Стара Басань в окупації. Розмова зі старостою Лідією Єреп

З першого по останній день березня. Рівно стільки під рашистами знаходилося Стара Басань. Село Бобровицької об’єднаної територіальної громади, що на Чернігівщині.

Окупантів у Старій Басані ніхто з хлібом та сіллю не зустрічав. Мабуть, саме тому, орки брали в полон місцевих чоловіків, стріляли по будинкам, вбивали птахів та вчинили жахливу пожежу на хуторі Тимки. А як пішли, залишили по собі гори сміття.

У окупованій Старій Басані не вистачало їжі та медикаментів. Бо у перші дні повномасштабної війни, рятуватися до села приїхало чимало мешканців Києва. За продуктами та ліками їздила до вільної від окупантів Бобровиці староста Лідія Єреп. Вона 29 років пропрацювала вчителькою з біології у місцевій школі, із них — 10 директоркою. Із 2014 року Лідію Олексіївну обрали на позачергових виборах сільською головою, а в 2017 році її призначили старостою Старої Басані. Місяць життя під рашистськими загарбниками вона розділила разом з односельцями. Староста привозила їжу, діставала ліки і навіть намагалася вмовити росіян здатися у полон. Лідія Єреп розповіла i-ua.tv про те, як Стара Басань пережила окупацію.

Магазини стояли майже порожніми, бо люди розкупили за лічені хвилини усе, що могли доставити підприємці

Десь о п’ятій ранку, моя родина прокинулася від вибухів. Ми мешкаємо з чоловіком і старшим сином у приватному будинку нашої Старої Басані. Вибухи лунали з боку Ніжина. Невже це війна? Ні! Такого не може бути! Ми ж живемо у ХХІ столітті! Може, то у хлопців навчання? Але я одразу відкрила Інтернет і зрозуміла: почалося.

У першу чергу, я зателефонувала молодшому синові Олександру. Він, його дружина та двійко внучат живуть у Києві. Росіяни бомбили скрізь. А якщо ракети впадуть на дамбу? Зрештою, мені вдалося їх вмовити виїхати до Старої Басані. О дев’ятій ранку Олександр із родиною вже були у нас.

Ще до восьмої ранку, я сиділа у робочому кріслі і чекала на вказівки з Бобровицької міської ради. Військовий стан діяв на повну катушку. Ми знімали таблички з назвами вулиць та дороговкази. Пізніше нам сказали убезпечити село від рашистів і перекрити до нього в’їзд. Чоловіки зрубали дерева і завалили ними дорогу до Старої Басані.

Тим часом, люди шукали порятунку. Машини зі столиці їхали довгими шеренгами. До початку повномасштабної війни, у селі мешкало 600 чоловік, але за кілька днів населення збільшилося до 2.000. Продуктів на всіх не вистачало. Магазини стояли майже порожніми, бо люди розкупили за лічені хвилини усе, що могли доставити підприємці. Наші селяни хотіли запастися борошном, але його не вистачало на всіх. Мені вдалося знайти та приввезти дві машини. Дуже швидко автівки з стали порожніми. Борошно фактично розійшлося по рукам. Селяни підходили до мене й питали: «А що буде далі?» — «Прийматимемо переселенців. Ви ж бачите, скільки людей залишилося без житла! Готуйте для них куточки!». Але не так сталося, як гадалося.

Рашист із Одеси

О 18-й годині, 1 березня під селом стояло 70 одиниць ворожої техніки. Росіяни рухалися на Київ, через Бервиці, вочевидь, йшли дорогою навпростець. Ця колона вела вогонь у сторону Броварів. Я малювала карти і спочатку їх відправляла до Бобровицької міської ради, а потім працювала напряму з військовим командуванням у Борисполі.

Росіяни взяли за штаб старостинський округ, оселилися біля середньої школи, засвітилися у будинку культури та пограбували центральний магазин. Митися вони ходили до школи-інтернату, але з селянами спілкувалися неохоче. Щоправда, це не стосувалося людей, які жили неподалік середньої школи. Орки до них приходили і забирали закрутки.

«Кажуть, у старостаті стоять одні білоруси. Лідіє Олексіївно, спробуйте з ними побалакати. Вони нібито не хочуть воювати. Хто знає, може Вам вдасться вмовити їх здатися у полон?». Про таке попросив мене знайомий полковник.

Тоді було 2 березня. Вдома нікому нічого не казала, тихо взяла свій велосипед і поїхала до старостату. Я з покоління, яке виховане на героїці Другої світової війни. Їду і думаю: «О, зараз побачу когось типу німців і покажу їм, хто тут господар». Адже у будинку мого старостату колись розташовувався нацистський штаб. Не доїжджаючи до місця призначення, я залишила свій велосипед і далі пішла пішки. То треба заради моєї безпеки.

У старостинському окрузі стояли не білоруси. Росіяни виявилися малими на зріст і доволі молодими. Мабуть, строковики. Мені здалося, вони тільки-но збагнули, в яку потрапили халепу. Бурят серед них був лише один. Ще менший за своїх товаришів і постійно кудись зиркав. До мене одразу вибіг один з окупантів.

— Здравствуйтє, а ви кто?

— А я — староста. Мені треба командира.

Окупант мене проводить далі за блокпост, а з старостинського округу виходить інший російський військовий. Також молодий.

— Камандіра нєту. За старшева — я.

Біля старостату стоять танки. Перша думка: «Ого!». Намагаюся не повертати голови і рахую їх кількість очима. Усього бачу 15 танків. А ще, чимало російської техніки стояло біля будинку культури.

— Падаждітє, ми знаєм, што ви хатітє азвучіть, — каже мій співрозмовник. — Ну ви же панімаєте самі, ми етава сдєдать нє можем.

Ми трохи розбалакуємося, і він мене шокує своїм зізнанням.

— Я с Адєси.

— А чому ж ти пішов на Батьківщину війною?

— Я женатий на расіянкє, і жіву в расіі.

Я лише розвела руками.

— Боже… Хоч не стріляйте.

— Ви што? Ми нікаво убівать нє будєм. Нам сказалі туда і назад.

Не знаю, що там їм казали, але Київ за 3 дні вони не взяли. Ми спілкувалися, допоки наші військові не дали їм відповідь. Почався обстріл. Росіянин-одесит мені порадив ховатися в погребі — і я побігла до сховища в будинку-інтернаті. Потім мій знайомий полковник про той обстріл скаже таке: «Ми з Василькова запускали по ним Байрактар».

А коли настала тиша, спробувала ще раз вмовити росіян здатися в полон. Та це виявилося марною справою. Тоді я їм сказала: «Не вбивайте. Якщо вас просять стріляти, стріляйте вгору». Вони обіцяли так і робити. З окупантами я провела три години і пішла геть.

У мене запитували, яка була буква на танках. «Z» я не бачила. Танки стояли з двох сторін старостату і дивилися дулами на дорогу. Пізніше, я згадала, що принаймні на двох з них була «О». Орки взяли фарбу зі старостинського округу і, мабуть, намалювали букву вночі. «О» вийшло у них нечітким. Пам’ятаю, фарба розпливлася розводами.

Ця колона 3 березня пішла в сторону Києва. Рашисти залишали безлад всередині старостівського округу. Коли вони вийшли, ми думали, як скласти документацію. Все було вивалено, а прапор лежав на підлозі. Із середньої школи зібрали 3 причепи сміття: їжу та їх зелені пакети.

Протягом окупації в Старій Басані був якийсь двіж. Різні колони рашистів ночували лічені ночі в середній школі і сунули далі, на нашу столицю. Потім на їх місце заходили інші, і так — цілий місяць по колу.

Про підхід чергової колони нас повідомили військові заздалегідь. Люди, які жили на центральних вулицях, покидали будинки з душами та туалетами всередині. Орки зайняли ці домівки, але, слава Богу, унітазів не познімали. Забирали речі, на кшталт, бензопили.

Як ви вже зрозуміли, на початку березня, наші теж окупантам давали відсіч. Українські військові чітко потрапляли в ворожу техніку. Наприклад, прямісінько влучили у 2 бензовози та КамАЗи, які стояли неподалік від середньої школи. А от навчальний заклад не постраждав.

Дорога життя

11 березня, пізно вночі росіяни виїхали зі школи, центрального корпусу інтернату та будинків селян. Рухалися тихо і тримали шлях у напрямку Бервиць. Про відхід колони їх колони сказали, які жили неподалік середньої школи. Техніки в орків було десь 150 одиниць.

На 11 число я вже намалювала собі плани. Ми зі старшим сином Ярославом мали подбати про людей. Вони потребували медикаментів та хлібу. Не скільки наші, скільки приїжджі.

Трохи розповім про наше село. Воно дуже цікаве. Стара Басань — одне з найстаріших сіл Чернігівщини. Її будував ще князь Святослав, у далекому 1196 році. У нас є 5 містків, болото, річка Басанка, ліс, чорноземи та пісок. У церкві є підземний хід, який веде до причалу. Його каміння зберіглося і досі. Це означає, що Басанка років 300 назад була судноплавною річкою, адже вона впадає в Трубіж, а Трубіж — у Дніпро. Мабуть, князь Святослав був недурним, раз вирішив на такій місцевості будувати поселення. Бо якщо зі сторони Києва наступ — захищається Чернігів, а якщо із Чернігова — Київ.

Наше в’язке болото. Саме воно має право претендувати на всі лаври дороги життя. А ще — слава березневим морозам! Зараз розповім, як це все спрацювало докупи. Ми зі старшим сином сідали вдома в машину і гнали у сторону сусіднього села Ярославки, яке було сірою зоною. А там — крижане болото і 12 км до Бобровиці. А найголовніше — жодних тобі рашистів на зустріч! У райцентрі ми з Ярославом затарювалися хлібом і медикаментами та поверталися до Старої Басані. Якби не морози, ми би дісталися до Бобровиці навряд.

Отже, 11 березня я з сином планувала їхати по допомогу. Та для початку мені треба було переконатися, що ми не зустрінемо окупантів. Сідаю на велосипед і об’їжджаю місцевість. Спочатку ніби все добре. А потім — шуг! То на супершвидкості прямісінько перед моїми очима пролітає російський БТР. Я розвертаю свій велосипед і на стресняку мчу додому. Мені треба було трохи часу, щоб оговтатися, і в той же день ми з сином у Бобровицькій міській раді забрали гуманітарку. По продукти люди приходили до нашого будинку. Казали, що російська техніка їздила по 10 — 15 разів на день: то в сторону Броварів, то в сторону Старої Басані.

13 березня ми з Ярославом поїхали до Бобровиці знову. Люди постійно потребували їжі та ліків. Дорогою назад, загрузивши нашу автівку гуманітаркою аж по самі вінця, ми в селі Ярославка зустріли російську колону. Перед нами 10 гаубиць. Мені вони видалися тоді такими великими, десь заввишки з дев’ятиповерхові будинки. А потім пролунали постріли. Мабуть, стрілок сидів нарівні з нами і шалено цілився вгору. Та дякуючи Богові, пронесло. Ми доїхали до Бобровиці, забрали продукти і роздали їх людям. Виявилося, що ця колона загубилася. Їй треба було їхати у бік Бервиць, а не Бобровиці.

Узагалі, за перші 11 днів окупації трапилося багато чого. 8 березня на газову трубу впав БТР, і газ сичав на всю Стару Басань. Я попросила про допомогу мешканця нашого села Сергія Притулку, який живе неподалік газорозподільної станції. Якби він не закрутив трубу, вибухнуло би все село.

Пізніше, на подвір’я одного будинку вдерлися п’янющі в дошку буряти. Стріляли по гускам, по качкам, по машині. Стріляли і отримували від ґвалту збочене задоволення. А в тому будинку мешкає багатодітна сім’я. Діти почали кричати. Слава Богу, всі люди живі, а машина вже відремонтована. Правда, повбивали птахів. Але їх буряти з собою не взяли. Розстріляли і поїхали геть.

Вогняний апокаліпсис

20 березня військові мали на орків свої плани і попросили мене оголосити про евакуацію. Далі хроніка подій виглядає десь так. 20 лютого виїжджають київські і чимало басанських, а опісля ЗСУ засипає кацапів вогнем. 21 лютого рашисти вдираються на техніці до села і розстрілюють трансформатор. Стара Басань стає темною, зникає електрика. Відразу за селом знаходяться луки і невеличкий лісок, але там є кілька вулиць і живуть люди. Це — частина Старої Басані, яку ми кличемо хутором Тимки. Росіяни його підпалили.

Я висю на телефоні і чую постійні плачі. Селяни благають про порятунок: у хатах лишилися старенькі, які в силу віку, просто не здатні собі допомогти. А ще, люди не можуть виїхати, бо все довкола взялося вогняною стіною. Та що можу я? А чи не зібрати команду односельчан і не спробувати затушити пожежу самим? Першим зголосився Ярослав: «Ма, я їду з тобою і, чуєш мені, жодних відмов!». Ну як я йому можу заперечити? Команду ми таки назбирали, але охочих виявилося небагато. Надворі стояла ніч і їхати треба було кілометрів зо три, але ми не піддавалися розпачу.

Прибуваємо на місце, а там — вся земля у вогні. Куди не дивився — безкінечне полум’я. Можливо то на людей розгнівався Бог, і настав кінець світу? У будь-якому випадку, ми тут, щоб потушити вогонь і визволити людей. Я озираюся довкола, але ніде немає води. Хапаємо все, що лежить під руками, беремо землю і кидаємо у вогонь. Згоріла одна хата і два сараї. Я думала, що полум’я з’їсть половину хутору, але вітер повернув у сторону поля. Так село було врятовано. Я повернулася додому о дев’ятій вечора і буквально валилася з ніг. Ця полум’яна стіна, мабуть, залишиться у моїй пам’яті назавжди.

Про полонених та страчених

Перший полонений у нас з’явився 26 березня. Він був поважного віку, і його швидко відпустили додому. Наступним став Володимир Вовк. Цей працьовитий чоловік тридцяти восьми років потрапив до їх лап волею випадку. Вова йшов собі по справам, і ніби якийсь злий фатум повернув його в напрямок лісу. Хвилина — і він в окупантів. Рашисти затримали його навіки. Забрали і розстріляли. Вова був сиротою, і я їздила впізнавати його та ще одного хлопця. Заглядаю в мішки, а там замість тіл — одні синці. Мені багато, чого випало бачити.

Того ж таки 26 березня наші дуже вдало общипували крильця русні і, неподалік від греблі, знищили 6 одиниць їх техніки та підірвали БТР. 27 березня з тієї вулиці окупанти забрали іще 7 чоловіків. Серед цих полонених був і Шаповал Микола Андрійович. Він мешкав біля лісу і мав 75 років від народження. Орки вдерлися в його хату і почали волати: «Ета ти сдаєшь ВСУ наші пазіціі! Ти — партізан!» Що тут скажеш? Апеляції до здорового глузду на окупантів діяли так само, як примочки на труп. Діду заламали руки і відвезли в невідомому напрямку.

28 лютого до мене прийшли дружини полонених. Ридають та дивляться на мене широкими очима. Тільки один Бог знає, як я все витримала. Дівчата мене хапали за руки і благали допомогти. Пам’ятаю, я тоді ще наварила супчика. Слухаю їх, однією рукою наливаю їм гарячої юшки, іншою — записую їх розповіді у блокнот.

У Тамари забрали чоловіка і двох дорослих синів. Із нею лишилася тільки трирічна доня. «Лідіє Олексіївно, мабуть я недаремно народила Катю?» — Тамара говорить так, ніби вона тих хлопців вже не побачить ніколи. Я не знаю, що їй відповісти: «Тамаро, все буде добре. Ще повернуться твої хлопці. От побачиш! Та й Катю ти народила недаремно». Зараз Тамара в лікарні, її чоловік та сини повернулися, але їй дуже сильно покоцало нервову систему. Я їй допомагаю: воджу машину і збираю гроші на лікування.

Жінка Миколи Андрійовича стала переді мною на коліна і просила знайти її чоловіка. Він же ж постійно потребував ліків. От що мені їм сказати? Одна кричить: знайдіть синів, інша — чоловіка. Господи, де ж я їх знайду?

А 30 березня, коли наші добре полоскотали росіянців, хлопці втекли. Їх тримали у Старому Бикові, у приміщенні складів для дров. Орки їм одягли на голови мішки, не давали їжі, але була якась вода. Їх питали та нещадно били. Коли наші бранці тікали, над ними летіли кулі, ще й невідомо чиї. Зрештою, вони добігли до Петрівки і звернулися по допомогу.

Мені про них телефоном розповів один тамтешній чоловік. Я плачу і на емоціях телефоную їх рідним. Хлопці повернулися додому не одразу, а тільки 4 квітня. Залякані та голодні. Вони 2 дні ще пробули в Петрівці, поки не відійшли від шоку. А ще вони давали проти орків покази у поліції.

Найпершим повернувся додому Микола Андрійович. Коли полонені тікали, дідусеві не вистачило сил. Як-не-як, йому 75 років. Він впав біля кладовища і закричав: «Хлопці, ви мене не тягніть! Краще рятуйтесь, як зможете!». Але дід добре розумівся на місцевості, вийшов на трасу, піймав машину і попросив його відвезти до районного центру. В Бобровиці Микола Андрійович опинився на день раніше за інших. Там вже на нього чекала жінка. Усього через російський полон пройшло 8 мешканців Старої Басані: 2 вбили, 6 повернулися живими. Миколи Андрійовича вже немає також. Він сидів на пігулках до повномасштабної війни, а після полону у нього дуже підкосило здоров’я. Ми поховали Миколу Андрійовича 16 січня.

Розстріл будинків

А 27 лютого почалося страшне. До Старої Басані приперлася п’яна російська колона, у техніці самі буряти. Вони йшли назад на росію з під Києва і їхали по вулицям Миру, потім — Мисливській, потім -Пушкіна. Попереду 2 БТРи з кулеметами, один стріляє праворуч, інший — ліворуч. Цілилися угору, так, щоб потрапити в грудки і лишити селян без тепла.

Люди сиділи у хатах і лягли на підлогу. Майже усі, окрім тридцятитрьохрічної Валентини. Вона народилася в Старій Басані, закінчила тут 9 класів і у 15 років переїхала жити до столиці. А як почалася повномасштабна війна, разом з маленькими донями ховалися від російських обстрілів у сестер. Валя на підлогу лягати не схотіла. Краще б вона зі столиці не їхала, можливо б жила. А так — потрапляння в шию — і смерть.

У той день буряти наробили багато лиха. На вулиці метушня, горять будинки, а затушити нічим. Окупанти вціли у 60 хатин. Заходиш до однієї з таких — все розвалене, розбиті вікна, у стіні застрягла куля. На жаль, ще 23 будинки не підлягають відновленню, вони згоріли до тла. Росіян немає у селі понад 8 місяців, але ми і досі збираємо акти. Це потрібно, щоб люди отримали іноземні гранти на відновлення осель. Та здебільшого селяни зробили ремонти за власний кошт. Але нічого, відбудуємося. Орки могли розстріляти половину села, але загинула одна Валентина.

Медицина і окупація

У нас працювало дві медсестри. Дівчата — великі розумнички, ходили болотом і ставили крапельниці. Я діставала для людей все, що могла. Виходила на зв’язок зі своїми колишніми учнями, і вони передавали ліки, а ще регулярно спілкувалася із нашим начмедом П’ятковським.

Якось до мене телефонує жінка. «Якщо ви не привезете інсулін, помре мій чоловік, а разом з ним і я». У мене коси стали дибом. Олена Миколаївна та її Микола колись були дуже впливовими людьми, зараз їм вже за 70. Де ж я візьму того інсуліну? Тим паче, у березні, коли Україна в вогні. Їду я до Бобровиці і дорогою молюся: «Господи, допоможи. Знайди мені той інсулін!». Заходжу до П’ятковського: «Мені не можна вертатися в село без інсуліну. Без хліба — можна. Без нього — ні». Він до мене тільки посміхається: «Тримайте. Наче я на вас чекав». Повертаюся додому з інсуліном і телефоную Олені Миколаївні. Вона плаче від щастя.

А ще зросла смертність. За березень у Старій Басані померло 6 чоловік. Страшно. Це дуже велика цифра. Мерців доводилося ховати в на подвір’ях в садах. Викопували яму і клали людину. Не було навіть, де взяти труну. Потім їх перепоховували, і я їздила до РАЦСу по свідоцтва про смерть.

«Якщо запитають, де староста, скажіть: «Покинула нас у перший день війни»

Я залишилася вдома. Родину молодшого сина я відправила до Бобровиці, старший вирішив залишитися, а чоловік у мене після інсульту. Ну як його покину? Але попри хворобу, він дуже вправно крапав мені на мізки: «А якщо по тебе прийдуть? Виїзди!». Знаєте, я не боялася. Ні, трохи не так. Я боялася підставити інших. Значно гірше, якщо окупанти по мене прийдуть до чужої хати. Ще, не дай Боже, розстріляють людей! Та чомусь я була впевнена, що все буде гаразд. Ночувала вдома, їздила по продукти, ходила через болото і носила їжу старим. А чоловікові так і казала: «Та заспокойся вже. Ніхто нікого не вб’є».

20 лютого ситуація почала загострюватися, і наші військові попросили подбати про евакуацію людей. Односельчанам я дала настанову: «Якщо запитають, де староста, скажіть: „Покинула нас у перший день війни“. Так буде краще і для вас, і для мене.» Про мене спитали 27 лютого. Один з дачників все розповів, так як я і просила. «А, пабаялась, удрала. Ми знаєм што у вас стараста — женщіна…». Хоча, мої контакти у рашистів були перед очима. Все написано на стендах у старостинському округу. Та дяка Богові, минулося і це!

Стара Басань відновлюється і живе

Рівно місяць. Стільки Стара Басань знаходилася під окупацією. Остання російська колона була величезною — 180 одиниць техніки і виходила 29 березня. Пам’ятаю, я передавала, що вони виїхали з села о 5-й годині вечора. 30 березня орки йшли маленькими групками — по 5 — 6 машин. Останніми їхали бензовози.

А потім ми прибирали центр села. Розтяжки? Безпека? Ні, ми про це навіть не думали. Хотіли пошвидше позбутися безладу, який після себе залишили орки. Центральна площа потопала в зелених пакетах, брудних ганчірках, якихось паперах та іншому непотребі. На толоку зійшлося усе село. Та слава Богу, тоді обійшлося без розтяжок.

Усе літо в Старій Басані працювали ДСНСники. Вони навіть дещо познаходили, наприклад 4 протитанкових міни, розтяжки та гранати. На місці одного з таких «сюрпризів» орав трактор. На щастя, машиніста вберіг Бог. А щоб орати городи, потрібен був дозвіл, що територія перевірена і на ній немає «сюрпризів». Я видавала людям довідки і молилася, щоб все було добре. Поки орали городи, я думала, що посивію. Та слава Богу, всі живі.

Дохлий орок

Його знайшли неподалік від середньої школи. Селяни побачили, мабуть, через днів десять після його загибелі і сказали мені. Дивлюся — точно лежить. Набряклий та смердючий. На ньому цивільний одяг, а зверху — російська військова куртка. Мабуть, він із зеків, бо окупанти на подібних воїнів воліли особливо не витрачатися. Я не знаю, чому його не забрали, хоча в Стару Басань їздили автівки «Червоного хреста». Ми його прикопали і повідомили в СБУ. Пізніше приїдуть наші контррозвідники з Києва і відвезуть його на ідентифікацію. Я подальшу долю його не дізнавалася. А навіщо воно мені треба? Скажу тільки одне: людям зі слабкими нервами на таке дивитися зась.

«Боже, допоможи мені не кинути трубку!»

Знаєте, чого я боялася найбільше? Ні, не те, що по мене прийдуть. Я найбільше боялася зірватися на людей. Телефон, а ще — блокнот та ручка стали мені за постійну компанію. Я майже регулярно приймала дзвінки. Мене набирали не лише з міської ради та військові, але й наші селяни. Різні люди — різні розмови. Я мала кожному відповісти ввічливо і без грубощів. Одного разу, почула таке: «Ви чому привезли не такий хліб? Я просила сірий, а ви дали білий!». Думаю: «Боже, допоможи мені не кинути трубку!», а тоді відповідаю: «Вибачте, будь ласка, наступного разу буде білий». — «Та кинь того телефона! Годі вже виправдовуватися», — буркотів чоловік. Але я так не могла. Я ж навчала дітей не один рік. Я не маю права на грубощі!

Весь місяць окупації я прожила на адреналіні. Я навіть десять днів не пила своїх таблеток від тиску, які маю приймати вранці та ввечері. Телефонні дзвінки приходили і вдень, і серед глупої ночі. І знаєте, що найцікавіше? Я навчилася висипатися за 2 — 3 години. Думала собі: «О, виділився адреналін, падлюки, ми вас поб’ємо і будемо здоровими». Увесь квітень я пробігала в подібному швидкому темпі, а потім сказалася втома. Та нічого, прорвемося! Головне — перемогти!

Фото з архіву Лідії Єреп