У Дніпрі, рідним загиблих вручили Ікони пам’яті

Сонце, тепло і квіти бузку. 14 травня привітало дніпрян з днем матері воістину весняною погодою. На подвір’ї єпархії ПЦУ метушиться строката юрба у вишиванках. То зібралися рідні загиблих воїнів, щоб вшанувати пам’ять своїх бійців і просто погомоніти про війну та життя. Журналістка i-ua.tv поспілкувалася з мамами та дружинами Героїв і вкотре переконалася, що Україна вже дев’ятий рік поспіль втрачає квіт нації. Ідейних, освічених, розумних, хоробрих — кращих із кращих.

— Я не дезертир! — таке вигукнув син, коли до нашої хати принесли повістку, — згадує мама полеглого Героя Сергія Ткаченка пані Валентина. — А що він мав сказати воєнкомам, як біля нього стояв п’ятнадцятилітній Андрій? Сергій служив у 3-й бригаді оперативного призначення, Східного ОТО НГУ. Загинув на Луганщині, у квітні 2015-го.

Зараз онукові 23 роки, а онучці Полінці скоро буде 13. Дітям не вистачає батька, а мені — сина. Кожен день, як Сергій приходив з роботи, набирав мене телефоном, або забігав у гості. А зараз я почепила портрет і плачу. Він мені не снився дуже давно. А це на фронті поранили сина моєї племінниці Антона. Молодий хлопець, лише 33. Сергій стає наді мною уві сні і кличе: «Мамуль!». Я схопилася і думаю: «Щось трапилося»! Мабуть, хотів попередити. Тяжко без нього, дуже тяжко.

Окупанти та їх колаборанти відібрали життя у єдиного сина пані Тетяни. Лейтенант Дмитро Решетняк отримав смертельне поранення на Донеччині, поблизу Пісок. Він підірвався на міні та втратив обидві ноги. 18 лютого 2016 року, о 4 ранку лікарі констатували смерть.

— Такого командира, як наш Дімуля не було і ніколи не буде", — казали хлопці, що за віком йому годилися в батьки. Розумник, красень, лейтенант. Як синок загинув, йому було 23.

Мій Діма був медалістом. Думаєте, ми винаймали репетиторів? Нічого подібного. Діма завжди казав: «Мамочко, а хіба в нас є зайві гроші?». Закінчив 4 курси геофізики в Національному гірничому університеті. Потім я захворіла на білокрів’я, і син покинув виш. Ви б тільки бачили, як я обурювалася, але він був у мене впертим і наполягав на своєму: «Мам, я до гірничого все одно повернуся. Ти ж знаєш сама».

А ще Дмитро навчався на командира танка у Львівській академії сухопутних військ імені Сагайдачного. Повістку принесли у липні 2015 року, і він поїхав до учєбки на Львівщину. Хлопці жили без особливих зручностей. Щоб мати чистий і прасований одяг Діма домовився із селянами. Вони їм пруть та прасують речі, а хлопці за це копають та садять город. Діму любили усі. Товариші з учєбки розповідали: «Мама Таня, кращих учнів за Дмитра годі й шукати! Ми в нього списували, бо він фіксував все, до найменшої подробиці».

Син командував другим мотопіхотним взводом у 20-му батальйоні територіальної оборони у складі 93-ї ОМБр. «Тетяно Олексіївно, Вашому Дмитру потрапив не дуже добрий колектив. Хлопці полюбляли алкоголь. Я не знаю, як ця дитина із них зробила зразковий взвод. Він ще зовсім юний, знайшов підхід до дорослих дядьків», — це мені про сина розповідав ветеран та активіст Дмитро Кішка. А ось що згадував командир 20-ки Сергій Плахотник. «Заходжу до них, а там немає жодної випивки». Дмитра немає вже 7 років, але я не живу. Я існую, — ділиться Тетяна Решетняк.

Зранку, у центральному єпархіальному храмі вшанували матерів полеглих воїнів і міських активісток. Владика Симеон вручав жінкам медаль «Хрест свободи».

Опісля, на «Українському подвір’ї» мами полеглих воїнів: Олексія Драгана, Станіслава Осауленка, Сергія Валаха і тато Павла Ніконова отримали «Ікони пам’яті загиблим за незалежність України». Дружині Олексія Драгана Юлії вручили барельєф «Хрещення України».

— Пам'ятаю, як у 2014-му Павло ходить кімнатою та нервує. «Тато, ну чому мені не несуть повістку?», — згадує сига голова ГО «Родинне коло загиблих Героїв Дніпропетровщини» Сергій Ніконов. Та чекати і нічого не робити — це не про нього. Павло сам пішов до військкомату, пройшов комісію і за тиждень повернувся до своєї рідної двадцятьп’ятки.

Він був у мене дуже цілеспрямованим. Закінчив Дніпровський індустріальний коледж, заочно навчався у Металургійній академії і пройшов строчку. Та Павло завжди марив власним бізнесом. І знаєте, він його організував разом з другом Юрком. Хлопці відкрили справу, пов’язану з обробкою дерева. Але, як це буває в Україні, на їх бізнес почалися «наїзди». А коли в 2014 році рашка вдерлася гібридною війною, Павло та Юрій тимчасово призупинили свою пилораму і пішли на фронт. Юра воював у Луганському аеропорту і, дяка Богові, живий. А Павло загинув. 14 червня 2014 року літак ІЛ-76 разом з 49 десантниками з 25-ї бригади збили рашистські диверсанти з ПВК «Вагнер». Сина вже немає майже 9 років, але мені весь час нестерпно болить.

Спогадами про свого Героя поділилися і рідні Олексія Драгана.

— «Мам, я хочу, щоб мої діти жили у вільній, незалежній Україні», — казав мені син. Олексій не міг всидіти вдома і проігнорувати війну, — згадує пані Любов. — Це попри те, що він у мене — дуже спокійна дитина і ніколи не влазив у бійки. Комусь треба допомога? Мій Олексій тут, як тут.

— До війни він працював диспетчером у ДТЕК, а ще цікавився сільським господарством і вирощував елітних кролів, — доповнює свекруху Олексієва дружина Юлія. — Його відправили на Донеччину 9 липня 2014 року. Олексій командував відділенням у 93-й ОМБр. У нас залишилися донька Софійка. Коханий для неї ім’я обирав сам, вичитав, що Софія з грецької означає мудрість. Доні зараз 15 років і вона розумна не на свій вік.

— Олексій вирвався на кілька днів додому, щоб 1 вересня Софійку відвести до першого класу, — говорить Любов Драган. — Повернувся на війну 7-го, а 13-го загинув.

— Мій коханий поліг на Донеччині, біля Червоного Партизану. Відбувався бій з батальйоном «Восток» і машина з нашими хлопцями потрапила під терористичний обстріл. Але ми знайшли Олексія тільки 4 жовтня, а 6-го поховали на цвинтарі в Підгородньому, — ділиться Юлія.

— Олексій був найкращим сином і коханим чоловіком, — говорить мама Любов. — Ще в нього залишилася донька від попереднього шлюбу, зараз їй двадцять два. 13 вересня буде 9 років, як немає синочка. Кажуть, з часом біль йде. Це неправда. Стає тільки тяжче.

Сергій Валах, позивний «Борода» загинув в районі Авдіївки, 20 березня 2019 року на день народження батька. Зранку він ще встиг привітати тата зі святом, а ввечері бойова машина 93-ї ОМБр підірвалась на міні. Сергій пройшов Іловайськ, Дебальцеве, воював біля Краматорська, Карлівки, Слов’янська, Пісків, але бойовий вихід в районі Авдіївки виявився для нього смертельним. Без Сергія залишилися мама, тато, син від першого шлюбу і вагітна наречена, яка народить йому доньку.

Станіслав Осавуленко родом із Синельникового. Він — заступник командира БМП, навідник-оператор 8-ї роти 3-го механізованого батальйону 93-ї ОМБр. Загинув на блокпості між Горлівкою та Єнакієвим 27 серпня 2014 року. Станіслав та його побратими вирушили на допомогу на БМП. Від двох ворожих куль воїна врятував бронік, а третя пролетіла між пластинами і стала фатально. Осиротіли мама, тато дружина Ольга та трирічний син Артем.

Вручення «Ікон пам’яті загиблим за незалежну Україну» організували ГО «Родинне коло загиблих Героїв Дніпропетровщини» та єпархія Православної церкви України на Дніпропетровщині. Усі ікони пам’яті являють гіпсовий барельєф із зображенням матері, яка обіймає бійця. На кожній іконі є фото Героя, а на зворотній її стороні — сертифікат з порядковим номером. Авторка барельєфу — італійська скульпторка українського походження Олена Карамушка.

У Дніпрі ікони виготовляє дружина полеглого добровольця Андрія Широкова, а також майстриня петриківського розпису Ганна Счасна. Створення барельєфів — процес тривалий і недешевий. Їх треба витримувати на сонячному світлі і протягом місяця розписувати різними відтінками фарб.

Мами Героїв, які загинули під час повномасштабного вторгнення небагатослівні. Їхні рани ще свіжі і заживають дуже повільно. Із скорбних обличь цих жінок можна сміливо писати лики святих.

— Я привезла 10 мам з П’ятихатської об’єднаної територіальної громади. Приїхати змогли не всі. Через стан здоров’я та свіжий біль , — говорить голова осередку «Родинного кола» у П’ятихатках Надія Колотвіна.

— У мене було 9 дітей, а тепер — 8, — розповідає Тамара. — Загинув наймолодшенький син, золота дитина. Його звали Засядьвовк Микола Сергійович. 7 травня від дня його смерті минув рік. Миколі було 23. Він ніколи не скаржився ні на що. Сім’ї у нього не залишилося. Не встиг. Син воював у 54-й ОМБр. Разом із ним в бою загинуло ще 86 бійців. На Донеччині, у Новомихайлівці хлопців накрили рашистські «Гради».

У пані Оксани зовсім свіже горе. На ній — чорна полоска хустки. Вона стоїть біля церковної лавки, бо там можна сховатися від сонця. Син Оксани — Костянтин Анатолійович Карвацький загинув 14 квітня під Бахмутом, у страсну п’ятницю. Тридцятитрьохрічний хлопець служив у 17-й танковій бригаді, а до початку повномасштабки мав досвід в АТО. Так само, як і син мешканки П’ятихаток пані Любові.

— Мій син Микола Бабко загинув під час звільнення Охтирки. Він воював у складі 93-ї ОМБр. — Коля був на фронті 8 років. У АТО пішов сам. Він у мене був дуже ідейним. Волонтери з Охтирки привезли пам’ятний камінь, але ми його ще не встановили. Плануємо це зробити на території 3-ї школи, де навчався Микола, — розповіла Любов Микитівна.

— Землю гризтиму, а дитину не дам! — говорить Світлана Лях. Вона — мама трьох синів. Але живі з них лише двоє, бо двадцятиоднорічний Віктор загинув 27 червня 2022 року.

— Вітя відслужив строчку. Погуляв 2 місяці, а потім — повномасштабна війна. Його брат отримав дуже важке поранення руки. Спочатку одного мені привезли калікою, а іншого у труні. Після загибелі Віті у нього народилася донька. Назвали Оксаною. Зараз інший син проходить медичні комісії. Назад на війну не пущу! Мені досить загибелі Віктора!

Мама Костянтина Срібного Лідія з Дніпра схожа на праведницю. Світла хустка і вишиванка з польовими квітами.

— Костя на фронті був із 2014 року. Отримав повістку і пішов до військкомату. У нього і на думці не було відкосити. Пройшов Авдіївку, Трьохізбенку та інші міста Донеччини та Луганщини. Він — розвідник. А коли 22 лютого почалася повномасштабка, воював на Сумщині. Звільняв Тростянець та Охтирку. Та коли 93-тю ОМБр перекинули на Харківщину, 13 квітня 2022 року син загинув у Барвінковому. Потрапив під фосфор. Йому у грудні мало виповнитися 31. У Кості був манюній синочок. Помер від пороку серця 5 років тому. Але оскільки Костя взяв за дружину жінку з дитиною, вони виховували дівчинку разом. Він так багато планував: купив машину і бажав займатися господарством. На жаль, не судилося — розповіла пані Лідія.

л

Чи можливо для цих жінок знайти слова розради? Мабуть їх ще не вигадали. Для мам полеглих воїнів важливе одне: світла і добра пам’ять про їхніх синів.