Божественний квартал

Частина ІІ

— Я помер? — запитав Вовка своїм звичним хрипким голосом. — Чорнява дівчина лише загадково посміхнулася у відповідь.

— Як я тут опинився? — вирячив він широко очі.

— Ти сам все чудово розумієш, — почав бородань. — Вчора у «Велюрі» була вечірка. Ви з друзями святкували закінчення робочого тижня, і ти дуже добре перебрав. Але не хвилюйся за дружину і рідних. Зараз четверта ранку, вони ще сплять. А коли прокинуться, не знатимуть, в яких краях ти колобродиш.

— Четверта ранку? Та мені здається, я тут вже тиждень! — Вовка ще більше вирячив очі.

— Хлопче, пам’ятай де ти. У пеклі день як тиждень, а тиждень як місяць. І взагалі, якби ти дбайливо ставився до своєї роботи, лежав би у дружини під боком, — спокійно відповів хлопець

— Ви не маєте права! Ви знаєте, скільки народу за мене стоїть? Ви знаєте хто мій патрон? А ну поверніть мене негайно додому! — Вовка від безвиході бив тверду землю кулаками. — Ви мене викрали і за це пошкодуєте!

— Розслабся, твій патрон має тут влади рівно стільки, скільки й ти. — відповіла дівчина. А додому повернешся, якщо на це буде воля Всевишнього.

П’янки, гулянки, ниці жарти, гроші і дівки — це все, з чого складалося його майже 43 роки життя. Він не думав про Всевишнього. Жодного разу на Нього не покладався і не молився. Якби його патрон був більш нахабним і попросив пару жартів про Бога, він би їх написав без жодних вагань. Головне отримати гроші. «Будуть гроші — буде все», — думав він. Майже двадцять років тому, коли він з Вовки з невеликого містечка перетворився на відомого артиста, він щиро вірив, що піймав Бога за бороду. Що ж, тепер йому доведеться відпустити руку і благати Бога про порятунок.

— Скажіть вже нарешті, хто ви такі! Ви мешканці пекла? — приречено заблагав він.

— Ні, хоча, мене називають Відьмою, а його Янголом. — відповіла жінка.

— Ми тут, щоб познайомити тебе з деякими мешканцями пекла. А після екскурсії, подальшу твою долю вирішить Бог, — додав Янгол.