ніби все чисто. Ще й майора звати Леонідом, як і його тата.

***

— Не стрижи, — казав Сергій до дружини. — Я хочу приїхати і подивитися на ці кучері.

Однорічний Данні ніби вийшов з іграшкової фабрики. Зі світлими очима та локонами він нагадував пупса. А ще виявився точною копією Сергія в дитинстві. Фотки малих тата і сина виглядали акурат один в один. Вони різнилися, хіба, що якістю плівки та атмосферою часу. Сергій також носив у дитинстві кучері. А коли трохи подорослішав, вдався до комплексів і полюбив зовсім короткі зачіски.

Звістка про вагітність Світлани стала чимось на рівні дарунка Богів. Вони чекали на неї довге десятиліття і плюс один рік. Сергій посміхався як закоханий юнак і радував дружину усякими милими подарунками: то їй білі троянди купить, то підгоне шоколадні цукерки. Він — щасливий. У нього буде син. Хоча, від початку Сергій мріяв про доцю.

— Давай назвемо його так, як ні в кого іншого, — запропонував він.

— Я тільки за! Звісно, що у нас все має бути не, як у людей, — Світлана посміхнулася у відповідь. Після тижнів ретельного вивчення списку хлоп’ячих імен, вони, на решті, прийняли рішення. У них буде Данні. Хлопчик прийшов на світ 10 березня 2013 року.

— А тепер жодної російської мови. Данні має знати українську з самого дитинства, — твердо сказав дружині Сергій.

— Ну, і ще нехай вивчає англійську, — додала Світлана.

А потім їх розлучила війна. 9 березня, за добу до Данніного дня народження, його тато пішов у АТО. Поки хлопчик вчитиметься робити перші кроки, Сергій розглядатиме у бінокль пейзажі Донбасу. У 3 роки та 8 місяців у Данні залишиться тільки мама.

Маршрутка

— З тебе би вийшов непоганський офіцер, — говорив незнайомий майор. — Пам'ятаєш, коли ти закінчував економіку праці, у Житомирському політехнічному інституті, мав повне право продовжити кар’єру з лейтенанта. Але ти — завжди за справедливість. Офіцером стати після інституту не схотів, а мамі сказав: «Я почав з низів і хочу бачити цю службу саме з них, а не бути офіцером».

— Дядьку, якщо ви такий вумний, скажіть мені, коли закінчиться ця клята війна?

— Насправді, цього не знає ніхто. Та скажу тобі одне. Нічого у цьому світі не буває задарма. І наша Незалежність також. Знаходилося чимало людей, які хотіли ковбасу по два двадцять та інші принади «совка». Дехто прикрашав себе «колорадками» і кричав «Путін введи війська!». І — Путін ввів. Але, хто від того став щасливішим? Цей будинок колись належав одній сім’ї. Тепер вони поневіряються по зйомним куткам. Он тато тільки щойно знайшов нормальну роботу, а мама змушена економити на косметиці та одязі. Ця війна ще багато кому принесе сльози. Дуже, багато кому. Але будь певний, ми — вистоїмо! Але то вже — потім.

Насправді, я хотів тебе попередити. Як будеш сьогодні відбиватися, намагайся особливо не підіймати голову догори. А тепер я пішов до командирів.

***

— Звідки у тебе це? — в очах Світлани читалася тривога. Вона тримала у руках його куртку. Ще зранку одежина була майже новою. Вони разом з Сергієм обрали її тільки місяць тому. Тепер жінка вдивлялася у місце, де красувався поріз.

Сьогодні з ним сталася неприємна пригода. Зрештою, з ким не буває? Та чи варто засмучувати нею кохану?

То мала бути найпересічніша поїздка у світі. Він зупинив світлий спринтер, щедро замацаний пилом та іншими фарбами житомирських доріг. Шлях був не надто близьким. У його планах — почитати новини і позиркати у вікно. Там паче, у салоні панувала какофонія звуку та легкого аромату палива. Водій увімкнув низькоякісний шансон, і Сергієві хотілося пошвидше вирватися з цієї атмосфери на волю.

— Ти чаво, нє понімаєш по-пацански? — напівголосно, але й не тихо сказав молодик віком 25+. Здається, від нього йшов шлейф тижневого поту.

— Мужчина, я же вас не трогаю, — відповів своєму неохайному кривдникові геть юний хлопчина.

— Ета вот. А ну ка атдал мнє свой мабільний, — наполягав молодик. Він вписувався у образ наркомана з плакату. Червоні білки його нездорових очей контрастували з худі кольору сепеї. Юнак продовжував сидіти і міцно стискав свій телефон у руці.

— Ти чєва борзий такой? Я каму сказал атдал мабільнік і пашол на. — неадекват у худі вчепився руками у горло молодого хлопця.

Пасажири продовжували займатися своїми справами: дивитися Інтернет, втикати у вікно, або продовжувати розмови. Водій лише збільшив гучність децибелів шансону. Всіх все влаштовувало. Тільки не Сергія.

Наркоман від несподіванки прокашлявся і обвів своїми червоними очима салон. Його тримали за комір міцні руки Сергія. Йому було вже не до юнака.

— Хочешь палучіть па мордє! Вон! Я сказал — вон!

Сергій потяг свого візаві ближче до виходу.

— Ви бачите, що відбувається? Зупиніться негайно і висадіть цього наріка геть! Він хоче пограбувати людину!

Водій продовжував їхати далі, ніби Сергієвого прохання і не було. Так тривало ще кілька хвилин, допоки маршрутка не зупинилася, і строкатий натовп не вистрибнув у світ, де не пахне пальним і не лунає бридкий шансон. Поки люди прямували на вихід, Сергій та неадекват вчепилися в герці. Настільки міцно, що не помітили, як опинилися на вулиці. Сивий шістдесятилітній дядечка — він же водій захлопнув дверцята і поїхав геть. Хто ж захоче зайвих проблем? На зупинці не було, а ні душі.

— І тоді він дістав ніж, щоб пирнути мене у бік, — Сергій таки наважився розповісти дружині про свою пригоду. — Та не хвилюйся, я ж цілий, — Світлана лише зойкнула у відповідь.

— Ти знаєш, я його особливо не боявся. Думаю, цей нарік хотів собі дозу, але йому не вистачало грошей. Ось і причепився до молоденького хлопця. Мабуть подумав, що за нього ніхто не вступиться. А тепер, Свєт, я боюся. Боюся за Данні. Цей нарік — кончений відморозок. А якщо він сколотить банду собіподібних і знайде наш дім?

Світлана нічого не сказала. Лише поцілувала чоловіка у чоло. Подібне Сергій переживав не вперше. Щоправда, все скінчилося значно оптимістичніше. Відмороженого наркомана водій вигнав з маршрутки, а Сергіїв одяг залишився без дір.

У полоні кривавого поля

Сергій рухався швидкими, нервовими кроками по зсиротілому будинку, який вірою та правдою служив воїнам сімдесят другої за позицію.

— Хлопці, ну як вам перевірка від ОК «Північ»?

— Яка ще перевірка? — кремезний боєць з козацькими вусами лише розвів долонями у різні сторони.

— До мене сьогодні підходив майор, навіть показав своє офіцерське посвідчення. Тільки він був у балаклаві, і я не знаю його в обличчя.

— «Брама», тобі не завадило би поспати. Ніхто до нас з ОК «Північ» ще не приїздив. І майор у балаклаві також. Він тобі примарився. Але нічого, то у тебе від перевтоми, — відповідав йому інший боєць. — Я би тобі радив бодай трошки відпочити. У вечорі — бій.

***

20-ті числа серпня 2014-го року

— У нас все нормально, — скупо відповів Сергій. Ось і вся його розповідь. З кожною годиною, новини про Іловайськ ставали все страшнішими. Спочатку оточення. Потім «зелений коридор». Насправді, червоний від крові і, радше, схожий на тир. Зоя Володимирівна дивилася телевізор і чекала на порятунок синів.

— Мам, ну що тобі сказати? Пили воду з брудних калюж і повзли по траві. Але ми виповзли. Більшого тобі знати не треба, — розповість після повернення Володимир. Більшого розпитати в синів вона не змогла.

24 серпня 2014 року. День Незалежності.

— Свєт, ти не уявляєш. У нас жара + 30, і поле всипане трупами.

Вона намагалася його втішити словами любові, розповідала про успіхи маленького Данні. Може думки про сина примножать його волю до життя? Після їх короткої телефонної розмови, Світлана ходила по хаті сама не своя. Намагалася заглушити тривогу синовим сміхом, відганяла її домашніми клопотами, заїдала смачненьким. Зої Володимирівні Сергій майже нічого не розповідає. Так мамине серце буде цілішим. А чи не піти їй до свекрухи і не відігнати від неї сумні думки?

Коли обидві жінки сиділи на кухні, і старша розрізала до чаю рулет з маком, у молодшої забринів телефон.

— У нас зараз дуже сильний обстріл. Ти тільки мамі нічого не кажи. Я біжу і не знаю, чи виживу.

Світлані умить стало важко дихати. Звичайно, вона нічого не скаже. Вона мусить впоратися з власними переживаннями сама. Зої Володимирівні і так нелегко. У мами двох воїнів і так вистачає сумних думок.

***

Поле воліло не дарувати пахощі серпневих квітів і стиглого колосся. Тільки дух крові, розбавлений ароматами печеної плоті та бруду. Посеред поля стояла одинока вишка, а на ній — четверо чоловіків. Усі як один зі слідами безжального сонця та цілунками втоми на обличчях. Один з хлопців демонстрував свій дерев’яний натільний хрестик. Здається, його подарували волонтери. Спека у + 40 — зовсім не тітка. Йому без футболки значно зручніше. Кожен рятувався як міг.

Чоловіки залізли на вишку, щоб озирнутися довкола і виконати завдання. Здавалося, серпневе поле перетворилося на безодню. Йшов обстріл і «наших» ніде не було. Навіть одинокої групки, яка намагалася вирватися з цього пекла у світ людей. Рішень було два. І обидва поганих.

— А ну зійшли всі з цієї бісової вишки геть! — роздратовано вигукнув м’язистий чоловік з червоними, від втоми очима.

— Циц! Ну куди ми підемо без автівки! Довкола — тільки поле та обстріли. Чи ти хочеш, щоб нас всіх нафіг поклали? — відповів йому хлопець з натільним хрестиком.

— Ми стоїмо зараз, ніби на долоні у «мавп», — наполягав м’язистий чоловік.

Часу на подумати та посперечатися у них не було. Ані жмені. На вишці їх міг застрелити будь-який снайпер середньої поганості. Краще одразу стрибнути у польову безодню. Так є бодай примарні шанси на порятунок.

— Хлопці, оно — КамАз з українськими номерами! Здається, це — по нас! — щодуху вигукнув Сергій.

І «Брама» потрапив у самісіньку рацію. То за їхньою групою приїхав начальник житомирського штабу. Автівка мчала, як божевільна. Правила дорожнього руху? Так, чули. Але не тоді, коли треба втікати від пазурів смерті. Навколишні пейзажі перетворилися на місиво барв. Сергій відчував, як КамАЗ всією своєю потугою давив донецькі степові дороги. Як під вагу його коліс потрапляли камінчики. Як під ними помирали травинки. Краще вже травинки, ніж люди. Такі, як Сергій і його товариші і так добряче підхарчували своєю кров’ю донецькі степи.

***

— Відпустіть нас додому, — Сергій прикусив сухі порепані вуста.

Він не мав ні зубної щітки, ні змінної пари шкарпеток. Їхній КамАз таки вирвався з пекла. Ночувати вони пристали до групи українських військових. Таких самих втікачів до світу людей. У нього палали ноги. А наступного дня їх всіх повезли до Мелітополя. Тепер Сергій принаймні зможе напитися простими радощами життя. Пригубити стаканчик розчинної кави та змити іловайський піт. Оно порожніє покоцана кушетка. На тій, що стоїть трохи далі — вмостилися його побратими. Зараз усі вони споглядають похмурі фарбовані стіни госпіталю.

— Наказано не пускати, — сухо відповів худий, невисокий офіцер.

— Та ну нафіг такі накази! У нас з собою нічого немає. Навіть банківських карт!

— Так у чому проблема? Хай твоя дружина все підправить «Новою поштою», — офіцер нервово палив цигарку.

Та чи зможе він забрати посилку без документів? Здається, його спиною оволодів жар. Поки автівка на космічній швидкості проривалася до життя, до хлопців тяглися пазурі пекла. Чисельні осколки на Сергієвих ногах стали тавром на згадку про Іловайськ. Частину з них змогли витягнути медики у Мелітополі, а іншої Сергій планував позбутися у Мечці. До лікарні у Дніпрі він доїде, але осколки пропишуться у його тілі на вік.

Невдовзі Сергій повернеться додому, поцілує дружину, обійме маму та затискає Данні. Згодом його переведуть з житомирського підрозділу до 72-ї окремої механізованої. Так треба. Майбутня бригада «Чорних Запорожців» зазнала від окупантів чималих втрат.

Гудермес

29 жовтня Сергій повернувся додому з НАТОвських навчань у Боснії і привіз із собою мокрий сніг. Попри кінець другого місяця осені, хмари виявилися вельми щедрими на білі опади. Довелося викликати майстра, щоб він змінив супутникову антену. Дощара лив так, що Сергій в вологому одязі бігав по подвір’ю. Усе треба було зробити якомога скоріше. Минуть лічені десятки годин — і його знову забере війна.

— Тобі, мабуть, краще саме зараз прооперувати твої коліна. Може поїдемо у Мечникова?

— Я думаю зробити це після того, як зустрінемо Новий Рік.

— Може таки звільнишся?

— Свєт, я хочу залишити службу, всіма можливими силами. Давай я спробую дізнатися, як можна звільнитися. Але зараз я мушу їхати. На мене чекають хлопці, — казав він дружині. Щоправда, друзям військовим він розповідав геть іншу історію.

— Серьож, ти пойми, у тебе проблеми зі здоров’ям, а ще — дружина та дитя. Ти вже і так багато відвоював! — радив йому один побратим.

— Треба вже щось вирішувати, — підтакнув інший.

— Ви що, здуріли обидва? І як без мене будуть ті пацани? — протестував Сергій.

— А якщо ти загинеш? — не здавалися товариші.

— Мені зараз треба в Авдіївку. Як написано — так і буде. Але все буде добре.

31 жовтня, на зупинці з автобусами, Сергій обійняв маму, дружину і маленького синочка. Зоя Володимирівна перехрестила геть все: і Сергія, і дорогу, і маршрутку, що ось-ось мала відправитися в далечінь. Вона ніколи особливо віруючою не була. Зробила це вперше: на інтуїції та емоціях. Вони з чоловіком охрестили своїх хлопчиків, тільки коли переїхали до України. Хотіли дотриматися народного звичаю. Але, яка чарівна пігулка може бути краща за віру?

***

Сергій однією рукою пригортав Світлану за талію, а іншою тримав за долоню. Вони кружляли в танку. Здається, грав запис одного із вальсів Шуберта. Неподалік від них стояла арка, прикрашена білим фатіном та чайними живими трояндами. Навіщо це все? Вони ж одружені вже як 15 років. Хіба таке буває? Виявляється, буває. Оно — пахне на рушнику високий каравай, а там — їм вигукують «Гірко!» 10 листопада Світлана прокинулася і скрикнула. Себе вона у білій сукні не бачила, а ось на Сергієві був той самий весільний костюм.

— Не добрий сон тобі наснився, — розвела руками сусідка.

Невдовзі Світлана почула, як хтось стукає в шибку. Як раз, вона міркувала над сніданком і вигадувала, чого б такого іще покласти в рецепт. «Може у когось не виходить скористатися дзвінком?» Вона не вгадала. То маленька птаха билася своїм тільцем об скло.

— Це — поганий знак. Краще йди до церкви, — порадила знайома. Світлана поставила свічку і замовила за них з Сергієм, Данні та інших рідних сороковуст.

Серед ночі з 12 на 13 листопада вона прокинулася від холоду. За вікном усе подвір’я засипало білими хлоп’ями. Снігові кучугури могли дотягнутися аж до грудей. У будинку полетів котел, і ситуація вимагала негайного вирішення. У своєму ліжечку мирно сопів маленький Данні, і його мама вельми не хотіла, щоб він прокинувся з температурою. Світлана самотужки намагалася подолати шабаш непроханої зими. Розчищала котел та прибирала сніг тяжкою лопатою. На щастя, вчасно прибігли сусіди. Але котел не здавався і нахабно вередував. Погодився працювати тільки тоді, коли крига знову прийняла образ води. Після цієї нічної пригоди Світлана ходила сама не свою. Нещодавно, у неї зламалися праска та мікрохвильова піч. Кажуть, зламана техніка це — попередження. Знак великої біди та рясних сліз.

***

Десь за тиждень до зустрічі з невідомим майором

Сергій у вологих берцях перебирав холодними пальцями ніг. Так трохи тепліше. Осінь під Авдіївкою не довго милувала захисників промки золотавим листям і м’яким промінням сонця. Зовсім скоро, на зміну, прийшли сірість неба, дощ, сльота та пронизливий холод до самісіньких п’ят. Йому хотілося бодай пару ковтків звареної кави.

Думки Сергія перебив голос смартфону. На екрані висвітилася одна дуже дорога фотографія. Зараз для нього розмови з коханою перетворилися на розкіш. Бійці сімдесят другої тримали масив, прозваний у народі «Дачами». Останні цивільні звідти пішли не пізніше 2015 року. У воїнів «Дачі» іменувалися «Чечнею», а їх окремі позиції: «Гудермесом», «Ісою», «Маздоком». Чеченські та осетинські імена захисники обрали недарма. Хай сепарня більше боїться! Хай вона думає, що на промці стоять не «укри», а вихідці з східних народів.

«Храбриє апалчєнци» з підрозділу Гіві більше нагадувало різношерсте стадо з бомжів, зечар, місцевих аватарів та любителів «фену», ніж воювак. Про шмот, хоча б трохи подібний до однострою «сомалійці» могли тільки мріяти. Захисники Авдіївки давали «мавпам» таку відсіч, що ті мусили постійно посилати на вірну смерть все нове і нове «м'ясо».

Розмова з коханою — це розкіш. Саме так! Простір між його «Гудермесом» та сепарським ВОПом кожного дня розривався від мелодики пострілів. Повітря між обома позиціями стогнало від невидимих ран, які по собі залишили кулі та розірвані міни. Дах колишнього дачного будинку, а тепер позиції Гудермес, так-сяк перекрили пацани. А ще крізь його стіни довелося проробити окопи. Обстріли бували надзвичайно потужними: з керованих російськими офіцерами «Градів» літали ракети, ну, а ще були інші штуки, що чинили смерть.

Як у такі часи можна вдаватися до розкоші? Сергій натисне на кнопку «відхилити виклик» — і з екрану смартфону зникне дороге фото Світлани.

Вони поговорять пізніше, Сергій набере її сам. Тоді, коли недолугі «мавпи» з «Сомалі» перестануть кидатися гранатами та бавитися автоматами. Взагалі, у сепарів було багато, якої зброї. Не вистачало, хіба, що тямучих людей.

— Ти мені сама не дзвони. Краще, скидуй СМСку. Я тебе наберу, коли зможу, — просив Сергій. — Між нами і сепарами не більше 50 — 150 метрів. Це небезпечно.

За Світлану відповіли постріли. «Хоч би вона подумала, що це — гучний подих вітру з Донеччини!»

«Я за нього боюся! Боюся без меж! Коли ж вже скінчиться ця клята війна?», — Світлана воліла зберегти ці слова в глибинах душі.

Обстріли тривали кожен-кожнісінький день. Як же він хотів змити із себе піт війни, забутися у іграх з Данні, знайти затишок у обіймах своєї богині. До речі, душ на «Дачах» був ще однією розкішшю. Нагоду поплескатися у польовій бані хлопці мали не більше, ніж раз на тиждень. Інколи її заміняли підручні засоби.

— Всього три серветки — і чистий боєць, — напівжартома казали захисники промки.

Нещодавно, до Сергієвого підрозділу привели новеньких воїнів. Він навчав їх стріляти, викривати «мавп» та іншим примудрощам цієї війни. Чи зможуть ці молоді хлопці без нього?! Майже два тижні Сергій знаходився практично без відпочинку. Відключитися заважав режим постійних, щоденних боїв.

***

Зою Володимирівну огортала морозна хустка тривоги. Жінка не могла геть ні на чому зосередитися: книжка не читалася, новини переглядалися з трудом, навіть оладки — і ті підгоріли. Сьогодні минуло 13 днів, відколи її Сергій повернувся на війну. Його фрази «Мам, не переймайся, все добре» геть не вписувалися у реалії промки. Її не обдуриш і марно не заспокоїш. Зоя Володимирівна дивилася випуски новин і здогадувалася, що насправді відбувається під Авдіївкою.

Вона намагалася побороти приступ неспокою. Якби Сергієві потрібно було померти, він би це зробив вже кільканадцять разів. Природа Забайкалля була суворою і не жалкувала -50 морозу. Маленький Серьожа із стабільною регулярністю хворів на запалення легень. Це могло статися по 4 — 5 разів на рік. Але жар завжди йшов геть, а температура поверталася до позначки 36 і 6. Що це таке? Воля до життя, чи янгольська допомога?

З її Сергійком у дитинстві часто траплялася всіляка травматична всілячина. Одного разу, вони пішли втрьох гуляти по парку Першотравенська: вона — Зоя Володимирівна, Вова та Серьожа. Ніби ось обидва її шибеники бігають та дуркують. Коли бац — перед очима залишився тільки Вова. П’ятирічний Сергій опинився у відкритому каналізаційному люці. На щастя, при повній свідомості. Падіння для хлопчика обійшло у подвійний перелом ноги. Пізніше була історія зі зламаною рукою на спортивній перекладині. А одного разу, Серьожі схотілося полазити по дереву. Чи то хлопчик не добачив, чи то не надав значення, але біля стовбура валялася скляна банка. Після падіння на його ногу накладали шви. Можливо то були попередження янголів?

Мама заплющила очі. Умить, їй здалося, що вона у напівзруйнованій будівлі позиції Гудермес. Тут багато сміття і побиті стіни. Її Серьожа вовтузив по екрану смартфона холодними пальцями. Він виглядав втомленим та блідим. Мабуть, то від недосипу.

— Господи Боже та світлі янголи, якщо ви мене чуєте, зробіть так, щоб моя дитина повернулася з війни живою та неушкодженою.

***

Світлана чекала на дзвінок. Вони поверталися з Данні від лікаря, а тепер вона вирішили побалувати сина батутом. Поки малий верещав від щирої дитячої радості, його мама сиділа за столиком у кафе і тримала в руках телефон. Кожним невеличким ковтком теплого напою вона приборкувала неспокій. Несподівано на екрані висвітилося: «Сергій, 1 пропущений».

«Як таке могло статися? Я ж постійно дивилася в телефон!» Вона зробила усе, як вони домовлялися. СМСки на всі три Сергієві номери долетіли за мить. Згодом, на екрані смартфону вона побачить його фото.

— Свєт, у нас йшов такииий бій. Дуже сильно стріляють.

— Серьож, бережи себе. І не смій мені лізти на рожен. Цього все одного ніхто не оцінить.

— Я вас занадто люблю, щоб так ризикувати. Хочу повернутися і швидше обійняти тебе і Данні. — Він був скупий на емоції та пестливі слова від природи. Розмова відбулася о 17-й годині. Потім його телефони опинилися «поза зоною».

***

Євген «Київ» пив гіркий чорний чай. Дрібні частинки заварки вперто не хотіли залишатися на дні його металевої кружки. Взводний навмисне не додав до напою, а ні, цукру, а ні лимону. Так огидніше. Євген потер кружку руками. На війні будь-який гарячий напій окрім тонусу та порятунку від спраги, виконує ще одну чарівну функцію. Зігрітися. Тут про опалення можна було тільки мріяти. Воїни рятувалися підручними засобами: в хід йшли буржуйки, бушлати та гарячі напої. «Дачі» Євген, всім своїм першим взводом, прийняв від «Хана». Гіркий чай повністю відповідав настроєві взводного «Києва».

— Блін, ну як таке могло статися? — він стукнув кулаком по самопальному грубому столу. Здається, зовсім нещодавно, його сколотив хтось із бійців 1-го взводу. Серьога «Брама» був у нього найкращим командиром відділення. Ну руці «Києва» залишився рожевий відбиток від удару. Він прикрив повіки, перед його очима постали кадри майже двотижневої давнини.

— Скажи, ти мене навмисне не пускаєш на «нулі»? — «Брама» перейшов на підвищені тони. — Чому ти без мене йдеш уперед?

— Зараз ти мені потрібен тут, на базі — напівсухо відповів «Київ». Сергій був добрий, розумний, усе схоплював на льоту. Він не хотів його відпускати на «передок», бо беріг. На всяк випадок, готував собі заміну. Він — «Київ» на війні з березня 2014 року. Тут може статися геть усе. Хто ж тоді перейме на себе перший взвод? «А може йому залишити бронегрупу із БМП?», — подумав Євген. Йому було не спокійно. Він не сказав Сергієві навіть крупинку зі своїх роздумів.

А потім «Києва» взяли на горло інші командири відділень, і йому довелося здатися. Сергій жив майже два тижні на «Гудермесі». У товаристві щоденних боїв, з мінімальною кількістю хвили відпочинку, з душом раз на сім днів. Так було аж до рокового вечора 16 листопада… Євген ніби втратив обидві руки.

***

— А я ж так просив тебе не підіймати голову. Я чесно намагався тебе попередити… — Біля Сергія знову з’явився загадковий майор. І тут, він зрозумів, чому очі цього незнайомця здалися йому настільки рідними.

— Тату, таточко! — Вигукнув Сергій. Він все правильно зрозумів, бо гість, нарешті, зняв свою балаклаву. Вони не бачилися довгих тринадцять років. Тато і син — майор і сержант Ходоровські припали у обіймах один до одного.

— Знаєш, усе було вирішено ще до твого приходу на світ. Але я дуже не хотів, щоб мій онук зростав без тата. А ще твоя мама. Ну як я можу бути байдужим до Зоїних сліз? І я пішов благати у янголів. Вони мені дали один єдиний шанс. Ймовірність, що ти скористаєшся попередженням, була занадто низькою.

— Тато, я намагався, але «мавпи» підходили все ближче. У мене, у відділенні були занадто молоді бійці. Я не хотів, щоб їх мамам привезли труни.

— Синку, ти переймався, чи подобається мені твоя служба командира відділення? Знай, я тобою пишаюся. А тепер нам треба йти. У Вирії вже зачекалися твої дідусі та бабусі.

***

Нічне небо над Авдіївкою пало від пострілів. То працювали гранатомети і калаші. Йшов запеклий ближній бій. «Мавпи» із «Сомалі» забажали відгризти якомога більший клаптик українських територій. Та захисники промки не відставали, кромсали їх так, ніби шинкували капусту. На Росії багато гарматного м’яса. Головне, щоб вистачило на всіх куль.

Воїни світла відстрілювалися майже без перестанку. Андрій Галич, з позивним «КамАЗ», почув ліворуч надзвичайно потужний вибух. Здавалося, ніби луснула земля. «То мабуть, на «Гудермесі», — подумав боєць.

— Це — «Гудермес»! У нас трьохсотий! Дайте допомогу! — почув по рації Андрій.

Кількома хвилинами раніше, Сергій «Брама» обдаровував «сомалійських мавп» автоматними чергами. Він тримав оборогу з напівзруйнованого приміщення. Сергій не помітив, як прямо біля нього розірвалася 120-та міна.

А поки «Брама» волав від страшнючої рани, на порятунок прибігли командир позиції «Агроном» та взводний «Київ». Всю його голову огортало покривало з крові. Із ока воїна стирчав осколок гранати. Тканина на формі, там де живіт і пах, була вирвана нанівець. Ось-ось мав підіспіти «Скіф». Такий позивний мав бойовий медик першого взводу.

— Ось так, — «Агроном» зробив пораненому укол понадміцного знеболювального. Та на «Скіфа» не дочекалися. Опів на дев’яту вечора Сергій відлетів у Вирій.

Уже потім Євген «Київ» питиме несмачний чай та битиме своїм великим кулаком по столу. Командир 1-го батальйону Олександр Вдовиченко, присівши на коліна, розкриє чорний поліетиленовий мішок, щоб проститися зі своїм воїном та земляком. За Сергія помстяться. Тієї ночі у «сомалійців» буде чимало «двохсотих». Згодом воїни світла виб’ють сепарів геть з їх позиції. «Агроном» загине під Пісками — Костянтина Гаврика не стане 15 серпня 2019 року.

***

— Коли ти востаннє говорила з Сергієм? — Володимир зателефонував Світлані 17 листопада, близько 11 ранку.

— Вчора, десь о п’ятій вечора.

— Свєт … Я маю тобі сказати… Мені дзвонили з військкомату і повідомили, що його вбили.

На мить, перед її очима почорнів світ. Добре, що неподалік стояв стілець, і вона схопилася за його спинку. Світлана спромоглася вимовити лише коротке слово:

— Як?

— Я зараз продиктую номер, записуй: +380… Мені з нього дзвонили. Це — житомирський військкомат.

— Вова, ну як у військкомату може бути мобільний номер? Там же ж тільки стаціонарні.

— Будь ласка, передзвони.

— Сержант Збройних сил України Сергій Леонідович Ходоровський загинув 16 листопада, під час обстрілу, — відповіли Світлані по ту сторону мобільного зв’язку.

Ні — ні — ні, вона не хотіла в це вірити! Що означає мобільний номер у військкоматі? А якщо це — шарлатани? Світлана таки знайшла стаціонарний, але ніхто не поспішав підіймати слухавку.

Так-с, треба впорядкувати думки. Вона кілька разів обійшла кімнату, а потім цьомнула маленького Данні у щічку. «А якщо запитати у Зої Володимирівни? Може вона знає більше?»…

— Зоє Володимирівно, Ви взагалі стоїте, чи сидите?

Свекруха сіла.

— Є така інформація, — продовжувала Світлана. — Але її поки ще не підтвердили…

І Зоя Володимирівна приїхала до онука з невісткою. Жінки намагалися достукатися скрізь. Телефонували усім знайомим волонтерам та депутатам. Думки людей розділилися на два табори: «Так, Сергій загинув», — казали представники першого. «Я нічого не знаю», — відповідали у другому. До першого табору, ні мама, ні дружина не мали віри.

Так тривало до 5 години вечора, поки люди з військкомату не привезли похоронку.

— О першій ночі до вас приїде машина з «вантажем 200». Чекайте. — сказав хлопець у пікселі.

Зоя Володимирівна стояла біля дверей будинку. Мобільний показав першу годину ночі, але біля дороги нікого не було. Ніхто не приїхав і о пів на другу. «Значить це неправда! Значить він — живий! Нас обманули!», — мама намагалася відігнати від себе неминуче.

Машина привезла Сергія тільки о третій ночі. Мама вчепилася обома руками за дверний косяк, ніби за останню надію. Абсолютно примарну і нежиттєздатну як ранковий серпанок. У хаті сиділи родичі та люди з військкомату. Понад усе Зоя Володимирівна боялася побачити сина у цинковій труні. Вона не змогла зрушити з місця. Ноги Зої Володимирівни відмовлялися слухати команди її мозку. З тих пір у неї болять коліна і їй важко ходити.

— Речник АТО Андрій Лиснеко казав, що 16-го був лише «трьохсотий», — перепитала Світлана у хлопців, що привезли її чоловіка.

— Який поранений? — Вони лише знизували плечами. — У Сергія були в підпорядкування 16 молодих осіб. Він нікого з них не випустив у цей бій…

***

Стрункий та високий чоловік стояв на площі Корольова у Житомирі. Тепер вона видавалася не на стільки просторою. Площу Корольова заполонили сотні людських очей. Хтось взяв із собою синьо-жовті прапори та приніс квіти. Ось-ось, мали привезти Сергія.

Ще зовсім нещодавно вони зустрічалися у житомирському кафе «Час поїсти» та обговорювали майбутнє, жартували, згадували спільну армійську служу. Він завжди міг знайти Сергіїв номер у телефонній книжці, набрати його та почути голос друга. А потім ця звістка від Світлани… Стрункий та високий чоловік — також має ім’я Сергій. І його загиблий тезка — один з найкращих людей, яких він будь-коли знав на планеті Земля.

Він зараз мав би бути вдома з Данні та Світланою. Планував звільнитися до закінчення цієї ssуки війни, бо дуже вже хотів дбати про кохану і виховувати сина. Не дозволили. Не дали можливості у міністерстві. Принаймні таке казав йому сам Сергій. А потім він потрапив під обстріл.

Світлана. Мабуть, зустріти її очима він боявся понад усе. До тремтіння голосу та нервового почервоніння обличчя. Та чи правильне слово «боявся»? Йому боляче було дивитися, на цю гарну білявку у вдовиній хустці. Він не може ні її, ні Данні, ні Зою Володимирівну захистити від неминучого. Інколи обставини вищі, за бажання та сили людей.

У Сергія зі Світланою була ідеальна пара. Він би назвав її вовчою. Його друг, одягнувши обручку на підмізинний палець симпатичної білявки, забув про інших жінок. Навіки. Нащо вони Сергієві, якщо він поєднав свою долю із нею? Він кохав свою Світлану понад життя. Здмухував з її волосся пилинки. А вона кохала його.

А коли на площі Корольова з’явилися Світлана та Зоя Володимирівна, Сергієві-тезці забракло повітря. Йому хотілося стати вовком і голосити на товстий Місяць. Світлана трималася надзвичайно гідно. Так само гідно, як її чоловік захищав на передовій. Він був на фронті, вона — в тилу. І Тепер, вона триматиме лінію оборони за двох. Заради Данні, заради його майбутнього!

Того дня на площі Корольова було чимало промов. Виступали активісти, волонтери, військові і сам міський голова. Та Зою Володимирівну найбільше вразив один високий бородань. Чоловік перед Сергієвою труною став на коліно і сказав таке: «Синулечко, дякую тобі за те, що ти, не рахуючись зі своїм життям, робив так, щоб ми жили в мирі». Раніше, вона цю людину ніколи не бачила.

Замість епілогу

— Сергію, залишся будь ласка! Не йди! У нас же Данні! — Світлана кричала навзрид.

Він її не чув. З кожним кроком, все вище і вище підіймався крутим хребтом гори. Його не зупиняли ні великі каменюки, ні кропива, ні маки, кольору венозної крові. На самісінький верхівці на нього чекала вона. Жінка з рудими пасмами волосся та неприродно сірою шкірою. Краще би Світлана не намагалася розгледіти обличчя суперниці. У тієї жінки не було вуст. Замість веснянок — струпи, а там де мали бути очі, виднілися дві порожні діри.

Уже півроку, кожної ночі Світлана бачила один і той самий сон. Як Сергій лишає її і йде до неживої потвори. Кожного ранку їй хотілося плакати.

— А ти зніми обручку, — порадила їй дружина одного з полеглих воїнів Житомира.

— Не можу, я ще не готова.

— А ти все одно зніми — і побачиш, що буде.

Вона послухалася. Потвора зі струпами на завжди залишила Світлану у спокої. Тепер її Сергій приходив значно рідше, десь раз на кілька місяців. Він дбає про свого сина і намагається попередити Світлану про його хвороби. Вона дуже вдячна йому за такі короткі зустрічі. Звісно, вона уві сні розуміє, що Сергій загинув. Але царство Морфея — єдине місце у світі, де вони можуть ненадовго побачитися і поговорити.

Після загибелі Сергія додалося бюрократичних проблем. Його свідоцтво про смерть вдалося отримати тільки після додаткових нервів та витрачених зусиль. Тіло воїна привезли до лікарні імені Мечникова, але медики написали невірну адресу загибелі. Замість «Донецька область, Ясинуватський район, місто Авдіївка», у довідці треба було просто вказати «місто Авдіївка», без Ясинуватського району. Невдовзі після похорону Світлана поїхала в Дніпро. Зрештою, свідоцтво про смерть таки оформили та видали.

Данні поки не отримав квартиру, яку держава гарантує кожній дитині загиблого. Звісно, чотири стіни ніколи не замінять батька, але вони б цілком могли стати внеском у його майбуття. Якщо завгодно, компенсацією за скошене життя тата, мамині та бабусині сльози і його раннє сирітство.

Світлана таки виконала обіцянку. Коли Данні трохи підріс, вона повела синочка на футбольну секцію.

— Як таке може бути, що п’ятирічна дитина розмовляє чистою, літературною українською мовою? — не приховував здивування тренер хлопчика.

14 жовтня 2021 року

Чотири гранітних стели, увінчані сонцем та мапою України тягнуться ближче до неба. Туди, де живуть зорі та світила. Біля кожної зі стел стоять бронзові фігури: бійця ЗСУ, чубатого добровольця, волонтерки та медсестри. Іще там є сходинки. Багато сходинок. На кожній із них вигравіювана назва населеного пункту, звідкіля душі бійців відлітали до Вирію. Так виглядає пам’ятник Захисникам України у війні з російським агресором, у Житомирі.

— Ми не знали один одного, а тепер — ми одна велика родина. Родина загиблих. Де нас можна знайти? На кладовищі. Наші діти чекають, щоб ми прийшли. Ми — матері поговоримо з ними і розповімо їм про наше життя. Та найстрашніше, бачити маленьких дітей біля батьківських могил. Старші, хоча б пам’ятають теплі татові руки і дбайливі обійми. Але є малеча, яка знає батька тільки за фотографією. Я дуже хочу, щоб звершилося диво. Щоб цей пам’ятник ожив — і батько зустрів свою дитину, обійняв її і обігрів. Та дива не станеться. Дитина прийде до цього пам’ятника, погладить його маленькою ручкою і привітається з батьком, а на завершення скаже: «Тато, ти мене чекай, і я обов’язково повернувся», — таке говорила на відкритті меморіалу Зоя Володимирівна.

Маму уважно слухав ясноокий боєць. Він дивився на Зою Володимирівну люблячим поглядом і гладив своїми невагомими руками Данні та Світлану. Він знав, що з його родиною все буде добре. Він з Вирію особисто докладе до цього сто мільйонів зусиль. Сергій залишався для людського ока невидимим. Його могли бачити тільки котики і маленькі пташки.

P.S.

Указом Президента України № 23/2017 від 3 лютого 2017 року, «за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Старший сержант (посмертно).

Листопад 2021 — 6 січня 2022