Про національну гордість. Паспорт як її символ і джерело

«Никто не повинен в том, если он родился рабом; но раб, который не только чуждается стремлений к своей свободе, но оправдывает и прикрашивает своё рабство (например, называет удушение Польши, Украины и т. д. „защитой отечества“ великороссов), — такой раб есть вызывающий законное чувство негодования, презрения и омерзения холуй и хам».

Перечитайте ще раз цю сторічної давнини цитату, майже повний інтелігентський аналог нинішнього хештегу #Путінхло, перш ніж дізнатися про її походження.

А потім прозрійте: це зі статті «О национальной гордости великороссов» лідера Російської соціал-демократичної робітничої партії В. Ульянова (Леніна), написаної у 1914 р., напередодні Першої світової війни, в якій програмно сформульована тогочасна «революційно-демократична» точка зору на національне питання.

Воістину дивовижною буває гра історії: той, чиї тисячі бовванів позлітали з постаментів по усіх куточках сучасної України, колись запекло опонував російським «великодержавникам» і «ура-патріотам», а ті, у свою чергу, дорікали йому зрадництвом й нелюбов’ю до власної Вітчизни. Причому, наголошував, що «…помещики-дворяне, споспешествуя капиталистам, ведут мужиков на войну, чтобы душить Польшу и Украину, чтобы давить демократическое движение…» (терміну «олігархи» тоді ж бо ще не існувало)…

У наші дні схоже себе позиціонує й діє неоімперський режим Кремля, виховуючи багатомільйонне населення величезної країни у такий спосіб, що абсолютна більшість її дорослих громадян, за ленінським визначенням, по-холуйськи вважає, що «поставити на місце» Тбілісі чи-то Київ — то є справою державної ваги і честі Росії.

PR-пропагандистське напруження досягає такої магнетичної сили, що затягує у свої тенета навіть деяких знаних західних особистостей: пригадується, як європейський творчий і бізнесовий бомонд був ошелешений демаршем французького актора Ж. Депардьє, котрий публічно відмовився від громадянства своєї країни у відповідь на намір президента Ф. Олланда запровадити 75%-ий податок на річний дохід у понад 1 млн. євро, натомість, у січні 2013 р. демонстративно отримав з рук В. Путіна паспорт громадянина Російської Федерації. Путінські угодники геніально довершили цей кітчевий сюжет, подарувавши новонаверненому «патріоту» простору квартиру у столиці Мордовії — м. Саранську, щоби той міг особисто зануритися у життя російської глибинки…

Чи дізнався щось епатажний француз від своїх нових «земляків» про мордовські табори НКВС — достеменно невідомо. Втім, історія вкотре явила свою невимовну іронічність, наповнивши свіжим диханням рядок провісника російського лібералізму, культового поета-шістдесятника А. Вознесенського — «Из Москвы в Саранск летайте самолётами «Эйр Франс!»

То було б дійсно смішно, якби не було так сумно. Адже кілька років потому українській громаді судилося споглядати багатосерійне «кіно» про роздавання національних паспортів різномастій когорті іноземців, які раптово пройнялися ідеями Майдану й вирішили «прислужитися» Україні.

Навіть режисер-постановник провінційного театру угледів би у цій кампанії кальку з репризи, розіграної В. Путіним і Ж.Депардьє. Різниця у тому, що останній погрався перед телекамерами із російським гранчаком, млинцями, валянками і шапкою-ушанкою та й принишк невідомо де (дехто каже — на подарованих йому виноградниках у Ростовському краї та, віднедавна, у Криму). Наші ж «младоукраїнці» (від народження — грузини, американці, французи, поляки, литовці та ін.) узялися за стратегічні реформи фінансів і реального сектору економіки, юстиції і боротьби з корупцією, регіонального будівництва і місцевого самоврядування, охорони здоров’я тощо.

«Моя ідея полягає в тому, щоб за допомогою змін до законів дати право залучати на державну службу іноземців, включно з членством в Уряді», — заявив П. Порошенко, виступаючи в парламенті 27 листопада 2014 р. Він також зазначив, що альтернативною можливістю для залучення іноземців стане спрощення і прискорення процедури надання українського громадянства.

Втім, невдовзі суспільство стало свідком скандалів, чвар, непрофесійних, а подекуди корисливо-кон'юнктурних дій «варягів», що повністю дискредитувало і їх, і саму ідею в очах народу. Як швидко стало зрозуміло, ніхто з них не розглядав своє юридично набуте «українство» інакше, як суто технічну можливість реалізувати глобалістські плани зовнішніх операторів щодо України, а відтак, й український паспорт був для них — ліцензією на виконання робіт і надання послуг.

«Я приїхав сюди робити справу. Якщо ця справа нікому не потрібна — мене нічого не тримає… У мене лежить пакет — 130 сторінок — зміни до законів. Беріть, будь ласка, приймайте — і змінюємо країну. Не хочете — заради Бога!» — мотивував міністр охорони здоров’я О. Квіташвілі свою позицію, коли влітку 2015 р. постало руба питання про його відставку

Апофеозом відторгнення «чужорідних тіл» в українському топ-політикумі вже у грудні 2015 р. стала привселюдна сцена зухвалого зриву засідання Національної ради реформ під головуванням Президента України, внаслідок сутички між міністром МВС А. Аваковим та головою Одеської ОДА М.Саакашвілі.

«…Аваков: Свою страну довёл. Катись к чёрту из моей страны! Саакашвили: Из твоей страны? Я — украинец! Аваков: Я — украинец тоже. А ты — трепло и артист. Утручається прем’єр Яценюк, стаючи на сторону Авакова. Яценюк кричит с другого конца стола: Трепло, вот кто ты! Аваков: Циркач, сволочь такая! Яценюк: Гастролер, трепло! Президент П. Порошенко, схоже, шокований. Сидить, охопивши голову руками. Яценюк: Мы тебя пригласили в страну дело делать, а не политическим аферизмом заниматься! Саакашвили (Авакову, Яценюку): Вы сейчас оскорбляете Президента, вы оскорбляете страну, вы оскорбляете народ Украины!..»

І одеський губернатор мав-таки рацію, резюмуючи те, що відбувалося. Адже жодної національної гідності ніхто з учасників згаданої суперечки не виявив — волали про гроші, про «твої мільйони» і «мої мільярди». Наразі з’являється усе більше повідомлень, що М. Саакашвілі ось-ось, одним з останніх серед володарів «подарункових» паспортів, залишить Неньку і відбуде до сонячної Іверії, де недовершені справи розбудови демократії вимагають його безпосередньої участі. Слід очікувати, що глава нацполіції Х. Деканоїдзе ще деякий час продовжить отримувати свою заробітну платню в сумі 97 тис. грн. на місць, після чого теж припинить «місію» в Україні.

Єдине, що кортить взнати у контексті теми статті: а якою є подальша доля паспортів нашої Батьківщини, урочисто вручених Главою держави десяткам згаданих іноземців з формулюванням «як особі, прийняття якої до громадянства України становить державний інтерес» і які, тримаючи їх у кишені, мали би за обов’язок і честь репрезентувати країну у широких професійних і міжнародних колах?

На щастя, навіть із заведених «холуями і хамами» правил бувають виключення. До таких слід віднести особливе, зразкове ставлення до Української Справи з боку ветеранів національно-визвольної війни України проти військової агресії Росії з числа іноземних громадян, здебільшого, вихідців із ближнього зарубіжжя — росіян, білорусів, разом з ними — представників Абхазії, Чечні, Азербайджану…

Їх особистих історій насправді вистачило б на чергову епопею про «війну і мир», проте, як казав класик, «Здесь нет ни одной персональной судьбы — все судьбы в единую слиты».

Нещодавно довелося почути про типові у своєму роді життєві обставини добровольця-волонтера Полку патрульної служби особливого призначення «Дніпро 1» громадянина Білорусі Валерія Колота, з 2014 р. і по сьогоднішній день відважного захисника суверенітету і територіальної цілісності Української держави, українця по духу й за походженням (причому, буває ж таке, батько його — родом із Донецька, а мати — з Сімферополя), але, попри усі намагання, — не за паспортом.

Валерій — особистість непересічна, зріла, авантюристом такого не назвеш: у свої 45 років має три вищі освіти (за основним фахом — військовий, свого часу закінчив командно-тактичний факультет Курганського вищого військово-політичного авіаційного училища, згодом Академію народного господарства при Уряді Р Ф та Академію при Президенті Республіки Білорусь за спеціальністю зовнішньоекономічна діяльність, захистив дисертацію), проходив військову службу на офіцерських посадах в російській армії, звідки звільнився через незгоду із політикою державного і військового керівництва, зокрема, в Чечні. Зайнявся підприємництвом. Проте й тут «дістало» — в Росії здирництво і наїзди на його успішний агробізнес владців-корупціонерів і криміналітету, в Білорусі — «совкова» зарегульованість економіки. Й лише після переїзду у 2010 р. на постійне проживання до історичної батьківщини — України, усвідомив, що саме ця земля і її народ мають демократичну перспективу і зрозумілий йому європейський вектор розвитку.

Відтак, усією душею сприйняв ідеї Майдану, влився у його волонтерський рух і розділив з друзями радість перемоги над злочинним режимом. Життя, здавалося, набуло нового сенсу, аж грянула війна.

Нові віхи біографії Валерія Колота — бойові позиції полку «Дніпро 1» у Донецькій області (Лебединське, Піски, Водяне, Авдієвка). Маючи знання і практичний досвід, організовував навчально-тренувальний процес у вишкільному таборі добровольців, а під час бойових дій без вагань брав на себе командування підрозділом, завдяки чому поставлені перед особовим складом завдання виконувалися із максимальною ефективністю та мінімальними втратами. В особливо важких умовах координував роботу українських артилерійських підрозділів по позиціях ворога.

Довелося навіть давати інтерв’ю з передової журналістам міжнародного американського каналу «VICE News» (https://www.youtube.com/watch?v=-LzEx03UQFI), українського «Вікна СТБ» (https://www.youtube.com/watch?v=Cj6scFV67z0) тощо.

Але звертає на себе увагу інше: не маючи ні бажання, ні об’єктивної змоги (через гарантоване ув’язнення за участь у війні на Сході України) повернутися додому у Білорусь, за останні два роки Валерій п’ять разів подавав документи на отримання громадянства України, мотивуючи це і своїм етнічним походженням, і ідейними переконаннями, і конкретними справами на користь України.

Востаннє підписане командиром полку клопотання щодо натуралізації В. Колота було подане особисто в руки Президенту України 13 вересня 2016 р. в місті Дніпро під час відвідин Верховним головнокомандувачем музею АТО «Шляхами Донбасу», в присутності ветеранів «Дніпра 1» і громадських активістів.

Все — марно, звідусіль відмови уповноважених державних інстанцій чи взагалі офіційна мовчанка.

Валерій не полишає надії пов’язати усе своє життя із землею батьків і дідів-прадідів, за яку він і його браття по зброї продовжують воювати, а водночас, розраховує на підтримку патріотичної громадськості, свідомих народних депутатів, незалежних юристів, журналістів. І не вірить у свою депортацію з України за порушення паспортного режиму, як якогось середньоазійського нелегала.

В цій конкретній історії, як у краплині води, відбилася не лише нестандартна правова, а й морально-етична та — ширше — політико-ідеологічна проблема взаємовідносин держави, влади і народу.

У Державній міграційній службі кажуть, що напризволяще цих хлопців не кинуть. Мовляв, окрім отримання громадянства, для них існує ще ряд варіантів. Як-от, служба за контрактом (після узаконення в червні ц.р. П. Порошенком відповідного порядку для іноземців): три роки постійного перебування в Україні — і маєш право звертатися по український паспорт. Іноземець, захищаючи Україну й отримавши поранення, також має право на пролонгацію терміну перебування. Може йти мова і про іміграцію, про тимчасове проживання, про продовження терміну перебування. Зокрема, ГО «Юридична сотня» наразі узгоджує з міграційною службою таку процедуру: готується волонтерське клопотання про те, що особа залучається до волонтерського руху, і на підставі цього, навіть при пропущенні строків, надається посвідка на тимчасове проживання, а це вже легальний статус знаходження в Україні.

Проте для тих, хто одними з перших відгукнулися на біль України і, полишивши свої нерідко благополучні домівки й успішні бізнеси, пішли у добробати проливати кров за правду і свободу в центрі Європи, така офіційна позиція є незрозумілою. Вони обґрунтовано вважають, що мають особливі заслуги перед Україною і можуть претендувати на набуття громадянства за державним інтересом, тобто, у спрощеному порядку. На інший порядок у них банально немає змоги й часу, бо в бліндажах і окопах життя протікає по-інакшому, ніж у вилощених столичних кабінетах…

До того ж, в умовах відбиття зовнішньої агресії ставитись добре до «найманців» (де-факто, приятелів і союзників) — нормальна практика в різних країнах: так, відомий факт надання багатьом українським добровольцям з УНСО, що брали участь у грузино-абхазькому (читай грузино-російському) конфлікті, почесного грузинського громадянства і державних нагород Грузії. Наша ж влада не те що не хоче відзначати героїчних добровольців з інших країн, а у більшості випадків знаходить приводи плюнути в душу черговому білорусу або шведу, який приїхав підтримати Україну.

Втім, поміж самих добробатівців побутує й чимдалі міцнішає ще одна думка: чинна українська влада не без підстав жахається озвучення ними незрадливої чоловічої правди про «закулісся» отієї «антитерористичної операції» довжиною у 2,5 роки, у пекло якої навмисно були вкинуті і спалені живцем сотні і тисячі патріотів, незалежно від їхньої державно-національної приналежності.

Влада боїться справжніх чоловіків, бо ті можуть вдатися не тільки до «цікавих» розмов, а й до рішучих дій…

Добігаючи краю статті, читач, напевно, спитається: а до чого ж оте заголовне фото афро-американки із синьою книжечкою з українським гербом у руках?

На ньому — відома у професійному спорті баскетбольний форвард, американська легіонерка національної жіночої збірної України Д’Андра Мосс. Днями сайт Федерації баскетболу України сповістив (http://fbu.ua/fbu/38 604-dandra-moss-otrimala-ukrainskij-pasport.htm), що 27 вересня ц.р. американська спортсменка отримала у Державній міграційній службі паспорт громадянина України. Відповідний указ про набуття громадянства України був підписаний Президентом П.Порошенком. Тож, вже незабаром Мосс матиме можливість допомогти збірній України у вирішальних матчах кваліфікації до чемпіонату Європи-2017 проти збірних Німеччини та Сербії.

Характерними, з точки зору відповідності проголошуваним державно-патріотичним установкам, вбачаються прямі й короткі, як подачі нападаючого, коментарі Мосс для прес-служби ФБУ:

— Твої враження після отримання українського паспорта?

— Мій приїзд в Україну був пов’язаний виключно з отриманням українського паспорта, я сподівалася його отримати ще під час останнього тренувального збору, але тоді ще не були готові папери. Сьогодні я отримала паспорт і вже спокійно можу готуватися до свого клубного сезону та виступів у складі збірної України.

— Українське громадянство допоможе тобі отримати кращі умови контракту у клубі?

— Сподіваюся на це. Тепер я вважаюся європейським гравцем, а це дасть свої переваги.

— У листопаді збірна України грає ключові матчі кваліфікації до чемпіонату Європи. В Одесі ви приймаєте Німеччину, а після — ще важча гра у Сербії.

— Так, це буде цікаво та водночас відповідально. У середині листопада ми зіграємо головні ігри кваліфікаційного етапу, від яких усе залежить. Я рада, що саме збірна України диктує умови у своїй групі і все у наших руках…

Як бачимо, патріотичних емоцій — нуль, виключно прагматична націленість на високий командний результат й, очевидно, нові персональні кар’єрні досягнення. Робота, бізнес, і нічого особистого…

І це, мабуть, правильно, коли задля міжнародного спортивного престижу країни, формування вітчизняної школи переможної гри зацікавлені лобісти вирішують усі питання оформлення й видачі документів, про супутні юридично-процедурні моменти і, зрештою, конституційну вагу яких Д’Андра Мосс, схоже, навіть не здогадується.

Але як же тоді бути із іноземними браттями — бійцями і волонтерами, які професійно, на рівні випускників військових академій і елітних розвідшкіл, виконали свій загальнолюдський обов’язок по захисту скривджених жінок, дітей, старих і немічних в Україні, прониклися національним духом звитяги і патріотизму, полили своєю кров’ю Донецький аеропорт, Іловайськ, Попасну, Піски, Авдієвку, втратили у жорстоких боях побратимів, навіть знайшли тут своє кохання, але так і не можуть досі остаточно поріднитися із нашою землею, бо за них нікому «попросити»?

Невже не потрібні вони Україні, як невичерпне джерело віри в її майбутнє, як символ і приклад беззавітного служіння Вітчизні?

Не умовляти зарозумілих чиновників, а «вовком вигризати бюрократизм» треба у таких випадках!