Володимир Бальченко. Мамин помічник

(4 січня 1992 року — 29 січня 2017 року)

Вона приходила до нього на побачення неждано-негадано. Кінчиками вуст притулялася до його чола і брала за відкриту долоню. Він бачив її ясні, немов лісові джерела очі, обіймав за вузеньку талію і відправлявся з нею світ за очі. У безкрає травневе поле, рясно уквітчане дрібними біленькими едельвейсами, невеличкими жовтими соняхами і — черленими маками. Кожен із маків грів око полум’яною красою і стояв незрозумілою здогадкою. Здогадкою про що? Він знав, відчував, зберігав ці відомості у найпотаємніших закутках своєї підсвідомості, але не міг їх витягнути назовні. Вони пручалися та кусалися, немов малі неслухняні діти. Та він обов’язково знайде з ними спільну мову. Не зараз. Іншим разом. Їм же так добре вдвох!

Він брав її за тендітний стан і кружляв серед поля. Поділ її білої сукні, прикрашений мережками і трояндами, вишитими хрестиком, робив її постать зовсім невагомою. Вона йому нагадувала лісову мавку. Він цілував її великі каштанові локони. Вони пахли духмяними степовими травами.

— Скажи, моя красуне, як тебе звати?

Вона не відповідала, лише посміхалася і обережно обгортала його вуста своїми. Від невимовного солоду, він переносився до домашнього ліжка, або спального місця у бліндажі. Так було завжди. Дівчина не хотіла відкривати своє ім’я. Вона взагалі була з неговіркого десятку. Він охоплював поглядом молодих панянок з рідного Берестовця і в кожній з них намагався впізнати її. Безуспішно. Каштанововолосих — досхочу. Інколи зустрічалися і ясноокі, але вона така — одна.

Він назвав їй своє ім’я. Представився Володимиром Бальченком. Що він робить не так? Чому вона висмикує його з казкових снів і повертає до реальності? Нічого. Він рано, чи пізно розгадає її загадку. Він собі пообіцяв, а значить так воно і буде.

***

— Мамко, я йду до армії! — Вова був впевнений і безапеляційний. Валентина Володимирівна з голови до ніг пронизала сина турботливим, але несхвальним поглядом. Ні! Тільки не це! Однією службою за мобілізацією не обійдеться. Знаючи характер Вова, він обов’язково попреться на фронт.

Звісно, Валентина Володимирівна намагалася нікого зі своїх дітей не обділяти любов’ю: ні найстаршого Сергія, ні небагатослівного Сашка, ні свою єдину донечку Світланку. Та, мабуть наймилішим для її серця був Вова. Наймолодшенький і найдобріший.

Валентина Володимирівна глянула на свої руки. На них, неначе у дзеркалі, відображалося її доля, пронизана нелегкою працею. Вона вийшла заміж за свого Івана ще зовсім молодою дівчиною, переїхала з рідної Сумщини до Берестовця на Чернігівщину і дала життя їхнім чотирьом діткам. Щоб підняти і виховати малих, подружжя тримало домашнє господарство, а Іванові доводилося їздити на роботу у великі міста. Сама Валентина Володимирівна підзаробляла копієчку у фермерів. Якось, коли її діти були ще маленькими, вона взяла Вову та Свєту на буряки. Бригадир попросив братика та сестричку трохи допомогти дорослим і порозносити питну воду. Діти поїли спраглих від сонця та польової роботи жінок, сміялися, гасали та дуркували, як могли.

У Свєти все добре. Вона вийшла заміж та народила дитину. А Вова? Нащо йому здалася та війна? Він ще толком не бачив життя, а вже підставляє його під страшенний ризик. Е ні! В неї вже була втрата.

Чоловік покинув Валентину, коли Вова ходив до сьомого класу. Іван згас дуже швидко. Ніби парафінова свічка, від полум’я. Вони хотіли зробити ремонт, і чоловік поїхав 3 липня до столиці на будівництво. 4 липня Іван розвантажував фуру з цементом. Перевтомився, бо знехтував спекою, а на наступний день обрав вічний сон. Валентині Володимирівні здавалося, що вона виплакала всі очі. Та підступні сльози десь набиралися іще та іще. Приходили до неї рясним дощем болю. «Мамо, я тебе ніколи не покину і завжди буду тобі допомагати», — пообіцяв Вова. Здалося, ніби він зцілив її душу.

Вова дотримався свого слова: доглядав на господарці худобу, разом з мамою їздив на базар продавати мішки з городиною і ходив до фермера перебирати картоплю. Як підріс, навчався у Ніжинському аграрному професійному ліцеї і здобував фах машиніста автомобільного крану. Вова завжди турбувався про неї і дбав про її добробут. Як закінчувалася одна робота, знаходив іншу. Деякий час працював охоронцем у єгерні. Ну як вона може пустити на війну свого найкращого помічника? Тим паче, він ще не здійснив свою найзаповітнішу мрію: не зустрів гарну дівчину і не створив з нею сім’ю. Може попросити сина залишитися?

— Ні, мамко! Навіть і не думай мене відмовляти! — випередив її питання Вова. — Я піду захищати Україну від сепарів!

А вночі до нього прийшла вона. Уперше посміхнулася, взяла за відкриту долоню і повела на поляну черлених маків. Так Вова Бальченко зустрів дівчину-мрію.

***

— Знайдіть мені таких, хто у 23 роки захоче до армії? — подумки запитав продавчиню фермер Ігор Блоха. Жіночка миловидної зовнішності, на вигляд 40 — 45 років, обрала найпривабливіший шмат копченого м’яса і поклала його на ваги. Розплатившись, Ігор подякував та вийшов з магазину. Тепер для проводів його друга до війська готово все.

Він знав про Вовині пориви служити в армії, мабуть, більше, ніж Валентина Володимирівна. Знав, та не хотів видавати друга і засмучувати працьовиту і чуйну жінку. Не кожен син розповідатиме мамі про свої візити до військкомату, коли на дворі — війна. Вова робив кілька спроб записатися на службу ще з 2010 року. Та все марно. Пройде комісію, а його не беруть. Ніби він — високий та здоровий хлопець, а лікарі постійно зауважували на його невеличкій плоскостопості. І так — до листопаду 2015 року.

Вони познайомилися у лісництві, коли Вова ходив до 9 класу. Ігор був на порядок старший і мав тоді не лише за спиною 33 роки життя, але й фермерське господарство. Його картопляне поле потребувало працівників, а Вова — роботи. Ігор розумів цього хлопчину, як ніхто інший. Він сам народився в багатодітній сім’ї і рано втратив батька. Трудолюбивий, як бджілка і відповідальний хлопчик у вільний від уроків час, працював на його полях і віддавав мамі зароблені кошти. Він його ніколи не ображав і вони дуже швидко стали друзями.

А ще їх об’єднав футбол. Зі шкільних років, його молодший друг ледь не спав з м’ячем. У рідній для Ігоря Оленівці давно існувала команда «Олімпія». Інколи, малий виходив на подвір’я і чекав дві години, поки по нього не приїде Ігорі і не відвезе на своїй автівці на футбол. Коли на сільських матчах «Олімпія» програвала і телефонував Вова, Ігор не хотів брати трубку. Питаннями: «Скільки команда отримала нулів?» і «Чому так сталося?», малий міг доконати навіть мертвого. А коли у Берестовці, на решті, організували власну команду, до неї записався Вова. По-іншому він просто не міг. Хлопець намагався бути корисним команді по-всякому. Косив траву на стадіоні та викреслював білі лінії. Інколи призначалися дружні матчі між «Олімпією» та ФК «Берестовець». Це була приятельська, але запекла боротьба. Вова віддавався грі на всі можливі сили. Ганяв м’яча так, що своїм завзяттям приманював до рідної команди міфічного птаха перемоги.

А зараз друзі та рідні проводжатимуть Вову на строкову службу до війська. Фермер добре знав свого молодшого приятеля. Ігор Блоха чудово розумів, що Вова рано, чи пізно поїде на передову.

***

— Мамку, все буде добре. Я не підписуватиму контракт, — він намагався її заспокоїти. Знав, що лукавить, але понад усе не хотів, щоб вона плакала. Що змінять її материнські сльози? Лише зайвий раз поріжуть серце їй та йому. Був день його військової присяги. Така година точно створена не для сліз. Нехай вона відчує гордість! Нехай вона подивиться, як йому до лиця мазепинка з тризубом та піксельний однострій.

Синові думки для Валентини Володимирівни ніби стали враз прозорими, і вона не відводила від нього очей. Ось її Вова чітко промовляє текст присяги і ставить під ним підпис. Величний і гордий. Він нагадував їй молодого орла. Настав час, і її пташенятко покинуло хату, щоб полетіти на війну. Щоб вступити з лихими беретками у танок кривавого герцю.

***

— Піди до мамки і скажи їй, нехай підпише мені дозвіл на АТО, — телефоном попросив Ігоря Блоху Вова. Хлопець вже кілька місяців навчався у центрі «Десна» і його намір піти на війну, з кожним днем все більше набував подоби каміння.

— Ти що, з дубу рухнув? Яка матір погодиться на таке? — знервовано відповів фермер.

— Можеш уже нічого не казати, я все повирішував, — Вова передзвонив Ігореві через деякий час.

— Мамо, я підписав контракт! — безапеляційно сказав він.

Над природою взяла владу весна. Та після синових слів Валентині Володимирівні було не до бруньок і квітів. Перед її очима пронісся весь спектр гніву та болю. Її Вова тепер дорослий. Ну що вона може зробити? Була б її воля, вона б йому ніколи не дозволила. А тепер вона дивилася ніби в прірву. Майбутнє їй прописало сльози та безсонні ночі. Пізнати, як це, коли твоя дитина знаходиться під кулями, дано не всім.

Вова пробув у «Десні» до підписання контракту. Потім, його відправили на Яворівський полігон. На Львівщині, з травня по червень, він навчався премудростям дружби з кулеметом. А потім приїхав у відпустку на цілих 24 дні.

Вова виглядав файно. Ніби армія з нього зробила ще більш стрункого та підтягнутого хлопця. Відпочивав, допомагав мамі і насолоджувався рідним Берестовцем. Відгуляв кілька футбольних матчів і зустрічався с Ігорем Блохою. На армію не скаржився навіть на півслова. Жартував та випромінював оптимізм. Це був не Вова, а джерелом невичерпної радості.

Після повернення з відпустки, Вову відправили на Донеччину, на Червоний Лиман. А ще згодом, він зателефонує Ігореві Блосі, щоб сказати: «Друже, нас відправили під Авдіївку».

***

Нічка видалася, ясною, ніби з народної пісні. Тільки замість зорь — спалахи від роботи крупнокаліберних ворожих кулеметів. Сепари стихли аж під самий світанок. Українські захисники з 72-ї ОМБр не пасли задніх і задвохсотили багато «ватників». Окупантів прийнято відносити до біологічного виду homo sapiens. А значить, вони інколи здатні до емпатії. Скажімо, вони забирають своїх загиблих і відправляють їх додому. Поки «ватні» війська займалися своїми полеглими, Вова відпочивав від нічного бою. Він відновлював сили спочатку сном, а потім заварною міцною кавою.

— Ігорю, не чіпай п’ять тисяч з моєї зарплати, — зателефонував Вова старшому товаришу.

— Для чого вони на картці?

— А як в мене вб’ють? За що мене мамка ховатиме?!

— Що ти таке верзеш? Ти не виспався, чи зовсім дурний? — гримав фермер Ігор Блоха.

— Хай гроші просто лежать на картці! — наполягав на своєму Вова.

— Гаразд! Але щоб я від тебе більше нічого подібного не чув! Ніколи! Ти мене зрозумів? — не поступався Ігор. Володимир лише несміливо притакнув.

Ось вже кілька місяців Вова переказує на Ігорову картку майже усю свою зарплатню. Від фермера вимагалося тільки зняти гроші і передати їх Валентині Володимирівні. Він завжди так робив. Та цього разу Вова йому відверто не сподобався. «Мабуть втомився і тепер може накликати на себе біду», — обізвалася у свідомості Ігоря перша думка. «А, якщо станеться непоправне? Що відчує Валентина Володимирівна?», — голосом нічної примари вигукнула друга.

І він не знав, чим заперечити цій примарі. Мамка, мамка, мамка… він її любив до безтями. Коли йому телефонував, просив «піти до мамки», щоб з нею побалакати. Валентина Володимирівна мала негаразди з телефоном і з радістю зайвий раз слухала від сина вісточки про його життя. Він ніколи не скаржився, що на війні стріляють і йому важко. Беріг мамку і друзів від поганих думок і сумного настрою. А тут заявив про гроші на похорон. Боже збав!

***

Бій несподівано перервала вона. Легка, як билинка, у напівпрозорій сукенці бігала «сірою» зоною, неначе віддавалася танцю. Її зовсім не лякав дощ з ворожих мін. Дівчина-мрія зупиняла свій погляд на снаряді — і він змінював траєкторію. Летів так, що не зачіпав Вовиної позиції. Він уже хотів вигукнути на повні груди: «Цивільним на війні не місце!». Не встиг. Вона виявилася швидкішою. Взяла його за долоню і відвела на поле, уквітчане маками, соняхами та білими гірськими едельвейсами.

Він відчував дитячу радість. Подібно до тієї, що пізнають маленькі хлопчики, яким дорослі дозволили бігати за метеликами з сачком. Свобода. Чисте повітря. Простір. Найкрасивіший метелик поки що його. Дівчина-мрія сиділа на колінах Володі і проводила лагідною рукою по його чолі. Він поцілував її у ніжну шию і перевів погляд на поле. Метелики створені так, що їх приваблюють квіти, а їх тут багато. Черлений мак пробудив у ньому спогади про бій та нагадав про незрозумілу здогадку. Вона все ще сиділа у закутках його підсвідомості і не хотіла виходити в світ.

— Красуне мила, ти так несподівано прийшла. Куди ти мене забрала від хлопців?

— Усьому свій час, голубе.

— Що це за місце? Чому ти приходиш до мене лише уві сні? Де мені тебе шукати?

Дівчина нічого не відповіла. Вона ж уже сказала: «Всьому свій час». Він вкотре поставив їй багато зайвих питань. Чому б йому просто не любитися з нею і не насолоджуватися квітковим полем?

— Молодший сержант Бальченко. Поранення в голову і, скоріш за все, контузія. Необхідно відправити у Бахумут на госпіталь, — почув він замість відповіді, голос когось з побратимів. А згодом прокинувся після операції з забинтованою головою. «Нічого. До весілля заживе», — віджартувався він столичним журналістам у коментарях.

Після госпіталю, Вова поїхав на тиждень до рідного Берестовця. На вулиці стояв листопад. З’явилися перші заморозки, а опале листя помалу перетворювалося на багнюку. Валентина Володимирівна не впізнавала сина. Її хлопчик зробився геть нервовим. Сідав на свій велосипед і кудись їхав. А коли повертався, ходив по хаті туди-сюди. Здавалося, ніби з нього вибіг весь спокій. Вова не міг лягти на диван і дивитися телевізор. Натомість, її наймолодшенький синочок дуже багато палив. Використає одну цигарку — і майже одразу бере другу. На день йому ледь вистачало дві пачки.

— Вову, синку, у тебе все гаразд? — стурбовано запитала Валентина Володимирівна.

— Мамко, під Авдіївкою справжнє пекло. Я мушу повертатися до хлопців.

— Не їдь, синку. Ти ж тільки після поранення. За тобою повне право не повертатися на передову.

— Ні, мамко! Я вже пообіцяв командиру. Він на мене розраховує.

Останній автобус з Берестовця відходив о восьмій вечора. Валентина Володимирівна зібрала синові у дорогу домашньої їжі. Щедро поклала м’яса та напекла пиріжків. Вони з Ігорем Блохою вирішили разом проводит Вову у путь на війну. Та щойно вони дійшли до сільської церкви, як він обернувся.

Біля ґанку святині стояла вона. Попри холод та листопад, її голівку уквітчував рясний вінок з черлених маків. Дівчина-мрія дивилася на нього жалібним поглядом. Вова зробив кілька кроків у бік церкви — і видиво зникло.

— Мам, я так не хочу їхати, — сказав він Валентині Володимирівні тихим голосом, а потім додав — Ні! Я мушу. На мене чекають хлопці, а ще — розраховує командира.

Посадивши сина до автобусу, Валентина Володимирівна заплакала. У ту мить страх втратити сина виявився сильнішим за неї і вибіг тоненькими струмочками з очей. «Тримаймося. Усе буде добре!», — поклав жінці на плече руку Ігор Блоха. Якби ж він тільки міг зробити ці слова пророчими…

***

Валентина Володимирівна прокинулася від сну. Встала з ліжка і попрямувала на кухню. Йшла так, немов на неї там очікувало щось прекрасне та світле. Не помилилися. На кухні стояв її Вова. Високий-високий, ніби посланець з небес.

Божечки! Її радості не було меж. Як же їй страшно дивитися новини і чути звістки про смерті хлопців. Через них, від неї тікав Морфей. Мама погано спала ночами і все думала про свого захисника. Де він? Що з ним? Чи він носить каску? А якщо він мерзне від зимових морозів? Фух. Тепер можна зітхнути з полегшенням. Її Вова вдома. Тільки чомусь зростом, аж до самої стелі. Валентина Володимирівна взяла сина до своїх обіймів і не хотіла відпускати. Та у Вови, вочевидь, були інші плани.

— Мамо, я тільки на два дні, — сказав Вова, а потім зник, ніби його і зовсім не було.

Пророчі слова так мали місце бути. Ними виявилася не дружня фраза, сказана Ігорем Блохою, після того, як Вова сів на автобус. Вони заховалися у сні Валентини Володимирівни, знайшовши свій притулок у словосполученні «два дні». Іноді, так можна виміряти відстань між непоправним і звичним життям.

***

Нічне січневе небо хизувалося цяточками сріблястих зірок. Усі навколишні півні ще дивилися надцятий сон, а Вова, ковток за ковтком, допивав міцну гарячу каву. Намагався насолодитися теплом, увібрати його до себе. Зима не була милосердною, ні до українських захисників, ні до ворога і всипала -25 градусів морозу. Сьогодні має бути важливий день. Командування за пару діб зібрало список добровольців. Тепер він, його товариші з рідної 1-ї роти та побратими з 2-ї та 3-ї о шостій ранку мають бути напоготові.

Напоготові, щоб очистити сепарські позиції «Алмаз» та «Алмаз-1» у авдіївській промці. Бойовикам з батальйону «Восток» було не спокійно. Вони гатили з мінометів та АГС по наших позиціях і відправляли все нові душі до Небесної Гвардії України. То ж Вова разом з побратимами мали покарати загарбників. По-хорошому, непогано б було взяти усю Ясинуватську розв’язку. Хай чужинці знають, хто є господарями на український землі!

Та варто було йому згадати її образ, як усі думки про бойове завдання, зникали разом із паром від кави. Цієї ночі вона була мовчазно сумною. З’явилася у вже знайомому віночку з черлених маків, а на свою звичну сукню надягла багряну плахту. Довго вдивлялася у його обличчя сумними очима, неначе в образ. Не взяла за долоню і не повела на квіткове поле. Зникла так несподівано, ніби прийшла з небуття. Вова мізкував довго над зміною поведінки дівчини-мрії. Намагався від крижаної ковдри неспокою, врятуватися гарячою кавою. Ураз його думки перервав наказ командира: «Рушаймо на завдання!»

***

Три сепарюги валялися розкаряченими біля власного бліндажу. Земля під ними перетворилася на брудну темну мряку. Ще якихось кілька десятків хвилин тому, біля бліндажу горіла спека. Бойові дії змусили землю увібрати до свого лона січневий сніг. А ще — кров. Випити все так, як спрагла кицька хлібає свіже молоко. Окупанти також були спраглими. Від неспроможності виплеснути ненависть силою. Полоненні сепари, ніби наввипередки, змагалися між собою, хто лютішим поглядом уколе «проклятих укров». Іншої зброї у них не було.

Бойовички являли собою доволі нікчемне видовище. Трійця «сомалійців» більше нагадувала альковитих бомжів, ніж доблесних воїнів. Брудні, зарослі та з ароматом тухлятини. Російську військову форму мав лише один з них. Решта задовольнялися спортивками та дутими куртками. Для повного прикиду гопника цій парочці не вистачало тільки кепки-восьмиклинки. З обмундируванням у «ватної» трійці також було не все ОК. Броників не виявилося від слова взагалі. У їхніх касках 1943 року випуску, вочевидь, ще воювали «діди». Свої рації сепари, скоріш за все, купили в магазині «Малятко». Подібними гаджетами цілком могли бавитися мешканці дитячих майданчиків.

Коли ці три «дива» вилізли з бліндажа, українськими захисниками заволодів сміх. Чоловік середнього віку — боєць Євген «Київ» зміряв сепарів поглядом. За хвилину зиркнув на того, що в російській формі і запитав його.

— Ти звідки?

— С Тореза, — перелякано відповів сепар, а потім додав. — А у меня бабушка — украинка.

— Твоя бабуся від твоїх дій давно вже перевернулася в труні, — холодно промовив Євген «Київ».

Товаришам цієї сепарської трійці пощастило значно менше. Бійці 72 ОМБр заходили у фланг окупантів двома групами, а третя їх прикривала. Варто було першій заскочити у ворожі окопи та кинути дим, третя, де знаходився Євген, підійшла на підмогу. Четверо сепарів кинули зброю та тікали та, що аж виблискували п’ята. Решта окупантів відбивалася з бліндажа. З горем навпіл вціліла сепарська трійця таки погодилася вийти і здатися в полон. Безсилі, нікчемні, смердючі «сомалійці» дивилися на українців вовчим поглядом.

— І де ваш «Гіві»? — запитав Євген «Київ» у сепара, одягнутого в російську форму. До речі, він був групі окупантів за старшого.

— Ми думалі, што ви наступаєте батальйоном, — безкольорово промямлив ворог. «Божок» з сепарського пантеону «Гіві» був переконаний, що на його сили йде спецназ. Перелякався, прострелив собі ногу і поїхав у Ясинувату на госпіталь. Так безпечніше. Принаймні, не треба мерзнути на двадцятиградусному морозі.

Українські парамедики змилувалися над «трійцею» бойовиків і надали їм допомогу, а бійці віддали своє знеболююче. Утім, їхні погляди не стали менш вовчими. Як не годуй хижака, він все одно дивитиметься у ліс. Та якими б злими поглядами не стріляли окупанти, «Алмаз» звільнено і це означає, що настав час розмістити на ньому синьо-жовтий державний прапор.

— У кого є маркер? Треба залишити на «Алмазі» наш стяг! Але перед тим, я пропоную кожному з нас поставити на ньому свій підпис! — запропонував хтось із бійців. Сказано — зроблено. Кожен, хто брав участь у звільненні цього клаптика української землі, розписалися на прапорі.

— Дивіться, хлопці, яку я знайшов палицю! — вигукнув Вова. Закріпив на ній стяг і розмістив його на звільненій позиції. Годинник показував 5:40.

***

Українські захисники відстрілювалися щодуху. Не стали на заваді ні біль по загиблим побратимам, ні мороз, який дібрався до самих кісток. На щастя, було з чого відбиватися. Принаймні поки. У нагоді стала зброя, яку по собі залишили сепари. Та з кожною хвилиною бою, припасів ставало все менше і менше. Євген «Київ» відстрілювався з екс-бліндажа сепарів. Вісім повних магазинів йому вистачило на 10 хвилин. Він намагався когось погукати з побратимів і попросити підмогу. Не вийшло. Хлопці його не чули через фізику відстані. Євген підтягнув до себе ящик з гранатами і кидав ними у знахабнілих бойовиків.

Води не було взагалі. Хлопці не хотіли брати з собою додаткову ношу, бо шлях до «Алмазу» пролягав через кілометр посадки. Аби не переобтяжуватися, вони одягнулися легко, а у якості напою розглядали чистий зимовий сніг. Не вгадали. Дуже швидко сніг став чорним, а тому хрумтів на зубах. Той, хто скуштував такої «водиці», хіба що помножив свою спрагу на кілька разів.

Бій почався несподівано. Частина окупантів знаходилася в посадці і попросила підмоги. Українським захисникам довелося відстрілюватися і зайняти кругову оборону. Сепарами керував «Грек». Він послав частину своїх сил до пекла, перетворивши їх на гарматне м’ясо, а потім по його душу прийшов Люцифер.

Євгенові хотілося зігрітися. Легка форма не залишила в собі ні граму тепла, а руки почали покриватися інеєм. «Чорт з тими сепарами! Шкода наших хлопців», — згадував він. Два снаряди на очах Євгена скосили трьох бійців. Вони впали, ніби фігури на шаховій дошці. Позиції хлопців знаходилися на горі і її, як на долоні, могли розгледіти вороги.

Попри обстріл, Євген зняв тяжкий бронежилет і почав забиратися на 45-метрову гірку. Хотів встигнути до хлопців. У командира Андрія Кизила вже були білі очі, але ще билося серце. Принаймні, так здалося Євгену. Він взяв його за бронік, стягнув донизу і передав медикові. «Глянь, Арсене, може Андрюха іще живий». Не судилося. Так само він передав вже неживого сапера Діму Оверченка. А коли сепари знову почали йти у наступ, Євген пішов тримати оборону. Вову Бальченка закидало дошками від бліндажу, і його довелося, буквально, відкопувати на волю. Витягли вже холодного.

Загиблих забрали аж увечері. По «двохсотих» та «трьохсотих» спеціально приїхала БМП і повезла їх у медично-санітарну частину Авдіївки. Усього, за 29 січня українські захисники втратили сімох побратимів: Андрія Кизила, Дмитра Оверченка, Володимира Бальченка, Олега Борця, Володимира Крижанського, Віталія Шамрая і Ярослава Павлюка. Поранених було ще більше.

Комбатові Олександру Вдовиченкові боліло за своїх людей. Не довго думаючи, він вирішив відправити підкріплення. Гарненько озброївшись, десятеро хоробрих розвідників вирушили на підмогу у Авдіївську промку. Вже о шостій вечора, мужні воїни прибули на позицію «Алмаз». Та сепарам хотілося біситися, і зранку вони не відмовили собі у задоволенні влаштувати чергову війнушку.

Євген «Київ» мужньо простояв свою дводобову зміну до ночі, поки за ним не приїхали побратими. Втома в’їлася у тіло воїна з силою підступного осиного жала. Євген ледве заснув уночі. Ниділо серце за полеглих товаришів. Та уже через дві доби, він повернувся на «Алмаз». Попри дощ з сепарських обстрілів та королеву війни — небезпеку, Євген забирав поранених та вбитих на БМП. Йому не звикати. Він — вже зрілий. Він на фронті з початку російської агресії і вже встиг надивитися різного: був під Червоним Партизаном та Гранітним.

Бої за «Алмаз» триватимуть ще кілька днів. Активна фаза продовжувалася до 6 лютого 2017 року. Засніжену, прибрану у найбіліший сніг землю, бойові дії переорали осколками. Українським захисникам судилося пережити танкове соло та артилерійські дуелі. Зрештою, «Алмаз» відстояли і позиція навіть отримала нове ім’я. Тепер вона називається «Орел». Так само, як і позивний талановитого командира Андрія Кизила. Та то вже — інша історія.

***

Олександрова автівка долала кущ за кущем, дерево за деревом і з кожним новим кілометром наближалася до Києва. Наближалася до столичного Майдану, наближалася до хвилини «Х», наближалася до…

Валентина Володимирівна відмовлялася вірити. Син перед нею постав ще зовсім маленьким хлопчиком. Ось її Володька додому приніс руде цуценя. Вирішив малого прихистити від жорстокого світу. Хто б тепер прихистив Вову від косатої з кістлявими руками?

Вона кричала. Кричала несамовито. Від незнання і безпомічності. Звісно, знання сяке-таке було. Фейсбучно-телевізійні новини. Та їй так і не передали мішок з його речами. Набирала Вовин номер — все марно. Не було відповіді. Господи, Боже мій, вона всього на всього того вечора планувала подоїти корову. А тут на тобі — незвана гостя.

— Валю, я тобі щось скажу, — перебила її намір сусідка.

— Та що вже?

— А ти знаєш, що твого Вови немає?

— Як це немає? — ледь видавила вона з себе питання, ніби попередньо проковтнувши кілька твердих грудок несмачної каші.

— Ну Вови немає! — сусідка сказала, а потім пішла, залишивши Валентину Володимирівну з жахливою новиною. Добре, що не сам на сам. Того дня з нею був старший син Сергій і він зміг мамі вчасно принести сердечних пігулок.

Валентину Володимирівну хотіли сповістити другий син Олександр та його дружина Оксана. Не встигли. Їх випередила сусідка. Щоправда, жінка потім повернулася і принесла Валентині Володимирівні ліки.

Не встиг і Ігор Блоха. Фермер переживав родинне лихо. Онкологія згасила його двоюрідну сестру — доньку рідного дядьки. Фермер повертався з поминок у трапезній, коли йому зателефонував сільський староста Берестовця: «Загинув Бальченко!» Ігоря охопив холодний піт. «Не встиг поховати сестру, а тепер смерть забрала друга», — подумав фермер. Добре, що в нього є любляча дружина. Вона його завжди приголубить і вислухає.

Тим часом, Олександрова автівка приїхала на Майдан. На місце української сили та болю. На Майдані мінорно мерехтіли прапори та стояли сотні печальних людей. Усі вони прийшли, щоб подякувати та вклонитися сімом трунам. Сімом обрізаним життям. Сімом Лицарям. Валентина Володимирівна, ніби не бачила печальних людей. Вона хутко обходила труни, видивляючись в обличчя кожного Лицаря. Так було, допоки у неї не йокнуло в грудях. Неминуче торкнулося до її серця холодною кігтистою рукою. У одній з трун лежав її син.

З Майдану труни, неначе човни, попливли до рідних домівок. Володимира поховали на кладовищі Берестовця. З відспівуванням, жовто-блакитними прапорами і церковними хоругвами. Рокові п’ять тисяч Ігор Блоха зняв з картки і віддав Валентині Володимирівні. Вони не знадобилися. Допомогти родині полеглого воїна знайшлося чимало охочих. За Вовине поховання вписалися: військкомат, волонтери і районна адміністрація. Валентина Володимирівна востаннє поцілувала свого сина і обдала ніжними поглядом. Нехай його світлий образ навіки закарбується у її материнському серці.

***

— Валечко, ти тільки подумай, що вони роблять! Вони гидять пам’ять людини, яка віддала за них життя! — сказала Вовиній мамі його шкільна вчителька. Мабуть, вона мала почути ці слова від Валентини Свиридівни, щоб остаточно розпрощатися з запамороченням. Зрештою, що не так? Може, те що вона боронить пам’ять свого загиблого сина? Утім, люди приходили і не жалкували для неї образливих інтонацій.

— Нащо ти підписала ті документи? — з доріканням у голосі запитав Валентину Володимирівну сільський фельдшер.

— Я тільки хочу, увіковічнити Вовину пам’ять.

— Ну, якщо ти не підтримуєш мою позицію, я тебе не лікуватиму, — відрізав фельдшер, скрививши обличчя.

Двері її скромної хатини не зачинялися від настирливих сусідів. Здавалося, ніби, село розділилося на дві полярні частини. «Як назвуть вулицю на честь Володі, топтатимуть пам’ять твоєї дитини. Не погоджуйся!» — майже волали представники табору «проти». Їм виявилося замало особистих візитів. Вони не переживали подумки з Володею холодні ночі, не дивилися новини про «Алмаз», утім вони хотіли видовищ. Тому 15 «найхоробріших» сусідів влаштували під хатою мами загиблого справжнісінький мітинг. Складалося враження, ніби розворушили гніздо з осами.

Хто ж міг подумати, що пам’ять про Вову, стане заручницею сварки фельдшера Степана Онищука з місцевим депутатом. Обидві сторони протистояння виявилися впертими. Особливо фельдшер. Тому, коли депутат запропонував перейменувати вулицю Зарічну, на честь Володимира Бальченка, той побіг підбурювати селян. Частина з них виявилася сліпою. Стовідсоткове читання таблиці «Ш Б» (по-розумному — таблиці Сівцева) не є гарантією гарного зору душі. Чи варто ображатися на недужих? Хоробра жінка вийшла з хати і спробувала зняти пелену з їхніх очей.

— Люди добрі, хіба я вимагала, щоб назвали вулицю на честь мого сина? Що я вам поганого зробила? Я прожила у Берестовці 30 років. Допомагала всім. Я свого сина поховала кілька місяців тому! Та схаменіться ви! У кожного ж з вас є діти!

Валентина Володимирівна не хотіла на них тримати образу. Хай її серце буде краще наповнене любов’ю. Любов’ю до Володі, до своїх внуків та дітей! Валентина Володимирівна не була одна. Її приїхали підтримати АТОвці та представники з районної адміністрації.

— Так рішення про перейменування вулиці вже прийнято, — оповістили чиновники «протестантів».

— Ну, якщо прийнято, то чого ми збиралися? — обурилися «мітингарі» — і розсмокталися по своїм хатам.

***

Він фізично відчув сонце. Здавалося, його тепло йшло зсередини серця. Обіймало кожну клітинку, почуття і думки, пестило кожну барву настрою. Йому хотілося тягнутися до небесного світила і любити. Маму, Сергія, Сашка, сестричку Світлану і своїх племінників, а ще — друзів та побратимів. Вова знав, що бій за «Алмаз» виявився для нього останнім. Коли на очах Євгена «Києва» впав снаряд, перед ним відкрився портал. Він виблискував всіма кольорами веселики і манив до себе. Благав переступити межу між двома світами. І він переступив. Побачивши, погляд лазурних очей дівчини-мрії.

А як зайшов у портал — опинився на їхньому полі. Уквітчаному маками, соняхами та гірськими едельвейсами. Тільки дивився Вова на це все, ніби якимось всеохоплюючим зором. На кілька секунд, йому здалося, що він — енергія. Без зовнішності і плоті. Так було, поки він не відчув тонкі черлені пелюстки, міцне стебло і листячко. Він став маком. «Квітка — це зовсім непогана участь», — подумки сказав Володимир. Принаймні, він зможе рідним передавати свою любов, через тепло сонця. Вова насолоджувався красою дивовижного поля, поки не узрів тендітну постать.

Дівчина-мрія йшла до нього невагомою ходою мавки. Вітер ніжно перебирав її каштанові локони, на цей раз уквітчані білим квітом вишні. Він милувався своєю загадковою коханою і не міг від неї відірвати очей. Бодай на мить. Чим ближче вона наближалася до нього, тим інтенсивніше він повертався до людської подоби. Поки остаточно не прийняв образ Володимира Бальченка.

Він поцілував її руку і міцно пригорнув її до грудей. Дівчина-мрія торкнулася вустами до його чола, а поті мовила:

— Я — Соломія. Так ти мене називав життям раніше. А ще — я твоя суджена. Вищі Сили дали тобі у цьому втіленні пробути лише 25 років. Я не схотіла спускатися на Землю, коли дізналася, що тобі вготоване таке коротке життя. Вирішила залишитися у Вирії і чекати на тебе тут. Я дуже сумувала. Знаючи, що зустрічі між двома світами можливі лише у снах, я забирала тебе на цю галявину. Тільки не ображайся, мій любий, за те, що я не назвала тобі своє ім’я. Воно породило би спогади з минулого. У кожне нове життя ми маємо входити з недоторканим досвідом. Щоб не повторити старих помилок та не повернутися до невірних висновків.

Володимир обійняв Соломію. Умить, перед його очима промайнула їхня попередня історія. Ось вони уперше зустрілися, коли вони були ще семирічними дітлахами. Ось вони, у 14 років діляться враженнями про прочитану книжку. Здається, їхні думки не зійшлися і підлітки влаштували суперечку. А тут, він одягає на її тоненький пальчик обручку з щирого золота. Соломія — його наречена. Вони жили щасливо. Мали свою хатинку, народили сина й доньку, берегли одне одного…

Спогади Володі обірвала здогадкою. Маки. Колись вони стали світовим символом великої війни минулого. Вони до болі схожі на криваву рану, на місце, від пострілу…

— Мій коханий, ти думаєш у правильному напрямку. Ти пролив кров в українську землю та відродився у Вирії маком. Земля підживила тебе силами та дала енергію життя. Видужавши, ти повернув людську подобу. Зрештою, усе це — поле, самісінькі символи. Як ти, мабуть, вже здогадався, тутешні рослини, зазвичай, не перетинаються у ареалах природи. Маки — це душі бійців, які полягли за Україну. Білий едельвейс — про патріотизм, а сонячна квітка символізує відданість та вірність. Якщо ти уважно придивишся, між ними росте євшан-зілля — пам’ять про Батьківщину

Пам’ятаєш, у мешканців Вирію також є робота? Хтось навчає зновуприйдешніх, хтось грає на музичних інструментах, хтось проектує будівлі, а я попросилася бути хранителькою цього поля. На нього, час од часу, приходять українські Лицарі. Я оберігала їх, створювала всі умови для того, щоб вони по швидше видужали та набралися сил від цілющої землі. Та на це поле потрапляють не всі. Комусь потрібне більш складне відновлення — і тоді на допомогу приходять наші лікарі.

Я вже вільна. Дочекавшись тебе і виконавши свою роботу, я передала пост хранительки іншій дівчині. А тепер — гайда до нашого будиночку. Хоча чекай. Маю, для тебе сюрприз.

Полем жваво біг чоловік, тридцяти років на вигляд. Так вже влаштований Вирій, що старші люди молодшають до віку розквіту, а маленькі діти поступово стають дорослими.

— Вову, синку! Як же я за тобою скучив! — щодуху вигукнув Іван.

— Таточку мій дорогий! — міцно обійняв Івана Володимир.

Володимир, Соломія та Іван залишали квітуче поле, під невимушену розмову. За ними біг рудий пес. Той самий, якого Вова прихистив вдома, ще будучи маленьким хлопчиком.

***

— Вово, мені недобре, — ледь чутно мовила Валентина Володимирівна. Вона вийшла на чергову зміну і, чесно кажучи, почувалася негаразд, ще з самого ранку. На консервному заводі треба віддаватися роботі по 11 годин. Двічі виходити вдень і ще двічі — вночі. Звісно, вона мала вихідні, але після такого переламаного біологічного графіку дуже важко втекти від слабкості. А ось від недобрих людей, вона таки поїхала. Сусіди, які вийшли на «мітинг» з нею не віталися, а на її «Добрий день!» відвертали обличчя. Валентина Володимирівна змінила адресу і тепер мешкає в Ніжині.

Вова прийшов на мамине тихе прохання про допомогу. Посміхнувся лагідною посмішкою, поклав свою легку руку на її плече і прогнав біль. Володі можна спускатися з Вирію на Землю. Дуже швидко після зустріч з Соломією, він записався до рядів маминих янголів-охоронців. У його роботу входить знімати її біль та відганяти сум. Вова допомагав мамі, за земного життя, то ж чому він має її залишати після відльоту до Вирію? Мамі є для кого жити: для Сергія, для Сашка, для Світланки і їхніх дітей.

Вова дуже переживає за Сашка. Після його відходу, брат геть зробився сумним і навіть відмовився від власного дня народження. «Я більше не можу святкувати. Я народився 31 січня. За два дні після загибелі брата», — якось він сказав дружині Оксані.

У цієї молодої жінки також є свої печалі та страхи. Її 22-річний молодший брат зараз служить у 72-й бригаді. Коли вони втратили маму, дівчина взяла опіку над малим на себе. Обігріла його любов’ю, дбала про його достаток і балувала іграшками. Оксані для спокою потрібно небагато. Хоча б раз на день почути братів голос і побачити його рідне обличчя по ту сторону відеозв’язку. Юнак завжди намагається дотримуватися своєї обіцянки. Ще б пак! Вова взяв над хлопцем патронаж. Не тільки приглядає за молодшим товаришем, але й посилає різні знаки, коли той забуває дзвонити сестрі. А його невістка немає нервувати. Для всієї великої родини, його смерть і так вдарила, ніби коса по серцю. Якщо Оксана менше нервуватиме, йому буде спокійніше у Вирії.

А ось з маминим сумом, Володі було впоратися дуже важко. Валентина Володимирівна взяла його світлини, поставила біля них державні прапори та квіти. Вони для неї більше, ніж просто фото. Вони — символ її безмежного суму та вічної материнської любові.

Вова вирішив прийти до неї уві сні. Натякнути, що життя після «Алмазу» для нього не закінчилося і вкотре зізнатися у відданій синівській любові. За декорацію, він обрав весну, бруньки та квіти. Валентина Володимирівна їхала на ваговій автівці, по трасі у бік села Комарівки, що неподалік рідного Берестовця (Борознянський район, Чернігівська область — авт.). Глянула у вікно — і побачила Вову. Її син, одягнений у червону з білим майстерку, разом із другом йшов по узбіччю. Вочевидь, хлопці тримали шлях на Комарівку. «О, Вова», — здивувалася Валентина Володимирівна. «Але ж його вже немає». Варто їй було це подумати, як вона одразу прокинулася.

Опісля, кожен із них повернувся до свого світу. Син — на роботі янгола і далі йтиме своєю стежкою по Вирію. Мама — у великій автівці досвіду їхатиме по трасі бурхливого земного життя.

PS

Указом Президента України № 22/2017 від 1 лютого 2017 року, «за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

На честь Володимира Бальченка, на його рідній школі № 35 висить меморіальна дошка

На рівні Борзнянського району проводять футбольні чемпіонати, пам’яті Володимира. Останній, у 2021 році відбувся 25 січня у Комарівці.

Вулиця Зарічна носить ім’я Володимира Бальченка.

Містичні пригоди Володимира, окрім снів пані Валентини — художня вигадка авторки цього оповідання.

Березень — квітень 2021 року