Не миттям, так катанням: як і навіщо Росія нав’язує «дружбу» Україні

Кремлівські ж «пацани в законі» отримали привід наразі не перейматися причетністю до актів зухвалого міжнародного бандитизму, принаймні, стосовно України.

Одночасно у них розв’язалися руки і язики для зосередження зусиль на доведенні свого «демократичного», не дискримінаційного (за етнічною, релігійною, мовно-культурною ознаками) ставлення до національних меншин — будь-то кримсько-татарська, українська спільноти в окупованому Криму чи будь-яка інша народність, суща на теренах сучасної Росії «от южных морей до полярного круга».

Днями Міжнародний суд ООН відмовив Україні у задоволенні позовних вимог до Російської Федерації щодо фінансування тероризму. Цей прецедент ще увійде до підручників з міжнародного і конституційного права як приклад бутафорських, зрадливих по своїй суті потуг офіційної влади у відстоюванні національних інтересів суверенної держави, що зазнала сторонньої збройної агресії, відтак, мала би поводитись у внутрішньому житті й на світовій арені адекватно стану війни.

Натомість, пресловута влада обрала політику самозбереження на кшталт страусячої — і програла.

Кремлівські ж «пацани в законі» отримали привід наразі не перейматися причетністю до актів зухвалого міжнародного бандитизму, принаймні, стосовно України. Одночасно у них розв’язалися руки і язики для зосередження зусиль на доведенні свого «демократичного», не дискримінаційного (за етнічною, релігійною, мовно-культурною ознаками) ставлення до національних меншин — будь-то кримсько-татарська, українська спільноти в окупованому Криму чи будь-яка інша народність, суща на теренах сучасної Росії «от южных морей до полярного круга».

Якщо без еківоків, то у Гаазі чинна київська влада зіграла у підкидного дурня з московською, здавши останній такі бажані козирі напередодні розгортання президентських перегонів в РФ. Адже поряд із боротьбою з міжнародним тероризмом, іншою сюжетною лінією майбутнього політичного спектаклю в сусідній країні, напевне, стане гуртування «російської політичної нації». Завдяки віртуозній грі на оцих двох струнах PR-балалайки можна буде притишити дисонансне деренчання третьої — повсюдне невдоволення росіян зниженням рівня і якості «підсанкційного» життя.

В цьому контексті, виглядають симптоматичними наполегливі спроби низки громадських сил, недержавних утворень, в унісон діючих на теренах РФ і в ряді областей України, мусувати і реалізовувати програми українсько-російського «примирення», відновлення «соціально-економічного співробітництва», застосовувати прийоми так званої «народної дипломатії», на противагу агресивно-войовничій риториці «партії війни» в Україні.

Сказати, що означена тенденція не фіксується тими, кому належить пильнувати, було б не вірно. Ось, приміром, у лютому 2017 року Голова СБУ Василь Грицак публічно констатував, що з подачі суб’єктів впливу країни-агресора лобіюється відкриття вільних економічних зон для відновлення торговельно-економічних зв’язків України з Росією, виборність губернаторів та керівників місцевих правоохоронних органів, надання особливого статусу російській мові тощо. «Створено ряд проектів, як-от, «Громадська рада Дніпропетровщини», «Соціальне Запоріжжя», «Одещина за Порто-франко», «Харківська Слобожанщина» та інші, вони просуваються за кількома напрямками, на рівні окремих регіонів, в тому числі через народних обранців різних рівнів.

Механізм дії — форуми, круглі столи, конгреси з наступними зверненнями до Верховної Ради, Президента України, чим створюється ілюзія масової підтримки", — конкретизував очільник СБУ.

Втім, повної картини «підкопу під Україну» усе ж представлено не було, хоча зустрічна метушня помітна по обидва боки кордону. Причому, за поребриком — з цинічно-спекулятивною експлуатацією іміджу етнічних українців та їх об’єднань в РФ, члени яких (на диво!) не піддаються жодним репресіям, а їх діяльність — блокуванню з боку федеральних органів влади і спецслужб.

Так, на даний час в Росії формалізуються й міцнішають чотири «регіональні» українські земляцтва: Харківське, Одеське, Дніпропетровське і Західноукраїнське, причому, усі є функціональними «відповідниками» згаданих Головою СБУ вітчизняних структур і стоять на позиціях неприйняття ідей Революції Гідності та націонал-патріотичного концепту Європейської України. Примітно також, що географічно вони позначають уявні форпости «Руського миру», а у військово-політичному плані — зберігають прив’язку до меж «Руської весни» 2014 року в Україні, яка так і не розквітла, дякуючи масовому жертовному героїзму захисників Вітчизни…

Що ж за пріоритети ставлять собі ці «активісти» зараз? «Головна ціль — підтримання зв’язків з нашими малими батьківщинами, з родичами і співгромадянами, тими людьми, хто потребує нашої допомоги», — відзначає доволі відомий україноненависницькими ю-туб виступами «координатор» українських земляцтв в Росії, одесит Олександр (Алік) Вєтров.

Зокрема, у рамках нещодавно розпочатої кампанії «Браття навіки» реалізується задум надання гуманітарної допомоги нужденним громадянам України. Її отримувачами передусім стають ветерани війни 1941−1945 р. р., малозабезпечені і багатодітні сім’ї, а також «політв'язні режиму» та їх родичі у регіонах України. Публічний збір пожертв (побутова техніка, носильні речі, харчі, ліки, засоби гігієни) «українські волонтери» вестимуть на вулицях великих російських міст, а також через соцмережі. Таким чином, афішується узяття на себе частини функцій і обов’язків Української держави, які та, мовляв, відмовляється виконувати. Інша проектна складова, що вже реалізується, — оплата лікування тяжкохворих дітей в регіонах нашої держави.

Заперечувати будь-яку благодійність, тим паче направлену на захист найбільш соціально вразливих верств воюючої країни, звісно ж, не гідна справа.

Однак чи не копіюють заходи московських доброхотів, що натягують на себе личину українців, тактику кремлівських гумконвоїв на Донбасі, коли разом з хлібом-сіллю на цю стражденну землю потрапляли гармати і набої до них (що виїжджало у зворотному напрямку — поготів помовчимо).? Й чи не виглядають селфі і обнімашки під телекамери з немічними ветеранами Другої світової війни ідеологічною артпідготовкою до провокативної по своїй суті акції «Безсмертний полк», що вчергове готується промарширувати обласними і районними центрами України — під прапорами ряду відомих політичних сил, які сходять отрутою до усього державно-національного?

Але і цього замало, бо що то за транскордонна гуманітарна місія, яка не має дальнього політичного прицілу! Логічно припустити, що якщо на російському небосхилі спалахують нові «зірки» псевдо-українського громадсько-соціального життя — то це комусь-таки потрібно…

Зокрема, небайдужим особам в Україні може бути цікаво дізнатися, що 14−15 квітня 2017 р. у Москві відбувся IV конгрес Російської асоціації політичних консультантів, за участю відомих політекспертів і практикуючих технологів з РФ, ЄС та США, у тому числі тих, що й нині активно працюють з українськими клієнтами. Ключова увага на робочих панелях форуму приділялася виборчим кампаніям 2017−2018 років у світі, причому, в кулуарах окремою ниткою проходила тема українсько-російського політичного «клінчу».

У цьому зв’язку визнавалося, що після 2014 року публічна діяльність жодної офіційно проросійської політсили в Україні реально неможлива, навіть Опоблок і «За Життя» Мураєва-Рабіновича стоятимуть на тому, що «Крим — це Україна». Водночас, констатувалося, що «проросійський» електорат в країні нікуди не зник: начебто, більшість населення Південної, Центральної України і неабияка частина Західної досі ставляться до РФ «нейтрально-позитивно». І якщо вже всі контакти між урядами, парламентами і місцевими органами влади двох країн нині заморожені, а умови для повноцінної роботи проросійського політичного лобі зі своїми симпатиками і виборцями в Україні відсутні, то з ними зможуть працювати, причому успішно -українські діаспори, які «прижилися» в Росії. Звідси вони будуть формувати для антивладно й русофільськи налаштованих співвітчизників нові політичні міфи і ідеологеми, які потім через свої «зв'язкові» структури впроваджувати у масову свідомість безпосередньо в Україні.

Дізнаючись про такі оцінки й висновки, розумієш, чому торік зчинився зовні спонтанний балаган з розспівуванням українських народних пісень на вокзалах, у філармоніях, в супермаркетах по усіх закутках «братської» держави: виникла потреба «розігріти», розвернути обличчями одне до одного обивателів в Росії і в Україні, зіграти на їх ностальгічних настроях, відтак — вкинути у суспільний обіг облудливу думку на кшталт «поки правителі гризуться, народи співають пісні» (наче і в спомині не було загарбання Криму, застосування російських «Градів» під Іловайськом тощо). Звідси вже подати рукою до легітимізації базових тез російського істеблішменту: в Україні йде громадянська війна, Москва виступає замирювачем конфліктуючих сторін штучно розділеного «єдиного народу», українській же владі належить дослухатися до різних точок зору своїх співгромадян.

І як миттєве відлуння, українськими залізничними вокзалами теж покотилася хвиля «вокальних флешмобів» на мотиви застійно-застільних радянських пісень, у епіцентрі яких опинилися ті ж таки Одеса, Харків, Запоріжжя, Дніпро, й уже потім, як символ чогось більшого, — Київ і Донецьк. Всіепізоди і учасники цих дійств вичерпно задокументовані — прикро тільки, що не Службою безпеки України, а інтернет-каналом YouTube. Співали б вони й далі, аж поки у справу не почали втручатися воїни-патріоти, котрі й поламали програму втягування досужого люду у воронку колаборантсько-москвофільської пропаганди з очевидним політичним підтекстом.

Наведені вище факти доводять, що підступна антиукраїнська робота поволі ставиться на марш, тихою сапою проникає в «цільові» регіони, аж до райцентрів, зачіпає різні соціально-професійні групи населення, знаходить віддзеркалення у ЗМІ… То чи не досить легковажити з цим?

Найперше, що належить вчиняти у відповідь — без купюр показувати справжню долю українства в путінській Росії. Бо не ті, кого нині вип’ячують і «облизують» іноземні політтехнологи, уособлюють нашу величезну діаспору в РФ, а ті, кого утискають і карають російські владці.

При тому, що мінімальна за обсягами й формально-бюрократична за змістом підтримка Київською владою громадських об’єднань у

країнців Росії вже давно є притчею во язицех.

Отже, останні віхи геноциду українського духу та ідентичності в Російській Федерації є такими.

Напередодні російсько-української війни, рішеннями Верховного Суду Р Ф з мотивуванням «за провадження діяльності, спрямованої на дискредитацію політичного курсу вищого керівництва Росії» були ліквідовані обидві впливові загальноросійські громадські структури: Об’єднання українців Росії (ОУР) у 2012 році та Федеральна національно-культурна автономія українців Росії (ФНКА УР) у 2010 році. Взамін останньої, Кремль ініціював утворення однойменної, але сутопсевдоукраїнської Автономії, лояльність якої на фоні викликів сьогодення просто зашкалює (достатньо сказати, що у своїх заявах і коментарях в 2014—2015 роках «оновлена» ФНКА УР де-факто схвалила анексію Криму і розв’язану війну на Сході України). В свою чергу, створеній у травні 2012 року замість ОУР новій загальноросійській громадській організації «Український Конгрес Росії» Мінюстом Р Ф двічі було відмовлено у реєстрації, тож вона «не відбулася».

«Зачистка» українського руху в РФ на цьому не припинилася: нещодавно російська влада внесла до так званого «патріотичного стоп-листа небажаних організацій (іноземних агентів)» обидві діаспорні інституції світового рівня — Світовий Конгрес Українців (СКУ) та Українську Всесвітню Координаційну Раду (УВКР). Цим кроком було поставлено на межу російського правового поля поточну діяльність п’ятьох регіональних громадських організацій українців Росії (зокрема, Московської), які три роки тому набули повноцінного членства в СКУ.

Природно, антиукраїнська офіційна риторика і похідна «компанійщина» в РФ істотно посилилися після Революції Гідності, анексії Криму й початку війни на Донбасі. Лідери і відомі активісти українського руху в РФ нині перебувають під постійним наглядом спецслужб, регулярно відвідують регіональні офіси ФСБ, де вислуховують «попереджувально-профілактичні» бесіди, найбільш ідейні з них, як співголова ГО «Українці Москви» Віктор Гіржов — взагалі депортуються з території РФ, а повернення додому їм заборонено ФСБ на тривалі терміни.

Нині в РФ немає жодної загальноросійської газети «українців для українців», відсутні етнічні радіо-, телеканали, навіть окремі місцеві передачі, а інтернет-ЗМІ діаспори скніють і закриваються. Так, портал «Українці Росії», проіснувавши шість років, припинив роботу через безгрошів’я і втрату редакційних кадрів.

Попри безліч обіцянок і реляцій, так і не склалася система української загальноосвітньої роботи в РФ: на цій неосяжній території немає жодної повноформатної української школи, як і дитячого дошкільно-виховного закладу, а спроби української громади Москви (де компактно мешкає найбільша кількість українців РФ — лише офіційно облікованих 255 тисяч осіб) при підтримці Посольства України в Росії відкрити в мегаполісі хоча б один український клас незмінно наражаються на бюрократичні перепони і блокуються місцевою владою. Наче у відповідь, в останні два роки точиться невблаганна розправа з Бібліотекою української літератури у Москві та її директором Наталею Шаріною, звинуваченою у «розпалюванні міжнаціональної ворожнечі».

Кепські справи і у питаннях свободи віросповідання українців Росії, які тяжіють до національних православних конфесій. Як широко писали ЗМІ, в жовтні 2016 року Московський обласний суд постановив знести новозбудований Свято-Троїцький храм в м. Ногинськ — єдину культову споруду в РФ, що є в юрисдикції та власності Української Православної Церкви Київського Патріархату. Всі намагання кліриків, небагатьох парафіян і відважних громадських активістів відстояти Божий дім — виявляються марними…

Отакою є справжня ціна деклараціям і передвиборчим PR-гаслам російських можновладців, коли йдеться про «державно-національну єдність» титульного етносу і решти націй і народностей в РФ; отак дотримуються права і свободи мільйонів російських співгромадян, гарантовані їм відповідними міжнародними конвенціями й самою Конституцією Російської Федерації.

Чи не хочуть хором проспівати про усе перелічене посіпаки путінської тюрми народів в Україні?

Post Scriptum:

Шановний читачу, бажаєш пройти міні-тест з визначення напрямку роботи твоєї громадянської підсвідомості?

Коли згоден, повернися до початку статті й ще раз поглянь на фото, що їй передує.

Як ти прочитав текст плакатику, що його тримає мале дівча.

Якщо «Россия, не спасибо!» — ти в душі своїй є свідомим патріотом і справжнім українцем.

Якщо ж «Россияне, спасибо!» — перечитай, друже, цю статтю ще раз…

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Суспільство
  • Не миттям, так катанням: як і навіщо Росія нав’язує «дружбу» Україні