Позивний «Бушуй»: українці мають визначитися з національною ідеєю

Ігор Руль загинув 12 березня, обороняючи серце України — місто Київ. Позивний «Бушуй», так його називали побратими та друзі — людина з абсолютно відбитим почуттям страху. Мабуть, таким і має бути справжній розвідник. Ми з ним познайомилися 17 жовтня 2017 року, на одному з ВОПів під Гранітним і записали ось це інтерв’ю.

Щоправда, «Бушуй» попросив його не публікувати. Не хотів до себе привертати зайву увагу громадськості та інших ЗМІ. 15 березня Ігоря Руля поховали на Лук’янівському цвинтарі, під пісню сирени та звуки тривоги. А разом з ним провели в останню путь іще трьох хлопців: Володимира Петрика «Боба», Святослава Бойченка «Джексона» та Євгена Любарського. Україну охопила повномасштабна російська навала, і на похорон, звісна річ, я потрапити не змогла.

Після кількох днів роздумів, я все ж таки наважилася оприлюднити нашу розмову. Мені здається, так буде правильно. Щоправда, я трохи її підрехтувала та скоротила. Нехай це буде мій невеличкий внесок у скарбницю пам’яті про справжнього Героя та Розвідника з великої «Р».

Спочивай з миром, друже Ігорю! Насолоджуйся краєвидами Вирію!

Із рудувато-коричневого ґрунту Донеччини виглядають оперезані колодами дерев’яні двері бліндажа. На них гордовито розляглися два сірих полосатих красені. Котики задоволено мурчать, ніби намагаються спіймати промені холодного сонця. Хвостаті друзі стали невід’ємним атрибутом атошних пейзажів. Кілька десятків метрів від пухнастиків — і широке заміноване поле, а за ним — позиції сепарів. Взводно-опорним пунктом ЗСУ, де оселилися котики, керує бородань з позивним «Бушуй».

Йому майже 47 років. Він — уроджений киянин. За освітою економіст, у мирні часи працював топ-менеджером у кількох великих компаніях. На передовій з 2014 року. Зараз «Бушуй» керує ВОПом і намагається передати молодим бійцям науку війни, аби вони не стали жертвами ненаситного ворога. А ще він автор терміну «чотирьохсоті». Це слово у перекладі з військової мови на «гражданську» означає «переляканий». «Бушуй» пропонує печиво та каву, і ми починаємо розмову.

— Як ви долучилися до захисту України?

— Для початку треба сказати, що Донбас для мене друга гаряча точка. Перша була на ірано-турецько-азербайджансько-вірменському кордоні. Там я за часів СРСР ніс службу у прикордонних військах.

Коли почалася війна на Сході, я вирішив приєднатися до Координаційного центру при штабі АТО. У ньому зібралися члени різних, пов’язаних з військовими, громадських організацій: морпіхів, десантників, розвідників та інших. Я представляв Союз прикордонників України. Пробув у Координаційному центрі недовго: з березня по квітень 2014 року. У мене склалося враження, що деякі з його членів прийшли по владу. Ці люди хотіли, аби призначення на керівні посади у добровольчих батальйонах відбувалися за їх згодою. Я їм казав: «Хлопці, ви запізнилися. Добробати вже створені і давно тренуються». Подивився на все, що відбувалося у Координаційному центрі і прийняв для себе рішення записатися до батальйону «Донбас».

Але і там пробув недовго: не сподобалися керівництво та атмосфера. Зі мною пішли ще 18 хлопців. Потім ми разом приєдналися до 11-го батальйону «Київська Русь». Уже через 3 дні нас відправили на зачистку Слов’янська. Це місто звільняли бійці 95-ї окремої десантно-штурмової бригади і 1-го батальйону оперативного призначення імені Кульчицького. Ми закріпилися у Слов’янську, а вони пішли далі. Нашим завданням була боротьба з диверсантами. Я мав інформацію про квартири, де зберігалася зброя окупантів. Вони належали прихильникам бойовиків, які не сильно «світилися» і залишалися у «підпіллі». Оскільки ми — військові за законом не мали права заходити до житла, повідомляли про нього запорізькому спецпідрозділу МВС «Сокіл». Ці хлопці за нашою інформацією накрили кілька сепарських «тайників». Я дуже задоволений спільною з ними виконаною роботою.

— Розкажіть про Ваш бойовий шлях.

— Після Слов’янську було Дебальцеве з його прилеглими околицями: Фащівкою, Нікішеним та Чернухіним. У складі 5-го батальйону працював з окремими групами під Авдіївкою, Горлівкою Дебальцевим, Водяним, Опитним і Донецьким аеропортом.

— На скільки мені відомо, Ви ходили у розвідку на територію противника, яку військові називають «мінусами».

— Зараз про це розповідати зарано. Поговоримо у наступному інтерв’ю. (Друже, на жаль не судилося — авт.)

— Як винник термін «чотирьохсоті»?

— За нього треба завдячувати колишньому полтавському «Беркуту». На той момент я служив у 11-му батальйоні «Київська Русь». Ми, як раз, зайняли Дебальцеве та отримали завдання перерізати трасу Перевальськ — Первомайськ. Наша група складалася 50 на 50 з бійців 11-го батальйону та колишнього полтавського «Беркуту». Останні всі як на підбір були велетенськими чоловіками. Навіть я зі своїми майже двома метрами зросту виглядав порівняно з ними маленьким. За 8 кілометрів до зазначеної траси почали працювати ворожі міномети. Коли обстріл закінчився, «беркутівці» їхати на завдання відмовились. Я намагався пояснити їм ситуацію: «У мене є молоді хлопці 20 — 25 років, вони не бояться. А ви — здорові чоловіки!». Вони продовжували наполягати на своєму: «Ми таке не підписували, дайте нам супроводження назад». Я обурився: «Як ви собі це уявляєте? Через вас моя група зменшується удвічі! Ні про яке супроводження не може йти мови!».

Назад вони тікали двома групами на автобусах. Аби першу пропустили, я попередив про неї хлопців, які стояли на блокпосту у Городищі. Кажу їм: «Приймайте «чотирьохсотих». Вони питають: «Кого-кого? «Двохсотих», чи «трьохсотих»? Пояснюю: «Чотирьохсотих». Ну… тих, що злякалися». Цю групу зупинили бійці 11-го батальйону на другій лінії оборони аж за Дебальцевим у Фащівці. Відстань була велика і зв’язок на такій дистанції не працював. Тому я просто фізично не міг їх попередити про переляканий «Беркут». А тепер уявіть картину: цілий автобус міцних дорослих дядьків роззброюють три молодих хлопці. «Беркутівці» особливого спротиву не чинили і просто здали автомати. Коли бійці дізналися передісторію, сказали: «Якби ми знали, що вони вас кинули — всіх до дідька розстріляли б». Ось так з’явився термін «чотирьохсоті», за ним виникло слово «п'ятисоті», що означає «аватари», тобто п’яниці.

— На Вашу думку, чи загрожує українським бійцям посттравматичний синдром?

— Згідно зі світовою статистикою, ним страждають близько 80% учасників бойових дій. Це стосується в тому числі й армії США, солдати якої воювали у Камбоджі та В’єтнамі. Посттравматичний синдром виражається у нервових розладах. Вони можуть перерости у п’янство, агресію та вживання наркотиків. Хтось із бійців закінчує життя самогубством, хтось розлучається з дружиною. Але цих людей нема у чому звинувачувати. Вони, грубо кажучи, психологічно втомлені. Мені це нагадує ситуацію в боксі. Навіть у Володимира Кличка, вже десь після третього раунду опускаються руки. З війною так само. Вона вимотує бійців психологічно. Суспільство має подбати про їх реабілітацію після дембеля. А ще — війна вбиває молодь. Я ознайомився із статистикою втрат в АТО, близько 80% загиблих — хлопці віком до 30 років. У мене виникає асоціація із Другою світовою війною. За 1941 — 1945 роки було вибито практично все покоління 18 — 22-річних хлопців.

— З Вашої точки зору, що ми маємо зробити, аби ця клята війна, нарешті, закінчилася перемогою?

— Випрацювати національну ідею. Без неї нормальний розвиток суспільства неможливий. Яка зараз ідеологія, принаймні, у політиків? Дорватися до кормушки, а потім красти допоки тебе не знімуть. Іншої ідеології у наших можновладців я не бачу. А до чого призвели гасла «донецьких», на кшталт: «Донбас годує всю Україну», «Донбас не поставиш на коліна»? У результаті на Сході йде війна. Нам потрібна ідея, яка буде об’єднувати всіх громадян. Я б зараз порадив придивитися до шляху Ізраїлю. Після проголошення державного суверенітету ця країна, зціпивши зуби, жорстко відстоює свої національні інтереси. Всі інші країни знають, що Ізраїль чіпати не можна, бо адекватна відповідь буде не за горами.

Крім того, народ має розуміти всі зміни, які відбуваються у державі. Українським можновладцям непогано було б взяти за приклад президента США Франкліна Делано Рузвельта. Він під час великої депресії раз на тиждень робив десятихвилинні виступи по радіо. Рузвельт пояснював американцям простою зрозумілою мовою, чому потрібно купувати американські товари. Можливо, вони були менш якісні та дорожчі, але це — підтримка національного виробника. Такі дії президента призвели до зростання патріотизму. Моя однокласниця після закінчення школи виїхала жити до США. Каже, що там патріотизм не награний, а справжній. На кожному будинку є американський прапор. Їм ще з дитинства пояснюють: США — найвеличніша держава світу.

— Як Ваша сім’я поставилася до того, що ви пішли захищати Україну?

— Все було, напевно, як і в більшості проукраїнськи налаштованих сімей. Моя дружина — вчителька молодших класів. Вона — патріотка і намагається своїм учням привити таку ж саму любов до України. Я бачив, як вони у класі збирали допомогу та подарунки для військових. Моя дружина хіба що не ходить на мітинги. Правда, я також не беру участь в демонстраціях, бо вважаю, що патріотизм виражається не в гучних гаслах, а у переконливих діях. Сім’я прийняла мій вибір, як дане, бо розуміла: я все одно піду на війну. Рідні знають, якщо я вирішив — сперечатися немає сенсу. Вони підтримували мене морально. Важко було і їм, і мені.

— Які у Вас хобі?

— Спорт та література. Найбільше подобається письменник Валентин Пікуль. Залюбки перечитую його книжки. З одного боку, у Пікуля гарний художній стиль, а з іншого, він наводить цікаві історичні статистичні данні. Також із задоволенням читаю Юліана Семьонова. Крім «Сімнадцяти миттєвостей весни» він написав багато не менш цікавих філософських оповідань. Також подобаються книжки Бориса Акуніна.

— Біля Вашого ВОПУ є жовто-блакитний стовп. Що він означає?

— Це прикордонний знак. Деякі військові називають його стовпом, але це неправильно. Я такий прикордонний знак ставлю на кожній своїй позиції. Ця традиція у мене з’явилася починаючи, з позицій біля гори Карачун, які знаходилися під Слов’янськом. А ще біля наших бліндажів є прапор прикордонників.

— Щоб Ви передали гражданським?

— Хочеться, аби у нас була об’єднуюча національна ідея. Вона просто необхідна для успішного розвитку держави. Наприклад, США мають «американську мрію», Піднебесна — «Великий Китай», японці будують сильну Японію. Тепер настав час, нарешті, визначитися і українцям. Ми повинні знайти свою національну ідею, розставити пріоритети, закотити рукава і працювати над її втіленням. Нам слід навчитися сподіватися тільки на себе, а не на Європу, чи тим паче Росію. Буде національна ідея — буде і сильна Україна.

Записано 17.10.2017