Україна і Польща у замкненому колі любові та ненависті
Україна і Польща у замкненому колі любові та ненависті. Потрібен вихід на інший рівень взаємодії.
Будь обережний! Не втрап під чуже колесо фортуни!
Станіслав Єжі Лєц, «Непричесані думки»
Україна і Польща у замкненому колі любові та ненависті
Потрібен вихід на інший рівень взаємодії
Альберт Швейцер, німецький філософ, гуманіст, лауреат Нобелєвської премії миру, колись зазначив: «Щастя — це гарне здоров’я і погана пам’ять». Було б чудово, якби мудру думку людинознавця вдалося екстраполювати на держави як великі суспільно-економічні організми, приречені співіснувати у нинішньому тісному і конфліктогенному світі. Втім, у реальності бачимо дещо інше.
Здавна мінливі, взаємно упереджені українсько-польські стосунки зараз набули нервово-дистонічного характеру й лишають по собі присмак гіркоти, політичний головний біль, підсвідомі страхи одинокого стояння України перед зачиненими дверима «негостинної» Європи, принципово не бажаючої «прописувати» на своїй сімейній житлоплощі будь-кого стороннього…
Й справа не лише у останніх обмінах гучними ляпасами «історичної правди» між польськими та вітчизняними офіційними і неурядовими інституціями, чому заздалегідь намагалися запобігти декілька генерацій політиків з обох боків кордону (згадаймо серію вибачень, примирень, прощ і меморіальних акцій за часів лідерства Л. Кучми та О. Квасьнєвського, В. Ющенка та Л. Качинського).
На жаль, сьогодні виникло і міцніє коло підозр, що упродовж минулих 25 років щирість відповідних дипломатичних еківоків була прямо пропорційною політичній вазі і ступеню самодостатності сучасних Польщі й України, які обидві прагнули виглядати достойними спадкоємицями вікових національно-державотворчих змагань.
Драматична криза Української державності зруйнувала цю рівновагу й спокусила зовнішні сили до пред’явлення нам рахунків і претензій, включаючи територіальні, фінансово-майнові, юридичні, етико-духовні, що, у разі перетворення на стійку звичку, напряму підриватиме суверенітет, цілісність й загрожуватиме самому виживанню Батьківщини у ХХІ сторіччі.
Якщо із зазіханнями «Руського міру» все гранично ясно, то на західному напрямі лакмусовою пробою, демонстраційною моделлю у окресленому контексті слід розглядати саме позицію Польщі стосовно України.
Пропонований аналітичний огляд виокремлює деякі ключові аспекти польсько-українського суперництва, з точки зору найновішої східноєвропейської геополітики.
Зокрема, нібито дивно, що десятиліття-півтора тому, на початку 2000-х р.р., про сумної пам’яті Волинську різню у самій Польщі згадували не частіше, ніж в Україні про Бабин Яр чи Голодомор — тобто у дні поминання невинних жертв, а тепер-ось з’явилася одностороння резолюція
Реальна причина — у потужному внутрішньопольському (як партійно-політичному, так і суспільному) тренді на відродження великодержавності, наслідування міці Речі Посполитої, що виражається у підйомі національно-радикальних, аж до шовінізму, течій, рухів і трактовок історії, в розрізі яких «українське питання» тлумачиться не інакше як з позицій зверхнього сюзеренітету.
Таким реаліям благоволить впливове антиукраїнське лобі у лавах правлячої в РП консервативної партії «Право і Справедливість» («ПіС», молодий і харизматичний
Вочевидь, провівши через Сенат і Сейм резолюції, обвинувальні щодо України як суб’єкта міжнародного права, польські націоналісти при владі ставлять перед собою наступні задачі: на рівні структур ЄС юридично легітимізувати статус «державної вини» країни-сусідки, інспірувати судові тяжби нащадків жертв проти української сторони та, у підсумку, запустити процеси реституції власності, виплати компенсацій родичам загиблих та витіснених з теренів сучасної України поляків.
Для забезпечення «доказової бази» і карно-правової кваліфікації «злочинів» проти польської нації, в рамках окремої програми МЗС РП «Робота з польською діаспорою за кордоном» передбачене цільове фінансування на проведення відповідних архівних досліджень, збір свідчень старожилів, краєзнавців тощо, а також на PR-популяризацію позиції польської сторони у ЗМІ, на телебаченні.
Більше того, попри фасадну риторику про «лобіювання» Польщею зближення України з ЄС, іноземна сторона притримується сама і запускає в офіційний обіг (Європарламент, Єврокомісія, ПАСЄ та ін.) перестороги щодо «розкриття дверей» перед нашою країною. Як аргументи, наводяться нестабільна внутрішньополітична ситуація в Україні, що не гарантує дотримання її істеблішментом усіх взятих на себе зобов’язань, неблагополучна криміногенна обстановка, зокрема, безконтрольний обіг зброї, вибухівки, висока концентрація осіб зі злочинного світу, суцільна корупція чиновників.
Окремо акцентується на «свавіллі» вітчизняних «екстремістських» організацій і рухів (найбільше дратують польських націоналістів «Правий сектор», ВО «Свобода», ідейно-політично «заряджені» бойові добробати): мовляв, ті «не підконтрольні державі» й сповідують «насильницькі методи» політичної боротьби, а їх проникнення до єврозони може стимулювати протестну хвилю «домашніх» право-радикальних угруповань вже у різних куточках Євросоюзу.
Як прозорливо підсумував один з авторитетних українських полоністів Л. Зашкільняк (газета «День»,
Споглядаючи невтішну об’єктивну реальність, додамо лишень, що не було б у 2014−2015 роках отих штучно змодельованих, трагічних подій на Кримському півострові та в «зоні АТО», не доведи чинна українська влада до сучасної патової воєнно-політичної ситуації на Сході — напевне, не дійшло б і до мріянь про «дерибан» України з боку її найбільшого західного сусіда і стратегічного партнера.
Ось тільки історія не розвивається в умовний спосіб…
Важливо відмітити, що цинічне розігрування «української карти» — не самоціль для Польщі. Роблячи собі «пабліситі» на наших проблемах, правлячий клас РП лаштує стартові позиції для «стрибка» у вищі адміністративні ешелони ЄС і подальшого приєднання до вузького кола урядовців і фінансистів, які формують і реалізують т.зв. Realpolitik на Євроконтиненті і у прилеглому геоекономічному поясі. Після «Брексіту» й на тлі міграційної кризи і ісламістських терористичних атак, які буквально паралізували Німеччину і Францію, наочними стали претензії Польщі на закріплення за собою беззаперечного статусу регіонального лідера в Східній Європі.
Приміром, після відходу Великобританії, польські експерти прогнозують у найближчий період істотні перестановки в політичній архітектурі та ієрархії ЄС, зокрема, на рівні ключових колективних представницьких органів, та вважають за можливе добитися кратного збільшення відповідних депутатських, урядових, суддівських «квот» Польщі, порівняно з іншими країнами — «молодими членами» Євросоюзу.
Показово також, що до кінця 2016 р. МЗС РП планує обновити третину свого дипломатичного корпусу — біля 30 послів. Йдеться, зокрема, про глав польських дипмісій у США, Великобританії, ФРН, Франції, Італії, Португалії, Голландії, Норвегії. Вирішене питання ротації посла Польщі в Росії.
Нещодавно стало відоме й ім’я нового дипломата № 1 РП в столиці України.
Так, до Києва у якості Надзвичайного і Повноважного Посла Республіки Польща прибуде Ян Пєкло, знаний громадський діяч (у минулому — активіст руху «Солідарність»), військовий кореспондент в конфліктних зонах ряду посткомуністичних країн Європи, публіцист, письменник. Інша професійна іпостась Я. Пєкла — багаторічний топ-менеджер, виконавчий директор впливової дослідницької і грантової фундації PAUCI (Польсько-Американсько-Українська Ініціатива Співпраці, у 2005 р. перейменована у Польсько-Українську Ініціативу Співпраці).
Я.Пєкло не має за плечима профільної освіти і дипломатичної практики, однак пройшов прискіпливий відбір і посів украй відповідальну посаду на переламному етапі розвитку України.
Вірогідно, вирішальне значення відіграв його 10-річний досвід роботи в PAUCI.
Дана фундація — в числі найбільш системних модераторів міжнародної технічної допомоги Україні в галузях євроатлантичної інтеграції, реформ держуправління і самоврядування, муніципального розвитку, розбудови демократичного громадянського суспільства, формування нової молодіжної політики. При цьому, основними фінансовими донорами, ідеологами і методистами діяльності PAUCI тривалий час виступали структури США: Державний департамент, Агенція з міжнародного розвитку USAID, університетські і приватно-бізнесові кола. Їх протекції мають неабияку вагу і дають достатні гарантії «придатності» висуванця, хоч на очолення дипломатичної місії. Зрештою, для рутинної політико-дипломатичної роботи знайдуться окремі фахові кадри.
Ризикнемо припустити, що Я. Пєкло і його команда зосередяться на впровадженні нестандартних задач у контексті довгочасних, не афішованих планів Польщі стосовно України, як-от: сприяння децентралізації (маючи на умі — федералізацію) шляхом інституційного і фінансового унезалежнення територіальних громад від виконавчих структур влади й взагалі від Києва; закладення підвалин для міжрегіональної і міжгалузевої торговельно-економічної співпраці ЄС/РП з Росією, де Україна гратиме «транзитно-допоміжну», підконтрольну «польським друзям» і «євроспільноті» роль.
Судячи з повідомлень ЗМІ та озвучених оцінок експертів, зазначене знаходить своє підтвердження.
Так, приміром, у рамках нового проекту Єврокомісії «U-LEAD з Європою: Програма для України з розширення прав і можливостей на місцевому рівні, підзвітності та розвитку» (http://www.prostir.ua/?news=es-vydilyv-97-mln-jevro-na-pidtrymku-detsentralizatsiji-v-ukrajini) польська сторона планує поглибити взаємодію з органами місцевого самоврядування регіонів Центральної та Південно-Східної України, серед яких у пріоритеті — прикордонні з РФ області й створювані тут територіальні громади. Констатується, що аналогічні структури і активне населення західних регіонів вже «у достатній мірі» занурені у бізнесові і гуманітарні контакти з партнерами в РП. Базовими компонентами програм такого роду є: «Бюджетна стратегія», «Законодавчі ініціативи в масштабах міст і громад», «Інформаційна галузь», «Міжлюдські комунікації». Також, стимулюється «експертний моніторинг» регіональних ринків та економічних активів, включаючи стратегічні (земля, надра, природні державні монополії, бюджетні кошти), відстежується безпекова і криміногенна обстановка «з огляду на тривання АТО».
Інша ілюстрація — «українська гра» Польщі на площадках Конгресу Ініціатив Східної Європи (http://kongres.lublin.eu/ru/o-kongresie-ru), щорічного зібрання у м. Люблін представників креативного класу і творчих еліт провідних країн ЄС та їх контрагентів з пострадянського табору. Очікується, що цьогоріч Конгрес сфокусується на українській проблематиці та перспективах українсько-польських відносин на рівні регіонів і міст.
Зокрема, готується аналіз «української кризи» через призму східної політики ЄС і Польщі за останні 5 років, обговорюватимуться пропозиції щодо стимулювання партнерських структур в Україні для збереження досягнутого раніше рівня обопільної взаємодії.
Як виглядає, поляки конче зацікавлені укотре публічно продемонструвати своє ексклюзивне право «модерувати» політико-бізнесові і культурні зв’язки з нашою країною, підтвердити власну участь в реформуванні соціально-економічної інфраструктури, впровадженні інноваційно-інвестиційних програм з огляду на отримання територіальними громадами України нових повноважень і, що найважливіше, реальних бюджетів для їх реалізації.
Отже — жодної політики. Виключно господарсько-фінансова діяльність, ефективне локальне урядування згідно з повноваженнями місцевих громад, наданих їм чинним законодавством України. Але політика може «вилізти» згодом, коли люди, виборці, етно-релігійні громади, цілі території, вкінець розчаровані у недолугій і злодійкуватій вітчизняній владі, хронічно не здатній працювати в унісон із цивілізованою Європою, заявлять про своє право на окрему економічну зону, особливий адміністративний статус, аж до самовизначення…
З ким тоді опиниться наш Львів, у чиї обійми впаде Ужгород?
Децентралізація розрахована на істинних громадян-патріотів, успішних і впевнених у своїй державі підприємців, легітимних у очах народу і компетентних місцевих керівників, для глибоко ж невдоволеної своїм існуванням спільноти — це правова шпарина для втечі з-під тиску режиму.
Схоже, це добре розуміють і враховують у своїй роботі функціонери PAUCI…
…Як і довічність «російського чинника» в Європі. Польща й РФ ніколи не були друзями і однодумцями, таке примарне і в майбутньому. Втім, коли попереду маячить возсідання за одним столом із «крутими хлопцями» з ЄС, а також муляє питання, куди збувати рясні врожаї яблук (до найбільших виробників яких у світі належить РП), можна посперечатися на рахунок істинності російського прислів’я «Насильно мил не будешь».
Прагматично оцінюючи різні сценарії розвитку українсько-російських та російсько-європейських відносин, керманичі РП «резервують» для себе посередницькі повноваження у ході комунікацій з Кремлем, чим хочуть підкріпити вибудовуваний імідж «великої Польщі». У МЗС РП вичікують, що колись-таки настане «розрядка» в Україні й російська влада запропонує і згодиться співфінансувати оновлену концепцію транскордонного міжрегіонального співробітництва (по типу польської ініціативи «Східне партнерство»). Тоді й затребуються напрацьовані поляками в Україні практичні механізми діалогу регіонів і громад, «у обхід» кон’юнктурних партійно-політичних чвар.
Примітно, що у схожому ракурсі в інформаційному полі РП діють лобістські медіа-ресурси РФ, обстоюючи скасування економічних санкцій, наголошуючи, що значна кількість підприємств крупного та середнього бізнесу Польщі потерпає від втрати російських ринків збуту товарів і послуг.
Ба більше: у ЗМІ просочуються відомості, що повноважні установи державної влади РП у 2016 р. ініціювали ряд кроків польських органів місцевого самоврядування щодо «розмороження» контактів з російськими містами-«побратимами», торування каналів для наповнення змілілих економічних струменців. Як завжди, на передній фланг висунуто діячів культури, заохочуються нові молодіжні проекти, стають у нагоді розгалужені міжвузівські зв’язки тощо.
Таким чином, схоже, польська сторона дає сигнали готовності до дипломатичного діалогу з РФ, у т.ч. стосовно «українського питання». Все у тій же парадигмі «відродження величі», лідери РП позиціонують свою державу як адекватного, амбітного і сумірного Росії суб’єкта, котрий має у структурах влади ЄС важелі впливу на прийняття та реалізацію певних політичних рішень.
Цікаво буде спостерігати, чи скоро та у який спосіб означені тенденції трансформуються у практику поточної діяльності дипломатичної служби і полонійної громадської мережі в Україні.
Наприкінці наголосимо, що нинішня Польща є і надовго залишиться любим дітищем американських геостратегів у Європі. Політико-економічне зростання цієї країни — одна із запорук сталої і дієвої присутності США у розподілі реальної влади, ресурсів, фінансів і безпеки у цій частині світу.
В очікуванні результатів виборів нового глави вашингтонської адміністрації, дехто з оглядачів з числа прихильників Хілларі Клінтон згадав, нібито, сформульовану нею у період очолення Державного департаменту США програмну тезу: «Америка має підготуватися до переїзду в Європу». Її можливо тлумачити як створення у Східній Європі альтернативи прогерманському Євросоюзу, політично і економічно повністю залежної від США. Простягнувши руку допомоги Польщі, країнам Балтії та Україні, американці можуть розпочали побудову «Сполучених Штатів Європи», що стане епохальним проектом у масштабах континенту й топ-задачею на все ХХІ сторіччя.
Відразу спливає у пам’яті не лише призабута (бо була кинута без втілення на півдорозі) ідея т.зв. Балто-Чорноморської дуги, а й історичний концепт Міжмор’я авторства одного з фундаторів Польської Держави-Нації Юзефа Пілсудського. Після Першої світової війни ним замислювалася конфедеративна конструкція у складі Польщі, України, Білорусі, Литви, Латвії, Естонії, Молдавії, Угорщини, Румунії, Югославії, Чехословаччини й Фінляндії, котра простиралася б від Чорного і Адріатичного морів до Балтики. Подібна супердержава повинна була відтворити у ХХ сторіччі багатонаціональну і полікультурну традицію колишньої Речі Посполитої, а її потуга, на переконання Пілсудського, дозволяла би уникнути інтегрованим країнам Центральної Європи імперського домінування Німеччини або Росії. З різних причин — не сталося.
А сто років потому Україна, як ніхто, відчула на собі актуальність саме такої постановки проблеми…
Не провина, а велика біда нашого народу в тому, що коли європейські сусіди підійшли добре підготовленими і вмотивованими до участі у Змінах, ми опинилися на узбіччі процесу, в лахах і з діркою в кишені.
Тому-то й Польща ставиться до нас, як лідер до лузера. Адже фортуна зрідка посміхається дурням і набагато частіше — тим, хто вірить у своє щастя і щодня працює для його настання.
Тож, може, для переламу ситуації і приєднання до доленосних глобальних трансформацій нам пора схаменутися, спробувати стати на один щабель із гравцями кращих команд, а заодно пригледітися -чи у команди «Україна» достойні капітани?
