Кольт… їівщина? Револьв… юція? Конституційне право на самозахист!
Як відомо, будь-які крайнощі призводять до ще більшого безкраю, а найвідчайдушнішим стає той протест, який урешті-решт проривається назовні з грудей самих слабких і терплячих.
Як відомо, будь-які крайнощі призводять до ще більшого безкраю, а найвідчайдушнішим стає той протест, який урешті-решт проривається назовні з грудей самих слабких і терплячих.
Днями ця істина отримала яскраве підтвердження на Кіровоградчині, у невеличкому донедавна спокійному, трудящому селі Бережинка. Зухвалий «наїзд» на мирних хліборобів з боку рейдерів при владі та підісланих ними «тітушок» здійняв хвилю народного обурення. Не дочекавшись викликаної на допомогу розпіареної #мояноваполіція, селяни самотужки скрутили кривдників, нам’яли їм боки і копняками випроводили за околицю. Оскільки не було жодних надій на подальшу особисту й свого агробізнесу безпеку, заручилися підтримкою патріотів-ветеранів війни з російською агресією на Сході. Ті оперативно прибули до Бережинки не лише з області, а й різних куточків України, організували кругову оборону в умовах тилу, як колись — на фронті.
Й от тоді сталося нечуване: «тітушня» повернулася до села разом із приданою їй зондеркомандою у нацгвардійських погонах, осередок місцевого опору був безжально розігнаний, а патріотів узято в кайданки, з численними травмами спаковано у автозаки, згодом дискредитовано у брехливих коментарях прес-служб обласних держадміністрації і нацполіції.
Подальші рішучі дії селян стали яскравим зразком відстоювання невід’ємних конституційних прав — на працю і підприємницьку діяльність, на особисту безпеку і недоторканість приватного майна, на вільне висловлення громадянської позиції, в тому числі шляхом колективного зібрання і страйку, насамкінець, на безпосередню участь в управлінні державою, хоча б на рівні місцевої (селищної) громади.
Зокрема, всім миром відбили у поліціянтів і нацгвардійців затриманих ними хлопців, пікетували в/ч 3011 НГУ, бійці якої брали участь у побитті ветеранів «АТО» і селян з Бережинки, та будівлю Кіровоградської ОДА, скликали Народне Віче для донесення правди до всієї України, ініціювали утворення місцевих підрозділів народної самооборони для злагоджених дій у аналогічних ситуаціях по всій країні… Напевне, буде й далі, аж до Києва!
Драматичний символізм означених подій полягає у тому, що звіряче побиття людей, їх цькування службовими собаками, масове жорстке затримання із застосуванням спецзасобів без жодних процесуальних підстав на те відбулися у День Конституції, в унісон з публічною промовою Гаранта Основного закону України і Глави держави, який у сотий раз завзято когось переконував: «Ми захищаємо демократію, свободу, волю, стверджуємо свій європейський вибір…»
Мабуть, кожен, хто уважно переглядав справді моторошні кадри «всесилля» екіпірованих до зубів «орлів Авакова», міг відмітити: їм голіруч протистоять сільські жіночки у капцях, намагаються щось пояснювати злякані молоді парубки, й лише деякі чоловіки зрілого віку у найбільш критичні миті сутичок таки «озброїлися» дерев’яними держаками від лопат… І це — супроти приведених у передбойовий стан «Калашникових», бронемашин, балонів з газом і гумових кийків!
Напевно, не підтягнися до Бережинки й не стань пліч-о-пліч з селянами ветерани добровольчих батальйонів «Донбас», «Айдар», які пройшли пекло війни на Сході, тутешня міні-коліївщина була би жорстко придушена у зародку, а про сам майновий конфлікт та його істинних винуватців ніхто ніколи не дізнався б навіть за межами району. Довелось би «бидлу» мовчки батрачити на нового землевласника… Проте, цього разу справжньому бидлу гуртом вказали на належне йому місце.
Тепер задамося питанням: а якби ошуканий власник Бережинського фермерського господарства та його односельці-пайовики, у яких спробували «віджати» не лише вирощений врожай, а й орну землю (а з нею й усю справу їхнього життя та засоби для подальшого існування), вже на самому початку цієї сумної історії дали зловмисникам рішучу відсіч зі зброєю у руках — чи полізли б ті до «чужого городу»?
100-відсотково — ні. Принаймні, саме так регулярно й беззастережно вчиняють самодостатні законослухняні громадяни розвинених держав сучасного світу, коли стикаються зі злочинними посяганнями на їх приватну власність, житло, особисту безпеку і інші конституційно гарантовані права. Це ж, зі слів Порошенка, до їх клубу прагне приєднатися Україна. Як ілюстрація, у США відповідні рішення у критичних ситуаціях без вагань приймають і піонери, і пенсіонери, про що ЗМІ зазвичай повідомляють із не приховуваним пієтетом. До речі, згідно зі статистичними даними, американці володіють приблизно 270 млн. одиниць вогнепальної зброї — це по 90 «стволів» на кожні 100 чоловік населення.
Отже, маємо констатувати: кричущі суспільно-політичні і корупційно-кримінальні аспекти Бережинського селянського бунту проти свавілля антинародного режиму виявилися тісно переплетеними і вкотре нагадали про назрілу потребу надання українцям права на збройний самозахист.
Депутати, міністри, високопоставлені прокурори і судді уникають принципових заяв з цього приводу, позаяк самі де-факто користуються привілеєм цього роду (приклади Лозинського, Пашинського та дрібніших покидьків — у всіх на пам’яті). Новомодна традиція роздарювати зброю кому ні попадя дедалі множить гурт вельможних щасливчиків (так, одне лише МВС під керівництвом Авакова за попередні 2,5 роки роздало понад тисячу одиниць «наградної» зброї, причому, мова йде не тільки про короткостволи, а й про штурмові гвинтівки, і про автомати Калашникова, і про кулемети).
Тож цілком закономірно, що нині перед лицем реальних небезпек означену тему починають активно порушувати й пересічні громадяни.
Окрім того, її звучання гучнішає і набуває нової аргументації в умовах війни з Росією. Пригадується, як у першій половині 2014 року чинна влада ладна була відкрити зброярські сховища і роздати засоби бойового ураження усім, хто виявляв готовність стати груддю на захист Батьківщини. Той лібералізм, як тепер зрозуміло, був продиктований пошуком гарантій особистої і бізнес-безпеки для самих можновладців. Втім, як виглядає, 3 роки потому під парасолькою «Мінських угод» вони почуваються набагато безпечніше, аніж простий люд — під їх «демократичною» опікою.
Ідея загальнодоступності особистої зброї оволодіває масами, і навряд чи хтось або щось зможе переконати народ у супротивному. У зв’язку з цим варто аналізувати не так необхідність, як варіанти і строки ухвалення базового вітчизняного закону «Про цивільну зброю і боєприпаси» (відповідні законопроекти №№ 1135 і 1135−1 вже 2,5 року марно вилежуються у парламенті).
Зазначимо, що Україна є єдиною державою в Європі, де дотепер відсутнє комплексне юридичне вирішення усіх аспектів ринку вогнепальної зброї — продажу, придбання, правил поводження з нею. На диво, усю потенційно небезпечну та фінансово багатовартісну сферу обігу зброї в нашій країні регламентує один-єдиний нормативно-правовий документ — «Інструкція про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також бойових припасів до зброї та вибухових матеріалів», затверджена Наказом МВС України від
Цей внутрішньовідомчий акт МВС з точки зору сьогодення має ряд істотних недоліків, зокрема, не містить однозначних, юридично вивірених трактовок і вичерпних відповідей на цілий перелік запитань, пов’язаних з придбанням і використанням зброї. Власне, це й зумовлює суб’єктивне, ситуативне розширення прав на володіння, застосування зброї «елітними» категоріями, соціально-професійними групами населення — і таке ж необґрунтоване звужування аналогічних прав інших.
Саме довгоочікуваний закон і має чітко врегулювати відносини у сфері обігу зброї в Україні.
За іронією долі, зазначені колізії у вигідному і безпечному для правлячої верхівки ракурсі доручено «розрулювати» одіозному клеврету міністра МВС, голові комітету ВРУ з нацбезпеки і оборони Сергію Пашинському. Він анонсував, буцімто восени для громадян України будуть сформульовані нові правові норми щодо набуття прав власності і поводження зі зброєю. Втім, правом володіти зброєю будуть наділені далеко не усі громадяни, а сепарований Пашинським і партнерами прошарок, котрому «…ми не боїмося надати короткоствольну зброю: люди, які без зауважень служили в армії, зразково служили в Нацполіції, в СБУ», — конкретизував нардеп.
Текст законопроекту поки що не представлений на суд громадськості, тож його якість і демократизм коментувати важко.
Але вже зараз слід акцентувати увагу і вголос відреагувати на озвучені тези Пашинського, у частині виділення таких-собі vip-претендентів на право приватного володіння зброєю — осіб, що служили в армії, МВД та СБУ. Це твердження лишень заплутує ситуацію, загоняє її «у кут», закладає соціально-правові колізії на майбутнє. Приміром, хто вважатиметься особами, які «служили в армії»? Вільнонайманий персонал, солдати строкової служби, офіцери і генерали, звільнені у запас, перебуваючі в строю чи перші й другі разом? Безліч колишніх студентів ВНЗів, які закінчили військові кафедри, отримали повноцінні офіцерські звання і пройшли мобілізаційні збори? Як щодо тих, хто бездоганно служив ще в Радянській армії, а потім прийняв присягу на вірність Україні — чи йдеться суто про військовиків України? Чи поширяться «пільги» на сотні іноземних добровольців, які спільно з бійцями національних добробатів мужньо стали на захист України на Донбасі, а своє нове українське громадянство спромоглися отримали лише згодом, вже коли не були у статусі військовослужбовців?
Зринає й міжнародно-правовий аспект даної проблеми. Так, у червні минулого року вийшов указ Петра Порошенка № 248/2016 «Про затвердження Положення про проходження військової служби у Збройних Силах України іноземцями та особами без громадянства». Документ упорядковує, відповідно до норм Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», систему комплектації посад рядового, сержантського і старшинського складу військової служби
Питання аж ніяк не риторичні, а цілком практичні.
Характерно, що негласний куратор Пашинського, міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков впродовж останніх років демонструє виражений негативізм стосовно лібералізації і легалізації ринку приватної зброї в державі. Торік він аргументував свою позицію тим, що «на тлі емоційної дестабілізації суспільства це буде, м’яко кажучи, ризикованим кроком»; в червні цього року — перестеріг, що держава має зробити все для того, аби зброя не потрапила до рук осіб з нестабільною психікою, злочинців, інших асоціальних елементів, водночас констатував, «соціологія показує: більшість громадян України виступає проти того, щоби був вільний доступ до зброї». Зі слів Авакова, існує також чимало перешкод для прийняття Верховною Радою закону про вільний обіг короткоствольної вогнепальної зброї.
Побоювання Авакова не виглядали б так облудливо, якби українське суспільство мало упевненість в тому, що силами МВС в регіонах, безпосередньо на місцях життя і роботи людей робиться все необхідне і можливе, аби приборкати корупцію, бандитизм, рейдерство, наркоманію тощо, задовольнити бодай елементарні потреби пересічних осіб у самозахисті. На тлі подій на кшталт Бережинських такого відчуття, зрозуміло, немає й у спомині.
Тоді у чому ж сенс фактичного дезавуювання Аваковим законотворчих зусиль і заяв Пашинського? Висловимо думку, що в цій грі на двох останній виконує суто допоміжну роль: промацує реакцію зацікавлених груп суспільства і політикуму на можливість імплементації відповідного законодавства у якнайбільш урізаному, вихолощеному вигляді, визначає межі компромісу на випадок, якщо громадянський запит на реформу пересилюватиме кланово-олігархічні інтереси.
А вони ж в аналізованій царині — ох які чималі й вартісні!
Зокрема, упродовж всіх років незалежності міліційно-поліційне міністерство активно живиться зі свого монопольного становища у процедурах ліцензування торгівлі зброєю. Це і виключне право на надання озброєних охоронних послуг, і корупція в системі видачі дозволів на придбання зброї громадянами, і диктат «захмарних» цін виробникам і імпортерам зброї і боєприпасів, а віднедавна — ще й нав’язування відомчого «даху» ділкам сірого, напівкримінального ринку збої та вибухівки у воюючій країні…
Щоби оцінити справжню ціну питання для «аваковців», зважимо: за даними експертів, починаючи з 2014 року Україна стала безумовним європейським лідером на ринку незаконної зброї. Його обсяг становить біля 7 млн. одиниць зброї на руках у людей (для порівняння: до початку конфлікту на Донбасі в країні оберталося біля 3 млн. одиниць нелегальної зброї). Основний канал надходження — зона «АТО». Це при тому, що в Україні лише 1 млн. чол. володіє зброєю офіційно (мисливські рушниці, карабіни, а також індивідуальні спецзасоби травматичної дії). Доходить до того, що в Україну як в зброярський магазин вже приїздять терористи: в минулому році СБУ затримала французького покупця, який готувався вчинити розстріли на Євро-2016 у Франції.
Іншим важливим фактом, який однозначно не до вподоби «силовикам», є той, що дозвіл на володіння короткоствольною зброєю тягне за собою зменшення зайнятості і скорочення штату співробітників органів внутрішніх справ. Так, через лічені роки після введення права населення на зброю у ряді сусідніх з Україною пострадянських країн відбулося падіння рівня злочинності: у Молдові — на 50%, у Польщі на 34%, у Словенії — на 50%, у країнах Балтії — на 40%. Скорочення ж поліційного апарату означатиме ніщо інше, як зменшення фінансування, що у свою чергу мінімізує звичні варіанти «розпилу» державних коштів (цьогорічний бюджет МВС перевищив 46 млрд. грн. — сума астрономічна порівняно із животінням вітчизняних медицини, освіти і науки, соціальної опіки).
Не на поверхні лежить і ще одна першопричина блокування всіх ініціатив щодо набуття кожним охочим повносправним громадянином України права на індивідуальну вогнепальну зброю. Вочевидь, влада мріє і прагне бути сильнішою за свій народ, і це бажання особливо загострюється у передвиборчі або пікові передреволюційні періоди. З огляду на кризові реалії українського сьогодення можна стверджувати: хто контролює найбільше зброї — той і хоче найбільшої влади. Амбіцій же і планів Авакова у цьому контексті досі не розгледів хіба що сліпий.
Чи є оптимальний вихід з цього каламутного виру?
Сміливим й прагматичним бачиться підхід, пропонований співавторами згаданого вище проекту Закону України «Про цивільну зброю і боєприпаси» з числа лідерів ВГО «Українська асоціація власників зброї». На їх думку, легалізація підпільного обігу, відтак, нейтралізація у рамках оновленого правового поля мільйонів «гуляючих» по країні бойових засобів ураження — це фактично єдиний шлях, котрим держава може принаймні збити усезростаючий попит на нелегальну зброю, запровадити контроль над її основною частиною.
Крім того, легалізація організує попит, з’являтимуться пропозиції, ростиме виробництво, супутня інфраструктура — а це податки, збори, робочі місця.
«Надання громадянам законного права на носіння зброї може стати бюджетоформуючим чинником. Наразі у нас відсутнє виробництво боєприпасів, немає виробництва адекватної вогнепальної зброї. Проте попит на таку зброю обраховується мільйонами. У Прибалтиці пістолет Макарова можна вільно купити за 120 євро. У нас теж можуть бути побудовані мережі магазинів, тири, стрілецькі комплекси, навчальні курси, лінії з випуску боєприпасів.
Наприклад, ціна навчання може зрівнятися з ціною водійських курсів. Це величезна кількість робочих місць, це податки. Розвиватиметься й ринок приватних охоронних послуг. За цим напрямком сьогодні у нас працює біля 4 тис. компаній, кількість співробітників в яких — біля півмільйона", — пояснює ідею Георгій Учайкін, голова «Української асоціації власників зброї».
Які ж напрошуються висновки?
Безглуздо заперечувати одвічну монополію держави на застосування сили, в тому числі з метою підтримання конституційного ладу, правопорядку, суверенітету і цілісності країни. Однак належить нарешті визнати: право людини на володіння зброєю та її застосування ніяк не суперечить силовій монополії держави. Право кожного на зброю рівноцінне його праву на самооборону. Будь-хто може чинити озброєний опір суспільно небезпечним, протиправним посяганням на своє та своїх близьких життя, здоров’я, помешкання, майно. Зрештою, тільки вихована у такій традиції людина-громадянин у часи історичних викликів і загроз виявить здатність і готовність боронити Батьківщину.
Хитрощі ж «вибіркової» законотворчості Пашинського і Ко — від лукавого, бо закладають підвалини прямого чи опосередкованого порушення статті 24 Конституції України, де вказано, що громадяни мають ідентичні конституційні права й однаково рівні перед силою права, а не перед правом сили.
Повертаючись до інформаційного приводу, який спонукав до написання даної статті, хочеться підкреслити наступне. Бережинське селянське повстання точнісінько відтворило у часі та навіть у сценаріях поведінки сторін конфлікту сумнозвісні Врадіївські події 30 червня — 3 липня 2013 року. Останні ж стали своєрідним прологом до всеукраїнського Євромайдану.
В обох випадках влада зігнорувала волання людей про порушення їх прав, остаточно пустилася конституційних «берегів» і проявила себе як зорганізована злочинна зграя, умотивована лишень своєкорисливими інтересами.
Різниця хіба у тому, що у Врадіївці розпинали тіло конкретної дівчини, а у Бережинці — тіло цілої України, уособленням якого є наша всеплодюща Земля.
Цікаво, на допомогу якої зброї розраховують ґвалтівники, якщо супроти них — Бог і Україна?..
