В Україні скоро нікому буде вчити дітей — Вадим Зінчук

— Чи дійсно в Україні скоро нікому буде вчити дітей?

Нашу громадськість в котре збурив той факт, що на педагогічні спеціальності немає охочих вступати. Кожного літа, коли закінчується період подачі документів, починається паніка та ґвалт про те, а хто буде вчити дітей у майбутньому. Але зЗазвичай він проходить за кілька тижнів, і про цю проблему забувають. На наступне літо ця історія вспливає знову, тільки ще в гіршому стані. І так відбувається щороку. Тобто кожного року фіксуємо зменшення кількості заяв на педагогічні напрямки та зниження балів абітурієнтів: фактично на майбутніх вчителів прямують «трієчники» та «двійочники». Як наслідок певні спеціальності у певних ВНЗ за педагогічним напрямком просто скорочуються та закриваються. Знаю декілька університетів, де за останні кілька років зникли спеціальності з підготовки вчителів фізики та хімії. Тому ми йдемо до стану, коли взагалі не буде кому вчити дітей.

Кожного разу у владі кажуть, що вони будуть намагатися вирішувати цю проблему. Однак практика показує, що з кожним роком ця проблема стає лише більш загостреною.

— Чому виникла така ситуація?

Якщо почнемо розбирати, чому абітурієнти не хочуть йти на педагогічні спеціальності, то одна з найважливіших причин — рівень фінансового забезпечення майбутнього вчителя, який буде працювати з дітьми у школі. Адже це найголовніший у нашому суспільстві чинник. Звідси слідує низький соціальний статус вчителя, що є також значноюа проблемою. Все це в комплексі. Тому ця криза немає легких рішень.

З кожним роком вчителів в школі стає менше, а відкритих вакансій — більше. А рівень освіченості та підготовленості вчителів зменшується. Так відбувається тому, що вчителі, які мали високі навички та добре володіли предметом старіють та відходять в інший світ. Ще одна причина — зневіра і прийняття вчителем рішення переорієнтуватися на іншу галузь. Саме тому збільшується кількість незакритих вакансій.

Для прикладу, можна подивитися, що відбувалося в Києві до повномасштабної війни. Зокрема, щороку кількість вакансій у школах зростала і залишаласьися відкритими посередині року. Тобто під час навчального року у дітей не було вчителя. На його місце приходив або інший предметник або взагалі діти нічого не робити на цих уроках. У деяких школах взагалі були відсутні фахові вчителі.

Як наслідок такого відношення нашого суспільства до школи, наша освіта отримала жіноче обличчя. Це хто завгодно може вважати сексизмом, але це факт, що відбувся.

— Це погано чи добре?

Вважаю, що погано. Це, як в родині. У дитини має бути мати та батько, і кожен з них віддає дитині відповідну енергію й харизму, формуючи широкий світогляд повноцінної людини. Так само, і у школі має бути присутня чоловіча стать у достатній кількості, як і жіноча. Однак чоловіки не будуть йти працювати до шкіл, адже вони так чи інакше беруть більший фінансовий тягар за свою родину.

Окреме питання в яких морально-адміністративних умовах знаходиться український вчитель. Цей стан не передбачає повернення чоловіків у школи.

— Який вихід з ситуації, яка склалася в українській освіті?

Простого виходу немає. Чинна система держуправління показала, що вона не здатна вирішити це питання. Тому потрібно вже звертатися до суспільства, щоб воно втрутилося в цей процес.

Якщо ми почнемо розбиратися, то вийдемо на питання соціального договору в нашій країні, який фактично формувався хаотично на розвалі однієї радянської системи і становлення іншої. В такому хаосі виживання заклалися основи паразитарного відношення до певних категорій суспільства. В тому числі цей прошарок потрапили вчителі.

Це означає, що до них ставляться дуже високі вимоги, як до інтелектуального розвитку, так і емпатії. Однак суспільство не забезпечує такій людині фінансової підтримки, навіть на рівні компенсації життєвих ресурсів.

Зокрема поточна зарплата вчителя до війни, і тим більше зараз, не здатна покрити життєві потреби інтелектуально розвиненої людини. Система фактично викачує всі життєві ресурси родини вчителя і закривала ними свої прорахунки.

Якщо ми хочемо чесної розмови, то маємо почати з питання, а для чого нам потрібна така країна? З цього питання і буде слідувати соціальний договір, який між собою мають переукласти громадяни нової спільноти.

— Чи можна залишитися на соціальному договорі, який є зараз?

Ні. Все, що відбувається сьогодні є результатом того, як ми будували відносини у нашій країні. Не будь-яке суспільство подається нападу, тому що не б'ють тільки сильного. Відповідно, можна зробити висновок, що ми були занадто слабкі і тому отримали біду, яку маємо зараз.

Нинішня освіта тримається на невеликій горстці людей, тобто невеликій групі вчителів- альтруїстів, які намагаються підтримувати дітей по всім куточкам світу.

Цікаво проаналізувати результати PISA 2017: наші учні показали не дуже високі бали, порівняно з іншими розвиненими країнами. Однак на одній з діаграмі чудово видно, що на ті фінансові вкладання, які зробило наше суспільство, ми отримали фантастично високий результат. Тобто наша країна отримала занадто високий результат, порівняно з тим, скільки коштів було вкладено в освіту.

На жаль, на цей слайд мало хто відреагував. Його повністю проігнорувалои наше чиновництво. І це витрати з урахуванням на чиновницьку освітню вертикаль! Мова йде про всю чиновницьку та бюрократичну систему, яка надбудована над школою. Тобто до вчителя з цієї піраміди доходить зовсім мізерна сума. Тому наші вчителі фактично роблять подвиги за тих умов, в яких вони зараз існують.

— Можливо треба скоротити зарплати чиновникам, щоб підвищити оклади вчителям?

Під час війни дуже важко вести мову про збільшення фінансування освіти. Однак ми маємо сказати чесно, кому ми маємо віддати ті гроші, які витрачаються на освіту. Чи маємо ми продовжувати фінансувати всю цю армію чиновництва та перевіряльників, атестатників та сертифікатників, різного роду радників та радниць й подібних структур, які нібито, обслуговують освіту.

— Чи напряму віддати ці кошти вчителю, школі?

З цим питанням треба звернутися до суспільства, бо «освітня еліта» не залишить себе без пряників.

В бюджеті грошей немає. Тому суспільство має обрати, кому саме воно хоче віддати ці кошти.

Суспільство має відповісти на питання, хто саме працює з їхніми дітьми-, чиновники чи вчителі? Хто важливіший?! Від кого залежить те, яку освіту отримають діти. від чиновника чи вчителя.

Початок повномасштабної війни та пандемія показали, що вчителі чудово можуть самостійно виконувати свої обов’язки. Мені відомі грип вчителів, що самостійно одразу перейшли на дистанційну форму освіти та навчали дітей. Пам’ятаю, що спочатку це відбувалось на платформі Zoom.

Вся країна бачила кадри, коли вчителька вела урок на вулиці з ноутбуком біля кафе, або ж коли вчителька викладала математику дітям в бомбосховищі на плиточках стіни.

Тому суспільство має вирішити, кому воно готове віддавати фінансування і хто є зайвим у цьому ланцюжку.

— А як же реформа української школи? Чому вона не може розв'язувати питання з фінансуванням?

Це псевдореформа. Воне не здатна вирішити питання пов’язані з кризою шкільної освіти, тому що вона не зачіпає управлюнсько-паразитарну вертикаль. Ми бачимо результати існування цього проєкту перших п'ять років,. і вони показують провальність цього проєкту. Чому саме, — я готовий спілкуватися на цю тему, але вже в окремій розмові.

— Чи можна зробити так, щоб професія вчителя була престижною?

Найперше — це перерозподіл фінансування. Друге — автономія шкіл, повна, справжня, а не ерзац, що подали чиновники. Третє — тверезий погляд на освіту дітей у нашій майбутній країні, і розставлення тверезих відповідних акцентів. Саме з них треба починати. І тільки тоді, з часом, ми зможемо повернутися до питання якості абітурієнтів, які приходять в університети. Ніякі інші ініціативи, тобто збільшення стипендій, бюджетного фінансування студентів та ще якісь обіцянки, не здатні вирішити цю кризу. Адже вона має системний характер і немає простих рішень.

Навіть за умов військового стану, наші чиновники продовжують їздити на розкішні конференції до Буковелю, не звертаючи увагу на скрутний фінансовий стан вчителів.

Днями міністр освіти заявив, що наразі немає можливості підняти зарплату вчителям. Це важко заперечити, але тоді виникає питання до суспільства, чи готове воно розподіляти фінанси, які є на освіту. Тому суспільство має обирати, хто важливіший вчитель чи чиновник. Адже «Болівар не винесе двох».