Who is Mrs. Savchenko або Хто заряджає і куди поцілить «Пуля»?
У бурхливу суспільну дискусію довкола «казусу Савченко» наразі важко не те що привнести якийсь принципово новий аспект з відповідною аргументацією (із цього 100-грамового «лимону» вже вичавлено 120 грамів соку й, схоже, то ще не межа), але взагалі втовпитись у розмову.
У бурхливу суспільну дискусію довкола «казусу Савченко» наразі важко не те що привнести якийсь принципово новий аспект з відповідною аргументацією (із цього 100-грамового «лимону» вже вичавлено 120 грамів соку й, схоже, то ще не межа), але взагалі втовпитись у розмову.
Немає доби, включно з вихідними чи святковими, щоби вітчизняні генератори новин оминули знану персону Надії на бойове прізвисько «Пуля».
Водночас показово, що з біографії народного депутата, Героя України, учорашнього незламного в’язня путінської сатрапії та офіцера-відчайдуха у зоні т.зв. АТО раз за разом роблять томографію, намагаючись віднайти бодай щось «злоякісне» у думках, висловлюваннях і діях «пацієнтки».
Це зайве переконує у висновку, зробленому багатьма: над вдумливою політологією тут превалює експрес-технологія, покликана розвінчати імідж та ореол слави Надії Савченко.
Так, у інформаційному просторі прискорено формуються передумови, за яких Савченко можна викинути на маргінес української політики й зрештою позбутися: її виставляють агентом Кремля (хеш-теґ #НадіяПутіна — винахід саме українських «чорних» піарщиків), рихлять ґрунт для можливого зрощення «гучних» юридичних процесів (на президентському сайті з’являється петиція про позбавлення Н. Савченко найвищої державної відзнаки, паралельно, Київська міська адміністрація у «виключному порядку» виділяє землю під забудову у елітному передмісті столиці перестарілій матері героїні, про що остання, з її ж слів, — ні сном ні духом), роздмухують чутки про «непрозорі» фінансові джерела її поїздок по країні, частих появ на рейтингових телеефірах тощо.
Але погодьмося: навіть відкидаючи багато з наговореного Н. Савченко — неочікуваного й такого, що різко дисонує з політико-дипломатичною, військовою, ідеологічною концепцією протистояння Росії-агресору — важко сприймати цинізм персональної критики щодо неї, який часом перетворюється на копирсання у «негліже». Хтозна ким смакуються нещодавно закриті для сторонніх очей подробиці уживання Н. Савченко алкоголю «з горла» у кризовий момент перетинання авіабортом № 1 державного кордону між Росією і Україною, висмикуються зі спогадів в авторській книзі «Сильне ім’я Надія» епізоди, де саме йдеться про утримання від інтимної близькості з чоловіками під час службового відрядження до Іраку…
Або ж сильний чолов’яга і політик, мер Дніпра Б. Філатов дописує у своєму ФБ: «У девушки поток сознания. Она устала. А по-хорошему, она просто глупа. Как и её родственники, которые толкали её в политику», і беззастережно додає: «Я знаю больше, чем могу написать. Честно».
Це що ж — чергове визнання стеження, прослуховування, політичної корупції, так поширених сьогодні у нас вдома? По відношенню до «міченої» особи — все дозволено, хто б вона не була?
Чесна відповідь — сукупно це є операцією з відволікання суспільної уваги від провальних рейтингів і згубних наслідків квазі-реформ правлячої владної команди, яка вбачає у пацифізмі і популістській прямоті Н. Савченко реальну загрозу власному самозбереженню, а в ній самій — «паршиву вівцю», цілком здатну завести електоральну череду на «чуже» пропагандистське пасовисько.
Ось тільки що розуміти під чужим, конкурентним не лишень для можновладців, а й для Держави і Нації середовищем?
Влада пропонує розуміти — Путіна і Ко з їх імперсько-антиукраїнською доктриною, що, звичайно, є правдою. Те саме кажуть і в більшій частині політикуму, експертного, громадянського середовища.
Концентровано й доволі тактовно з даного приводу висловився екс-міністр оборони України, лідер ПП «Громадянська позиція» А. Гриценко у одному з останніх ефірів програми «Люди.Hard Talk. LIVE» на телеканалі «112 Україна»: «Савченко — воїн. Вона це підтвердила. Можливо, їй слід залишитись воїном, щоб не коїти тих помилок, котрі зараз робляться. Адже якщо формально прочитати її заклики, заяви і співставити їх із заявами Лаврова чи Путіна, вони співпадають».
Проте, відштовхуючись від наявних інтерпретацій, висунемо припущення, що справжній рівень закладення «проблеми Савченко» істотно вищий за загальноукраїнський й віддзеркалює набагато серйозніші небезпеки для державності і суверенності України, ніж ризики дострокових перевиборів й «повзучого» русофільсько-сепаратистського реваншу.
Зумовлене це тим, що «сервер», на котрому встановлені «операційна система» і «програмно-технічне забезпечення», відповідальні за реалізацію Української Політики, знаходиться поза Україною. А саме — в Америці. І роботі цієї системи загрожує антиукраїнський супер-вірус.
Сполучені Штати нині стоять на порозі вірогідно карколомної, надто важливої за своїми наслідками зміни влади, вектор майбутньої дії котрої значною мірою вплине на стратегії розвитку й історичні долі країн-партнерів США по усьому світу. Це безпосередньо зачіпає й Україну.
Зокрема, у разі перемоги в якості 45-го Президента США кандидата-республіканця Д. Трампа, не виключений «переворот» в усій системі американо-російських відносин, суттю якого стане скасування небезпечної змагально-конфронтаційної та перехід до взаємної вигодонабувальної моделі міждержавних стосунків. Глобальний дискурс дозволить Кремлю запропонувати Білому Дому безліч форматів такої співпраці,
Як на ілюстрацію, зважимо на повідомлення ряду перекладних ЗМІ, які писали, що в червні ц.р. на одній із масових зустрічей з виборцями Д. Трамп зухвало і риторично запитав: «Навіщо нам ця Україна, це безглузде ярмо в центрі Європи, яке загрузло у корупції і екстремізмі?» Аудиторія аплодувала…
Отже, фіксуючи вигідні Д. Трампу суспільно-соціологічні тренди й завчасно готуючи багатоваріантний сценарій своїх дій на ближчу і середньострокову перспективу, американська владно-політична машина (механіка якої, як відомо, ніколи не зазнає зламу в ході виборчих ротацій) передбачила перенос центру тяжіння на Україні з нинішньої постреволюційної владно-управлінської команди на альтернативні їй сили, не резистентні до сусідньої домінуючої держави й компліментарні до можливого американо-російського дуету.
Такою була, є й залишиться американська Realpolitik: з будь-яких перипетій США мають вийти не втративши обличчя і не послабивши позицій для подальшого просування національних інтересів.
Звісно, такий розклад не несе нічого доброго нашій країні, у частині реалізації ідеалів Революції Гідності, однак краще заздалегідь глянути правді в очі, для розуміння, що ж дійсно відбувається всередині вітчизняного політикуму під впливом (явним чи потаємним) зовнішніх модераторів.
Виходячи з вищевикладеного, запасною для США «ігровою командою» в Україні може вважатися альянс блоку Юлії Тимошенко із поки що фрагментованими залишками Партії регіонів, зібраними в «групи інтересів» під егідою Опозиційного блоку, депутатських груп «Відродження», «Воля народу», а також частини позафракційних парламентарів. Швидко знайдуться й інші готові до співпраці поза стінами ВРУ — типу Медведчука та іже з ним.
Безумовні переваги у очах США цієї бізнесово-політичної спільноти — її впізнаваність, рейтинговість серед різних прошарків населення, трансльовані нею програмно-цільові установки, які можливо підлаштувати під потреби робочої взаємодії з РФ, а також вже успішно «запущені» у суспільний обіг тези про «приборкання» військових дій на Сході, «реінтеграцію» Донбасу, широку «децентралізацію» країни на фактичних засадах федералізму, скепсис щодо євроінтеграційних перспектив України, суголосний із позицією самої «старої Європи» тощо.
От у таку матрицю добре вкладаються імідж, риторика і морально-ідеологічні постулати Надії Савченко, котра героїчно-самотужки відпрацьовує певну «програму», скоріш за все, навіть не усвідомлює контексту, у якому вона діє, спирається тільки на свій життєвий і професійний досвід, освітньо-інтелектуальні можливості та, очевидно, залаштункові підказки «колег по партії». Безумовно, рухає нею й гаряче бажання кращої долі своєму народові, країні, воїнам-побратимам.
Отже, нехай «Вона» поки що працює… «Пуля» вже заряджена, чи вистрілить — буде видно…
Зі свого боку, біло-сердечним важковаговикам, як і чільним функціонерам Опоблоку, наразі не вигідно й лячно виходити на публіку із заявами і акціями, на кшталт Надійкиних, бо політичний розклад в «країні № 1» у світі усе ще незрозумілий.
Між тим, уважному спостерігачеві вже впали у око взаємопов’язані докази змальованої політичної рекогносцировки на українській місцевості.
Так, 20 липня ц.р. у столичній агенції ГолосUA у прес-конференції на тему «Підсумки політичного сезону» взяв участь політолог, директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов, відомий попередньою близькістю до лідерки БЮТ й цієї політсили, а в останній час — регулярний гість політичних ток-шоу в РФ, де «ексклюзивно» (без подальших визисків удома в Україні) обстоював політику чинної київської влади, водночас, вміло не переходячи межу дозволеного на «Путін-ТБ».
У своїй промові В. Карасьов акцентував на «помилковості» сподівань української верхівки, що «Захід буде довіку протистояти Росії», котра «згодом розвалиться на шматки». Більше того, з його слів, коли той-таки Захід, узятий Україною за свою «точку опори», сам почне розвалюватися, «не факт, що Москва схоче прийняти Київ назад. Про це вже забудьте!».
Як висновок, В. Карасьов по-суті закликав до «вибачення» перед агресором і перших кроків йому назустріч, за зразком Турецького лідера Р. Ердогана: «Ердоган же чомусь написав листа Путіну. Він ще раніше розумів, що заколот готується. Він пішов на це. Нічого — корона не впала. І нам прийдеться так вчинити. Або ж це саме зроблять нові люди. Це слід розуміти. Світ змінюється дуже швидко, як картинка в калейдоскопі — раз, і картинка вже інша… і вже нові постаті будуть займатися новою як прозахідною, так і східною зовнішньою політикою».
Натомість, категорично засудили триваючу «гру в антиукраїнську мовчанку» члени Харківської міської організації ВО «Батьківщина». 26 липня ц.р. біля 100 активістів, на знак протесту проти «злигання» їх політсили з Опозиційним блоком, залишили лави структури і публічно спалили свої партійні квитки посеред Майдану Конституції. У поширеній заяві демонстранти констатували, що зараз ВО «Батьківщина» і Опоблок виступають заодно у форматі «ширки», а ідеї партії повністю дискредитовані на рівні центрального керівництва.
Також, активісти визнали «верхом невігластва і брехні» факт підписання спільної заяви Н. Савченко й «екс-регіонала» Б. Лєбєдєва з приводу визнання легітимними довиборів до Верховної Ради по виборчому округу № 114 в Луганській області, куди за останні місяці Надія по партійній лінії двічі приїздила у агітаційні «відрядження» і, фактично, сприяла спільній тактиці «Батьківщини» і Опоблоку: «Незрозуміло, як може Герой України, бойовий офіцер батальону „Айдар“ ставити підпис на одному папері з людиною-організатором сепаратистських шабашів, братом сумно відомого міністра оборони часів Януковича, котрий за копійки розпродував українську армію?»
Є й інші характерні деталі, які вказують на залученість Н. Савченко до великих, поки що підкилимних державно-політичних розкладів, в яких її, схоже, продовжують грати «втемну».
Як приклад, 24 липня ц.р. ЗМІ країни у один голос розповіли про «невдалий» візит Н. Савченко до м. Одеси, де вона, мовляв, отримала від місцевих націонал-патріотів порцію «яєчного коктейлю» за чергові контраверсійні заяви про потребу «примирення» з Донбасом, «федералізації» країни тощо. Згідно з розтиражованими мас-медіа однотипними сюжетами, нардеп спробувала долучитися до мітингу «Одеса без Труханова» на Думській площі, але була змушена ретируватися, не знайшовши порозуміння ані з місцевою владою, ані з демократичним громадським активом.
Між тим, лише деякі місцеві газети й всеукраїнські інтернет-видання повідомили, що основний час свого перебування в приморському місті Н. Савченко присвятила участі в урочистому відкритті міжнародних військових навчань «Sea breeze 2016», зокрема, у супроводі губернатора Одещини М. Саакашвілі відвідала з екскурсією один з двох бойових кораблів військово-морських сил США, що з відповідною місією увійшли до одеської акваторії, — есмінець «Росс» USS Ross.
В офіційній частині заходів взяли також участь Надзвичайні і Повноважні Посли в Україні США і Великої Британії, представники командування ВМС України і США.
Вважаєте, на церемонію такого роду, на особливо-режимний об’єкт, яким є високотехнологічне військове судно, за правилами — частина суверенної території США, американці допустили б «небажану» особу? Тільки — потрібну!
Згадаймо також, як лідери Америки Б. Обама і Дж. Байден особисто клопоталися перед своїм кремлівським візаві, аби той зглянувся на Надію й сприяв її звільненню і поверненню на Батьківщину. Навряд чи самою лише турботою про права людини опікувалися «прохачі» — американці як ніхто вміють застосовувати правозахисний інструментарій сугубо у власних цілях.
Ти ще комусь потрібна, Надіє, окрім Батьківщини… Кому?
Як резюме.
По совісті й розуму, дивлячись сьогодні зблизька на ту «тусовку», в яку її спільно запроторили примхлива доля та холодний розрахунок «інженерів людських душ», Надія Савченко мала би добровільно скласти з себе депутатські повноваження і поринути у звичні для неї хвилі бурхливого людського моря. Чи-то громадського, чи військового, чи доброчинного. Усюди б була бажаною, знайшлися б достойні посади і амбітні задачі, всюди б набувала безцінного досвіду, конче потрібного для майбутньої політичної кар’єри в принципово новій системі координат відродження України.
У іншому разі — формат її поточного життя невдовзі перетвориться на духовну тюремну камеру, ще більш принизливу й виснажливу, ніж «індивідуальні апартаменти» у Новочеркаському СІЗО. Зрештою, будь-яку кулю можна використати лише один раз, після чого вона перетворюється на зім’ятий шматець свинцю, який поглинає земля.
Чи цього достойна справжня Українська Людина?
