У будівлі НКВС

Страшилка на ніч

Жовтень шляхетно огорнув землю в опале листя. Минула одна ніч — і біля дерев розгорнулися шикарні золоті ковдри. Погода — казка: тепла, сонячна і барвиста. Для любителів фоточок і мешканців Facebook та Instagram — просто мрія. Чудова нагода зробити осінній пост і набрати вподобайки. Ця яскрава погодка спровокувала студентку історичного факультету Марину загітувати свого хлопця та за сумісництвом, однокурсника Миколу, піти на прогулянку після пар.

Микола залюбки погодився. Ця парочка нерозлучників, — так їх називали інші студенти, бо хлопець і дівчина завжди сиділи за однією партою, разом ходили до їдальні та бібліотеки, мала славу ботанів. Микола та Марина рідко після пар приставали до галасливих компаній однокурсників. Натомість, сідали за книжки та готували домашнє завдання. На цей раз все було по-іншому. Хто ж встоїть перед золотою звабою осені?

Нерозлучники гуляли жовтогарячим містом, з перервами на палкі поцілунки та фотки. Микола робив портрет Марини, вбраної у віночок з листя, фотографував кохану дівчину біля дерев, садив її на барвисту природну ковдру, щоб увічнити цю неповторну осінню мить. Їм було добре. Вони сміялися та раділи жовтневому сонцю. Так було, поки перед ними не повстала двоповерхова покинута будівля.

— Зайчику, давай зайдемо! Чого-чого, а фоток у заброшці у мене ще не було.

— Якщо хочеш, красунько, то ходімо, — погодився хлопець.

Марину зачаровував вигляд покинутої будівлі: арочні вікна, колони, обгорнуті в плющ, високі двері, рядок орнаменту між двома поверхами. Усе це викликало в дівчини цікавість.

— Яка краса, зайчику. Чомусь раніше ми на неї не звертали уваги, — пролунало з вуст Марини.

—  Цій будівлі більше ста років — сказав Микола.

Утім, у середині було майже порожньо. Парочку зустріли голі кам’яні стіни. Будівля була схожа на якийсь готель чи то установу. У її довгому коридорі містилося багато дверей, за якими в минулому знаходилися кімнати-кабінети. Маргарита та Микола вирішили зазирнути за деякі з них. Де не де ховалися невеличкі шафки з якимись документами. Та історикам було не до них. Вони тішилися своєю молодістю та гарним настроєм. А документи зачекають. Нехай залишаться на інший раз.

Марина захотіла сфотографуватися на підвіконні. Щойно дівчина вмостилася, як майже над нею посипалася стеля. Стара будівля видала такий тріск, що не на жарт зробила хлопцеві нерви.

— Сонечко, треба звідси йти геть. Мені тут незатишно, — попросив Микола.

— Ну, будь ласочка, любчику. Тільки пару фоточок, і ми підемо, — сказала на благальних інтонаціях Марина. Микола слухняно похитав головою і вже націлився тиснути кнопку на смартфоні, як його охопив страх. Зрештою, він зробив над собою зусилля — і наклацав парочку фото.

— А тепер ходімо звідси, Сонечко, — попросив він дівчину. Марина встала з кам’яного підвіконня, обернулася назад і зойкнула. За її плечима пробігла сіра тінь. Дівчина фізично відчула кроки істоти, яка рухалася до дверей з написом № 110. Вони знаходилися наприкінці довгого коридору. Марина видала зойк.

— Ходімо, любчику. І більше навіть кроку не зробимо до цієї будівлі, — вигукнула дівчина, і парочка закоханих вибігла кулею з дивного будинку геть.

Уночі Марина бачила сон. Неначе вона стоїть у покинутому будинку одна-однісінька у нічній сорочці. Так тривало поки не прийшла сіра постать. Раз у раз тінь набирала чітких людських рис. Зрештою, вона перетворилася на офіцера НКВС у сірому пальто та фурашці з серпом та молотом. Офіцер щосили потягнув Марину за руку у напрямку кабінету № 110. А потім як заволав: «Иди сюда, sучка! Ты у меня заплатишь за все!». Перелякана Марина прокинулася о другій ночі і до ранку не змогла бодай заплющити очей. А вдень їй здалося, що вона не сама.

Вислухавши кохану, стривожений Микола тільки розвів руками. Утім, не вірити він їй не міг. Сам вчора не на жарт перелякався.

— У тебе мабуть, нервовий зрив, сонечко. Відчуваю, він пов’язаний із тим місцем. Давай після пар підемо в бібліотеку і пошукаємо, де ми вчора були.

А були нерозлучники у колишній НКВСці. У 40-х роках ХХ сторіччя у теперішньому покинутому будинку, знаходилася найстрашніша установа радянського режиму. А ще десятиріччям раніше, вона служила міським готелем.

— Тепер зрозуміло, чому нам вчора було так страшно. НКВСівці там катували своїх нещасних жертв. Будівля наповнена негативною енергетикою і, можливо, — привидами, — сказала Марина. Дівчина дізналася секрет покинутої будівлі, але відчуття присутності когось іншого не зникло.

На другу ніч Марині приснився загадковий сон. Вона знову опинилася у будівлі НКВС. Знову в самісінькій нічній сорочці. Якась чорнява з товстими косами дівчина одягає на біляву Марину ладанку з Богородицею і маленьким Христом. Дивиться на неї благальним поглядом і каже: «Знайди мене».

Марину як підмінили. Страх колишнього будинку НКВС змінився на бажання туди знову потрапити.

— Ти розумієш, що наступного разу стеля може впасти комусь з нас наголову? — Намагався сперечатися Микола. Та на Марину не діяли жодні аргументи.

— Можливо, я там знайду розгадку своїх снів і позбавлюся від дивної присутності.

Миколі нічого не залишалося робити, як піти на поступки коханій.

— Підемо в 110-й кабінет, куди зайшла сіра тінь, - відрізала дівчина.

У кабінеті № 110 було багато різних документів. Розстрільні списки, особисті справи засуджених до катувань, якісь господарські папери, але пильне око Марини звернуло увагу на синенький зошит. Він геть вибивався з ряду інших бумаг. Списаний від руки недбалим чоловічим почерком.

— Дуже схожий на щоденник, — помітив Микола. — Дивись, тут є фотокартка.

Марина зойкнула. На неї дивився той самий страшний офіцер зі сну. А синенький зошит дійсно служив йому вірою і правдою щоденником. На зворотному боці фотокартки було написано: «офицер НКВД Воронов Алексей Петрович». Пара почала читати щоденник.

«Высватал Катьку. Теперь самая красивая девушка в городе будет моя. Ну и ничего, что ее любит мой брат Пашка. Разве могут ее родители отказать мне — офицеру славного НКВД?».

Потім — про розстріли. Офіцер Воронов сам розстрілював затриманих. «Враги советской социалистической республики не имеют права ходить по земле. Куркули, священники, контрреволюционеры, буржуазия — должны закончить свое существование». У такому ж дусі списано недбалим почерком кілька сторінок.

Далі — знову про Катерину: «Она от меня сбежала с Павлом. Этот гаденыш записался в бандеровское подполье. Ну, ничего. Найду — уничтожу двоих»…

Дочитавши ці рядки, Марина побачила видиво. Шестеро НКВСівців з вовчими оскалами ведуть двох полонених партизанів. Він — кулеметник, високий статний красень. Вона — зв’язкова, та сама чорнокоса вродливиця. Ні, не ведуть, а волочать. Знесилені від тривалого переходу бранці, спіткалися і буквально падали з ніг. А НКВСівці їх пинали, щоб змусити рухатися швидше.

Видиво, ніби за клацанням комп’ютерної мишки перекручується до будівлі НКВС. Перед Мариною постав офіцер Воронов. Він з обличчям, спотвореним маскою кровожерливої люті тягне Катерину у свій кабінет. Дівчина виривається. Її ладанка з Ісусом і Марією хитається від різких рухів. «Иди сюда, sучка! Ты у меня заплатишь за все!» — верещить він. Що відбувалася за дверима кабінету № 110 Марина не бачила. Чула тільки крики Катерини, а потім — постріл.

Коли марево скінчилося, знесилена дівчина впала на руки Миколи і все побачене переповіла коханому. Хлопець її ніжно пригорнув та обійняв.

— Воронов її вбив! — вигукнула Марина.

— Воронов був ще тим покидьком. Змусив Павла, неподалік біля будівлі вирити могилу для Катерини, а потім застрелив свого брата. За орієнтирами Воронова, упівці поховані на задньому подвір’ї.

— Тепер я зрозуміла, до чого мої марева та сни! Катерина хотіла, щоб їх знайшли. А давай розкажемо про все нашому науковому керівникові Оресту Івановичу? Покажемо йому документи та цей щоденник. Він же ж досліджує у своїй докторській злочини НКВС та КДБ у нашому місті.

Розповідь студентів Ореста Івановича вразила у саму душу. Він уважно та ретельно вивчав усі знайдені документи. Уже за два тижні на задньому подвір’ї колишньої будівлі НКВС вели розкопки. Дослідники знайшли два скелети. На шиї одного з них — жіночого висіла ладанка з Дівою Марією та маленьким Ісусом.

А нерозлучники? Кохали одне одного, навчалися та раділи життю. Після того, як знайшли Катерину та Павла, Марина перестала відчувати чиюсь незриму присутність. Минуло два роки і будівлю НКВС перетворили на міський музей тоталітаризму. А що ж привид Воронова? Так і не знайшов спокій. Натомість, перетворився на легенду музею. Усе ходить сірою тінню та інколи лякає його відвідувачів.