Сучасна реальність документального кіно
У Києві, Одесі, Львові, Харкові, Сумах, Дніпрі та Херсоні відбувається Міжнародний кінофестиваль DOCU/XIT, що представляє вісім робіт майстрів сучасної документалістики. Це історії про сучасну реальність від Балкан до Іловайська, від квартири відомої української акторки до центрального концертного залу в Пхеньяні.
У Києві, Одесі, Львові, Харкові, Сумах, Дніпрі та Херсоні відбувається Міжнародний кінофестиваль DOCU/XIT, що представляє вісім робіт майстрів сучасної документалістики. Це історії про сучасну реальність від Балкан до Іловайська, від квартири відомої української акторки до центрального концертного залу в Пхеньяні.
Фільм"День звільнення"
режисерів Уґіса Олте та Мортена Траавіка (виробництво Норвегія, Словенія, Латвія, Північна Корея, 2016 р.) розповідає про перший в історії Північної Кореї рок-концерт. І це не звичайний концерт, а виступ славнозвісних провокаторів, словенського гурту «Лайбах». Ще з часу свого створення у соціалістичній Югославії й дотепер цей арт-рок-гурт висміює авторитарні тенденції різних суспільно-політичних систем: від соціалізму до фашизму і капіталізму. То що чекає на цих провокаторів-витівників у Північній Кореї? Чи вдасться їм втілити свій задум та вкотре поглузувати над тоталітаризмом, чи, навпаки, доведеться поступитися власними принципами? Цей фільм про свободу мистецтва та її межі, про відповідальність та політичну заангажованість.
Стрічку «Без назви»
(Австрія, 2017 р.) — режисери Міхаель Ґлавоґґер та Моніка Віллі, задумували п’ять років тому як історію, в якій світ постане за умови безапеляційної відкритості до автора: «Пошуки, нічим не спрямовані, хіба що лише власними цікавістю та інтуїцією». Після раптової смерті Ґлавоґґера у квітні 2014 року співрежисер Моніка Віллі закінчила монтувати фільм, зйомки якого тривали протягом 4 місяців і 19 днів на Балканах, в Італії та Африці. Світова прем’єра фільму відбулася на цьогорічному Берлінському міжнародному кінофестивалі.
Картина «Нове життя Ґоґіти»
режисера Левана Коґуашвілі (Грузія, Хорватія, Україна, 2016) про те, як після 14 років тюремного ув’язнення прийшов час для Ґоґіти повернутися до нормального життя. Його бажання здаються доволі скромними: власний дім, а тоді шлюб із хорошою жінкою. Але кого зацікавить бідний селянин і колишній в’язень, який досі живе з матір’ю? Проте Ґоґіта знайомиться з Макою в Інтернеті. Вона не дуже молода, та й не найгарніша дівчина у світі, але вміє пекти смачні торти. Разом вони починають будувати грандіозні плани.
Фільм «DIXIE LAND»
(Латвія, Україна, Німеччина, 2016 р.), який зняв режисер Роман Бондарчук, починається з того, що дитячий духовий оркестр виконує марш. Вчитель слухає, як хвилі Чорного моря розбиваються об пірс, сонце яскраве і небо блакитне. Життя триває: діти виростають, вчитель помирає, а відчуття буття, яке несподівано накочується, робить дітей зрілими значно швидше, ніж того очікували. Медалі й оркестрові інструменти виблискують на сонці, але кожна дитина має свою долю — з духовими дифірамбами чи без них.
Режисер Сергій Буковський (Україна) зняв стрічку «Головна роль»
. Вона розповідає про маму режисера — кіноактрису Ніну Антонову. Їй зараз 80. Сотні ролей у кіно — великих і маленьких. Це особлива історія про чесне і сумне життя, про жертовність і свободу. Справжня акторська слава прийшла до неї лише раз у житті. Це була головна роль у першому радянському кольоровому багатосерійному телефільмі «Варчина земля». Відтоді минуло 45 років…
Друга картина Сергія Буковського «Завтра свято»
знята ще далекого 1987 року. Вона майже рік не виходила на екрани. Уже «оголосили» перебудову, але партійна бюрократична машина не могла змиритися із втратою своєї «керівної ролі». Звичайно ж, ідеологи з ЦК розуміли авторську метафору:
птахофабрика є абсолютним відображенням стилю і способу життя радянського суспільства. Отримавши головну нагороду фестивалю «Молодість» того ж 1987 року, фільм почав подорож світовими кінофорумами і став класикою українського кінематографа.
Стрічка «Війна химер»
(Україна, 2016 р.) режисерів Анастасії та Марії Старожицьких — художня історія на документальному матеріалі, відзнята її безпосередніми учасниками. Він був добровольцем на фронті, вона приїхала туди одразу після битви. Він потрапив у іловайський котел і втратив своїх найближчих побратимів. Проїжджаючи зруйнованими містами, вона намагається зрозуміти суть війни і любові. Під час війни вони прямо говорять одне одному про свої почуття, вириваючись із котла. Це історія їхньої подорожі до лінії фронту та спроби спільного життя після всього, що відбулося. Картина є переосмисленням власного досвіду Анастасії Старожицької.
А в іронічному документальному фільмі режисера Світлани Шимко «Ленінопад»
(Україна, 2017 р.) йдеться про прощання з радянською епохою в Україні. Під час спіритичного сеансу з духом Леніна ми дізнаємося про наше минуле, теперішнє і майбутнє. Стрічка показує розквіт і занепад ідолів, а також фантастичне потойбічне життя привидів історії. Картина була знята після
Фото з сайта: docuhit.org/films
