Україна-Китай: Шулявський міст як конструктивний елемент Великого Шовкового шляху?

Поки вельмишановний очільник Української держави травневим соловейком тьохкав на прес-конференції у Києві про вагомі й звитяжні здобутки інтеграції у лоно європейської демократії.

Увага лідерів Європи і провідних країн Азії, Північної і Латинської Америки, а також пострадянського простору була прикута до альтернативних спікерів у зовсім іншій точці планети: 13−15 травня ц.р. в столиці Китайської Народної Республіки проходив представницький міжнародний форум «Один пояс — Один шлях», який вже охрестили відправною точкою побудови нового світового порядку у його євразійській (на противагу євроатлантичній під егідою США) версії.

Поки вельмишановний очільник Української держави травневим соловейком тьохкав на прес-конференції у Києві про вагомі й звитяжні здобутки інтеграції у лоно європейської демократії, увага лідерів Європи і провідних країн Азії, Північної і Латинської Америки, а також пострадянського простору була прикута до альтернативних спікерів у зовсім іншій точці планети: 13−15 травня ц.р. в столиці Китайської Народної Республіки проходив представницький міжнародний форум «Один пояс — Один шлях», який вже охрестили відправною точкою побудови нового світового порядку у його євразійській (на противагу євроатлантичній під егідою США) версії.

Зокрема, йшлося про умови і механізми просування ініціативи Президента КНР Сі Цзіньпіна зі створення глобальної транспортно-інвестиційної інфраструктури у рамках двох проектів — «Економічний пояс Шовкового шляху» та «Морський Шовковий шлях XXI століття».

Стрижень амбітної ідеї Пекіну від початку полягав у тому, щоби сталим наземним маршрутом зв’язати китайські промислові райони з німецькими річковими і морськими портами, а звідти — з усією Європою. Згодом задум трансформувався у намір прокласти крізь усю Євразію автомобільні, залізничні і телекомунікаційні магістралі, трубопроводи, облаштувати нові «вузлові» морські і аеропорти. Відтак, охопити материк єдиною надсучасною функціональною мережею, в якій люди, товари, капітали та інформація у найкоротші терміни та з максимальною вигодою для КНР зможуть потрапляти з однієї точки Євразії в задану іншу.

Піднебесна декларує готовність вкласти у «ідею століття» 130 млрд. дол., залучити до капітального будівництва десятки країн Азії, Європи, Америки, Африки, створити біля 2 млн. нових робочих місць, таким чином, підтвердити свою заявку на статус наддержави № 1 в світі.

Зайве казати, що такий мега-план є своєрідним дарунком долі для України, яка стоїчно пережила драму остаточного випадіння з радянсько-російського цивілізаційного континууму, проте навзамін так і не спромоглася повнокровно влитися у сучасну європейську політико-економічну спільноту.

Вигідне геостратегічне розташування на суші й морі, унікальні транзитно-транспортні можливості, досі збережений науково-технічний і кадровий, а також неабиякий природно-ресурсний потенціал, орієнтованість на системи технічної стандартизації і правові норми ЄС, відкритість для зовнішніх інвестицій і ринків капіталів, зрештою, непоганий базис двосторонніх взаємин з Китаєм — це лише певна частка переваг, притаманних Україні як потенційно регіонально-важливому учаснику проекту Шовкового шляху.

Але ключовим, мабуть, є те, що поглиблене партнерство з ініціаторами проекту повернуло би шанси зберегти Україну у якості держави з багатоукладною індустріально-аграрною економікою. Адже поряд із втіленням масштабних інфраструктурно-технологічних завдань, виникла б об’єктивна потреба годувати значні маси людей — тут і стала б в нагоді ексклюзивна національна спеціалізація «житниці Європи». Очевидно, тоді б і земля України «запрацювала» по-іншому, а не розглядалася, як зараз, останнім надбанням, яке маємо здати іноземним лихварям задля власного прокорму.

Тож цілком незрозумілим є факт знаходження у ці дні головного високопосадовця України, яким є Петро Порошенко, не в Пекіні, а в Києві, а потім в Страсбурзі (дехто навіть вбачає, що «хитрі» європейці умисно підгадали дату церемонії підписання омріяного «безвізу» таким чином, щоб унеможливити повноцінне офіційне представництво України на форумі в КНР, у такий спосіб — не дати їй свободи маневру в питаннях стратегічних перспектив); у свою чергу, другий за рангом «профільний» посадовець країни — Прем’єр-міністр Володимир Гройсман у дні форуму опинився з офіційним візитом в Державі Ізраїль, де просував т.зв. зону вільної торгівлі з цим близькосхідним партнером і, серед іншого, випрошував місцевий істеблішмент визнати, а де-факто, прирівняти український Голодомор до Холокосту єврейського народу («свій до свого по своє.?», хм-хм).

Як результат, на одній із визначальних політико-економічних подій 2017 р. в Пекіні Україну представляли Перший віце-прем‘єр-міністр України — міністр економічного розвитку і торгівлі Степан Кубів та всюдисуща нардепка-близька родичка Генпрокурора України Ірина Луценко. Калібр цих «дипломатів» зумовив масштаби їх перемог.

Однією з таких у провладно-ангажованих ЗМІ подається підтвердження (наразі — лишень словесне) намірів співпраці між китайською авіаційною корпорацією Skyrizon і запорізьким флагманом «Мотор Січ»: сторони планують спільно побудувати завод в м. Чуньцін (Центральний Китай), де виготовлятимуться і обслуговуватимуться авіаційні двигуни для потреб цивільного і військового повітряного флоту КНР за українськими технологіями.

До геостратегії Шовкового шляху тут — аніякого стосунку, виключно здавна налагоджена викачка кращих технологій з України на період до їх самостійного освоєння китайцями. Не дарма топ-менеджмент Skyrizon анонсував паралельне інвестування 250 млн. дол. в модернізацію проектно-виробничих потужностей «Мотор Січ» в Україні. Не озвучуваний же нюанс полягає в тому, що умовою означеної співпраці Skyrizon з українським підприємством є участь останнього у фактичній кооперації з проектами російського авіаційного бізнесу в Китаї. Так, ще в лютому 2017 р. вітчизняні оглядачі писали, що «Мотор Січ» братиме участь в російсько-китайському проекті важкого вертольоту AHL, зокрема, постачатиме для нової машини турбовальні двигуни АІ-136Т.

Чи саме таких «політкоректних» й багатовартісних контрактів в інтересах країни-агресора добивалися під час візиту до Китаю наші урядовці — достеменно не відомо, але атмосфера їх зустрічей з керівництвом кампанії Skyrizon говорить сама за себе.

Звісно, це не все, заради чого пан Кубів і пані Луценко прогулялися полями міжнародного форуму «Один пояс — Один шлях». Як стало відомо, їх зусиллями у рамках низки спільних логістичних проектів Китайська корпорація доріг і мостів буде залучена до будівництва мостового переходу біля Кременчука та реконструкції Шулявського (того самого, що «втомився») шляхопроводу у Києві. Загальна вартість двох проектів — 400 млн. дол. Під вибори — авось згодяться (і PR, і гроші).

Насамкінець, в Пекіні було домовлено, що до кінця поточного року Україна та Китай проведуть українсько-китайську міжурядову комісію з економічного співробітництва. «Між нашими країнами існує тривала виробнича, торговельна взаємодія, однак потенціал взаємин є значно більшим і потребує розширення. Йдеться про проекти у сфері авіабудування, машинобудування, космічній сфері та аграрній сфері. Тож доцільно найближчим часом провести українсько-китайський бізнес- форум та Третє засідання міжурядової українсько-китайської комісії зі співробітництва, яка не збиралася майже 4 роки», — наголосив Степан Кубів.

Що тут додати? Аби не прозасідалися, панове, бо караван вже давно іде…

Примітно, що офіційна пропаганда і привладні аналітичні центри РФ сьогодні широко подають спільні російсько-китайські ініціативи в рамках розбудови Великого Шовкового Шляху, мало не як «головну справу тисячоліття». «Вважаю, що додавання потенціалів таких інтеграційних форматів, як ЄврАзЕс, „Один пояс — Один шлях“, Шанхайська організація співробітництва, Асоціація держав Південно-Східної Азії здатне стати підґрунтям для формування великого Євразійського партнерства, за яким майбуття», — сказав Путін на відкритті форуму в Пекіні. Також не приховується, що РФ резервує собі роль модератора відповідних мега-процесів на пострадянському просторі, готуючись з їх допомогою ще більш згуртувати своїх сусідів-однодумців і «приструнити» опонентів.

Враховуючи таку постановку питання, слід пильніше придивитися до реальної ваги Росії і досяжності переслідуваних нею геополітичних цілей, через призму національних інтересів України.

Можна констатувати, що насправді місце Росії не є таким вже виключним, доля її сателітів — однозначно вирішеною, а сам Китай — стовідсотково надійним союзником у неоімперських зазіханнях Кремля. Радше — навпаки: наявні ресурси і потуги кремлівців не дозволяють їм вести самостійну гру, пекінські стратеги воліють вести справи з РФ на основі широкої диверсифікації варіантів та інструментів співпраці, а дрібніші кооператори і акціонери Шовкового шляху мають значні можливості політико-дипломатичного і бізнесово-економічного маневру між цими двома та іншими зовнішніми центрами сили (ЄС, США), так чи інакше причетними до реалізації проекту. Справа лише за прагматизмом і професіоналізмом!

Так, варто оцінити хоча б такі порівняльні показники. Населення сучасної Росії — біля 145 млн. чол., Китаю — 1 млрд. 400 млн., при цьому щільність проживання на займаних територіях, особливо зі складним рельєфом і суворим кліматом — різниться на кілька порядків. Якщо політбюро Компартії КНР дасть наказ — сотні мільйонів китайців з легкістю перетворяться на російських ескімосів і чукчів (ті ж нині активно вимирають).

Такі ж пропорції й по безлічі інших позицій. Приміром, у 2015 р. Китай виплавив 822 млн. т сталі, Росія — 72 млн. т. Звісно, стан постіндустріального розвитку не вимірюється сталлю, але для величезних інфраструктурних проектів сталь необхідна, як повітря. Так само, як і цемент: наразі Китай виробляє в рік 2 млрд. 100 млн. т основного будівельного матеріалу, тоді як решта усього світу — лише 500 млн. т (учетверо менше, чим Китай!). Річне виробництво електроенергії у кВт-год.: Китай — 5 649 500, Росія — 1 064 100. В Китаї за тиждень будують більше автодоріг з твердим покриттям, ніж в РФ за рік і т.ін.

У китайців є реальні проблеми лише по двох показниках — прісна вода і природний газ. Тому вони налагодили несанкціонований відбір води з витоків сибірських річок, але виявляється замало й її, у зв’язку з чим китайські уми розробили, а політики активно лобіюють проект прокладання водогону з озера Байкал до КНР через Монголію.

Китай споживає блакитне паливо у «кінських» дозах. І не лише російське через новозбудований газогін «Сила Сибіру», а й туркменське через Узбекистан і Казахстан (діючий газогін до провінції Синьцзян забезпечує газом 400 млн. населення, відповідні базові підприємства різної спеціалізації). Причому, російський газ постачається китайцям за такою низькою ціною, що вона є комерційною таємницею (експерти кажуть про 350 дол./тис. куб. м, хоча для Японії ціна становить 570 дол./тис. куб. м).

Навіть поверхневий аналіз наведеного дає привід вважати, що Україна з її виробничо-економічним комплексом, трудовими ресурсами і природними багатствами може стати вигідним і добрим підмайстром на значному відтинку прокладання Шовкового шляху: до послуг тут вся номенклатура металургійної продукції, будівельних матеріалів, електроенергетичні ресурси, логістичні та ті ж таки аграрно-харчові потужності. Зі свого боку, нас може цікавити компенсування дефіциту природного газу за рахунок сировини туркменського походження, якою Китай повноцінно й у великих обсягах розпоряджається й яка нині недоступна для України через контрактну і транзитну блокаду з боку РФ.

Такі ж, якщо не серйозніші національні козирі мають сьогодні і Казахстан, і Білорусь, і Туреччина, не кажучи вже про країни-члени на північно-східних і східних форпостах ЄС (Балтійські республіки, Польща, Румунія, Болгарія тощо).

Очевидно, добре розуміючи все це, 14 травня ц.р. Володимир Володимирович Путін, терпляче очікуючи у резиденції Чжуннаньхай появи дорогого товариша Сі Цзіньпіна (колись і сама королева Великої Британії нудьгувала, поки російський лідер спізнювався на аудієнцію з Її величністю), набрів на розстроєний рояль, сів за клавіатуру й, як потім зізнався, «двома-трьома пальцями» награв мелодії. Це були «Московські вікна…» і «Місто над вільною Невою…».

Якщо граєш їх повільно та двома пальцями, це доволі сумні мелодії…

Але й цей промовистий епізод зайве підтвердив: не в природі наших північних сусідів сидіти склавши руки, як би не складалася кон’юнктура.

Тож можемо спостерігати, як технічно препарується українська тема в розмаїтті підходів до реалізації проекту «Один пояс — Один шлях». Зокрема, фіксуються ознаки того, що вищі російські політико-бізнесові клани вбачають можливим повернути колесо історії на кілька років назад та реінтегрувати Україну, поставлену її нинішнім державним керівництвом на межу колапсу, у спільну «союзну» упряжку. В цьому плані проект Шовкового шляху набуває рис певної політтехнології, важеля впливу в руках Москви, альтернативою яким стає остаточне витіснення нашої країни на узбіччя цивілізаційно-континентального розвитку, у пітьму бідності, кримінально-олігархічної диктатури і руїни.

Зокрема, втративши сподівання змусити Київ виконати «Мінськ-2» полюбовно, за поребриком підійшли до проблеми конче цинічно: або спільно з нами по Шовковому шляху, або — «не доставайся ж ти нікому». Така концепція опосередковано віддзеркалюється у цілеспрямованих вбросах у російське і російськомовне всередині України медіа-середовища таких собі карт-схем, візуалізацій, маршрутизаторів (див. малюнок), згідно з якими, т.зв. Центральний коридор китайського марш-кидка на Європу пройде Україною лише у випадку дотримання нею ряду ключових умов, як-от: припинення внутрішньодержавного конфлікту (замінник «громадянської війни» у трактовках російської дипломатії), встановлення стійкого миру на Донбасі вкупі з легітимізацією його «статусної» окремішності (читай, старт федералізації), кардинальний відхід від антиросійського тренду державної політики (зрозуміло, лише після зміни правлячого класу, що «захопив» владу в ході «держперевороту» 2014 р.), забезпечення боротьби з корупцією і безпеки іноземного бізнесу та інвестицій (звісно ж, насамперед, російських) та ін. за відомою схемою.

Україна-Китай: Шулявський міст як конструктивний елемент Великого Шовкового шляху?

Як передбачають усі подібні концепції, шлях України наверх, із соціально-економічного провалля до потенційного відродження виробничо-господарського, фінансового, гуманітарного секторів, пролягає через Донецьк і Мінськ. Це чітко позначають червоні лінії бажаного для Москви і гіпотетичного для Києва трансєвразійського відгалуження Великого Шовкового шляху.

І тут вже постає цілком слушне запитання: чи зможуть російські провайдери напоумити Китай щодо воєнно-політичної ризикованості, технологічної складності, комерційної недоцільності реалізації української складової аналізованої стратегічної ініціативи?

Щось підказує, що вони усіляко намагатимуться робити саме так. А параллельно, «по-братськи» тягнутимуть мазу за Білорусь, яка все більш явно перебирає на себе контактно-транзитную роль стосовно Євросоюзу, скориставшись драматичними перипетіями української кризи. Принаймні, за повідомленнями преси, Бацька всіх білорусів гіперактивно проявив себе в Пекіні, куди традиційно прибув із сином, й не шкодував часу і теплих слів для поглиблення довірчих стосунків з лідерами Піднебесної: «Напевне, не знайдеться в Європі більш близької Китаю країни, аніж Білорусь», — навіював Лукашенко Сі Цзіньпіну та його почту.

Якби так само вчинив Порошенко, узявши в поїздку до Пекіну свого одприска (заодно в літаку розтлумачив би йому про політичні і економічні негаразди для КРАЇНИ внаслідок носіння «неправильних» футболок), — можливо, й утруднив би підривні замисли російських недругів і конкурентів.

Оскільки ж вояжером за фужером класичного китайського напою (зеленого чаю чи чогось міцнішого?) виявився не Президент України — український вектор Шовкового шляху досі губиться в щільному тумані.

Здається, тільки добрячий свіжий вітер здатен розсіяти його над Батьківщиною.

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Суспільство
  • Україна-Китай: Шулявський міст як конструктивний елемент Великого Шовкового шляху?