Осінній князь

А поки він ходить по Землі, по Україні. Розважається та губить душі. І так буде до першого весняного сонечка і спадання холодів.

Коли вітер зриває з дерев пожовкле листя, приходе він. Жовті, червоні, зелені… Неначе кігтями стародавнього ящура зішкрябує останні барви життя. Усе перемішує у буремній м’ясорубці і перемелює до коричнево-сірих кольорів. Таких холодних, позбавлених емоцій та, бодай, крихти тепла. Він без жодної жалості знищує метеликів, сонечок та бабок — усіх літніх комах. І ніхто, чуєте, ніхто не може його зупинити.

Його провісник — пугач на сільському кладовищі. Він бере сили з вечорниць нечистих. Жодне весілля волохатого чорта та відьми не відбувалося без його благословення. Саме він знімає з вродливого обличчя чорної чарівниці темну, мов ніч, фату і віддає чоловікові його дружину. Він — їх пастор, їх наставник, їх початок і кінець.

Він живе зі смертей. Черпає у них життєдайну енергію. Варто йому кілька хвилин вдивлятися своїми бездонними, неначе прірва очима, на добру безкористливу людину, вона зчахне. Відгорятиме як свічка — і невдовзі помре. Ніщо і нікого не може захистити від його погляду.

Якщо у селянського ґазди масово згине здорова птиця, це — його пустощі. Йому стало сумно і він забажав розваг. Потім він віддасть загиблих гусок, чи курей на поталу упирям. Вони залюбки вип’ють із них ще теплу кров. Смакуватимуть нею, як парним молоком. А він ходитиме далі. Заглядатиме у вікна багатоповерхівок і білобоких, охайних хат.

Його можуть бачити тільки діти до 10 років та чарівники. Якщо він потрапить на очі недосвідченій у звабах життя малечі, її може зцілити тільки візит до психолога, чи панотця. Він завжди з’являється на дитячі очі несподівано. Так йому хочеться. Аби дітлахи злякалися якомога сильніше. Зрештою, воно й не дивно. А ви б хіба не злякалися істоти з мертвецько-жовтою шкірою? Невже ви знайшли б сили дивитися без жаху в серці на його довгі, двадцятисантиметрові скручені пазурі? Та найстрашніше — його очі. Ні, місце, де вони мали б бути. Замість них, на вас дивитимуться дві чорні дірки, завбільшки у вже неактуальну п’ятикопійкову монету. Вони — лякають. Вони — гіпнотизують. Вбивають та наводять жах. У нього немає носу та червоного обрамлення вуст. Один з його нащадків — лорд Воланд де Морт.

Він — істота дуже давня. Старша од Вія. Набагато старша. У нього немає сталих імен. Хтось його величає Жовтим Князем, хтось називає Чорногором, а хтось — самою смертю. Але відсутність сталого імені — тільки на краще. Жоден, мамкин чарівник не зможе викликати до себе цю страшну потойбічну істоту. А поки він ходить по Землі, по Україні. Розважається та губить душі. І так буде до першого весняного сонечка і спадання холодів.